Повертаюсь до полів і садів

I

Коли був молодий, я не жив метушливим життям,

Полонили серденько моє тихі гори безкраї.

А проте в павутину мирську помилково упав –

Вже тринадцять годочків чиновником я називаюсь.

 

Птаха в клітці за пралісом любим з’їдає нудьга,

Риба в cтаві від туги за рідним озерцем вмирає.

Цілину піднімаю в південнім далекім степу,

Дух плекаю природний, в поля і сади повертаюсь.

 

Понад десять му поля навколо мойого житла.

У восьми-дев’яти кімнатинах літа проживаю.

Верби й берести стріху за хатою перекривають,

Сливи й персики виструнчились у садочку – як в раї.

 

Далеченько тьмяніє в тумані самотнє село,

Варять їсти в хатах – легко дим до небес підіймається.

Невгомонні собаки в глибинці провулку – “гав-гав!”,

Кудкудакають кури, на тути розлогі злітають.

 

У житлі й на подвір’ї мирської нема метушні,

У порожніх кімнатах удосталь я спокою маю.

Я чиновником довго у клітці пташиній пробув,

Нині знову з природою – вже на віки! – поєднаюсь.

ІІІ

Біб я саджу під горою на півдні усмак.

Сходи бобові ріденькі, буя бур’янина.

Ті бур’яни прополю, лиш запалиться днина;

При місяченьку додому приводить стежина.

 

Стежка вузенька, травиця й дерева високі.

Зрошують роси вечірні мою одежину.

Мокра вона, та час у не шкод а в ту годину;

Як я люблю цю роботи щоденної плинність!

П’ю вино [50]

IV

В неспокої пташка – від зграї відбилась,

На заході днини самотньо літає.

Ширяє, кружляє – ніяк не спочине,

Щоночі у криках печаль наростає.

 

Лунають думки її, чисті й далекі,

Цю землю не кине – ізнов прилітає.

Самотню сосну на галявині стріла,

Крильцята згорнула – з далекого краю.

 

Засохли дерева від сильного вітру,

І тільки дрімлива сосна не всихає.

Пташина знайшла собі прихисток тихий –

І разом вони на роки неокраї.

 

V

Хатину звів собі межи людей,

Та галасу коней, возів немає.

Себе питаюся, чи можна так?

Відлюдно тут, серденько спочиває.

 

Під східним тином хризантеми рву,

Південну гору ніжно споглядаю.

У горах гарно – сонечко сіда,

Пташині зграї до домів вертають.

 

Я бачу істину в пейзажі цім,

Сказать словами – мову одібрало.

 

 

Із “Дев’яти віршів, що імітують давнину”

VII

Удень і увечері жодної хмарки на небі,

А ніжний вітрець весняний повіває помалу.

Красуня милується чистою ніччю, зітхає.

До сходу співає, вино попиває печально.

 

Потому замовкла і тяжко зітхає без ліку:

Безрадісні думи обсіли її про звичайне;

Ясний місяченько між хмарами сяє на славу,

Квітки вогневіють під вічним світилом яскраво.

 

Та лиш тимчасово довкіл краєвид цей прекрасний;

Недовго буятиме він – що ж робити зосталось?!

 

Навесні усюди вчасно випали дощі

Дуже вчасно дощі навесні та й повсюди упали,

Та осінні деньки і погожі, й печальні такі.

І шаленого вітру нема, роси інеєм стали;

Небо висне високе, прозорі пейзажі жорсткі.

 

Гори й пагорби в далі красиві здіймають вершини –

Все таке неповторне – вдивляюся оддалеки.

Запашні хризантеми цвітуть дрібнооко, сяйливо,

А зеленії сосни на скелях – мов грізні шапки:

 

Непохитно поставу несуть, гордовиту й розкішну,

Під вітрами та інеєм їм зеленіти віки!

За вином я згадаю відлюдника мудрого нині –

Ваших приписів буду триматись я сотні років!

 

Вивіряю свої почуття, та нема щиросердя;

Сяє місяць у небі великім: малий і крихкий.

Достатньо вина

Вдоволений тим, що у місті малім проживаю;

Ходжу в самотині, безпечно і вільно блукаю.

В тіні під високою зеленню тихо сиджу,

Крізь плетену хвіртку тернову виходжу й гуляю.

 

Ген сонях росте у дворі, смак прекрасний він має;

Мені досить щастя з синочками – радість своя є.

В короткім житті не спинявсь у хмільнім я вині,

Коли перестав, то журні почуття заплекав я.

