Сучасний ОС давно вже вийшов за рамки інтересів певної групи людей і організацій, зацікавлених тільки у розвитку спорту. Учасниками олімпійського руху є сьогодні дуже різні категорії осіб – державні й політичні діячі, представники різноманітних комерційних структур, спортивних федерацій, національних і регіональних об¢єднань олімпійського спорту та інші. Їх діяльність призвела до того, що в останні роки система ОС притерпіла значних змін, які торкнулися його соціально-економічних, організаційних, правових, політичних аспектів.
1. Єдність олімпійського руху – головне завдання МОК
За минулі 10-15 років у міжнародному олімпійському русі відбулися серйозні процеси і зміни, які вплинули на його спрямованість і на характер ОІ. Це, насамперед, бойкот Національними олімпійськими комітетами ряду країн ОІ 1976, 1980, 1984 років, активізація процесу комерціалізації і професіоналізації спорту, допуску до ОІ професіональних спортсменів у ряді видів спорту, різке загострення проблеми допінгу, процес ранньої спеціалізації в окремих видах спорту, розведення по роках проведення ОІ і зимових ОІ, розширення їх програм і збільшення кількості медалей.
Отже, цими проблемами й визначаються напрямки діяльності МОК на сучасному етапі розвитку ОР.
У 80-90 роки сформувалась принципово нова – активна позиція МОК. Якщо раніше ця організація прагнула забезпечити самостійність і авторитет міжнародного спортивного руху шляхом ізоляції його від зовнішнього світу і боротьби за збереження олімпійських традицій, то роки перебування на посаді президента МОК Х.А.Самаранча відрізняються прагненням поєднати ОС з політичними, економічними та іншими процесами, які відбуваються в світі.
Це виявилося в активізації і раціоналізації співпраці МОК не тільки з різними міжнародними і регіональними спортивними об¢єднаннями, але і з державними і політичними діячами різних країн у підвищенні інтенсивності взаємодії НОКів з урядами своїх країн, що сприяло суттєвому зростанню авторитету спорту і підвищенню його ролі у суспільстві, сприяло розвитку матеріальної бази спорту.
У той же час слід відзначити і активну позицію МОК по відношенню до збереження О. Руху, підвищення його авторитету і незалежності від держав.
Заслуговує визнання цілеспрямована, послідовна діяльність МОК, обумовлена складними політичними проблемами, які виникали у 80-х роках у зв¢язку з підготовкою і проведенням ОІ у Москві (1980), Лос-Анджелесі (1984) і Сеулі (1988). Прицьому вдалося не тільки запобігти кризису Олімпійського руху, але суттєво підняти його авторитет на міжнародній арені.
По відношенню до НОКів, які бойкотували Ігри в Сеулі, МОК прийняв санкції, позбавивши їх фінансової підтримки на протязі поточного чотирьохріччя (Куба, КНДР, Ефіопія).
За останні роки міжнародному олімпійському руху вдалося створити навколо спроб бойкоту Ігор атмосферу крайньої непопулярності і одночасно забезпечити навколо Олімпіад такі обставини, які б не давали приводи до бойкоту.
2. Діяльність МОК в останні роки
1985-1986 р.р. стали поворотними у відношенні МОКу до комерційного використання олімпійської символіки і ОІ.
З метою пошуку нових джерел фінансування і недопущення однобічної фінансової залежності від телебачення МОК склав у 1985 році комерційну угоду з рекламною фірмою “Інтернешнл спорт, енд лєжер” (ІСЛ), розгорнувши міжнародну олімпійську комерційно-спонсорську програму під назвою ТОП.
У лютому 1985 р. виконком МОК несподівано для багатьох прийняв рішення про допуск професійних спортсменів до ОІ 1988 р. у змаганнях з футболу, тенісу і хокею, яке викликало у світі бурну реакцію.
В жовтні 1986 року в Лозані відбулася 91 сесія МОК. Вона увійшла в історію олімпійського руху рішеннями про допуск професіоналів до Ігор, а також рішенням про зміну термінів проведення зимових і літніх ОІ після 1992 р.
