До 1992 року, коли МОК був визнаний НОК України як самостійної незалежної держави, олімпійський спорт України був складовою частиною олімпійського руху Росії (до 1917 р.), а в подальшому – колишнього СРСР. Це й визначало розвиток українського олімпійського спорту на протязі майже цілого століття.
Важливим етапом розвитку спорту на Україні став 1913 рік, коли був утворений Київський олімпійський комітет під керівництвом А.К.Анохіна і в Києві був побудований стадіон. На той час в Україні не було жодної капітальної спортивної споруди. У ці роки в Україні нараховувалось біля 200 різних спортивних колективів, в яких займалося спортом близько 8 тисяч чоловік.
Після Жовтневої революції 1917 року спортивне життя в Україні активізувалося. Почали будуватись спортивні споруди, створюватися нові спортивні організації, зросла кількість людей, що займалися спортом.
У 1923 році в Харкові пройшла І Всеукраїнська спартакіада, в якій взяло участь близько 300 спортсменів з 8 губерній.
На ІУ Всеукраїнській спартакіаді, яка проводилася у 1927 році, на старти різних змагань вже вийшло більше 20 тисяч чоловік. Вперше в змаганнях взяли участь сільські колективи, а також спортсмени Німеччини і Чехословаччини.
Майстерність спортсменів України була показана на І Всесоюзній спартакіаді у 1928 році, де українські спортсмени стали переможцями у багатьох видах спорту – гімнастиці, волейболі, гандболі, баскетболі, водному поло та ін.
Тридцяті роки стали періодом бурного розвитку українського спорту. у 1930 році був відкритий у Харкові Державний інститут фізичної культури України (ДІФКУ). П'ять технікумів фізичної культури працювали в Києві, Дніпропетровську, Одесі, Луганську й Артемівську. У 1931 році в Харкові був відкритий науково-дослідний інститут фізичної культури, а в 1935 р. при ДІФКУ була утворена вища школа тренерів.
В Україні виросла велика група спортсменів вищої кваліфікації. Наприклад, у 1935 році В.Титов встановив два світових рекорди з кульової стрільби. Важкоатлет Г.Попов, застосовуючи науково обгрунтовану систему підготовки, на протязі трьох років (1938-1940 р.р.) установив 126 рекордів СРСР, 79 з яких перевищували світові.
На жаль спортсмени України майже не мали можливості приймати участь у змаганнях за кордоном. Але ті можливості, що мали місце, використовувалися досить пристойно. Так на ІІІ Олімпіаді робочих-спортсменів в Антверпені у 1937 році гімнасти М.Дмітрієв, О.Бокова, Т.Деміденко, А.Зайцева, легкоатлетка З.Синицька, важкоатлети Г.Попов, М.Касьяник, Я.Куценко та інші спортсмени виступили дуже успішно.
Інтенсивно розвивалась база для занять спортом. У 1940 році в Україні було вже 610 стадіонів і комплексних спортивних майданчиків, більше 2,5 тисяч футбольних полів, біля 1,5 тисячі спортивних залів, біля 15 тисяч ігрових майданчиків.
Принципово новий етап розвитку спорту вищих досягнень почався в Україні після визнання МОК Олімпійського комітету СРСР і прийняття рішення про участь у ХУ ОІ в Хельсінки.
Спортивні організації, тренери і спортсмени України включилися в олімпійську підготовку. Не дивлячись на відсутність досвіду участі в міжнародних змаганнях, спортсмени України чудово виступили на ХУ ОІ (10 золотих, 9 срібних і 1 бронзова медаль).
Належно виглядали спортсмени України і на ОІ у 50-60 роки. Кожна четверта золота медаль була українською. В цей період в Україні була вихована плеяда видатних спортсменів сучасного олімпійського руху: гімнасти В.Чукарін, Л.Латиніна, Б.Шахлін; легкоатлети В.Голубничий, В.Крепкіна, важкоатлет Л.Жаботинський, плавчиха Г.Прозуменщикова, веслувальник А.Шапаренко.
Такі результати були відображенням добре відпрацьованої системи підготовки в Україні спортсменів вищої кваліфікації. Основними елементами цієї системи були:
- піклування держави про розвиток фізичного виховання, дитячо-юнацького спорту і спорту вищих досягнень;
- наявність організаційно-методичної системи масового спорту і спорту вищих досягнень;
- широка мережа спортивних споруд, колективів фізкультури, дитячих спортивних шкіл та інших організацій, зайнятих підготовкою спортсменів;
- популярність спорту серед населення України, особливо у дітей і молоді, здорова соціальна атмосфера навколо спорту вищих досягнень;
- ефективна система підготовки тренерів і організаторів спорту в інститутах і технікумах фізичної культури;
- високий рівень розвитку спортивної науки, перш за все теорії і методики спортивного тренування і спортивної фізіології.
Після поразки на Іграх ХІХ Олімпіади в Мехіко (1968) в Україні була значно модифікована система організації підготовки спортсменів, інтенсифікувались будівництво сучасних спортивних споруд, збільшилось фінансування олімпійського спорту, почали створюватися сучасні центри олімпійської підготовки. Велика увага зверталась на підготовку спортивного резерву, централізацію підготовки збірних команд, суттєво була вдосконалена методика підготовки, значно зросли тренувальні й змагальні навантаження.
З'явилося нове покоління видатних спортсменів в Україні, про що свідчать виступи українських спортсменів на Іграх в Сеулі (ХХІІ ОІ, 1988) і в Барселоні (1992).
Досягнення спортсменів України в ці роки були обумовлені в першу чергу інтенсивним розвитком сучасної бази для занять спортом. Комплексні центри олімпійської підготовки включали не тільки стадіони, басейни, зали та інші споруди, але і місця для проживання, харчування, навчання, відпочинку, відновлення та інше.
Аналізуючи рівень розвитку олімпійського спорту в Україні в останні десятиріччя слід відзначити, що основні досягнення були в літніх видах спорту – в першу чергу, в легкій атлетиці, гімнастиці, фехтуванні, різних видах боротьби, гандболі, футболі та інших.
Що стосується зимових видів спорту то тут вклад спортсменів України у складах збірних команд СРСР не був суттєвим. На різних ЗОІ від України приймало участь по декілька спортсменів.
