Відокр. відгінного скотарства від присадибного скотарства і землеробства

2. Відокремлення ремесла. 2 етапи: доба міді-бронзи-форм.старі цивіл. Доба заліза-залізнообробне ремесло(виник.нові молоді держави)

Первісне людське стадо та прагромада палеоантропів.

С.60-61, 52-60

У добу середнього палеоліту відбувся демографічний вибух, який спричинив різке зростання кількості пам'яток. Ці пам'ятки пов'язують з таким видом предків людини, як неандерталець. Цей вид деякі дослідники вважають перехідним до людини сучасного типу. Для Центральної та Східної Європи число відомих поселень зростає в 70 разів порівняно з часом нижнього палеоліту. Була заселена практично вся континентальна частина Європи, за винятком півночі Англії, півночі Східної Європи та Скандинавії.

Неандерталець - представник однієї зі стадій еволюції людини, який жив від міжльодовикової пори (риссвюрм) аж до початку останньої стадії зледеніння (120000-35 000років тому). Назва походить від місцевості Неандерталь у Німеччині. Відомо багато його знахідок у Європі, Ази, Африці, за якими помічено певні відмінності, розгалужені гілки еволюції та різні її етапи. Для неандертальця характерний невисокий зріст, трохи нахилена вперед постать, великий череп з об'ємом мозку 1300-1700 см3, виражені надбрівні дуги, похиле чоло, погано виражений підборідковий виступ. Участь неандертальця у формуванні сучасної людини е дискусійною. Вони жили невеликими колективами, займались полюванням та збиральництвом. Були творцями культури середнього палеоліту (мустьє). Найвідоміше поховання з гроту Тешик-Таш.

В Україні знахідки решток неандертальців належать до пізньої фази (Кіїк-Коба, Заскальна в Криму). Є свідчення про перебування неандертальців на стоянках Молодове (Україна), Шалі Галовце (Словаччина), Шипка (Моравія), Шубайюк (Угорщина). Відомі пам'ятки дають можливість окреслити локальні групи, які мають суттєві відмінності в матеріальній і духовній культурній традиції. У Центральній Європі для цього періоду характерні перші знахідки шахт, в яких для виробничої діяльності видобувалися кремінь (Берн, Швейцарія), лимоніт та гематит (Балатонловаш, Угорщина). Неандертальці користувалися різноманітними знаряддями праці та зброєю не тільки з каменю, а й з дерева, кістки та рогу.

Неандертальці

Неандерталський тип людини сформувався приблизно 200 тис. років тому. Неандертальці були невеликого росту (середній зріст чоловіка становив 156 см), шірококостние, з сильно розвиненою мязами. Обсяг \мозку в деяких неандертальських форм був більше, ніж в середньому у сучасної людини. Однак структура мозку продовжувала залишатися відносно примітивною: слабо були розвинені лобові долі, важливі функції для мислення і гальмування. Отже, здатність до логічного мислення у неандертальців була обмежена в порівнянні із сучасним людиною, а поведінка характеризувалася різкою збудливістю, часто приводила до запеклих конфліктів і зіткнень.

Камяні гармати, які виготовляли неандертальці - рубала, вістря, проколки, свердла, відщепи - прості і примітивні, як і сама камяна техніка цього періоду. Основними її прийомами було стесиваніе розбивання і каменя, для чого використовувалися кремінь, пісчанник, кварци, вулканічні породи. Камяна техніка, однак, поступово вдосконалюється, знаряддя а самі приймають більш правильну форму: леза робляться більш прямими і гострими, а свердло - більш тонкими і міцними. Рубала значно зменшилися у величині (з 20 до 5 см в довжину), зявилися нові, раніше невідомі знаряддя праці - скребла й шила. Ще одним досягненням неандертальця був винахід складових знарядь: частина знаряддя могла бути виконана з каменя, частина - з кістки або дерева.

Ускладнювалися та інші компоненти матеріальної культури. Вдало розташовані і зручні навіси та печери займалися під постійне житло - вони могли використовуватися протягом життя декількох поколінь. У відкритих місцях будувалися конструктивно складні наземні житла.

Господарська життя неандертальців, як і їх попередників, грунтувалася на збирання, рибної ловлі та полювання.

