Отож розглянемо людину детальніше. 4 страница

3.3. Право людини на екологічно безпечне життєве середовище

Людство за короткий історичний період дестабілізувало біосферу, наслідком чого є глобальна екологічна криза. Внаслідок існуючих в біосфері внутрішніх зв'язків ця дестабілізація загрожує і самій людині ("ефект бумеранга": "людина пригнічує сама себе через пригнічення природи"). За законами природи рестабілізація системи неминуча і повинна відбуватися в основному за рахунок людини і її техносфери, бо інший стан екосфери, який принципово відрізняється від доантропогенного, але придатний для життя людини, неможливий. Людина сама створила небезпечне для себе середовище.

Виділяють техногенну і екологічну небезпеку. Екологічна небезпека – це екологічні впливи, які можуть викликати зміни в навколишньому середовищі та, як наслідок, зміни умов існування людини. У глобальному масштабі природні джерела небезпеки незначні порівняно з антропогенними. Тому особливого значення набуває забезпечення екологічної безпеки – стану захищеності суспільства і природи від екологічної (зокрема техногенної) небезпеки.

Безпека складної системи визначається не стільки суб'єктами захисту чи чинниками зовнішньої захищеності, скільки внутрішніми властивостями – стійкістю, надійністю, здатністю до авторегулювання. Найбільшою мірою це стосується саме екологічної безпеки. Людина, суспільство, держава не можуть бути гарантами власної екологічної безпеки до того часу, поки продовжують порушувати стійкість і біотичну регуляцію навколишнього природного середовища.

Інтегральними критеріями екологічної безпеки для біосфери в цілому є ступінь відповідності загального техногенного навантаження на територію її екологічній техноємності – граничній стійкості до пошкоджувальних техногенних впливів; для окремих екосистем головними критеріями безпеки є цілісність, збереження видового складу, біорізноманітності і структури внутрішніх взаємозв'язків; для індивідуумів критерієм екологічної безпеки є збереження здоров'я і нормальної життєдіяльності.

Здоров'я нації є одним з показників цивілізованості держави і відображає соціально-економічний стан суспільства та його сталий розвиток.

Критерії екологічної безпеки закріплені системою екологічних нормативів, серед яких центральне місце посідають нормативи граничнодопустимих концентрацій забруднюючих речовин у воді, повітрі, ґрунті, харчових продуктах, тваринних кормах; допустимих рівнів шкідливих фізичних впливів на навколишнє природне середовище. Впроваджені нормативні вимоги до обсягів викидів кожного типу стаціонарного джерела забруднення і транспортних засобів.

Дотримання нормативів і правил екологічної безпеки забезпечується державою шляхом створення системи сучасного законодавства, ефективного адміністративного контролю, впровадження економічного механізму природокористування, формування еколого-правової культури громадян.

Найважливіший напрямок екологічної концепції України – охорона середовища існування людини – тісно пов'язаний з ідеєю створення сприятливих екологічних умов для життєдіяльності, праці і відпочинку людини. Це також є головним завданням діяльності з охорони навколишнього середовища, яка охоплює комплекс міжнародних, державних та громадських заходів щодо забезпечення фізичних, хімічних і біологічних параметрів функціонування природних систем у необхідних з погляду здоров'я людини межах.

Право громадян на сприятливе навколишнє середовище проголошено в Декларації про державний суверенітет України.

У статті 3 Конституції України зазначено, що "людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю".

Екологічні права й обов'язки громадян України становлять систему юридично закріплених за громадянами прав та обов'язків в екологічній сфері. Стаття 50 Конституції України проголошує: "Кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на їх поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена".

Стаття 16 Конституції України визначає як обов'язок держави забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків аварії на ЧАЕС, яка має планетарні масштаби, і збереження генофонду українського народу.

