Виникнення та розвиток племені

Існують різні думки про час виникнення племені. Він коливається від початку пізнього палеоліту до епохи бронзи. Не вдаючись до розгляду останніх, зазначу, що на мою думку, плем’я виникає саме тоді, коли у суспільство починає виробляти все більшу і більшу кіькість необхідних життєвих благ і додаткового продукту, а також за існування значної концентрації людських спільнот на певнй території. А це стало можливим лише за часів панування відтворюючого господарства – у розвинутому неоліті.

Вважають, що основою об’єднання у плем’я були не родинні стосунки або етнічна близкість, а спільність соціально-економічних інтересів, бо плем’я є інститутом організації влади і управління /Генинг, Павленко,1984,с.66-67/. Це, перш за все, упорядкована група первісного населення, яка сумісно володіє певною територією, та має певні органи влади і управління, які регулюють як відносини в середині цієї групи, так і контакти з оточуючим світом /там же,с.78/. Можна погодитися також з висновком, зробленим цими авторами, що недоцільно називати одночасно племенем певну етнічну спільність і форму соціально-потестарної організації /там же,с.85/, і з тим, що першою і головною функцією племені на початку його появи була регуляція зовнішніх контактів і охорона власної території /там же,с.93/. Сприятливі умови для виникнення племені могли з’явитися в неоліті за часи розвинутого відтворюючого господарства, коли внаслідок підвищеної продуктивності праці з’являється достатня кількість регулярного додаткового продукту. Це впливає на ріст населення і зростання його щільності, що, в свою чергу, приводить до ускладнення сусідських стосунків і необхідності вирішувати безліч спірних питань щодо території, природних ресурсів тощо.

Зазначимо, що інститут племені не є універсальним і обов’язковим для всіх суспільств явищем. Поруч з ним існує інститут вождівства – своєрідна форма соціально-економічної організації і організації влади, які теж з’являються завдяки появі у суспільстві додаткового продукту. Вождівством часто позначають тільки передполітичну (потестарну) /Куббель,1988/ організацію суспільств первісності. Але і вождівство, і плем’я пов’язані з існуван-ням певної влади однієї особи, причому, у більшості випадків, ця влада має військовий характер. Плем’я і вождівство існують паралельно і мають достатньо схожих рис. Але останнє ще не досить розроблене в науці, бо як поняття з’явилось лише у 60-х рр ХХст, і стосовно нього виникає багато питань. Та й поняття племені, хоча й вживається набагато довше, теж досить різно розуміється дослідниками.

Часто використання цього поняття не відповідає певному набору ознак, тому ним позначають зовсім різні людські угрупування. Наприклад, представники племені мбуті – пігмеїв Заіру у Центральній Африці, живуть у лісі невеличкими групами з чотирьох - п’яти родин. Вони весь час мігрують і на одному місці не живуть більше одного місяця. Їх групи мають майже постійний склад, але разом з тим, кожен бажаючий може відокремитися від одної групи і перейти до іншої. У групах нема вождів чи правителів, тільки старші за віком люди мають право розв’язувати суперечки. Буває, що групи розпадаються і їх члени приєднуються до інших груп /Гіденс,1999,с.68/.

По-перше, якщо в цих групах нема вождів, то їх і не треба називати племенем. Це не плем’я, а спільнота, у яку входять споріднені за територією, походженням і способом життя общини. Вони споріднені також за єдністю крові, бо між общинами існують шлюбні відносини. По суті спільнота цих пігмеїв є етносом, який існує у сукупності окремих общин, що мешкають в одній екологічній ніші. Племінного утворення ми тут не маємо, а термін плем’я використано як синонім терміну етнос, народ. Чи складають мбуті, як етнос, єдиний СО? Гадаю, що ні. Кожна община сама по собі є СО, бо вона сама забезпечує себе всім необхідним і в разі впливу якихось причин (природних чи соціальних) може змінювати свою структуру. А всі разом вони СО не утворюють, бо нема потреби у взаємодії і обміні між общинами. Кожна з них "виробляє” і споживає одне й те ж саме, бо проживає в однакових умовах і веде однаковий спосіб життя. От уже коли їм прийшлося б спілкуватися з представниками іншої екологічної ніші, тобто з населенням прилеглих районів, вони почали б з останніми обмінні стосунки і таким чином поступово могли би перетворитися у окремий єдиний СО.

