Отож розглянемо людину детальніше. 3 страница

· ек­зис­тен­ці­аль­ні (без­пе­ка сво­го іс­ну­ван­ня, впев­не­ність у зав­трашньо­му дні, ста­біль­ність сус­піль­ства, га­ран­то­ва­ність пра­ці);

· со­ці­аль­ні (на­леж­ність до ко­лек­ти­ву, гру­пи чи спіль­но­ти, мож­ли­вість спіл­ку­ва­ти­ся, тур­бо­та про ін­ших та ува­га до се­бе, участь у спіль­ній тру­до­вій ді­яль­нос­ті);

· прес­тиж­ні (по­ва­га з бо­ку ін­ших, їх виз­нан­ня та ви­со­ка оцін­ка сво­їх якос­тей, про­су­ван­ня по служ­бі і ви­со­кий ста­тус у сус­піль­стві);

· осо­бис­тіс­ні (мож­ли­вість са­мо­ви­ра­жен­ня і са­мо­ре­алі­за­ції як ори­гі­наль­ної, твор­чої осо­бис­тос­ті);

· ду­хов­ні (пот­ре­ба в но­вих знан­нях про світ, са­мо­піз­нан­ня, за­лу­чен­ня до на­ук, мис­тецтв то­що).

Пер­ші дві гру­пи є пер­вин­ни­ми і вро­дже­ни­ми, чо­ти­ри ін­ші – на­бу­ти­ми.

Пе­ре­лі­че­ні гру­пи пот­реб не­од­на­ко­ві, пе­ре­бу­ва­ють в тіс­но­му зв'яз­ку між со­бою, не мо­жуть за­мі­ню­ва­ти од­на од­ну і при не­за­до­во­лен­ні мо­жуть вик­ли­ка­ти ста­ни дис­ком­фор­ту. Об­ме­жен­ня до ро­зум­но­го рів­ня пот­реб лю­ди­ни у її став­лен­ні до при­ро­ди є од­нією з го­лов­них умов оп­ти­мі­за­ції взаємо­дії сус­піль­ства з при­ро­дою.

Зас­нов­ник гу­ма­ніс­тич­ної пси­хо­ло­гії А. Мас­лоу бу­дує та­ку ієрар­хію пот­реб лю­ди­ни (Гон­ча­рен­ко, 2003 р.):

· фі­зі­оло­гіч­ні пот­ре­би (хар­чу­ван­ня, во­да, по­віт­ря);

· пот­ре­би в без­пе­ці (за­хи­ще­ність, ста­біль­ність);

· пот­ре­би в сто­сун­ках, лю­бо­ві, на­леж­нос­ті до гру­пи;

· пот­ре­ба в по­ва­зі (схва­лен­ні, вдяч­нос­ті, виз­нан­ні, ком­пе­тен­тнос­ті);

· по­ря­док, спра­вед­ли­вість, кра­са (си­мет­рія);

· ког­ні­тив­ні і ес­те­тич­ні пот­ре­би;

· са­мо­ре­алі­за­ція.

Де­мог­раф Є.Л. Дарсь­кий (1979 р.), нап­рик­лад, фун­да­мен­таль­ни­ми, уні­вер­саль­ни­ми на­зи­ває та­кі пот­ре­би, як ма­те­рі­аль­но-енер­ге­тич­ні, ін­фор­ма­ційно-дос­лід­ниць­кі і со­ці­аль­ної взаємо­дії, за­яв­ля­ючи, що особ­ли­вої пот­ре­би в ді­тях не іс­нує: ді­тей на­ро­джу­ють, "щоб за­до­воль­ни­ти якісь ін­ші пот­ре­би". Ос­тан­ній те­зис обґрун­то­вується прик­ла­дом іс­ну­ван­ня жі­нок, які ні­ко­ли не на­ро­джу­ва­ли, але збе­рег­ли фі­зич­не і пси­хіч­не здо­ров'я; од­нак ана­ло­гіч­ним чи­ном, по­си­ла­ючись на "прик­лад" са­міт­ни­ків, мож­на за­пе­ре­чи­ти і пот­ре­бу в со­ці­аль­ній взаємо­дії. По­діб­ні прик­ла­ди свід­чать про те, що осо­бис­тіс­ні пот­ре­би мо­жуть не від­по­ві­да­ти сус­піль­ним: ок­ре­мі лю­ди справ­ді мо­жуть об­хо­ди­ти­ся без по­том­ства, але без роз­мно­жен­ня лю­дей сус­піль­ство пе­рес­та­ло б іс­ну­ва­ти.

Ет­ног­раф і куль­ту­ро­лог С.О. Ару­тю­нов (1979 р.), з ін­шо­го бо­ку, ствер­джує, що од­нією з найваж­ли­ві­ших пот­реб лю­ди­ни є здо­бу­ван­ня прес­ти­жу; без цієї пот­ре­би на­чеб­то не мо­же іс­ну­ва­ти сус­піль­ство, а "лю­ди­на… вза­га­лі не мо­же бу­ти лю­ди­ною". Це та­кож да­ле­ко не без­спір­не: по­діб­ним чи­ном мож­на ствер­джу­ва­ти, що лю­ди­на не мо­же бу­ти лю­ди­ною без пот­ре­би в лю­бо­ві, без пот­ре­би в спів­чут­ті то­що.

Як ба­чи­мо, пот­ре­би лю­ди­ни ду­же різ­но­ма­ніт­ні і за­галь­ноп­рийня­тої кла­си­фі­ка­ції їх до цього ча­су не­має. Од­ні ав­то­ри іг­но­ру­ють, на пер­ший пог­ляд, яв­но важ­ли­ві пот­ре­би, ін­ші, нап­ро­ти, виз­на­ють ос­нов­ні пот­ре­би дру­го­ряд­ни­ми.

Я б хотіла виділити основну потребу людини - повернення її до Творця. Коли в житті людини відбувається зустріч з Богом, тоді вона переосмислює систему своїх потреб і залишається в гармонії, радості, мирі і задоволенні.