 

Але ж перестати під вечір – не спатиму ніч,

Уранці спинитись – піднятися сили немає.

Утриматися від вина я щоднини бажаю –

Та в тілі моєму снага т о го не дозволяє.

 

Я знаю: коли припиняю – печальний такий...

Є користь мені з не пиття, та її не спізнав ще.

Я став дізнавати: спинитися враз – на добро,

Сьогодні уранці і справді спинюсь – відчуваю.

 

Тепер, як спинився, – вперед я упевнено йду,

Спинивсь під фусаном[51], де сонце у небо рушає.

А чисте обличчя моє все таке ж, як раніш;

Спинивсь не на мить – на мільйони років неокраїх.

 

[1] Ді (氐) – монголоїдні племена, що проживали на території суч. пров. Цінхай, Ганьсу та Сичуань (слід відрізняти від племен 狄 ді, загальної назви для всіх північних племен).

[2] Вчення Хуан-ді й Лао-цзи (黄老之学) поєднало ідеї одного з великомудрих володарів древності Жовтого імператора (黄帝) та засновника даосизму Лао-цзи (老子), увібравши також вчення шкіл інь-ян (阴阳家), конфуціанців (儒家) та моїстів (墨家). Основна думка цього вчення – все має підпорядковуватись дао (道), а володар повинен правити країною, керуючись даоським принципом недіяння у-вей (无为而治).

[3] Наука про імена (名教) – конфуціанське вчення про те, що кожен у суспільстві має стояти на своєму місці і виконувати свої обов’язки.

[4] Сюань (轩) – особливий вид колісниці, на якій їздили чиновники дафу (大夫) і вищих рангів.

[5] Тут в оригіналі метонімія: жирне м’ясо (膏) та першосортна чумиза (粱) позначають харчі високої якості.

[6] Китайська народна назва гібіскуса – “квітка дня і вечора” (日夕华), адже вранці вона розквітає, а ввечері в’яне. Так і чиновники: хоч вони й живуть з усіма зручностями, та зрештою неминуче підкорюються законам природи.

[7] Вірші під назвою “Кличу відлюдника” («招隐») писало в той час багато поетів (Чжан Хуа, Цзо Си, Чжан Сє та ін.). Започаткував таку традицію даоський маг Хуайнань Сяошань (淮南小山, жив за часів Західної Хань при Хуайнаньському князі Лю Аню), написавши однойменну поезію («招隐士»). Змальовуючи порожнечу й безлюддя гір, він закликає відлюдника, який там живе, повернутися до мирського світу. Поети періоду Вей-Цзінь або змальовують подібні настрої, або ж навпаки – прославляють відлюдництво, описуючи прагнення до життя в усамітненні. Вірш Лу Цзі “Кличу відлюдника” належить до другої групи.

[8] Йдеться про водорості (藻), які у давнину бідняки змішували з рисовим борошном і готували на пару. Оскільки слово 藻 омонімічне до 澡 митися, то водорості символізували моральну чистоту, тому їх використовували при жертвопринесеннях.

[9] Алюзія на благородних братів Бо І та Шу Ці. Бо І – старший син володаря країни Гучжу, що існувала наприкінці епохи Інь на території південно-західної частини суч. пров. Ляонін. Батько Бо І заповів трон своєму третьому сину Шу Ці, та коли батько помер, Шу Ці хотів віддати трон Бо І, але той відмовився; вони разом втекли з країни до царства Чжоу, де тоді правив Вень-ван. Незабаром Вень-ван помирає, і на його місце стає У-ван, який готує військо проти іньського правителя Чжоу-вана. Брати Бо І та Шу Ці прагнули зупинити його, нагадуючи про синівський обов’язок та гуманність, протистояли його діям. Але У-ван не послухався, переміг Чжоу-вана й заснував династію Чжоу. Брати, вважаючи, що тепер одного жорстокого правителя змінив інший, переконували населення на знак протесту не вживати чжоуської їжі. Самі вони померли з голоду. У розділі “Життєпис Бо І” “Історичних записок” Сима Цяня («史记·伯夷列传») згадується, що брати склали пісню, де є рядки: 登彼西山兮，采其薇矣。 Підіймемося на Західну гору, позбираємо на ній дикий горошок.

[10] Сюцай (秀才) – один з учених ступенів періоду династій Хань та Вей. У суспільстві сюцаї обіймали досить високі посади.