Правовою основою екологічних прав та обов'язків громадян є припис Конституції України, у якому закріплено, що комплекс таких прав передбачено Законом України "Про охорону навколишнього природного середовища" (статті 9-12). Відповідно до цього закону громадяни України мають право на безпечне для життя і здоров'я довкілля; об'єднання в громадські природоохоронні формування, одержання у встановленому порядку повної й достовірної екологічної інформації тощо.

Сутність екологічних прав громадян полягає в юридичній можливості, спрямованій на задоволення потреб громадян у галузі використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища й забезпечення екологічної безпеки. Ці права характеризуються властивими їм особливостями: вони являють собою комплексну правову категорію; формування системи цих прав перебуває у стані становлення й розвитку, причому її підґрунтя – це докорінні, загальнолюдські і природні права людини. Обумовленість екологічних прав, які належать до конституційних прав людини, визначається її соціальною цінністю.

Серед екологічних прав громадян можна розрізняти ті, що реалізуються переважно на галузевому, а також на міжгалузевому рівнях. У першому випадку йдеться про право громадян на безпечне для життя і здоров'я довкілля, участь у проведенні громадської екологічної експертизи, здійснення загального й спеціального використання природних ресурсів, на одержання повної й достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища та його вплив на здоров'я людей тощо. До другого різновиду екологічних прав належить право на отримання екологічної освіти, об'єднання в громадські природоохоронні формування, подання до суду позовів про відшкодування шкоди, завданої здоров'ю громадян, їхньому майну в результаті негативного впливу на довкілля.

Реалізація екологічних прав громадян забезпечена юридичними гарантіями, що становлять систему юридичних засобів забезпечення здійснення екологічних прав у сфері екологічної безпеки, раціонального природокористування й охорони навколишнього природного середовища.

Екологічні права громадян охороняються законом. Порушені права підлягають відновленню. Поновлення в правах здійснюється місцевими радами згідно з їх компетенцією, а також судами. Форми захисту екологічних прав громадян різноманітні і застосовуються залежно від конкретних обставин.

Поряд із правами Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища" покладає на громадян і певні обов'язки. Так, громадяни зобов'язані: берегти, охороняти й раціонально використовувати природні багатства; не порушувати екологічних прав інших суб'єктів; компенсувати завдані ними збитки і т.д. Серед обов'язків громадян у сфері екології розрізняються і спеціальні екологічні обов'язки, передбачені цим Законом, системою екологічного законодавства, обумовлені правом природокористування, власності на природні ресурси, а також ті, що випливають із реалізації громадянами екологічно небезпечної діяльності.

Останні, у свою чергу, можуть поділятися на обов'язки майнового і немайнового характеру. Майновими обов'язками є, наприклад, внесення плати за забруднення довкілля і понадлімітне використання природних ресурсів, ефективне використання природних ресурсів, здійснення комплексу заходів щодо відтворення природних ресурсів та ін. До немайнових належать: дотримання висновків державної екологічної експертизи, передача екологічно небезпечних об'єктів на екологічну експертизу тощо.

Кожний громадянин має право отримати екологічну інформацію про: стихійні лиха; аварії та катастрофи, небезпечні природні явища; надзвичайні події, що загрожують безпеці громадян; стан здоров'я населення; якість харчових продуктів і предметів побуту; викиди, що стосуються навколишнього середовища; факти порушення прав людини, у тому числі екологічних.

Чинним законодавством установлено, що узагальнена комплексна інформація про екологічну, радіаційну ситуацію і стан захворюваності населення повинна оприлюднюватися на території

України за поданням Міністерства екології та природних ресурсів, Міністерства охорони здоров'я України через Укрінформ двічі на рік: за перше півріччя – до 15 вересня, за весь рік – до першого квітня наступного року.

Відмова у наданні екологічної інформації, фальсифікація чи перекручення даних про стан навколишнього середовища, якість продуктів харчування, захворюваність населення, джерела забруднення, приховування випадків аварійного забруднення є порушенням екологічних прав людини.