2.3. Особливості екологічної адаптації людини

Адап­та­ція лю­ди­ни – це перш за все її нор­ма ре­ак­цій. Фі­зі­оло­гіч­на адап­та­ція виз­на­чає рі­вень здо­ров'я, рі­вень нор­маль­но­го го­ме­ос­та­зу у від­по­відь на еко­ло­гіч­ні змі­ни се­ре­до­ви­ща, які та­кож не мо­жуть бу­ти над­мір­ни­ми. Хо­ча опи­су­ють­ся адап­тив­ні ре­ак­ції і під час зах­во­рю­ван­ня, адап­та­ційні ре­ак­ції, що виз­на­ча­ють гос­трий і хро­ніч­ний пе­ре­біг хво­ро­би. Адап­та­ція має за­галь­ний ха­рак­тер, але во­на та­кож ін­ди­ві­ду­аль­на для кож­ної лю­ди­ни. Адап­та­ція пов'яза­на з внутрішнім станом людини, її стосунками з Богом.

Адап­та­ція лю­ди­ни – це за­галь­ні і кон­крет­ні про­це­си в ча­сі і прос­то­рі, і адап­та­ційні про­це­си під час еко­ло­гіч­ної кри­зи від­різ­ня­ти­муть­ся спе­ци­фіч­ни­ми особ­ли­вос­тя­ми і склад­ніс­тю по­рів­ня­но з ін­ши­ми пе­рі­ода­ми роз­вит­ку ци­ві­лі­за­ції. Адап­та­ційні про­це­си ма­ють су­пе­реч­ли­вий ха­рак­тер, що ви­ра­жається у від­нос­нос­ті і аб­со­лют­нос­ті цих про­це­сів, їх дис­крет­нос­ті і без­пе­рер­внос­ті, ста­тич­нос­ті і ди­на­міч­нос­ті. Ро­зу­мін­ня про­це­сів адап­та­ції мож­ли­ве тіль­ки на духовному, бі­оло­гіч­но­му, ме­дич­но­му і на­віть фі­ло­софсь­ко­му рів­нях.

Адап­та­ція лю­ди­ни від­різ­няється від та­кої у тва­рин. Со­ці­аль­ні чин­ни­ки все­біч­но опо­се­ред­ко­ву­ють у лю­ди­ни ін­ди­ві­ду­аль­ні і по­пу­ля­ційні про­це­си адап­та­ції, особ­ли­во в нес­при­ят­ли­вих і екстре­маль­них умо­вах. Нап­рик­лад, лю­ди­на має не­дос­тат­ній ре­зерв адап­та­ції до змі­ни тем­пе­ра­ту­ри; в пев­ні пе­рі­оди он­то­ге­не­зу (ди­тин­ство, ста­рість) ме­ха­ніз­ми тер­мо­ре­гу­лю­ван­ня лю­ди­ни ду­же не­дос­ко­на­лі. У пів­ніч­них ши­ро­тах лю­ди­на для нор­маль­ної адап­та­ції за­без­пе­чує се­бе не тіль­ки теп­лом, але ком­плек­сом чин­ни­ків ком­пен­са­ції – пів­ніч­ні ва­рі­ан­ти жит­ла, тран­спор­ту, одя­гу, найбільш пов­но­цін­не адек­ват­не хар­чу­ван­ня, гі­пер­ві­та­мі­ні­за­ція, адап­то­ге­ни, ультра­фі­оле­то­ве оп­ро­мі­нен­ня та ін.

Со­ці­аль­ні чин­ни­ки роз­ши­рю­ють ре­зер­ви адап­та­ції, особ­ли­во для слаб­ких і де­фек­тних ге­но­ти­пів. Для цього піс­ля на­ро­джен­ня про­во­дять при по­ка­зан­нях від­по­від­ні і не­об­хід­ні для жит­тя і здо­ров'я ко­ри­гу­валь­ні опе­ра­ції, нап­рик­лад, на сер­ці (за ста­тис­ти­кою на кож­ну 1000 но­во­на­ро­дже­них 1 ди­ти­на має по­рок сер­ця).

Але со­ці­аль­ні чин­ни­ки і роз­ви­ток тех­нос­фе­ри ство­ри­ли умо­ви для по­яви но­вих хво­роб, син­дро­мів і ди­са­дап­та­ційних про­це­сів: про­ме­не­ва хво­ро­ба, алер­гія, ав­то­імун­ні хво­ро­би, віб­ра­ційна хво­ро­ба та ін. Со­ці­аль­ний роз­ви­ток вик­ли­кав і пе­ре­роз­по­діл при­чин смер­тнос­ті лю­дей. Пер­ше міс­це зайня­ли "хво­ро­би ци­ві­лі­за­ції" – зах­во­рю­ван­ня сер­це­во-су­дин­ної сис­те­ми, ра­ко­ві хво­ро­би, ожи­рін­ня та ін.

Адап­та­ційні про­це­си здійсню­ють­ся і фор­му­ють­ся за ра­ху­нок всіх сис­тем ор­га­ніз­му, але нер­во­ва, ен­док­рин­на, сер­це­во-су­дин­на, імун­на ма­ють виз­на­чаль­ний і ре­гу­лю­ючий вплив на адап­та­ційні про­це­си. Ієрар­хія ре­гу­лю­ван­ня го­ме­ос­та­зу, а от­же, і адап­та­ційних, за­хис­них ре­ак­цій по­чи­нається з нер­во­вої сис­те­ми. Особ­ли­ве зна­чен­ня для ре­гу­лю­ван­ня ре­ак­тив­нос­ті лю­ди­ни має дру­га сиг­наль­на сис­те­ма. Ком­бі­на­ція умов­них і бе­зу­мов­них реф­лек­сів виз­на­чає різ­но­ма­ніт­тя ме­ха­ніз­мів ре­ак­тив­нос­ті.