Збиральництво вимагав великих витрат часу, їжі а давало замало, і переважно малокалорійної. Ловля риби вимагала виняткової уважності, швидкої реакції і вправності і не давала великі обсяги видобутку.

Полювання було найбільш ефективним джерелом отримання такої необхідної для людського організму мясної їжі.

Обєктами полювання в залежності від сфери обитания пралюдей було гіпопотами, слони, антилопи, дикі бики (в тропічній зоні), кабани, олені, зубри, ведмеді (у північних областях). Полювали також на таких крупних тварин, як мамонт і волохатий носоріг. Полювання вимагала мужності, витримки, знання звичок звіра, вона була надзвичайно небезпечна і неможлива поодинці.

Неандертальці влаштовували ловчі ями і використовували загонной метод, в якій брали участь всі дорослі чоловіки громади. Ось чому саме полювання була тією формою трудової діяльності, яка найбільшою мірою стимулювала організованість колективу неандертальців. Таким чином, полювання, будучи самої прогресивної галуззю господарства, багато в чому визначила розвиток первісного суспільства.

Будь-яка видобуток - будь-то мясо, риба, злаки, плоди, молюски чи комахи - належала не тому, хто її здобув, а усьому колективу. Розподіл видобутку було, мабуть, равнообеспечівающім: враховувалися особливості членів громади за статтю та віком. Якщо їжі було замало, то в першу чергу її отримували мисливці. В екстремальних ситуаціях практикувалися вбивства дітей і людей похилого віку. У найбільш важкому становищі перебували новонароджені дівчинки. Факт канібалізму у неандертальських племен вважається незаперечно доведеною. Така поведінка неандертальців вчені пояснюють їх величезною агресивністю і пануванням звірячих інстинктів, що було неминучим наслідком їх фізіологічних особливостей - будови черепа і мозку. Нескінченні криваві конфлікти в неандертальських групах, а також важкі умови життя не дозволяли неандертальцям доживати до старості, більшість їх гинуло в молодому віці. Проте все ж таки поступово чисельність їх збільшувалася, і вони селилися по всій Європі, Азії та Африці, займаючи набагато більшу територію, ніж раніше пітекантропи і синантропа.

 

26. Виникнення родової громади (виникнення екзогамії)