Безумовно, рішення МОК про розведення часу проведення Ігор ОЛімпіади та зимових ОІ має свої позитивні моменти. Воно дозволяє НОКам зняти напруженість в їх роботі, повязану з підготовкою і відправкою команд на ОІ двічі на рік, а зимові ігри вийшли з “тіні” літніх і до них привернулося більше уваги.
93-тю сесію МОК, яка відбулася у канадському місті Калгарі напередодні зимових Ігор 1988 р., можна назвати антидопінговою. Х.А.Самаранч зажадав, щоб всі МСФ і НОК посилили заходи боротьби з допіногм. Керівники МОК вирішили не тільки застосовувати санкції до порушників, але й вести розяснювальну та виховну роботу серед спортсменів.
Учасники 96-ї сесії МОК у 1990 р. одностайно схвалили текст нової Олімпійської Хартії, робота над якою велася біля вісьми років.
98-а сесія МОК в Альбервіллі підтвердила намір МОКу брати у учасників ОІ при допінг-контролі аналіз крові.
До основних напрямів діяльності МОК в останні роки слід віднести наступні:
- використання спорту і ОІ в політичних цілях;
- виявлення націоналістичних настроїв під час проведення найкрупніших міжнародних змагань, і, насамперед. ОІ;
- наявність расової дискримінації у спорті;
- використання окремими спортсменами заборонених препаратів і стимуляторів з метою підвищення рівня спортивних результатів;
- складання програми Ігор;
- залучення бізнесу у спорт і ОІ, надання їм рекламно-комерційних і розважаьних функцій;
- допуск професіональних спортсменів на ОІ і втілення атрибутів професійного спорту в олімпійський рух – професіоналізація спорту і Ігор;
- демократизація МОК і міжнародного олімпійського руху
- необ”єктивність суддівства олімпійських та інших міжнародних змагань та інше.
3. Боротьба з апартеїдом в спорті
На протязі багатьох років державною політикою у Південно-Африканській Республіці був апартеїд -–"“оздільний розвиток” расових і національних груп, які населяли цю країну.
Проблема апартеїду в спорті ПАР має давню історію. Вже на початку ХХ століття вся система спорту в цій країні знаходилась під контролем білої меншості. Її спортивні федерації, створені тільки для “білих”, були визнані більшістю міжнародних федерацій.
У 50-ті роках на державному рівні у ПАР були визначені основні принципи розвитку спортивного руху в країні:
- спортивний рух білого і кольорового населення ПАР організується роздільно, а міжрасові змагання в межах країни заборонені;
- спортивні організації кольорового населення ПАР повинні бути позбавлені можливості отримати міжнародне визнання, кольорові спортсмени не можуть нарівні з білими брати участь у найкрупніших міжнародних змаганнях.
З отриманням африканськими країнами незалежності політика апартеїду почала викликати шалений протест не тільки в країнах Африки, але й в усьому світі. Першим реальним кроком у боротьбі з апартеїдом у спорті стало виключення у 1956 році Південно-африканської федерації настільного тенісу з Міжнародної федації настільного тенісу. У 1961 р. ФІФА вилучила із своїх рядів Південно-африканську футбольну федерацію.
У зв?язку з тим, що представники корінного населення цієї країни були позбавлені можливості брати участь в ОІ, МОК позбавив ПАР права брати участь в ОІ 1964 і 1968 р.р., а в 1970 р. зовсім виключив НОК ПАР з олімпійського руху.
Ситуація, що склалася в спорті у ПАР в 70-х роках, примусила Генеральну Ассамблею ООН 14 грудня 1977 р. прийняти Міжнародну декларацію проти апартеїда в спорті.
Виконання резолюцій ООН міжнародними спортивними організаціями і країнами поступово привели до ізоляції ПАР на міжнародній арені.
Спроби ПАР вийти з ізоляції у сфері спорту не залишалися поза увагою і викликали бурну реакцію світової ромадськості.
Дії режиму ПАР, деяких МСФ, окрмих спортсменів і тренерів, які підтримували спортивні контакти з ПАР, вимусили Генеральну Асамблею ООН 10 грудня 1985 р. прийняти і відкрити для підписання й ратифікації Міжнародну конвенцію проти апартеїду в спорті, в якій відмічалося:
- апартеїд є злочином, порушенням принципу міжнародного права, цілей і принципів Статуту ООН;
- апартеїд й надалі існує в спорті й суспільстві в цілому в ПАР, а так звані реформи не призвели до будь-яких суттєвих змін;
- необхідно забезпечити безумовну підтримку олімпійського принципу недопущення будь-якої дискримінації на базв расової, релігійної або політичної належності, єдиним критерієм повинні бути спортивні показникі;
- необхідно забезпечити міжнародну узгодженість в області ізоляції расистського режиму ПАР у сфері міжнародного спорту.