Ре­ак­тив­ність ор­га­ніз­му лю­ди­ни за­ле­жить від ста­ну і особ­ли­вос­тей нер­во­вої сис­те­ми: си­ли, ру­хо­мос­ті, врів­но­ва­же­нос­ті нер­во­вих про­це­сів у ко­рі пів­куль го­лов­но­го моз­ку (І.П. Пав­лов). Нев­ро­зи різ­ко змі­ню­ють ре­ак­тив­ність ор­га­ніз­му, адап­та­цію і са­мі по со­бі мо­жуть ста­ти при­чи­ною ди­за­дап­та­ції, тро­фіч­них роз­ла­дів та різ­них зах­во­рю­вань (ек­зе­ма, ви­раз­ко­ва хво­ро­ба шлун­ка, пнев­мо­нія, сер­це­во-су­дин­ні хво­ро­би та ін.). До­ве­де­но, що пе­ре­нап­ру­жен­ня ви­щої нер­во­вої ді­яль­нос­ті і пов'яза­не з ним ос­лаб­лен­ня різ­ко зни­жу­ють ре­ак­тив­ність ор­га­ніз­му і адап­та­ційні про­це­си, знач­но зни­жується стійкість до хі­міч­них ре­чо­вин, пос­лаб­лю­ють­ся імун­ні ре­ак­ції. Найбільш адек­ват­ні ре­ак­ції ви­ни­ка­ють тіль­ки при силь­но­му, врів­но­ва­же­но­му і ру­хо­мо­му ти­пі нер­во­вої ді­яль­нос­ті. Різ­ні під­кір­ко­ві ут­во­рен­ня не­суть ду­же ве­ли­ке фун­кці­ональ­не і ре­гу­ля­тор­не на­ван­та­жен­ня в тро­фіч­ній і адап­та­ційній ді­яль­нос­ті ор­га­ніз­му. Так, нап­рик­лад, лім­біч­на сис­те­ма пе­редньо­го і се­редньо­го моз­ку галь­мує емо­ційні ре­ак­ції. Вик­люч­ним є вплив гі­по­та­ла­му­су, де ут­во­рю­ють­ся біл­ки, які по­тім під впли­вом спе­ци­фіч­них фер­мен­та­тив­них ре­ак­цій фор­му­ють ко­ло­саль­ний спектр ен­дор­фі­нів та ен­ке­фа­лі­нів. Ці бі­оло­гіч­но ак­тив­ні пеп­ти­ди ре­гу­лю­ють ре­ак­тив­ність нер­во­вої сис­те­ми і виз­на­ча­ють адап­та­цію ор­га­ніз­му. Тро­фіч­на фун­кція ор­га­ніз­му ре­гу­люється взаємо­від­но­шен­ням сим­па­тич­ної і па­ра­сим­па­тич­ної, ве­ге­та­тив­ної нер­во­вої сис­те­ми.

Ве­ли­ка роль у прис­то­су­ван­ні до сис­тем бі­ос­фе­ри на­ле­жить бі­оло­гіч­ним рит­мам. Впер­ше адап­та­ційне зна­чен­ня бі­орит­мів на гло­баль­но­му і по­пу­ля­ційно­му рів­нях бу­ло виз­на­че­но О.Л. Чи­жевсь­ким. Будь-яка сис­те­ма має і ча­со­ву, і прос­то­ро­ву ор­га­ні­за­цію, що пе­ре­бу­ва­ють в тіс­но­му взаємозв'яз­ку. Адап­та­ційне зна­чен­ня бі­орит­мів ві­доб­ра­же­но в кла­си­фі­ка­ційно­му і струк­тур­но­му під­хо­дах до ча­со­вої ці­ліс­ної бі­оло­гіч­ної сис­те­ми. Ця сис­те­ма має та­кі час­ти­ни: ком­по­нен­ти, що зв'язу­ють ча­со­ву ор­га­ні­за­цію з ін­ши­ми сис­те­ма­ми; ре­гу­лю­ючу і сприймаль­ну ком­по­нен­ту; ро­бо­чі ефек­тор­ні і ви­ко­нав­чі час­ти­ни. Бі­орит­ми лю­ди­ни на­ле­жать до чин­ни­ків фе­но­ти­пу з при­род­ною по­лі­ген­ною, муль­ти­фак­то­рі­аль­ною де­тер­мі­но­ва­ніс­тю.

Роз­гля­да­ючи здо­ров'я як ди­на­міч­ний про­цес, найваж­ли­ві­ше зна­чен­ня слід при­ді­ли­ти ре­зер­вам і роз­вит­ку здо­ров'я. У зв'яз­ку з цим важ­ли­вим є вив­чен­ня та­ко­го ста­ну лю­ди­ни, яке пот­ре­бує втру­чан­ня, ко­рек­ції, особ­ли­во у зв'яз­ку з по­гір­шен­ням еко­ло­гіч­ної си­ту­ації. Це не­мов про­між­ний стан між здо­ров'ям і хво­ро­бою, ко­ли під дією нес­при­ят­ли­вих еко­ло­гіч­них чин­ни­ків ор­га­нізм від­чу­ває стан нап­ру­жен­ня, стом­лен­ня. Ака­де­мік В.П. Каз­на­чеєв на­зи­ває та­кий стан ан­тро­по­еко­ло­гіч­ним нап­ру­жен­ням, стом­лен­ням.

Стом­лен­ня здо­ро­вої лю­ди­ни – це про­ти­леж­ний стан ор­га­ніз­му з тим­ча­со­вим вис­на­жен­ням ре­сур­сів тих чи ін­ших ре­гу­ля­тор­них го­ме­ос­та­тич­них сис­тем.

Про­цес стом­лен­ня мо­же бу­ти гос­трим чи хро­ніч­ним і приз­во­дить до різ­но­го сту­пе­ня ас­те­ні­за­ції, вто­ми. У про­це­сі стом­лен­ня від­бу­вається спря­мо­ва­на ком­пен­са­ція, сво­го ро­ду пе­ре­роз­по­діл мож­ли­вих ре­зер­вних фун­кцій.

При ан­тро­по­еко­ло­гіч­но­му нап­ру­жен­ні ви­ни­кає мо­бі­лі­за­ція ре­гу­ля­тор­них і го­ме­ос­та­тич­них ме­ха­ніз­мів, які за­без­пе­чу­ють пев­ні ви­ди ді­яль­нос­ті ор­га­ніз­му лю­ди­ни, адап­та­ції.

Без­по­се­редньо за нап­ру­жен­ням мо­же ви­ник­ну­ти вто­ма як нас­лі­док внут­рішньої чи зов­нішньої ді­яль­нос­ті і пе­ре­ван­та­жен­ня ор­га­ніз­му, ко­ли ця ро­бо­та не за­без­пе­чується на­яв­ни­ми ре­зер­ва­ми і від­нов­ни­ми про­це­са­ми.