Основною одиницею суспільства була родова громада - об'єднання на основі родинних зв'язків людей, що вели спільну господарську діяльність. На більш пізніх стадіях розвитку виникають племена, що поєднують близькі роди, а потім і союзи племен. Укрупнення суспільних структур було вигідно суспільству. Воно дозволяло більш ефективно протистояти силам природи, використовувати більш продуктивні прийоми праці (наприклад, полювання загоном), успішно відбивати агресію сусідів і самим нападати на них: відбувалося поглинання більш слабких, необ'єднаних. Разом з тим укрупнення сприяло більш швидкому освоєнню нових знарядь і прийомів праці.
Однак сама можливість об'єднання у вирішальній мірі залежала від рівня розвитку економіки, від продуктивності праці, що визначали, яку кількість людей могла вигодувати певна територія.
Усі найбільш важливі питання життя роду вирішувалися загальними зборами його членів. Кожний дорослий мав право брати участь в обговоренні й вирішенні будь-якого питання. Для здійснення оперативного керування обирався старійшина - найповажніший член роду. Посада була не тільки виборна, але й змінювана: як тільки з'являлася більш сильна (на ранніх щаблях розвитку), більш розумна, досвідчена людина, він заміняв старійшину. Особливих протиріч при цьому не виникало, оскільки, з одного боку, жодна людина не відокремлювала себе (і своїх інтересів) від роду, а з іншого боку - посада старійшини не давала ніяких привілеїв (крім поваги): він працював нарівні з усіма й одержував свою частку, як і всі. Влада старійшини ґрунтувалася винятково на його авторитеті, повазі до нього інших членів роду.
Плем'я управлялося радою старійшин, що представляли відповідні роди. Рада обирала племінного вождя. Ця посада також на ранніх етапах суспільного розвитку була змінювана та не давала привілеїв. Союз племен управлявся радою племінних вождів, що обирав вождя союзу (іноді двох, один із яких був військовим вождем).
З розвитком суспільства поступово усвідомлюється важливість гарного керівництва, і поступово відбувається його спеціалізація, а та обставина, що особи, що здійснюють керування, накопичують відповідний досвід, поступово приводить до довічного заняття суспільних посад.
Нормативне регулювання. Жодне співтовариство (тварина, а тим більше людське) не може існувати без певного порядку у відносинах його членів. Закріплюючий такий порядок правила поведінки, у якійсь частині успадковані від далеких предків, поступово формуються в систему норм, що регулюють виробництво й розподіл, сімейні, родинні й інші суспільні зв'язки. Ці правила закріплюють на основі накопиченого досвіду найбільш раціональні, вигідні для роду й плем'я відносини людей, форми їхнього поводження, певну співпідпорядкованість у колективах і т.п. Виникають стійкі звичаї, які передаються з покоління в покоління й дотримуються в переважній більшості добровільно, у силу звички. У випадку ж порушення вони підтримуються всім суспільством, у тому числі й примусовому заходах, аж до смерті або рівносильного їй вигнання винного. Спочатку закріплюється, видимо, система заборон (табу), на основі яких поступово з'являються звичаї, що встановлюють обов'язки й права. Зміни в суспільстві, ускладнення соціального життя приведуть до появи й закріплення нових звичаїв, збільшенню їхнього числа.
Розвиток первісного суспільства у всіх регіонах спочатку відбувалося однаково. Однак на стадії переходу до держави шляху людства розійшлися. У більшості регіонів миру, зокрема в Азії й Африці, перші держави виникли в зонах поливного землеробства. Це вимагало проведення великих суспільних робіт з будівництва каналів і інших іригаційних споруджень, що обумовило збереження сільськогосподарської громади й, отже, суспільної форми власності на землю. У Європі ж, де таких робіт не було потрібно, відбулося розкладання громад і виникла або приватна власність на землю (Афіни, Рим), або приватне землекористування при збереженні державної власності (Спарта). Це вплинуло на процес виникнення держави й права, а також на характер і держави, і права.