Комісія ООН проти апартеїду в спорті протягом 1988-1991 р.р. провела велику роботу, скеровану на недопущення спортивних контактів з ПАР.
Демократичні процеси, які почалися в ПАР наприкінці 80-х років і були розвинені у 90-ті роки, дозволили президенту МОК Х.А.Самаранчу висловити припущення про можливість участі спортсменів ПАР в Іграх ХХУ Олімпіади в Барселоні. МОК висунув цілий ряд умов, виконання яких могло дозволити відновити ПАР в олімпійському русі.
Діяльність ООН з боротьби проти апартеїду і підтримані світовою громадкістю постійні зусилля МОК, МСФ і НОК більшості країн сприяли суттєвим змінам ситуації в ПАР.
97-а сесія МОК у літку 1991 р. у Бірмінгемі, після доповіді комісії “Апартеїд і олімпізм” довірила прийняття рішення про відновлення НОК ПАР виконкому і президенту МОК, які допустили спортсменів ПАР до ОІ 1992 р. в Барселоні.
4. Боротьба із застосуванням допінгу в спорті
Розповсюдження допінгу в сучасному спорті вищих досягнень перетворилося у гостру проблему, відсунувши на другий план всі інші протиріччя і складності спорту.
Постійно зростаюче політичне й економічне значення спортивних перемог, нескінченний ріст спортивних рекордів, гостре суперництво у міжнародних змаганнях, надмірні тренувальні й змагальні навантаження сучасного спорту – все це стало причиною того, що в останні роки помітно інтенсифікувався пошук шляхів підвищення спортивної майстерності та їх змагальної діяльності. Це спонукало спеціалістів не тільки до вдосконалення системи відбору й підготовки талантів, техніки й тактики видів спорту, зміцненню матеріальної бази і організаційних основ спортивної підготовки, але і до пошуків усякого роду незаконних можливостей для досягнення переваги у змаганнях. Серед цих шляхів найбільш ефективним виявилося застосування стимулюючих препаратів.
Слово “допінг” уперше було застосовано по відношенню до спортсменів, які користувалися стимуляторами, у 1865 році під час змагань з плавання в Амстердамі. З того часу воно закріпилося у сфері спорту.
Перша смерть від допінгу була зафіксована у 1886 р. на змаганнях з велоспорту.
Вже на початку ХХ століття застосування різних стимулюючих препаратів на ОІ отримало досить широке розповсюдження. Спеціалісти вважають. Що багато з олімпійських чемпіонів початку двадцятого сторіччя не змогли б зараз пройти допінг-контроль.
Трагічний випадок з датським велосипедистом К.Енсеном, який загинув в результаті застосування амфетаміну на змаганнях Римської Олімпіади (1960) спонукав МОК створити медичну комісію і розпочати боротьбу з допінгом. Перші проби на застосування стимуляторів були взяті у 1964 р. в Токіо, і в 1968 р. на зимових та літніх ОІ медична комісія МОК вперше провела широкий антидопінговий контроль, який пройшли 753 спортсмени.
У 70-80-х роках особливе розповсюдження отримали анаболічні стероїди, коли було доказано, що вони є ефективним засобом відновлення. Це співпало з тенденцією різкої інтенсифікації тренувального процесу у більшості видів спорту. Методи виявлення прийому анаболічних стероїдів були розроблені до середини 70-х років у Великобританії.
На початку 80-х років медична комісія МОК стикнулася з проблемою застосування спортсменами бета-блокаторів і діуретичних засобів, які сприяли зниженню маси тіла й виведенню слідів допінгових препаратів. Після Олімпіади 1984 р. речовини, що відносилися до цих груп були включені у склад заборонених препаратів.