Майже те ж саме можна сказати про плем’я тасманійців, яке нараховувало 600-800 чоловік. Воно теж не було об’єднанням, яким би керував вождь чи загальноплемінні збори. Єдиними економічним організмом воно виступало лише під час спільного полювання або за територіальних суперечок з сусідами. В.Р.Кабо вважає таку форму однією з найраніших у процесі становлення племені як соціального інституту /1986,с.30/. Це ще не плем’я, але спільнота, яка наближається до справжнього племені.

Те ж саме стосується андаманців Південно-Східної Азії, у яких так звана племінна організація була досить аморфною, і значення її у житті населення було невеликим. Це була просто сукупність незалежних общин, кожна з яких складалась з 20-80 чоловік. У них також не було вождів, які б мали реальну владу над членами общин /Кабо,1986,с.86/. Майже у всіх аборигенів як Австралії, так і Південно-Східної Азії, основною соціально-економічною одиницею була община мисливців-збирачів. Те, що дослідники називали племенем, насправді було групою общин без будь-якої структури влади і управління. Вони характеризувалися лише схожістю культури, мови, релігійних обрядів. Тобто ці "племена” можна вважати не повністю сформованими.

Отже плем’я виникає як реакція на зміну соціальних умов. Людство кількісно зростає і стає все більше залежним від соціального чинника. В зв’язку з цим і виникають якісно нові СО, які поглинають частину попередніх. Якщо раніше основним СО суспільства була община, то тепер ним стає плем’я. Хоча плем’я не виникає раптово. Це досить тривалий процес. Перші об’єднання мисливських общин ще не можна вважати племенами. Вони мали досить аморфну структуру, в них не було справжніх органів управління і розподілу влади /Кабо,1986,с.30, 81,90,101/.

Хоча плем’я і стає провідним СО людства, одначе община і на цьому етапі залишається головною ланкою пристосування суспільства до природного оточення, головним господарчим організмом. Плем’я вже основною функцією має пристосування до соціального оточення. Воно, як якісно новий СО, пристосовується до оточуючого природного середовища не само по собі, а опосередковано, через общини. Це означає, що плем’я вже є одним з перших складних СО.

Те, що соціальний чинник стає все більш вагомим в історії людства, зовсім не означає, що воно стає менше залежним від оточуючого природного середовища. Думку про те, що чим вищій рівень соціального і технологічного розвитку суспільства, тим менша питома вага природного середовища серед чинників, які впливають на його подальшу долю, не можна вважати слушною. Вплив природного середовища в цьому випадку лише опосередковується складнішим чином, але він ніколи не буває таким малим, щоб можна було нехтувати ним за будь-якого історико-культурного аналізу /СЭТ,1989,с.175/.

Можна констатувати, що основою виникнення відтворюючого господарства була зміна природного середовища. Причому це були досить вагомі зміни, які мали глобальний характер для земної кулі. Більш локальні зміни теж впливали на розвиток суспільства. Так, наприклад, підосновою виникнення рухливих форм скотарства була аридізація клімату у степовій смузі Євразії.

Родова спільнота є однією з кінцевих умов появи племені. Плем'я виникає одночасно з родом, бо екзогамність роду потребує постійних зв'язків хоча б між двома родовими колективами. Плем'я утворюється на основі родів, що мають спільне походження й ґрунтується, на кровноспоріднених зв'язках між його членами. Саме кровноспоріднений зв'язок, що об'єднав два чи кілька родів, перетворює їх на плем'я. Розвинуті племена мали племінне самоврядування, що складалося з племінної ради, військових та цивільних вождів.

Археологічно виникнення племені фіксують лише в мезоліті, коли закінчується його формування як соціальної та етнічної спільності.

Характерними рисами раннього Племені є: наявність племінної території, відокремленої від території сусідніх племен умовними рубежами; певна економічна спільність і взаємодопомога співплеменців, що виражається, наприклад, у колективних полюваннях; єдині племінна мова, культура, племінна самосвідомість, традиції, самоназва тощо.