Суспільно-економічна формація - це історично певний щабель суспільного розвитку із властивим їй особливим способом виробництва, своїм історичним типом суспільних відносин. А тому що основним виробничим колективом, осередком соціально-економічних відносин первісного суспільства на всьому протязі його історії була громада, не буде перебільшенням затверджувати, що головний зміст розвитку первіснообщинної формації - розвиток первісної громади, а спосіб виробництва, властивий цієї формації, первіснообщинний спосіб виробництва.
Первісні мисливці й збирачі дотепер живуть у різних соціально-історичних і природно-географічних умовах, відповідно до яких вони змушені будувати, а при необхідності перебудовувати свій суспільний побут і культуру. Для їхньої громадської організації характерні гнучкість, рухливість, пристосовність, як не суперечить це розповсюдженим поданням про первісність. Інакше первісне суспільство не змогло б пережити різкі зміни кліматичних умов у плейстоцені й голоцені, заселити нові материки. Все це до того ж ускладнювалося крайньою роз'єднаністю населення.
Пропонована модель громади як щодо стабільного суспільного інституту і як сукупності рухливих, що міняють свій склад і величину господарських груп є оптимальною формою соціальної адаптації; остання дозволила людському суспільству зберегтися й освоїти майже всі екологічні зони земної кулі. Вона була створена суспільством при самому його виникненні, а потім видозмінювалася й удосконалювалася протягом всієї історії первісності. Називаючи громаду оптимальною формою соціальної адаптації, я маю на увазі лише провідну тенденцію. Можливості до адаптації, закладені в громаді, не можуть бути реалізовані в кожному окремому випадку.
Первісна громада - форма соціальної адаптації до умов середовища, як природної, так і соціальної. Це - найбільш динамічна організація самого первісного соціуму. Пластичність, рухливість первісної доземлевласницькоїгромади - от у чому причина надзвичайної стійкості цього інституту. Саме завдяки названим властивостям громада дала первісному суспільству можливість зберегтися в самих несприятливих екологічних умовах, у кризових демографічних ситуаціях, пережити війни, епідемії, голод і інші потрясіння, ці властивості зробили громаду провідною суспільною формою первіснообщинного ладу.
Існує припущення, що громада виникла одночасно з виникненням самого людського суспільства, що первісна громада була першою й основною формою людського гуртожитку, я керуюся принципом історико-матеріалістичного монізму, що затверджує генетичну первинність матеріально-виробничої діяльності й відповідно тих структурних одиниць суспільства, тих соціальних інститутів, у яких ця діяльність реалізувалася. Адже громада як "первісний тип кооперативного або колективного виробництва", як вираження низького рівня розвитку продуктивних сил і внаслідок цього слабості окремої людини була найбільш природною формою громадського життя людей на зорі їхньої історії. Більше того, вона була єдино можливою формою їхнього існування.
Разом з тим господарство, засноване на полюванні й збиранні, ставило екологічно обумовлені межі чисельному росту первісних колективів. Громада - форма соціальної адаптації первісного колективу не тільки до середовища, але й до умов діяльності, у першу чергу мисливської, пов'язаної з добуванням їжі. Аналіз сучасних первісних соціальних структур показує, що громада є їх ключовим соціально-економічним інститутом, і в нас немає ніяких підстав - ні фактичних, ні теоретичних - допускати, що було інакше. Змінювалися лише форми громади, але сама громада як соціальний інститут зберігала протягом всієї історії первісного суспільства своє значення, свою провідну соціально-економічну роль. Громада - це елементарна клітка первісного соціального організму, з її формуються інші елементи соціальної структури. Подібно тому як одноклітинний організм є основою більше складних біологічних форм, громада - основа розвитку більше складних (а іноді й більше простих, як, наприклад, проста родина) соціальних форм.