Особливу складність уявляє собою проблема контролю на кров?яний допінг (переливання донорської або власної крові), який поширився у 70-80-х роках у видах спорту, пов’язаних з проявом витривалості до тривалої роботи. Експериментально доведено, застосування кров’яного допінгу дозволяє набагато підвищити зміст гемоглобіну, який у свою чергу сприяє суттєвому підвищенню максимального використання кисню й витривалості до тривалої роботи.
Гостро стоїть питання про розповсюдження в спорті так званих пептігормонів. До них відносяться перш за все гормони росту людини (соматотропін), гормони, що виділяються під час вагітності (гонадотропін хоріонічний), адренокортикотропний гормон (кортикотропін) і еритропоетин, що регулює число еритроцитів. Але їх виявленнядуже складне і заборона носить скоріше педагогічну мету – застережити про можливі негативні наслідки.
Зараз медична комісія МОК у склад допінгових речовин включає білше 100 препаратів, поділених на 5 груп:
1) стимулятори (амфетамін, кофеїн, кокаїн, ефедрин,метил-ефедрин, фентермін та ін.);
2) наркотичні засоби (кодеїн, героїн, морфін та ін);
3) анаболічні стероїди (тостостерон, ретаболіл (нандролон), метинолон та ін);
4) бета-блокатори (пропланолол, атенолол, метропролол та ін.);
5) діуретичні засоби (дихлотіазід, гідрохлотіазіт, фуросемід та ін).
В останні роки у спеціальних лабораторіях різних країн світу проводиться дуже велика робота з виявлення випадків застосування допінгу в спорті. Найбільш широко використовуються стимулятори й анаболічні стероїди. Наприклад, у 1992 р. акредитовані МОК 23 лабораторії виявили 1251 випадок застосування заборонених препаратів, у тому числі: стимулятори – 277 (21,1%), наркотичні засоби – 102 (8,2%), анаболічні стероїди – 717 (57,3%), бета-блокатори – 12 (0,1%), діуретичні засоби – 70 (5,6%), інші речовини – 79 (6,3%).
Серед стимуляторів в останні роки найбільш широко використовуються ефедрин, псевдоефедрин, амфетамін, кокаїн. У групі анаболітичних стероїдів переважає застосування тестостерона й нандролона. У групі наркотичних засобів найбільш частіше встановлювалось застосування кодеїну, декстропроксифену й морфіну.
Речовини різних груп мають виражену специфіку як у відношенні стимулювання ефективності тренувального процесу і змагальної діяльності, так і у відношенні негативного впливу на організм і можливостей контролю.
Психостимуятори насамперед активізують серцево-судинну й дихальну діяльність, що проявляється у збільшенні серцевого викиду, розширенні бронхів, підвищенні артеріального тиску. Препарати знімають відчуття втоми, невпевненості у своїх силах, покращають усі види психічної і моторної діяльності. Відсуваючи відчуття втоми, суттєво підвищуючи працездатність спортсмена, одночасно ці препарати мають досить високу токсичність, приводять до виникнення психологічної залежності. А підвищення дози нерідко ставало причиною смерті спортсменів від інфаркту міокарду або крововиливу у мозок.
Близьке до стимуляторів за характером дії вплив на організм спортсмена здійснюють і речовини другої групи – наркотичні засоби. Кодеїн, морфін, героїн, марихуана знаходять застосування в спорті як сильнодіючі обезболювальні препарати, здібні відсунути відчуття втоми. Вони також можуть привести до перевантаження органів і функціональних систем, тяжким захворюванням, смертельним випадкам.
Бета-блокатори є речовини, що активно діють не периферичну нервову систему. Ці речовини роблять заспокійливий вплив, часто призводять до деякого покращання спортивних результатів у таких видах спорту як кульова стрільба, стрільба з луку, бобслей. Одночасно вони приводять до зниження працездатності при тривалій роботі. Інтенсивне застосування препаратів цієї групи здатне привести до серйозного порушення збалансованої діяльності вегетативної нервової системи.
У більшості спортсменів (чоловіків і жінок), які застосовують анаболічні засоби, відмічаються порушення статевої сфери, що носять незворотний характер. Серед інших наслідків – передчасне припинення росту у молодих спортсменів, підвищена агресивність та інші психічні розлади.