При гос­трих нап­ру­жен­нях і ве­ли­ко­му фі­зич­но­му на­ван­та­жен­ні кис­не­вий ре­зерв вис­на­жується, змі­нюється ха­рак­тер об­мі­ну ре­чо­вин. Стом­лен­ня і нап­ру­жен­ня ство­рю­ють умо­ви для пе­ре­хо­ду в стрес. Ці кри­тич­ні ста­ни прос­те­жу­ють­ся не тіль­ки на ін­ди­ві­ду­аль­но­му рів­ні, але й на по­пу­ля­ційно­му, особ­ли­во в пе­ре­хід­ні со­ці­аль­ні пе­рі­оди.

Проб­ле­ма стом­лен­ня людсь­ких по­пу­ля­цій мо­же бу­ти роз­гля­ну­та з по­зи­цій ди­на­міч­ної взаємо­дії лю­дей, що ма­ють різ­ні ти­пи кон­сти­ту­ції. Лю­ди­на має пев­ний сту­пінь по­тен­ційних ре­зер­вів здо­ров'я, що де­тер­мі­ну­ють­ся ге­не­тич­но. Вис­на­жен­ня і стом­лен­ня ви­ни­ка­ють в тих ви­пад­ках, ко­ли людина не вміє застосовувати силу Божу для відновлення різних фун­кці­ональ­них мож­ли­вос­тей лю­ди­ни.

Рекомендована література:

· ос­нов­на – [42-44, 46];

· до­дат­ко­ва – [1-18];

Тема 3. СЕРЕДОВИЩЕ ІСНУВАННЯ ЛЮДИНИ

3.1. Екологічна ніша людини

Для ро­зу­мін­ня еко­ло­гіч­ної ні­ші лю­ди­ни спо­чат­ку не­об­хід­но з'ясу­ва­ти, що со­бою яв­ляє це по­нят­тя в еко­ло­гії. Еко­ло­гіч­на ні­ша – це міс­це і струк­тур­но-фун­кці­ональ­на роль по­пу­ля­ції пев­но­го ви­ду в еко­сис­те­мі. Еко­ло­гіч­на ні­ша виз­на­чається су­куп­ніс­тю усіх склад­них чин­ни­ків се­ре­до­ви­ща, які роб­лять мож­ли­вим са­ме іс­ну­ван­ня тих чи ін­ших по­пу­ля­цій в еко­сис­те­мі. Еко­ло­гіч­на ні­ша ха­рак­те­ри­зує сту­пінь бі­оло­гіч­ної спе­ці­алі­за­ції да­ної по­пу­ля­ції, зок­ре­ма в лан­цю­гах жив­лен­ня. Під еко­ло­гіч­ною ні­шею ро­зу­мі­ють не те­ри­то­рі­аль­не роз­мі­щен­ня ви­ду, а його фун­кці­ональ­не зна­чен­ня в еко­сис­те­мі. Ю. Одум (1975 р.) вва­жає, що по­нят­тя "еко­ло­гіч­на ні­ша" ви­ра­жає, яку роль ві­діг­рає ор­га­нізм в еко­сис­те­мі, на­го­ло­шу­ючи, що міс­це про­жи­ван­ня – це "ад­ре­са", то­ді як "ні­ша" – це "про­фе­сія" ви­ду. Це по­нят­тя найчас­ті­ше ви­ко­рис­то­ву­ють при дос­лі­джен­ні взаємо­від­но­син еко­ло­гіч­но близь­ких ви­дів, які на­ле­жать до од­но­го тро­фіч­но­го рів­ня.

Ви­ко­рис­тан­ня різ­них еко­ло­гіч­них ніш змен­шує кон­ку­рен­тну бо­роть­бу в еко­сис­те­мі. Про­те ви­ко­рис­тан­ня ви­да­ми в да­ній еко­сис­те­мі по­діб­них еко­ло­гіч­них ніш приз­во­дить до за­гос­трен­ня бі­отич­них від­но­син, що час­то пе­ре­рос­тає в пря­му кон­ку­рен­цію. Яви­ще кон­ку­рен­ції близь­кос­по­рід­не­них (або по­діб­них за ін­ши­ми оз­на­ка­ми) ви­дів от­ри­ма­ло наз­ву прин­ци­пу кон­ку­рен­тно­го вик­лю­чен­ня, або прин­ци­пу Га­узе. У ре­зуль­та­ті кон­ку­рен­ції еко­ло­гіч­ну ні­шу займає один вид.

По­нят­тя еко­ло­гіч­ної ні­ші лю­ди­ни не­роз­рив­но пов'яза­не з її ро­зу­мо­вою ді­яль­ніс­тю. Са­ме зав­дя­ки ро­зу­му прос­то­ро­вою ні­шею лю­ди­ни ста­ла вся пла­не­та Зем­ля.

Па­ле­он­то­ло­гіч­ні да­ні свід­чать про те, що пред­ки су­час­ної лю­ди­ни займа­ли ні­шу зби­ра­ча з спек­тром спо­жи­ван­ня рос­лин­ної і тва­рин­ної їжі. Ос­кіль­ки тва­рин­на про­дук­тив­ність ста­но­ви­ла приб­лиз­но де­ся­ту час­ти­ну рос­лин­ної, ра­ці­он лю­ди­ни-зби­ра­ча скла­дав­ся приб­лиз­но на 9/10 із рос­лин­ної їжі і на 1/10 з тва­рин­ної. Лю­ди­на спо­жи­ва­ла в ос­нов­но­му м'ясо рос­ли­но­їд­них ссав­ців (Гор­шков, 1984 р.).

Від­крит­тя вог­ню да­ло змо­гу лю­ди­ні-мис­лив­цю за­се­ли­ти знач­ні те­ри­то­рії з по­мір­ним клі­ма­том, де про­жи­ти тіль­ки за ра­ху­нок зби­раль­ниц­тва бу­ло не­мож­ли­во. На­се­лен­ня Зем­лі від цього не збіль­ши­ло­ся, ос­кіль­ки те­ри­то­рія спо­жи­ван­ня лю­ди­ни-мис­лив­ця ста­ла біль­ше від те­ри­то­рії спо­жи­ван­ня лю­ди­ни-зби­ра­ча.