В яких би умовах первісні доземвласницькі суспільства не розвивалися, принципи їхньої організації мають універсальний характер. Їм властиві, по-перше, адаптивність і пластичність, про що свідчить їхня пристосовність до мінливих умов, по-друге, наявність первинної, універсальної, адаптивної динамічної системи, основною, вихідною ланкою якої є громада (динамізм цієї системи виражається в здатності до розвитку й трансформації, на її основі здійснюється перехід на більше високі рівні соціально-економічного розвитку), по-третє, базисні й надбудовні явища, які поширюються на всі соціальні інститути, але не рівномірно: громаді базисні соціально-економічні явища властиві найбільшою мірою.
Перша, сама рання форма власності - це відношення виникаючого суспільства до природної умови виробництва, до землі. І якщо суспільство виникло у формі громади, то можна затверджувати, що колективне виробництво навіть на цій, вихідній стадії його розвитку ґрунтувалося на власності на природні ресурси тої території, що громада освоювала, на власності общинної.
Дослідження первісної громади пов'язане з вивченням первісної економіки. Без вивчення економіки неможливо зрозуміти становлення й розвиток самої первіснообщинної формації. Це вивчення ускладнюється не розчленованістю базисних і надбудовних явищ, характерної для всіх докапіталістичних формацій, але особливо первіснообщинної. Це обумовлено специфікою виробничих відносин, перевагою особистісних відносин. І все-таки, незважаючи на своєрідність економічних відносин в епоху первісності, на властивий їй синкретизм, тісно єднальний і в дійсному житті, і в сприйнятті людей сферу виробництва з позаекономічними формами діяльності, найбільш загальні категорії економічної науки - абстрактна праця й робочий час, виробництво й споживання, поділ праці й обмін діяльністю - залишаються інструментом наукового пізнання й первісної економіки. Ці об'єктивні економічні категорії й поняття зберігають своє методологічне значення для аналізу первісної економіки, незважаючи на те що, наприклад, робочий час, та й весь виробничий процес оцінюється первісною людиною інакше, ніж це роблять люди, що оцінюють на більше високих рівнях соціально-економічного розвитку, а витрати праці в продукті виміряються не суспільно необхідною середньою працею, як при чинності закону вартості, а безпосередньою працею, витраченою на нього. Все сказане ставиться й до категорії власності. Первісна громада, для якої характерна природна єдність із об'єктивними, природно сформованими умовами виробництва, виступає, відповідно до Маркса, у якості "першої великої продуктивної сили", а сама ця єдність - як "особлива форма власності".
Об'єктивні економічні відносини усередині громади знаходять різноманітне, нерідко суперечливе, нормативне вираження. Треба, однак, відрізняти економічні відносини власності від їхнього ідеологічного вираження. Формальна родова власність на землю ще не свідчить про фактичну економічну власність роду на землю й природні ресурси. Не свідчить вона й про те, що в минулому рід був економічним інститутом.
Чому рід, не будучи економічною спільністю, все-таки вважається іноді власником общинної землі? Відповідь на це питання втримується в інституціалізації роду. Виникши й оформившись як соціальний інститут, рід, як відзначалося вище, сам виступає в якості соціально організуючого й регулюючого механізму. В особі своєї локалізованої частини він приймає на себе деякі функції громади, у тому числі економічні. Це, однак, необов'язкова умова для того, щоб з'явилося подання про родову власність на землю. Я вже говорив, що об'єктивна, реально існуюча общинна власність на землю з появою родової організації може суб'єктивно сприйматися людьми як родова власність. Соціальної психології взагалі властиво сприймати об'єктивні, реальні відносини крізь призму ідеологічних і інституціолізованих нашарувань. І в цьому випадку необхідно розрізняти об'єктивні зв'язки і їхнє суб'єктивне переломлення в суспільній свідомості. Подання про рід як власнику землі - не пережиток того часу, коли рід був нібито фактичним власником землі, а новотвір, продукт розвитку й зміцнення роду як соціального інституту. Воно могло виникнути лише після того, як родова організація вже стабілізувалася, тобто порівняно пізно. Не всяке явище, що суперечить, здавалося б, логічній системі інших явищ, - пережиток минулих епох. Навпроти, воно може виникнути в процесі оформлення нової системи відносин