(Найголовнішими законами, що визначають і регулюють право на отримання екологічної інформації, є: Загальна Декларація прав людини; Конвенція про доступ до інформації, участь громадськості у прийнятті рішень і доступ до правосуддя з питань, що стосуються навколишнього середовища (Орхус, Данія, 1998 p.); Конституція України (стаття 50); Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища" (стаття 68); Водний кодекс України (стаття 110); Закон України "Про охорону атмосферного повітря (стаття 44); Кримінальний кодекс України (стаття 227-1); Закон України "Про державну таємницю" (стаття 8); Закон України "Про захист прав споживачів" (стаття 23); Закон України "Про інформацію" (стаття 47); Закон України "Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку" (стаття 81); Закон України "Про поводження з радіоактивними відходами" (стаття 29); Закон України "Про пестициди і агрохімікати" (стаття 20).

Рекомендована література:

· основна – [42-44, 46];

· додаткова – [1-13, 20, 21, 24].

Тема 4. ПОПУЛЯЦІЙНА І ДЕМОГРАФІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЛЮДСТВА

4.1. Расовий і етнічний склад сучасного людства

Всі люди, що нині живуть на Землі народилися від одних прабатьків Адама та Єви. Вони утворюють єдину сукупність генофондів, сполучених між собою. Генетичних ізолюючих механізмів, що розділяють будь-які раси людини, не існує, і навіть соціальні бар'єри виявляються неефективними там, де різні раси починають контактувати.

Велика здатність до міграцій і незалежність людини від середовищних чинників зробили ефективну географічну ізоляцію неможливою. Тому зараз всі частини світу і всі кліматичні зони зайняті одним видом. З удосконаленням системи зв'язку і засобів руху внутрішня зв'язаність генетичної системи людини постійно посилюється.

Всередині людства виділяють систематичні підрозділи – раси людини. Раса – це група популяцій людей різної чисельності, які характеризуються подібністю морфологічних і фізіологічних властивостей та спільністю територій, що вони займають. Розвиваючись під впливом історичних чинників, раса відрізняється від народу чи етносу, який, маючи певну територію розселення, може містити декілька расових комплексів. До однієї і тієї ж раси може належати ряд народів і носіїв багатьох мов.

Кожна раса характеризується сукупністю спадково обумовлених ознак (колір шкіри, очей, волосся, особливості м'яких частин обличчя, череп, зріст тощо), пов'язаних з єдністю походження і певною областю поширення.

Існує багато класифікацій людських рас. Французький вчений Кювьє виділяв, зокрема, 3 раси – білу, чорну і жовту. Денікер (1902 р.) вважав, що на Землі існує 29 людських рас. У Британській енциклопедії (1986 р.) описується 16 людських рас. Найбільш повну і фундаментальну класифікацію склав радянський вчений А. Ярхо (1935, 1936 р.), який описав 35 людських рас.

Згідно з класичними уявленнями сучасне людство поділяють на 3 або 5 основних великих рас. У першому випадку це екваторіальна (негро-австралоїдна), євразійська (європеоїдна), азіатсько-американська (монголоїдна) раси, в другому – негроїдна, австралоїдна, європеоїдна, монголоїдна і американська раси. Всередині кожної раси виділяють підраси. Так, всередині екваторіальної раси – це негрська, негрильська, бушменська, австралійська та ін.; всередині європеоїдної – атланто-балтійська, індо-середземноморська, середньоєвропейська та ін.; серед монголоїдної – північно-азіатська, арктична, південноазіатська та ін.

Расові ознаки мали адаптивне значення і закріплювалися природним добором в умовах певного географічного середовища. Наприклад, у представників екваторіальної раси темне забарвлення шкіри виникло як захист від обпалюючої дії сонячних променів, подовжений тип пропорцій тіла сформувався як спосіб збільшення поверхні тіла відносно його об'єму, що поліпшувало теплорегуляцію в теплому кліматі.