Ефективна боротьба із застосуванням допінгу неможлива без створення потужної постійно діючої системи антидопінгового контролю. Проблема сьогодні зводиться до застосування високоефективних санкцій проти порушників і організації постійного антидопінгового контролю за спортсменами. При цьому цей контроль повинен відбуватися не тільки під час змагань, але і в тренувальний період.
Важливим етапом у боротьбі з допінгом відбулось прийняття сумісного протоколу МОК і МСФ з літніх видів спорту. У відповідності з цим протоколом введена комплексна програма боротьби з допінгом, в основі якої прийняття єдиного для всіх видів спорту переліку заборонених речовин (складається і щорічно поновлюється МОК), прийняття єдиних правил і процедур антидопінгового контролю, зведення воєдино санкцій за застосування допінгу й забезпечення їх реалізації на національному рівні, розвиток співробітництва МОК, НОК і МСФ з урядовими організаціями для боротьби з торгівлею забороненими препаратами.
В цілому в діяльності МОК передбачаються наступні направлення боротьби з допінгом:
- проведення наукових досліджень, скерованих на підвищення ефективності методів допінг контролю;
- організація виховної і роз’яснювальної роботи серед спортсменів, тренерів, лікарів та інших спеціалістів;
- постійне вдосконалення методів й організації допінг контролю;
- посилення санкцій у відношенні порушників;
- співробітництво з НОКами, МСФями, спортсменами, представниками ділових кругів у боротьбі з застосуванням допінгу.
4. Проблеми організації і проведення Олімпійських Ігор
Головною проблемою організації ОІ е безперечно складання їх програм. Важливість її визначається тим, що від включення виду спорту у програму Ігор залежить його розвиток у світі.
Програма літніх ОІ набула набагато більших змін, ніж програма зимових.
Добитися такої збалансованої програми ОІ, яка б задовольняла всіх – завдання, що не вирішується. Завжди знайдуться незадовільні. Але можна добитися того, щоб програма Ігор відбивала відношення у всьому світі до того чи іншого виду спорту на конкретний період – цілком можливо. Для цього необхідні об’єктивні критерії і жорсткий контроль з боку МОК і МСФ.
У програму Ігор ХУ Олімпіади в Хельсінкі входило 19 видів спорту і 149 дисциплін, а Ігор ХХУ Олімпіади в Барселоні – 25 видів спорту і 257 дисциплін. Програма Ігор особливо розширилася за рахунок жіночих дисциплін.
Деякі “реформатори” – наприклад, американський історик П.Кларк - пропонували скоротити програму ОІ за рахунок так званих “квазі”-видів, ніби то не “справжні” види – такі як фігурне катання, гімнастика, стрибки у воду та деякі інші, де перемога присуджується не за об’єктивними показниками (рахунку, вазі, метрам, секундам і т.ін.), а суб’єктивним рішенням арбітрів. Але для чого він це пропонував? Виявляється для того, щоб на звільнені місця можна було б вирішити питання включення в програму ОІ американського футболу, жіночого софтболу та інших видів спорту.
Прибічники іншої точки зору пропонують виключити з програми ОІ командні види спорту.
З 1972 по 1988 рік в програму ОІ були включені всього 4 нових види спорту – бадмінтон, бейсбол, теніс та настільний теніс. У той же час число нових дисциплін за цей період збільшилося на 66.
Серйозної уваги заслуговує спроби деяких членів МОК ввести квоти на кількісний склад учасників ОІ в окремих видах спорту, що може сильно відбитися на розвиткові спорту слаборозвинених країн.
Серед інших проблем, пов’язаних з проведенням ОІ, слід нагадати про проблеми суддівства: вдосконалення правил змагань, об’єктивність визначення переможців у видах спорту, втілення технічних засобів у практику суддівства, кваліфікація суддів, їх працездатність, моральні якості, система контролю за діями суддів і т. ін.
На шляху втілення у практику технічних засобів об’єктивізації суддівства (наприклад відеозапису) існує певна протидія декотрих МСФ. Однак поступово косність керівників окремих МСФ поступово долається.
У ряді видів спорту із-за суб’єктивного характеру суддівства виникають серйозні проблеми. Наприклад, у змаганнях зі стрибків у воду, боксу, гімнастиці, фігурному катанню часто–густо виникають різні інциденти, в яких проявляється відношення суддів.
Тема 12