 

До виникнення державної організації суспільства людство пройшло тривалий період розвитку, іменований первіснообщинним ладом. Первісна формація виступала як історично перша, цілісна й утримуюча в "згорнутому" вигляді найважливіші риси наступного розвитку суспільства. Будучи найбільш тривалою в історії людства, вона, на відміну від інших суспільно-економічних формацій, становлення яких припускало заперечення колишніх, застарілих типів соціальних відносин, не мала розвинених соціальних передумов для свого виникнення, якщо не вважати тенденцій самого процесу антропосоциогенеза. Її формування збігається з генезисом соціальності взагалі. По суті, це той самий процес, оскільки становлення первісної формації означає насамперед виникнення й розвиток нових соціальних відносин.
В епоху становлення й розвитку родового ладу основною формою громадської організації був материнський рід. І якщо на попередньому етапі - у дородовому суспільстві - стадні групи людей виникали й зникали, відрізняючись неміцністю межіндівідуальних зв'язків, і тому багато хто з них загинули назавжди, то факт, що первісний родовий лад із саме материнської лінії, має глибокі об'єктивні підстави. По-перше, найважливіше господарське значення жінки в первісному суспільстві, значення, обумовлене розподілом праці між чоловіком і жінкою.
По-друге, внаслідок безладного характеру статевих зв'язків у первісних людських групах стадного типу батьки дітей залишалися невідомими, тоді як родинний зв'язок по материнській лінії був достовірним й безперечним. Це приводило до матрилінійності родинних зв'язків, тобто до рахунку споріднення по материнській лінії. Матрилінійність ставила жінку - мати в центрі колективу кровних родичів, створювала атмосферу поваги до матері й прародительки.Крім того, через поділ праці жінка була основоположницею цілого ряду досягнень матеріальної культури: відомо, що голка, шило й нитка, веретено ткацькі пристосування, взуття й одяг, глиняний посуд і кошики з кори - все це було створено жінкою. Приручення диких тварин і перетворення їх у домашних також заслуга жінки.
Далі, жінка в силу природної логіки речей виконувала ту найважливішу соціальну функцію, що нерозривно пов'язана із прогресом людства - виховну. На жінці лежали головні турботи й праці по вирощуванню й вихованню потомства.
Материнський родовий лад є загальним, універсальним етапом в історії людства, хоча в деяких народів він не одержав повного розвитку. Матріархатохоплює історичний період тривалістю біля 40 тисяч років: його початок сходить до древнього кам'яного віку (палеоліту), а закінчився він у новому кам'яному віці. ((неоліті).
Материнський рід є основним економічним осередком суспільства в епоху матріархату. Виробничі відносини кровного споріднення будуються по лінії матері. Вони носять первіснокомуністичний характер, заснований на колективному виробництві, дорівнює обов'язковому для всіх працездатних, і колективному зрівняльному розподілі при повній рівності у сфері виробництва й споживання, й при домінуванні жінки в сфері духовного й морального життя.
Процес переходу від материнсько- родових відносин до патріархату охоплював всі сторони господарського, суспільного й ідеологічного життя. Але в першу чергу він торкнувся економічних осередків, що знову виникали, окремих родин і всієї області сімейно-шлюбних відносин.
Ведення господарства силами окремих родин зажадало їхні перетворення в стійкі, цілісні колективи, у зв'язку із чим почалося витиснення незмінного парного (первісно-егалітарного) шлюбу й відповідної форми родини міцним з'єднанням подружжя, що прийнято називати одношлюбністю або моногамією. І якщо раніше, в епоху родової громади, чоловік, вступаючи в парний шлюб, переселявся на місце проживання до дружини й обмежувався незначними подарунками нареченій і її родичам, те тепер він забирав жінку до себе й тому повинен був відшкодувати її цінність, викупити її трудову силу. Так виник покупний шлюб, при якому родина нареченого давала за наречену викуп.
Поява окремих родин, ведших своє господарство, супроводжувалося виникненням окремої, відособленої від родової, сімейної власності. Цю власність чоловік прагнув передати своїм дітям. Але материнський рахунок споріднення й порядок спадкування виключали таку можливість. Протиріччя могло бути дозволене тільки корінним ламанням старих порядків. Почався перехід від материнського рахунку споріднення й порядку спадкування до батьківського, від матрилінейності до патрилінейності. Старий порядок завзято пручався новому, але в міру зміцнення окремої родини як економічного осередку суспільства материнський рахунок споріднення й порядок спадкування поступово витіснялися батьківським.