Впро­ва­джен­ня зем­ле­роб­ства збіль­ши­ло час­тку спо­жи­ван­ня рос­лин­них про­дук­тів хар­чу­ван­ня з об­роб­лю­ва­них площ до ве­ли­чин, які мож­на по­рів­ня­ти тіль­ки з усією пер­вин­ною про­дук­цією, шля­хом ви­ро­щу­ван­ня їс­тів­них мо­но­куль­тур і ви­тіс­нен­ня шкід­ни­ків сільсь­ко­го гос­по­дар­ства. При цьому не­об­хід­на пло­ща спо­жи­ван­ня ско­ро­ти­ла­ся до де­кіль­кох гек­та­рів на од­ну лю­ди­ну. Енер­гія, яка ра­ні­ше вит­ра­ча­ла­ся лю­ди­ною-зби­ра­чем на по­шу­ки їжі, ста­ла вит­ра­ча­ти­ся на об­роб­ку ріл­лі.

Те­ри­то­рія спо­жи­ван­ня (ріл­ля) ско­ро­ти­ла­ся в сот­ні ра­зів, і лю­ди­на вже не мог­ла зіб­ра­ти не­об­хід­ну їй кіль­кість тва­рин­ної їжі. То­му зем­ле­роб­ство на ве­ли­ких те­ри­то­рі­ях мог­ло ви­ник­ну­ти за на­яв­нос­ті ско­тар­ства. Зем­ле­роб­ство і ско­тар­ство да­ли змо­гу ос­во­їти знач­ну кіль­кість но­вих те­ри­то­рій в по­мір­но­му клі­ма­ті і збіль­ши­ти на­се­лен­ня Зем­лі приб­лиз­но у 20 ра­зів по­рів­ня­но з рів­нем на­се­лен­ня лю­дей-зби­ра­чів.

Ви­ко­рис­тан­ня енер­гії ви­коп­но­го па­ли­ва для пе­ре­мі­щен­ня лю­дей, про­дук­тів хар­чу­ван­ня і об­роб­ки сільсь­ко­гос­по­дарсь­ких угідь да­ло змо­гу ос­во­їти но­ві зем­лі, не при­дат­ні для руч­ної об­роб­ки, збіль­ши­ти час­тку сільсь­ко­гос­по­дарсь­кої про­дук­ції, нас­лід­ком чо­го ста­ло швид­ке зрос­тан­ня чи­сель­нос­ті на­се­лен­ня. З ча­су від­крит­тя зем­ле­роб­ства і ско­тар­ства до по­чат­ку ін­дус­трі­алі­за­ції чи­сель­ність на­се­лен­ня Зем­лі по­віль­но зрос­та­ла і збіль­ши­ла­ся у 10 ра­зів. За ос­тан­ні 200 ро­ків внас­лі­док до­дат­ко­вих енер­гов­кла­день на­се­лен­ня збіль­ши­ло­ся майже в шість ра­зів і скла­да­ло на по­ча­ток 2001 р. 6,11 млрд. чо­ло­вік. У ре­зуль­та­ті іс­ну­ван­ня лю­дей як на но­вих ос­воєних зем­лях, так і на тра­ди­ційних те­ри­то­рі­ях іс­ну­ван­ня лю­ди­ни без до­дат­ко­вих енер­гов­кла­день ста­ло не­мож­ли­вим.

Та­ким чи­ном, у ре­зуль­та­ті від­крит­тя мож­ли­вос­ті на­ко­пи­чен­ня куль­тур­ної спад­щи­ни рі­вень кон­ку­рен­тос­про­мож­нос­ті лю­ди­ни без­пе­рер­вно зрос­тає. Це приз­во­дить до ви­тіс­нен­ня при­род­них ор­га­ніз­мів, зни­жен­ня їх чи­сель­нос­ті і зрос­тан­ня на­ро­до­на­се­лен­ня Зем­лі.

Су­час­не енер­гос­по­жи­ван­ня люд­ства за­без­пе­чується ви­ко­рис­тан­ням не­від­нов­них за­па­сів ви­коп­но­го па­ли­ва і ста­но­вить біль­ше 1013 Вт (2,5 кВт/люд.), що приб­лиз­но на по­ря­док пе­ре­ви­щує дос­туп­ну для ви­ко­рис­тан­ня лю­ди­ною по­туж­ність від­нов­них дже­рел енер­гії (со­няч­на, віт­ро­ва, ге­отер­маль­на, прип­лив­на, гід­ро-, по­туж­ність рі­чок і при­ріст де­ре­ви­ни). Заз­на­че­на ве­ли­чи­на енер­гос­по­жи­ван­ня є аб­со­лют­но не­об­хід­ною для іс­ну­ван­ня лю­дей у су­час­но­му сві­ті.

Кож­ний спо­сіб от­ри­ман­ня дос­татньої кіль­кос­ті про­дук­тів хар­чу­ван­ня, який за­без­пе­чує три­ва­ле іс­ну­ван­ня по­пу­ля­ції, мож­на роз­гля­да­ти як ек­ві­ва­лент еко­ло­гіч­ної ні­ші. При по­рів­нян­ні енер­ге­ти­ки різ­них еко­ло­гіч­них ніш, які будь-ко­ли займа­ла лю­ди­на, ви­яви­ло­ся, що люд­ство про­іс­ну­ва­ло 2×105 ро­ків у ні­шах з мі­ні­маль­ним бі­оло­гіч­ним енер­гос­по­жи­ван­ням, у ні­шах з енер­гос­по­жи­ван­ням уд­ві­чі біль­шим – 104 ро­ків, у ні­ші з енер­гос­по­жи­ван­ням у 5 ра­зів біль­шим – 1000 ро­ків, у ні­ші з енер­гос­по­жи­ван­ням у 20 ра­зів біль­шим – 100 ро­ків (Гор­шков, 1984 р.).

На су­час­но­му ета­пі пер­вин­на про­дук­ція бі­ос­фе­ри над­хо­дить в ан­тро­по­ген­ний ка­нал з ріл­лі, лу­ків, па­со­вищ і лі­сів. Лю­ди­на спо­жи­ває всі при­род­ні про­дук­ти і весь час роз­ши­рює їх об­сяг і спектр.

Спе­ци­фіч­ність еко­ло­гіч­ної ні­ші лю­ди­ни виз­на­чається та­кож і по­ве­дін­ко­вим ста­ту­сом. Во­на біль­ше обу­мов­люється со­ці­аль­ни­ми умо­ва­ми, ніж бі­оло­гіч­ни­ми.

Зав­дя­ки на­уко­во-тех­ніч­но­му прог­ре­су лю­ди­на ста­ла гі­пе­рев­ри­бі­он­тним уні­каль­ним ви­дом, від яко­го те­пер за­ле­жить іс­ну­ван­ня не тіль­ки ок­ре­мих ви­дів, еко­сис­тем, а й усієї бі­ос­фе­ри. Під­твер­джен­ням цього є су­час­на еко­ло­гіч­на кри­за. Ро­зум лю­ди­ни ство­рив цю ні­шу, і він же її по­ви­нен за­раз змі­ни­ти шля­хом від­мо­ви від під­ко­рен­ня при­ро­ди і пе­ре­хо­ду до спів­пра­ці з нею.

3.2. Оточуюче людину середовище
та його компоненти

В еко­ло­гії під по­нят­тям "се­ре­до­ви­ще" ро­зу­мі­ють су­куп­ність при­род­них тіл і явищ, з яки­ми ор­га­нізм пе­ре­бу­ває в пря­мих чи опо­се­ред­ко­ва­них взаємо­від­но­си­нах.

Сис­те­ма "лю­ди­на – життєве се­ре­до­ви­ще" є склад­ною сис­те­мою в то­му ро­зу­мін­ні, що до неї, як пра­ви­ло, вхо­дить ве­ли­ка кіль­кість змін­них, між яки­ми іс­нує ве­ли­ка кіль­кість зв'яз­ків. Ві­до­мо, що чим біль­ше змін­них та зв'яз­ків, тим важ­че ці зв'яз­ки під­да­ють­ся ма­те­ма­тич­ній об­роб­ці і ви­ве­ден­ню уні­вер­саль­них за­ко­нів. Склад­ність вив­чен­ня сис­те­ми "лю­ди­на – життєве се­ре­до­ви­ще" зу­мов­люється та­кож і тим, що ця сис­те­ма є ба­га­то­рів­не­вою, міс­тить у со­бі по­зи­тив­ні, не­га­тив­ні та го­ме­ос­та­тич­ні зво­рот­ні зв'яз­ки і має ба­га­то емер­джен­тних зв'яз­ків (Же­лі­бо та ін., 2001 р.).

Лю­ди­на є од­ним з еле­мен­тів ви­ще­заз­на­че­ної сис­те­ми, у якій під тер­мі­ном "лю­ди­на" ро­зу­міється не ли­ше од­на іс­то­та, ін­ди­від, а й гру­па лю­дей, ко­лек­тив, меш­кан­ці на­се­ле­но­го пун­кту, ре­гі­ону, кра­їни, сус­піль­ство, люд­ство за­га­лом. Лю­ди в гло­баль­ній сис­те­мі "лю­ди­на – життєве се­ре­до­ви­ще" є скла­до­ви­ми со­ці­аль­ної спіль­но­ти. Со­ці­аль­на спіль­но­та – фор­ма со­ці­аль­ної взаємо­дії; ре­аль­но іс­ну­юча су­куп­ність лю­дей, об'єдна­них від­нос­но стійки­ми со­ці­аль­ни­ми зв'яз­ка­ми, від­но­си­на­ми, яка має спіль­ні оз­на­ки, умо­ви і спо­сіб жит­тя, ри­си сві­до­мос­ті, куль­ту­ри, що на­да­ють їй не­пов­тор­ної своєрід­нос­ті, ціль­нос­ті.

Ви­ді­ля­ють та­кі со­ці­аль­ні спіль­но­ти (за Же­лі­бо та ін., 2001 р.):

а) гру­по­ві – кла­си, вер­стви, со­ці­аль­но-де­мог­ра­фіч­ні гру­пи, про­фе­сійні гру­пи та ін.;

б) ма­со­ві – учас­ни­ки сус­піль­них ру­хів, ауди­то­рія гля­да­чів, лю­би­тельсь­кі об'єднан­ня та ін.;

в) со­ці­аль­но-ро­дин­ні – сім'я, рід, плем'я;

г) ет­ніч­ні – ет­нос, на­род­ність, на­ція, на­ці­ональ­на мен­ши­на;

д) со­ці­аль­но-те­ри­то­рі­аль­ні – меш­кан­ці жит­ло­вих бу­дин­ків, се­ла, району, міс­та, об­лас­ті, кра­їни.

Життєве се­ре­до­ви­ще – дру­гий еле­мент сис­те­ми "лю­ди­на – життєве се­ре­до­ви­ще", який є час­ти­ною Всес­ві­ту, де пе­ре­бу­ває або мо­же пе­ре­бу­ва­ти в да­ний час лю­ди­на і фун­кці­ону­ють сис­те­ми її життєза­без­пе­чен­ня (Же­лі­бо та ін., 2001 р.).

Життєве се­ре­до­ви­ще лю­ди­ни скла­дається з чо­тирьо­х ком­по­нен­тів – влас­не при­род­но­го; пе­рет­во­ре­но­го лю­ди­ною при­род­но­го се­ре­до­ви­ща; се­ре­до­ви­ща, ство­ре­но­го лю­ди­ною, і со­ці­аль­но­го се­ре­до­ви­ща. Як ба­чи­мо, три пер­ших ком­по­нен­ти є при­род­ним се­ре­до­ви­щем, яке різ­ною мі­рою тран­сфор­мо­ва­не лю­ди­ною, чет­вер­те – со­ці­аль­не се­ре­до­ви­ще – при­та­ман­не тіль­ки лю­ди­ні. Роз­гля­не­мо їх більш де­таль­но.

Влас­не при­род­не се­ре­до­ви­ще ("пер­ша при­ро­да") – це се­ре­до­ви­ще, що ма­ло змі­не­не лю­ди­ною або змі­не­не нез­нач­но і не втра­ти­ло найваж­ли­ві­ших влас­ти­вос­тей – здат­нос­ті до са­мо­від­нов­лен­ня і са­мо­ре­гу­лю­ван­ня. Влас­не при­род­не се­ре­до­ви­ще відпо­ві­дає то­му, що за­раз на­зи­ва­ють "еко­ло­гіч­ним прос­то­ром". Сьогод­ні цей прос­тір займає 1/3 час­ти­ну су­ші, але він ду­же швид­ко ско­ро­чується. Слід заз­на­чи­ти, що це ма­ло­ос­воєні і ма­лоп­ри­дат­ні для жит­тя лю­дей те­ри­то­рії (ви­со­ко­гір'я, льодо­ви­ки, тро­піч­ні лі­си, тун­дра, бо­ре­аль­ні лі­си та за­бо­ло­че­ні те­ри­то­рії на пів­но­чі то­що). За ок­ре­ми­ми ре­гі­она­ми ці прос­то­ри роз­по­ді­ле­ні так: Ан­тар­кти­да – майже 100 %, Пів­ніч­на Аме­ри­ка (в ос­нов­но­му Ка­на­да) – 37,5, кра­їни СНД – 33,6, Австра­лія і Оке­анія – 27,9, Аф­ри­ка – 27,5, Пів­ден­на Аме­ри­ка – 20,8, Азія – 13,6 і Євро­па – тіль­ки 2,8 % (Во­рон­ков, 1999 р.).