Існує припущення, що при міграції негроїдів на північ природний добір міг діяти проти високого вмісту меланіну в шкірі, викликаючи її посвітління. При нестачі ультрафіолетової інсоляції підвищений вміст меланіну в шкірі перешкоджав виробленню вітаміну D, що порушувало водно-сольовий обмін і утруднювало виживання подібних індивідів. В умовах степів і пустель Азії виникли риси пристосування до різких коливань денної і нічної температур, піщаних бур та інших чинників. Деякі морфологічні особливості, такі, як плоске обличчя, епікантус та інші, ввійшли до складу монголоїдного комплексу расових ознак.

Люди з різним кольором шкіри абсолютно рівноцінні в біологічному і психічному відношенні і знаходяться на одному і тому ж рівні розвитку. Представники всіх людських рас однаковою мірою здатні до досягнення високого рівня в розвитку культури і цивілізації.

Відмінності між расовими і конституціональними ознаками полягають в тому, що расові ознаки пов'язані з певною територією, у той час як різні конституції представлені в різних популяцій земної кулі, хоча їх частота різна.

Етнос – це особливий вид спільності людей, яка утворилася і є особливою формою їхнього колективного існування. Ця спільнота формується й розвивається об'єктивним історичним шляхом, вона не залежить від волі окремих людей, які її становлять, і здатна до стійкого багатовікового існування внаслідок самовідтворення. Основні якісні характеристики етносу – мова, специфічні елементи матеріальної та духовної культури (звичаї, обряди, норми поведінки), релігія, самосвідомість. Основними форма ми існування етносу, ідентифікованими на сьогодні, є плем'я, народність, нація. Головною умовою виникнення етносу є спільна територія (етнічний ареал) та мова. Етноси можуть утворитися з різномовних груп населення (наприклад, в країнах Америки). Етнічна самосвідомість є одним з найважливіших атрибутів та маркером етносу; її реальним виявом є використання спільної самоназви (етноніму), наприклад, український, російський, німецький, французький етнос (Євтух та ін., 2003 р.).

У формуванні, підтриманні та розвитку етнічної самосвідомості, як і існуванні самого етносу, вирішальну роль відіграють інформаційні зв'язки, що забезпечують тривалість етнічної інформації. Ця особливість буття етносу відрізняє його від нації, для якої визначальними є синхронні зв'язки, що існують в одному і тому ж часовому просторі (Євтух та ін., 2003 р.).

Новий концептуальний підхід до періодизації етнічного розвитку людства запропонував М.М. Діков (1994 р.). Він ґрунтується на відомому діалектичному методологічному прийомі співвіднесення форми і змісту етнічного процесу і виділення в ньому на цій основі еволюційних і революційних періодів. Цей автор випробував його на прикладі багатьох важливих аспектів історії

Якщо під таким кутом зору подивитися на етнічний розвиток людства, то воно матиме вигляд еволюційних і революційних періодів, що закономірно чергуються, тобто періодів відповідності чи невідповідності один одному форми і змісту етносів, що історично виникають.

Етноси можуть існувати компактно й дисперсно, зберігаючи безпосередньо чи опосередковано інформаційні зв'язки, у межах однієї держави і в кількох державах (український, єврейський, литовський та ін.). Наприклад, вихідці з України мешкають нині у 38 країнах світу.

Структуру етносу можна визначити за двома вирішальними чинниками: 1) за характером його розміщення в сучасному світі; 2) за рівнем етнічної самосвідомості та самоідентифікації окремих його частин або ж окремих його представників.

У структурі кожного етносу виділяють такі елементи: 1) ядро; 2) маргінальний прошарок; 3) етнічні категорії.