Зміна рахунку споріднення й порядку спадкування було, по вираженню Энгельса, однієї із самих радикальних революцій, пережитих людством. Природно, що первісній людині, у поводженні й свідомості якого особливо позначалася сила традиції, це перетворення далося дуже непросто. Щоб виправдати відхід від завітів предків, він повинен був прибігати до всіляких вивертів і хитростей, що помогли йому ламати традицію в рамках традиції. Можливо, що саме звідси ведуть своє походження деякі звичаї, які не зважаючи на свою нерозумність могли полегшити прихід нових початків. Такий широко розповсюджений в історичному минулому народів Старого й Нового Світла звичай “кувади” - комплекс дій, якими чоловік досить виразно показує або доводить свою причетність до родових мук його дружини. Яскравий опис кувади в індіанців Амазонки у першій половині XІ в. залишив мандрівник Д. Орбіні: “Негайно по закінченні пологів мати й дитя поринають у воду, і на інший день індіанка відправляється на роботу. Якщо жінка виявляється здоровою після пологів, чоловік показує свою хворобу. Звичай вимагає, щоб він лежав у своєму гамаку, стогнав, дотримував строгого поста, зовсім як наші європейські породителі. Метушачись біля нього, сусіди приходять поздоровити його із благополучним дозволом, виявляючи бажання бачити його скоріше на ногах. Він приймає це як належне й вислухує всі, начебто справді терпів муки родів”[1;с.47].
Прийшовши на зміну материно-родовій організації патріархат був складною суперечливою суспільною формою. Зовні він багато в чому нагадував родовий лад на ділі ж був формою його розкладання. Це відображалось насамперед на тому, що патріархальні родоподобні структури із самого початку розпадалися на самостійні в економічних відносинах окремі родини, як однин з фактів свого існування - основи, що підривали, родового суспільства.
Перехід від матріархального родового ладу до патріархального родового ладу Ф. Энгельс називає однієї з самих радикальних революцій, пережитих людством. Правда, це була революція особливого роду: вона не була збройним повстанням пригноблених і знедолених класів мотив класів пануючих і проходила без барикадних боїв і людських жертв. Але це була революція в точному значенні цього слова, тому що в ладі суспільних відносин первісного роду відбувся стрімкий переворот: у своєму суспільному становищі чоловік і жінка помінялися місцями. Про це Ф. Энгельс пише: "Повалення материнського права було всесвітньо-історичною поразкою жіночий статі. Чоловік захопив кермо влади й у будинку, а дружина була позбавлена свого почесного положення, закабалена, перетворена в рабу його бажань, у просте знаряддя дітородіння". У патріархальному родовому суспільстві жінка, незалежно від того, викрадена вона в дружин, або придбана в обмін, скажемо, на корову, є власністю чоловіка на все життя. А якщо чоловік умирає, то вона переходить у власність спадкоємця чоловіка, хоча б це був її син. Епічна поезія стародавніх греків і старозавітні біблійні сказання оповідають про вдачі того часу. Син Одисея Телемах почав панування в будинку своєї матері, ґрунтуючись на батьківському праві. У деяких народів необмежена влада батька в родині й право його власності на дружин прийняло дивовижну криваву форму: наприклад, при похованні померлого глави родини всіх його дружин убивали й ховали в загальній могилі з ним.
І якщо при матріархаті колективному виробництву повною мірою відповідало колективне споживання, те зовсім по-іншому складаються справи при патріархальному родовому ладі. Між окремими родинами, внаслідок виникнення приватної власності на свійських тварин та землю, заглиблюється майнова нерівність. В одних родинах накопичуются все більші багатства, в інших їх немає. З одного боку, формується родова знать: багаті патріархальні родини. З іншого боку, множиться число бідняків. Смаки й звички багатих усе більше стають нормами суспільного буття. У зв'язку із цим виникають небачені раніше моральні норми: презирство біднякам, пихатість і зарозумілість багатія. Стають модними тучність, огрядність, чванливість глави родини. полинезийців і кафрів крайній ступінь ожиріння глави сімейства вважається ознакою його почесності й добрих діях. У китайців родові старійшини відрізнялися незвичайною гнучкістю й довгими нігтями на руках що вказувало на їхню непричетність до фізичної праці.
Цієї революції передувала революція в галузі економіки й техніки. Її об'єктивний зміст складався в порівняно швидкому переході від господарства винятково привласнює (присвоєння продуктів природи за допомогою полювання, рибальства й збирання) до господарства виробляючий, тобто до виробництва життєві благ (предметів харчування, одягу, взуття й т.д.) посередництво землеробства й тваринництва. Зрозуміло, присвоєння продуктів природи продовжувало грати досить істотну роль в економіці, тому що навіть у нашу епоху, незважаючи на величезні успіхи індустрії й сільськогосподарського виробництва, що привласнюють із господарства не втратили свого значення. [13;с. 80]
Економічну основу первісного суспільства складала суспільна колективна власність на знаряддя та засоби виробництва. При надзвичайно низькому рівні розвитку продуктивних сил люди повинні були трудитися спільно, тому що одна людина не в змозі б упоратися із силами природи, добути собі їжу, одяг, мати житло й т.д. Загальна колективна праця обумовлювала й суспільну, колективну власність на добуті продукти. У цих умовах, природно, була виключена можливість існування суспільних нерівностей і експлуатації людини людиною. У якості первинно й основного суспільного осередку первісного ладу виступає рід, родова громада.
Можна виділити наступні особливості відносин, що мали місце серед членів роду:

1. Рід обирав свого старійшину для мирного часу й військового проводиря (вождя). У виборах брали участь на однакових правах усі чоловіки й жінки роду.

2. Рід за своїм розсудом зміщав і вождя; у рішенні цього питання також брали участь усі чоловіки й жінки з на однакових правах.

3. Ніхто не мав права одружуватися усередині роду.

4. Майно померлих переходило до інших членів роду, воно повинне було залишатися усередині роду.

5. Члени роду зобов'язані були один одному допомагати й захистися, і особливо сприяти при помсті за збиток, нанесений чужими. У справі захисту своєї безпеки кожний член роду покладався на заступництво роду й міг розраховувати на це; той, хто заподіював зло йому, заподіював зло всьому роду. Звідси, із кровного споріднення, виник обов'язок кровної помсти.

6. Рід мав певні імена або групи імен, користуватися якими у всьому плем'ї міг тільки він один, так що ім'я кожної окремої людини точно вказувало, до якого з родів він належить. З родовим ім'ям нерозривно були зв'язані й родові права.

7. Рід міг усиновляти сторонніх і таким шляхом приймати їх у члени свого плем'я.

8. Кожний з родів дотримував своїх релігійних церемоній і свят.

9. Кожний рід мав своє місце поховання.

10. Рід мав раду - демократичні збори всіх дорослих членів роду, чоловіків і жінок, що володіли рівним правом голосу.
Родова громада опиралася на загальну працю її членів і загальну власність на засоби виробництва. Це була родоплеменна власність на район перебування, що був виробничою територією плем'я, і на все, що перебувало на ній. Особиста власність членів громади на зброю, одяг, прикраси й т.п. відігравала підлеглу роль.
Наприкінці 70- х років у вітчизняної этнологіі були запропоновані поняття первісної мононорми й мононорматики. Під мононормой розумілося недиференційоване, секретне правило поведінки, що не може бути віднесено ні до області права, ні до області моральності з її релігійним усвідомленням, ні до області етикету, тому що з'єднує в собі особливості всякої поведінкової норми.
Як відомо, у правознавстві (так само як у юридичної этнологіі) попереднього часу під правом найчастіше розумілася сукупність норм, установлених або санкціонованих державою, хоча поступово пробивала собі дорогу й антипозитивістську юриспруденцію. Моральність (мораль, етика) розглядалася як сукупність норм, установлених суспільством. Етикет, тісно пов'язаний з етикою, взагалі залучав до себе мало уваги.
Одним із ключових було (та й зараз залишається) питання про співвідношення права й моралі. Він має багато аспектів: і порівняльне значення норм, і ступінь їхньої примусовості, і їхня аксіологія й багато чого іншого. Найбільше значно постає питання про санкції. У праві вони звичайно жорсткіше, у моралі - м'якше. Зрозуміло, що можливо й виключення. Що стосується етикету, то він, як ми вже відзначали, завжди розглядався як щось близьке до етики.
Концепція первісної мононорми одержала помітне визнання й подальшу розробку у вітчизняної етнології, археології, а головне, у теоретичному правознавстві. Ця разробка дуже неоднаково торкнулася етапи еволюції первісної мононорматики. У першому випадку питання про суть поведінкових норм у первісному суспільстві, тобто про саме поняття класичної мононорматики, не викликав суперечок по суті питання. Збереглися тільки термінологічні розбіжності. Навряд чи треба нагадувати, що в этнологіі й пов'язаних з нею науках первісні поведінкові норми одні називають правом або звичаєвим правом, інші - мораллю, деякі -звичаями, інші - просто нормами. Так це є на Заході й так само в нашій літературі дожовтневого часу й перших післяжовтневих десятиліть. Якщо говорити про радянську й пострадянську науку, то тут не завжди допомагала навіть уніфікаторська лінія, що проводилася в ній.

Первісне стадо було дуже примітивною і застійною суспільною організацією. В праці людей залишилось немало пережитків інстинктивного. Первісне стадо було ендогамною групою(шлюбні відносини здійснювалися всередині нього, між родичами). Однак розвивались і шлюбні заборони; первісне стадо приборкувало зоологічний індивідуалізм. В результаті подальшого розвитку заборон шлюбів між родичами ендогамне первісне стадо розпалося на декілька екзогамних родів, шлюби всередині яких були заборонені. У питанні про походження екзогамії існує багато різних теорій, жодна з яких не є загальновизнаною. Так О.М. Золотарьов та С.О. Токарєв пов’язують виникнення екзогамії з прагненням мустьєрських праобщин подолати свою початкову замкнутість і встановити господарські контакти з сусідніми праобщинами. Дочірні роди не розривали зв’язку між собою і далі становили дві особливі половини племені, що їх Морган назвав фратріями.

З приводу виникнення екзогамії цікава гіпотеза С.П. Толстова, яка зводиться до того, що суспільно нерегульовані статеві відносини в первісному стаді мали супроводжуватись безперервними конфліктами, що гальмували господарську діяльність колективу. Поступово вводячи екзогамію, примітивне людське суспільство намагалося взагалі заборонити статеве спілкування в рамках свого господарського колективу. [2;С. 207] Цю теорію також підтримує Ю.І.Семенов. Він спирається на численні етнографічні приклади існування звичаїв припинення статевих стосунків на періоди інтенсивного полювання.