[11] Старший брат Цзі Кана Цзі Сі був сюцаєм і служив у війську. Згідно з записами в історичних хроніках, манери й поведінка Цзі Сі були досить вульгарними. Якось він пішов до Жуань Цзі, зустрівши, однак, лише його зневажливе ставлення. Лише коли Цзі Кан приніс до Жуань Цзі цитру (цінь) та вино, той звеселів і став краще ставитися до Цзі Сі. У циклі віршів, присвячених братові, поет все ж пише про нього як про людину з вишуканим смаком, яка тримається вільно і має граційні манери; тому багато хто іронізував з приводу цих віршів.

[12] Рівнина (中原) – див. прим. 6 на с. 19.

[13] Оригінал цього вірша див. у Додатках (с. 175).

[14] Йдеться про цінь (琴) – див. прим. 1 на с. 15.

[15] Ремінісценція із трактату “Чжуан-цзи” («庄子»), де стверджується ідея: коли мети досягнуто, засоби для її досягнення вже непотрібні, і їх слід відкинути.

[16] Мешканець Ін (郢人) – житель м. Ін, столиці країни Чу (період Весни та Осені). Маємо історичну ремінісценцію. Коли Чжуан-цзи проходив повз могилу свого товариша, філософа Хуей Ши, він розповів таку притчу: 郢人垩幔其鼻端，若蝇翼，使匠石斫之。匠石运斤成风，听而斫之，尽垩而鼻不伤，郢人立不失容。宋元君闻之，召匠石曰：“尝试为寡人为之。”匠石曰：“臣则尝能斫之。虽然，臣之质死久矣。”自夫子之死也，吾无以为质矣！吾无与言之矣。 Якось мешканець Ін ледь-ледь намастив крейдою кінчик свого і попросив Цзян Ши змести цю крейду сокирою. Той, мов вітер, розмахнувся і змів усе дочиста, не поранивши носа, – мешканець Ін стояв собі мов ні в чому не бувало. Пізніше про умільця почув володар країни Сун; він викликав Цзян Ши та й каже: “Спробуй і на мені!” А той йому: “Раніше я вмів робити такі трюки, та мешканець Ін, на якому я вправлявся, давно вже помер”. Відтоді, як помер Хуей Ши, мені немає на кому вправлятися, немає з ким поговорити! (із розділу “Чжуан-цзи” “Ніде немає духів”, «庄子·徐无鬼»)

[17] Очевидно, поет змальовує тут бенкет “семи мудреців із бамбукового гаю”. Серед них найбільшу пристрасть до вина мали Жуань Цзі, Лю Лін та Жуань Сянь; що стосується музичного обдаровання поетів, про яке йдеться у вірші далі, то Жуань Цзі, Цзі Кан та Жуань Сянь не лише добре знали музичну теорію, а й були майстерними виконавцями.

[18] Муж зі Східного Поля (东野子) – поет Жуань Кань (阮侃, р.ж. невід.), друге ім’я Дежу (德如), який служив чиновником тайшоу (太守, невисока чиновницька посада) і був товаришем Цзі Кана. Якось при прощанні з другом Цзі Кан написав два вірші під назвою “Із Жуань Дежу” («与阮德如»), де були такі слова: 郢人忽已逝，匠石寝不言。 Мешканець Ін несподівано помер, і майстер спить, не мовлячи ні слова (про зміст цих слів див. прим. 5 на с. 36). У відповідь Жуань Кань написав два вірші “Відповідаю Цзі Кану” («答嵇康诗»), де є такі рядки: 东野多所患，暂住不久停。 У східному степу багато небезпек, я тимчасово жив там і не залишався надовго. Насправді невідомо, для чого Жуань Кань їздив у східні степи – чи служити чиновником, чи мав там іншу справу.

[19] Вісім напрямків, чи боків (八…表) – чотири сторони і чотири напівсторони світу.

[20] Оригінал цього вірша див. у Додатках (с. 176).

[21] Царевич Цяо (王子乔) – один із найулюбленіших персонажів ханьського пантеону безсмертних- сянів (仙), в образі якого злилися, очевидно, дві особи: син чжоуського князя Лін-вана (правив у 571-544 до н.е.) на ім’я Цзінь, що втік у гори, та знаменитий маг при дворі ханьського імператора Мін-ді (правив у 58-76).

[22] Ченсян (丞相) – перший помічник володаря, він стояв по праву руку від імператора.

[23] Цзюньцзи (君子) – у конфуціанстві благородний муж.