Можуть утворюватися етнічні групи – субетноси, які тривалий час зберігають відмінності культури та мови в межах етносу. Найбільш відомі серед українських етносів – українські горяни (гуцули, лемки, бойки) та мешканці українського Полісся (поліщуки, пінчуки, литвини). Незважаючи на подрібнення, наявність субетносів є ознакою життєздатності етносу, його структуризації, високих адаптивних якостей.

Взаємодія етносів з навколишнім природним, виробничим і соціальним середовищем здійснюється через певні канали ("точки акупунктури"), які називають валентностями. Кожному етносу і таксонам, що його становлять, притаманні такі валентності (Казначеєв В.П. и др., 2002 р.):

· відносини з виробничо-економічним, промислово-технологічним ринковим середовищем, його людиноспоживчими і людинопродукуючими структурами;

· відносини з культурно-етнічним, моральним, релігійним середовищем, ціннісними орієнтаціями, ідеологічними догма тами; відносини з фундаментальною і прикладною наукою як частиною культури, мистецтвом у його різних проявах;

· відносини з біологічним і відтворювальним середовищем (інститут сім'ї, популяційна генетика людини, життєзабезпечувальні системи);

Адаптація людей до середовища існування може відбитися в особливостях їхньої матеріальної і духовної культури, традиційного побуту, психологічних рис, а також в їхніх антропологічних ознаках тощо; зміна природних умов – у виникненні своєрідних культурних ландшафтів з антропогенними елементами (наприклад, житлом). Те й інше певним чином пов'язується з етносом, набуває етнічних рис. Стійкість етносів, яка забезпечує тривалість взаємодії кожного з них з певними природними умовами, досягається, з одного боку, шляхом народження нових поколінь і створення для них необхідних засобів життя (з використанням традиційних систем життєзабезпечення), з іншого – шляхом передачі новому поколінню в процесі його соціалізації мови, культури, етнічних орієнтацій і т.д. Важливою умовою відтворення етносів є їх традиційна ендогамність, яка надає великим етносам рис популяцій.

Природне середовище, у якому живуть етноси, може бути як порівняно однорідним, так і істотно неоднорідним. При екологічному аналізі великих етносів, які займають дуже великі території з різноманітними кліматичними та іншими природними умовами, можна виділити ряд популяційних, культурно-побутових та інших внутрішньоетнічних груп.

Для більш повного розуміння змісту етноекології необхідно розкрити поняття життєзабезпечення людини як психобіосоціальної істоти. Життєзабезпечення людини означає задоволення її соціальних і біологічних потреб. Доцільно враховувати дві основні сторони життєзабезпечення людей – фізичну і психічну.

Життєзабезпечення людини у фізичному розумінні визначається перш за все її особливостями як біологічної істоти, яка виникла першопочатково, ймовірно, в зоні сухих субтропіків. Фізична адаптація до інших природних умов потребувала тривалого часу в міру розширення ойкумени. Вона здійснювалася і закріплювалася головним чином шляхом природного добору і в деяких випадках вимагала дуже великих життєвих сил, що нерідко приводило до зниження середньої тривалості людського життя. Нові фізичні риси або якості організму, що формувалися, набували стійкості, закріплювалися генетично; переадаптація людини до інших умов знову-таки потребує тривалого часу і може проходити дуже важко, із шкодою для здоров'я.

Незважаючи на інтенсивний розвиток науки і техніки, високу сучасну незалежність від безпосереднього впливу природного середовища, у своїй біологічній основі людина майже не змінюється і її природні адаптаційні здатності не безмежні.

За більш-менш нормальних умов існування життєзабезпечення людей у фізичному відношенні полягає в забезпеченні їх повноцінною за складом їжею, а також захисті від несприятливого впливу чинників природного середовища (одяг, житло); те й інше досягаються в процесі їх трудової діяльності і звичайно належать до сфери матеріальної культури. До цієї групи, ймовірно, слід віднести і захист від прямої загрози життю з боку будь-яких ворожих етнічних груп (особливо в далекому минулому), а також кооперацію з дружніми групами.