Се­ре­до­ви­ще, пе­рет­во­ре­не лю­ди­ною ("дру­га при­ро­да", ква­зі­се­ре­до­ви­ще), – це се­ре­до­ви­ще, яке вже дав­но втра­ти­ло здат­ність до са­мо­під­три­ман­ня. Сю­ди на­ле­жать куль­тур­ні лан­дшаф­ти. Для іс­ну­ван­ня це се­ре­до­ви­ще пот­ре­бує пе­рі­одич­них енер­го­вит­рат з бо­ку лю­ди­ни.

Се­ре­до­ви­ще, ство­ре­не лю­ди­ною ("тре­тя при­ро­да", ар­теп­ри­род­не се­ре­до­ви­ще), – це жит­ло­ві і ви­роб­ни­чі при­мі­щен­ня, про­мис­ло­ві ком­плек­си, за­бу­до­ва­ні час­ти­ни міст. Та­ке се­ре­до­ви­ще скла ло­ся в про­це­сі тру­до­вої ді­яль­нос­ті лю­ди­ни і мо­же іс­ну­ва­ти тіль­ки за умо­ви пос­тійних вит­рат енер­гії з її бо­ку, інак­ше во­но за знає руйна­ції. У ме­жах да­но­го се­ре­до­ви­ща різ­ко по­ру­ше­ні цик­ли кру­го­обі­гу ре­чо­вин, ти­по­вим є на­ко­пи­чен­ня від­хо­дів, ви­со­кий рі­вень заб­руд­нен­ня.

Се­ре­до­ви­ще, ство­ре­не лю­ди­ною, по­ді­ля­ють на по­бу­то­ве і ви­роб­ни­че.

По­бу­то­ве се­ре­до­ви­ще – це се­ре­до­ви­ще про­жи­ван­ня лю­ди­ни, яке міс­тить окуп­ність жит­ло­вих бу­ді­вель, спо­руд спор­тив­но­го і куль­тур­но­го приз­на­чен­ня, а та­кож ко­му­наль­но-по­бу­то­вих ор­га­ні­за­цій і ус­та­нов. Па­ра­мет­ра­ми цього се­ре­до­ви­ща є роз­мір жит­ло­вої пло­щі на лю­ди­ну, сту­пінь елек­три­фі­ка­ції та га­зи­фі­ка­ції жит­ла, на­яв­ність цен­траль­но­го опа­лен­ня, хо­лод­ної і га­ря­чої во­ди, те­ле­фо­ні­за­ція, рі­вень гро­мадсь­ко­го тран­спор­ту то­що (Же­лі­бо та ін., 2001 р.).

Ви­роб­ни­че се­ре­до­ви­ще – це се­ре­до­ви­ще, у яко­му лю­ди­на здійснює свою тру­до­ву ді­яль­ність. Во­но міс­тить ком­плекс під­приємств, ус­та­нов і ор­га­ні­за­цій, за­со­бів тран­спор­ту, ко­му­ні­ка­цій то­що. Ви­роб­ни­че се­ре­до­ви­ще ха­рак­те­ри­зується пе­ре­ду­сім па­ра­мет­ра­ми, що спе­ци­фіч­ні для кож­но­го ви­роб­ниц­тва і виз­на­ча­ють­ся його приз­на­чен­ням. Це вид про­дук­ції, яка ви­роб­ляється на ньому, об­ся­ги ви­роб­ниц­тва, кіль­кість пра­ців­ни­ків, про­дук­тив­ність пра­ці, енер­гоємність, си­ро­вин­на ба­за, від­хо­ди ви­роб­ниц­тва то­що. Крім цих па­ра­мет­рів, є та­кі, що виз­на­ча­ють умо­ви пра­ці та її без­пе­ку: за­га­зо­ва­ність; за­пи­ле­ність; ос­віт­ле­ність ро­бо­чих місць; рі­вень акус­тич­них ко­ли­вань, віб­ра­ції, іоні­зу­ючої ра­ді­ації, елек­тро­маг­ніт­но­го вип­ро­мі­ню­ван­ня; по­же­жо- та ви­бу­хо­не­без­печ­ність; на­яв­ність не­без­печ­но­го об­лад­нан­ня, за­со­бів за­хис­ту пра­ців­ни­ків; сту­пінь нап­ру­же­нос­ті пра­ці; пси­хо­ло­гіч­ний клі­мат та ба­га­то ін­ших (Же­лі­бо та ін., 2001 р.).

4. Со­ці­аль­не (со­ці­аль­но-по­лі­тич­не) се­ре­до­ви­ще – охоп­лює со­ці­аль­ні взаємо­від­но­си­ни між людь­ми і ви­ни­кає в ре­зуль­та­ті сус­піль­но­го жит­тя. Взаємо­від­но­си­ни ха­рак­те­ри­зу­ють життєді­яль­ність лю­ди­ни і по­ді­ля­ють­ся на еко­но­міч­ні, со­ці­аль­но-по­лі­тич­ні, іде­оло­гіч­ні, куль­тур­ні, по­бу­то­ві, сі­мейні та ін­ші. В їх ос­но­ву пок­ла­де­ні ін­ди­ві­ду­аль­но-сус­піль­ні ін­те­ре­си і пот­ре­би лю­дей. Со­ці­аль­ні чин­ни­ки ма­ють не мен­ший вплив на лю­ди­ну, ніж заб­руд­нен­ня при­род­но­го се­ре­до­ви­ща. За­гос­трен­ня со­ці­аль­них кон­флік­тів мо­же вик­ли­ка­ти со­ці­аль­не нап­ру­жен­ня в сус­піль­стві, по­яву гос­трих су­пе­реч­нос­тей, над­зви­чайних си­ту­ацій со­ці­аль­но-по­лі­тич­но­го ха­рак­те­ру, над­зви­чайних по­дій, що мо­жуть ста­но­ви­ти заг­ро­зу для гро­мадсь­кої без­пе­ки.

Лю­ди в про­це­сі життєді­яль­нос­ті об'єдну­ють­ся в со­ці­аль­ні гру­пи. Со­ці­аль­на гру­па – це су­куп­ність пев­ної кіль­кос­ті лю­дей, об'єдна­них спіль­ни­ми ін­те­ре­са­ми чи спіль­ною спра­вою. Роз­різ­ня­ють та­кі со­ці­аль­ні гру­пи (за Же­лі­бо та ін., 2001 р.):.

а) ма­лі со­ці­аль­ні гру­пи – це гру­пи, що об'єдну­ють до де­кіль­кох де­сят­ків осіб: сім'я, пер­вин­ні ви­роб­ни­чі об'єднан­ня (бри­га­ди), су­сідсь­кі спіль­но­ти, друж­ні (то­ва­рись­кі) ком­па­нії, шкіль­ний клас, сту­дентсь­ка гру­па то­що.

б) се­ред­ні со­ці­аль­ні гру­пи – цим тер­мі­ном поз­на­ча­ють жи­те­лів од­но­го се­ла чи міс­та, пра­ців­ни­ків од­но­го за­во­ду, вик­ла­да­чів од­но­го нав­чаль­но­го зак­ла­ду то­що.

в) ве­ли­кі со­ці­аль­ні гру­пи – це чис­лен­ні об'єднан­ня лю­дей (до де­кіль­кох де­сят­ків і со­тень мільйонів) – кла­си, ет­ніч­ні спіль­но­ти (на­ція, на­род­ність, плем'я) ві­ко­ві гру­пи (мо­лодь, пен­сі­оне­ри), ста­те­ве об'єднан­ня (чо­ло­ві­ки, жін­ки).

Со­ці­аль­не се­ре­до­ви­ще опо­се­ред­ко­вується ін­ши­ми се­ре­до­ви­ща­ми, так са­мо, як і во­ни опо­се­ред­ко­ву­ють­ся со­ці­аль­ним се­ре­до­ви­щем.

Є.П. Же­лі­бо зі спі­вав­то­ра­ми (2001 р.) ви­ді­ля­ють та­кі сфе­ри сус­піль­но­го жит­тя:

а) ма­те­рі­аль­ну – охоп­лює про­це­си ма­те­рі­аль­но­го ви­роб­ниц­тва, роз­по­ді­лу, об­мі­ну, спо­жи­ван­ня;

б) со­ці­аль­но-по­лі­тич­ну – пе­ред­ба­чає со­ці­аль­ні та по­лі­тич­ні сто­сун­ки лю­дей у сус­піль­стві (кла­со­ві, на­ці­ональ­ні, гру­по­ві, між­дер­жав­ні то­що); са­ме ця сфе­ра охоп­лює та­кі яви­ща й про­це­си, як ре­во­лю­ція, ре­фор­ма, війна, кла­со­ва бо­роть­ба; у цій сфе­рі фун­кці­ону­ють та­кі со­ці­аль­ні ін­сти­ту­ти, як пар­тія, дер­жа­ва, гро­мадсь­кі ор­га­ні­за­ції;

в) ду­хов­ну – це ши­ро­кий ком­плекс ідей, пог­ля­дів, уяв­лень, тоб­то весь спектр фор­му­ван­ня сві­до­мос­ті, тран­сфор­ма­ції від од­нієї ін­стан­ції до ін­шої (за­со­би ма­со­вої ін­фор­ма­ції), пе­рет­во­рен­ня та ін­ди­ві­ду­аль­ний ду­хов­ний світ лю­ди­ни;

г) куль­тур­но-по­бу­то­ву – це та­кі яви­ща, як ви­роб­ниц­тво куль­тур­них цін­нос­тей, жит­тя сім'ї, по­бу­то­ві проб­ле­ми (ор­га­ні­за­ція від­по­чин­ку, віль­но­го ча­су), ос­ві­та, ви­хо­ван­ня то­що.

Зна­ючи про се­ре­до­ви­ще, яке ото­чує лю­ди­ну, мож­на зро­би­ти та­кі вис­нов­ки (за Во­рон­ко­вим, 1999 р.):

а) з роз­вит­ком ци­ві­лі­за­ції та на­уко­во-тех­ніч­ним прог­ре­сом лю­ди­на все біль­ше ізо­лює се­бе від при­род­но­го се­ре­до­ви­ща; влас­не при­род­не се­ре­до­ви­ще нев­пин­но ско­ро­чується при роз­ши­рен­ні ін­ших сек­то­рів, і аб­со­лют­но ди­ко­го при­род­но­го се­ре­до­ви­ща на Зем­лі вже не­має;

б) лю­ди­на зму­ше­на ін­тен­сив­но прис­то­со­ву­ва­ти­ся або до штуч­но змі­не­но­го се­ре­до­ви­ща ("дру­га при­ро­да"), або до штуч­но ство­ре­но­го се­ре­до­ви­ща ("тре­тя при­ро­да"); особ­ли­во ін­тен­сив­но збіль­шується за­леж­ність лю­ди­ни від со­ці­аль­но-пси­хо­ло­гіч­но­го і со­ці­аль­но-еко­но­міч­но­го се­ре­до­вищ;

в) не­об­хід­ні ве­ли­кі вит­ра­ти на збе­ре­жен­ня пер­шо­го і особ­ли­во на під­три­ман­ня дру­го­го і третьо­го се­ре­до­вищ, які не здат­ні до са­мо­ре­гу­лю­ван­ня;

г) су­то тех­но­ло­гіч­ні за­хо­ди (ма­ло­від­ход­не ви­роб­ниц­тво, зам­кне­ні цик­ли, ре­цик­лі­за­ція від­хо­дів, очис­ні спо­ру­ди то­що) не мо­жуть ви­рі­ши­ти проб­ле­му оп­ти­мі­за­ції взаємо­від­но­син лю­ди­ни і се­ре­до­ви­ща іс­ну­ван­ня, як­що не бу­де ви­рі­шу­ва­ти­ся ком­плекс пи­тань з охо­ро­ни пер­шої при­ро­ди та по­ліп­шен­ня со­ці­аль­но­го се­ре­до­ви­ща.