[24] Історична ремінісценція: у часи Чжоу Сюань-вана (правив у 827-780 до н.е.) жив вельможа І Цзі-фу. Від різних жінок він мав двох синів – Бо Ці та Бо Фена. Мати Бо Фена дуже хотіла, щоби той став спадкоємцем престолу, тому вона вдалася до хитрощів, звівши наклеп на Бо Ці: мовляв, той залицяється до неї, а якщо І Цзі-фу не вірить – нехай сам подивиться. Ось в умовлений час вельможа зійшов на вежу, аби підстерегти Бо Ці. А мачуха навмисне впустила собі за комір бджолу і попросила Бо Ці, аби вийняв її. Побачивши це, батько страшенно розлютився, насварив Бо Ці, той злякався і кинувся в річку.

[25] Йдеться про епізод із життя Конфуція. Якось він спав удень, а його учень Янь Хуей варив рис. Коли каша була майже готова, учень помітив, що на денці до рису пристав попіл; аби продукт не пропадав, він став їсти зіпсований рис. Конфуцій прокинувся й подумав, що Янь Хуей краде рис, і, зітхнувши, мовив: “Очам не можна вірити, на серце не можна повністю покладатися; запам’ятай це, адже знати людей – нелегка справа!” Пізніше слова 拾尘 підбирати попіл стали вживатися алегорично у значенні “нерозуміння породжує сумнів”.

[26] Цюй Юань (屈原, 339-278 до н.е.) – перший відомий нам китайський поет. Через несправедливість у суспільстві він був засланий на південь і не зміг реалізуватися в житті. Автор засуджує поета – очевидно, за те, що він не намагався шукати друзів і однодумців.

[27] Ці два рядки – ремінісценція на слова відомого філософа Чжуан-цзи (368-286 до н.е.): 无受天损易，无受人益难。 Нещастя, посланого Небом, уникати легко, а людського лиха – важко (із розділу “Гірські дерева”, «庄子·山木»). Лу Цзі говорить повністю протилежне: природне лихо неможливо обійти, адже це – доля, людські ж біди – можна, адже горе, як і щастя, можна передбачити і відвернути.

[28] Зміст цього рядка такий: справжній благородний муж має брати до уваги лише те, що близько, наяву, а не наслідувати давніх людей, хай і благородних та високоморальних.

[29] Вірш-імітація одного із “19-ти давніх віршів” («古诗19首»). Оригінал цього вірша див. у Додатках (с. 176).

[30] Лицарі-мандрівники (游侠) – благородні мужі, які гарно володіли військовим мистецтвом, вели мандрівний спосіб життя і рятували простих людей від усіляких бід.

[31] Червоні будівлі, або хороми (朱门) – палаци, в яких жила знать і аристократія. Питання у вірші поставлене риторично: що важить багатство в порівнянні з досягненням безсмертя?!

[32] Пенлай (蓬莱) – згідно з міфологічною традицією, один із островів (гора) Безсмертних, розташованих у Східному морі. За “Лє-цзи” («列子»), на островах жили безсмертні мудреці. Про віру в реальність цих островів свідчить повідомлення Сима Цяня про експедицію, споряджену імператором Цінь Шихуаном на пошуки островів з метою здобути еліксир безсмертя.

[33] Натхненні струмки (灵溪) – гірські потоки; вони вважалися душею (灵) гір.

[34] Йдеться про знаменитого філософа Чжуан-цзи, який служив чиновником далеко від столиці (місто Мен, 蒙, – на території суч. пров. Хенань), доглядаючи ліс лакових дерев (漆树 сумах лаконосний). Чжуан-цзи очищав кору з дерев, а потім за допомогою спеціальної технології виготовляв лак, який доставляв до імператорського двору. Надлишок лаку дозволялося продавати на базарі. Окрім роботи у згаданому лісі, філософ обробляв також власну невелику ділянку лакових дерев. Коли йому запропонували вищу посаду при дворі, Чжуан-цзи відмовився, мовивши: “Хоч посада, яку ви мені пропонуєте, і почесна, проте вона дуже схожа на жертовного бика: його вигодовують сильним і здоровим, а коли ведуть різати, то він, звісно, хотів би бути диким кабаном, проте назад вороття вже немає!”.

[35] Лай (老莱子) – відлюдник, який жив у горах; отримавши запрошення чуського вана, зібрався до столиці, аби зайняти чиновницьку посаду, проте дружина відмовила його: “Сьогодні ти їстимеш людське м’ясо і питимеш людське вино, отримуючи жалування, а завтра ті ж самі люди будуть обмежувати й обумовлювати твої дії – і біди не уникнути”. Старий Лай послухав дружину і зостався відлюдником, відмовившись від посади.

[36] