Враховуючи суттєві зміни, яких зазнав вищезгаданий інститут в останній час, на
сьогодні існує потреба в детальному дослідженні підстав для видачі судового наказу,
враховуючи зміни в цивільно-процесуальному законодавстві, що є метою даної статті.
Згідно зі ст. 96 ЦПК України, судовий наказ може бути видано в наступних
випадках:
1) заявлено вимогу про стягнення нарахованої, але не виплаченої працівникові
суми заробітної плати;
2) заявлено вимогу про компенсацію витрат на проведення розшуку відповідача,
боржника, дитини або транспортних засобів боржника;
3) заявлено вимогу про стягнення заборгованості за оплату житлово-комунальних
послуг, телекомунікаційних послуг, послуг телебачення та радіомовлення з урахуванням
індексу інфляції та трьох відсотків річних, нарахованих заявником на суму заборгованості;
4) заявлено вимогу про присудження аліментів на дитину в розмірі тридцяти
відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, якщо ця вимога не
пов'язана із встановленням чи оспорюванням батьківства (материнства) та необхідністю
залучення інших зацікавлених осіб;
5) заявлено вимогу про повернення вартості товару неналежної якості, якщо є
рішення суду, яке набрало законної сили, про встановлення факту продажу товару
неналежної якості, ухвалене на користь невизначеного кола споживачів.
У порівнянні з редакцією даної стати, яка існувала до 07.07.2010 p., слід зазначити,
що підстави для видачі судового наказу суттєво змінились: додались нові підстави для
видачі судового наказу п. п. 3, 4, 5 ст. 96 ЦПК України і в той же час судовий наказ
більше не може бути виданий, якщо заявлено вимогу, яка ґрунтується на правочині,
вчиненому у письмовій формі, крім цього раніше, згідно з ч. 2 ст. 96 ЦПК України,
судовий наказ міг бути виданий і в інших випадках, встановлених законом.
Насамперед слід відзначити, що позитивним є скасування правила, згідно з яким
судовий наказ міг бути виданий і в інших випадках, встановлених законом. Протягом
строку існування даного правила жоден закон не встановлював додаткових підстав для
видачі судового наказу. У той же час дана норма в деяких випадках викликала проблеми
при застосуванні на практиці. Так протягом 2006 року і першої половини 2007 року
1,3 % від усіх справ наказного провадження якраз становили справи про видачу судового
наказу на підставі ч. 2 ст. 96 ЦПК України. У судовій практиці відомі випадки, коли
суди видавали судові накази про стягнення моральної шкоди, про виплату нарахованих,
але не виплачених грошових сум: вихідної допомоги, підйомної допомоги, допомоги по
непрацездатності, допомоги при народженні дитини, аліментів, виплату авторського
гонорару тощо, посилаючись при цьому на ч. 2 ст. 96 ЦПК України, інші ж суди в
цих же випадках відмовляли у прийнятті заяви про видачу судового наказу на тій
підставі, що така вимога не передбачена законом. На мою думку, скасування даного
правила зменшить кількість суперечливих рішень при розгляді справ у порядку наказного
провадження.
Якщо проаналізувати окремі категорії справ наказного провадження, то перш за
все слід зупинитись на вимогах про стягнення нарахованої, але не виплаченої працівником суми заробітної плати. Дана категорія займає досить значне місце серед справ наказного провадження: так у 2008 році було видано 7,1 %, а в 2009 — 11,3 % судових наказів саме по даній категорії. Безумовно, можливість стягнення нарахованої, але не виплаченої зарплати в порядку наказного провадження суттєво покращує можливість захисту фізичними особами своїх порушених трудових прав. У той же час на практиці часто виникає ситуація, коли вимагають стягнути нараховані, але не виплачені інші грошові суми (вихідна допомога, підйомна допомога тощо). На даний момент такі справи можуть розглядатись тільки в порядку позовного провадження. В той же час по своїй юридичній природі вони фактично нічим не відрізняються від вимог про стягнення
нарахованої, але не виплаченої зарплати, для них так само характерна безспірність, і
неможливість вирішення даних вимог в порядку наказного провадження тільки ускладнює можливість захисту фізичними особами своїх прав. Для усунення даного недоліку, на мою думку, п. 1 ст. 96 ЦПК України варто змінити і викласти в наступній редакції: заявлено вимогу про стягнення нарахованої, але не виплаченої працівникові суми заробітної плати та інших платежів. Подібна норма міститься в ряді ЦПК країн СНД (п. "е" ст. 345 ЦПК Молдови, п. 6 ст. 140 ЦПК Казахстану). При цьому під іншими
платежами слід розуміти грошові суми, які повинні бути виплачені саме працівникові, а не звичайній фізичній особі.
Позитивною є поява такої підстави для видачі судового наказу як вимога про
присудження аліментів на дитину в розмірі тридцяти відсотків прожиткового мінімуму
для дитини відповідного віку, якщо ця вимога не пов'язана із встановленням чи оспорюванням батьківства (материнства) та необхідністю залучення інших зацікавлених
осіб. Подібна норма є в більшості ЦПК держав СНД (ч. 1 ст. 122 ЦПК Росії, п. "d"
ст. 345 ЦПК Молдови, п. 4 ст. 140 ЦПК Казахстану), відповідає вимозі
безспірності і дозволяє більш повно захистити права фізичних осіб. Крім цього, варто
зазначити, що дана категорія справ має досить значне розповсюдження, тому виглядає
логічним можливість вирішення такої вимоги саме в наказному провадженні.
Звертає на себе увагу також наявність такої підстави для видачі судового наказу
як вимога про повернення вартості товару неналежної якості, якщо є рішення суду, яке
набрало законної сили, про встановлення факту продажу товару неналежної якості,
ухвалене на користь невизначеного кола споживачів. Звичайно, що розширення можливості захисту своїх прав споживачами є позитивним явищем. У той же час виникають питання, в яких випадках суди можуть виносити рішення про встановлення факту продажу товару неналежної якості, ухвалене на користь невизначеного кола споживачів і наскільки безспірними будуть вимоги таких споживачів. На мою думку, для широкого використання даної підстави видачі судового наказу потрібно удосконалити законодавство про захист прав споживачів.
Крім цього, судовий наказ може видаватись, якщо заявлено вимогу про стягнення заборгованості за оплату житлово-комунальних послуг, телекомунікаційних послуг, послуг телебачення та радіомовлення. Слід зазначити, що і раніше суди видавали судові накази по даній категорії справ, але тільки в тому випадку, якщо між сторонами був укладений договір, оскільки раніше судовий наказ міг бути виданий, якщо він ґрунтувався на правочині, вчиненому у письмовій фopмі. Зараз судові накази можуть бут видані незалежно від того, чи між сторонами укладений договір чи ні. Вищевказані вимоги носять безспірний характер, тому можливість їх розгляду в порядку наказного провадження є виправданим. Крім цього, дана категорія досить часто зустрічається на практиці, тому віднесення й до наказного провадження суттєво зменшує навантаження на суди. Підсумовуючи вищесказане, варто відзначити, що позитивним є розширення підстав, за якими можуть бути видані судові накази.