При вивченні співвідношення господарської діяльності людей з природним середовищем привертають увагу сильні адаптаційні здатності людини, які забезпечуються розвитком і диференціацією її матеріальної культури, найчастіше в її етнічних варіантах. Саме в результаті цієї позабіологічної адаптації люди змогли пристосуватися до найрізноманітніших, у тому числі і екстремальних, природних умов. Одним з яскравих прикладів є ескімоси, які, на відміну від кроманьйонців, що обходилися без одягу і житла, одягаються в глухі хутряні малиці, зимують в будинках з льодяних плит і харчуються м'ясом морських тварин і рибою. Хоча в таких специфічних умовах культурна адаптація, що тривала багато століть, поєднувалася з біологічною адаптацією, яка виявлялася в зовнішньому вигляді (антропологічних ознаках) і в деяких частково вже зазначених вище фізіологічних особливостях; доречно відмітити також здатність організму ескімосів засвоювати м'ясну їжу без підвищення вмісту холестерину в крові і виникнення відповідних серцево-судинних захворювань.

Зв'язок тих чи інших елементів матеріальної культури з захворюваннями іноді має випадковий характер (наприклад, майже повна відсутність одягу в ряду народів тропіків рятує їх від платтяних вошей – переносників висипного тифу), але в більшості випадків ці елементи чітко протистоять захворюванням і смертності. Непродумане порушення тих чи інших елементів традиційної матеріальної культури може призвести до порушення здоров'я.

Важко сказати, наскільки досконало пристосований організм людини до тих чи інших природних умов (питання це розроблене слабко), але культурна адаптація, особливо на початкових етапах розвитку виробничих сил і людських знань, при детальному аналізі рідко виявляється досконалою. Це проявляється як у неповному чи нераціональному використанні всіх можливостей життєзабезпечення, які надаються природним середовищем, так і в неповному захисті від несприятливих впливів цього середовища.

Неповна культурна адаптація часто пояснюється недостатніми можливостями людських колективів при даному рівні розвитку виробничих сил. Неповна адаптація може пояснюватися також і тим, що етнічна група прийшла в район з іншими природними умовами порівняно недавно і не мала часу для її завершення. Є випадки, коли неповна культурна адаптація пояснюється етнорелігійними заборонами.

При вивченні проблеми здоров'я людини є багато питань, які мають етноекологічні аспекти.

4.2. Етноекологія – напрямки розвитку і завдання

Нераціональне ставлення до природних ресурсів і продуктів трудової діяльності людей, що згодом негативно позначається на їхньому здоров'ї, проявляється у виготовленні і особливостях вживання різних збуджувальних і п'янких речовин: від слабких сортів тютюну до опіуму та гашишу і від слабкого натурального вина і пива до міцних спиртних напоїв типу самогону, чачі, – найчастіше обумовлено етнічними традиціями.

Етноекологічні аспекти властиві народній медицині, яка має різноманітні прикладні успіхи використання цілющих сил природного середовища для зміцнення здоров'я та лікування багатьох хвороб.

До сфери досліджень етноекології належать і етнічні аспекти різних хвороб людини, які визначаються існуванням різних корисних чи шкідливих для здоров'я звичаїв, пов'язаних з регламентацією їжі, доглядом за немовлятами, особливостями розвитку господарської діяльності людей та особливостями матеріальної культури в межах тієї чи іншої етнічної території.

Крім аспектів етнокультурної адаптації людей до навколишнього середовища, етноекологія вивчає також і етнічні особливості впливу людини на природне середовище в ході господарської діяльності.

Антропогенне середовище, обумовлене особливостями господарювання і матеріальної культури (поселення, житло тощо), звичайно настільки етнічно специфічне, що аналіз культурного ландшафту відразу дає зрозуміти, хто з етносів живе в цій місцевості. З розвитком урбанізації така етнічна специфіка звичайно сильно зменшується.