Плем'я утворюється на основі родів, що мають спільне походження і ґрунтується на кровноспоріднених зв'язках між його членами. Саме кровноспоріднений зв'язок, що об'єднав два чи кілька родів, перетворює їх на плем'я. Розвинені племена кінця доби первісного ладу мали племінне самоврядування, що складалося з племінної ради, війська, й цивільних вождів. Поступово в Племені розвивається майнове розшарування, виділяються багаті й бідні роди, з'являється племінна знать, зростає роль військового керівництва, що часто захоплює й цивільну владу в Племені.

На зміну Племені приходить нова форма етнічної спільності — народність і нова форма організації суспільства — держава.

Матріархат та патріархат

Матріархат (лат. mater - мати і грец. άρχη - влада) – ранній період у розвитку первіснообщинного ладу (від палеоліту до розвинутого неоліту), який характеризувався наявністю материнського роду і рівноправним з чоловіком, а пізніше провідним становищем жінки у суспільстві. За раннього матріархату (палеоліт і ранній неоліт) основними заняттями населення були збиральництво, мисливство та примітивне рибальство, причому збиральництвом займалися жінки, мисливством – чоловіки, а рибальством – одні й другі. Це було основою для рівноправного становища жінки й чоловіка в суспільстві. Розвинутий М. характеризувався переважним становищем жінки в суспільстві. Основними галузями господарства було мотичне землеробство, досить розвинуте рибальство, розведення свійських тварин. Осередком матріархального суспільства була материнська сім’я – велика група (200-300 чол.) близьких родичів по жіночій лінії. На чолі сім’ї стояла старша жінка. Ці сім’ї були господарськими одиницями. З них складався материнський рід, який колективно володів родовою общинною землею. На чолі материнського роду була старша жінка старшої в роді сім’ї. В межах свого роду заборонялося одружуватися, тому рід був пов’язаний шлюбними відносинами з іншим родом (т.зв. дуальна екзогамія). Згодом дуальна організація (зародок племені) переросла у фратріальну (поділ племені на дві половини, що складалися кожна з кількох родів-фратрій, між якими були заборонені шлюбні відносини). Спочатку чоловік і жінка жили кожний у своєму роді (дислокальне поселення), зберігався груповий шлюб. Діти не знали свого батька. Кровна спорідненість ішла по лінії матерів, біля яких групувалися діти. З розвитком матріархального роду дислокальні поселення замінювалися матрилокальними. У той час виник парний шлюб.

Дальший розвиток продуктивних сил зумовив перехід до нової організації родового суспільства – патріархальної. Оскільки М. був історичною стадією розвитку людства, його пережитки ще довго мали місце в багатьох європейських та інших народів, зокрема й українського.

Патріархат (від грец. πατήρ - батько і άρχή - початок, влада) – останній період в історії первіснообщ. ладу. Заступив матріархат і передував класовому суспільству. Існування П. збіглося в часі з мідним віком, бронзовим віком та раннім періодом залізного віку. Перехід до П. відбувся в результаті значного розвитку продуктивних сил. Розвиток скотарства, плужного землеробства, рибальства, ремесел (особливо обробки металів) створили умови для економічного життя кількісно менших, ніж родова община, колективів, підніс значення праці чоловіка. Родовід по материнській лінії змінився батьківським, матрилокальне поселення (життя подружжя в родовій общині дружини) – патрилокальним (дружина переселялася в родову общину чоловіка), материнський рід – батьківським або патріархальним, основним економічним осередком якого стала патріархальна сім’я. Сукупність патр. сімей або їх груп (патронімій) становила патріархальний рід, члени якого були зв’язані спільністю походження. Рід номінально вважався власником інтенсивно використовуваної землі, що розподілялася між сім’ями та патроніміями. За П. відбувся перехід від парного шлюбу до моногамії. Жінка значною мірою була витіснена з галузі основного виробництва й обмежена вузькими рамками домашнього господарства, позбавлена майнових та спадкових прав і опинилася в підневільному становищі. Відповідно змінилася і духовна культура первісного суспільства. Особливого розвитку набули загальнородові чоловічі культи, що зміцнювали зв’язок між членами роду в період розкладу інших родових зв’язків. П. був часом поступового розкладу первіснообщинного ладу. За першим великим поділом праці – виділенням скотарських племен – стався 2-й – відокремлення ремесла від землеробства, з’явився торговий обмін. Розвиток П. привів до виділення в складі патріархальної сім’ї малої сім’ї, виникла сусідська община.

+с.172-181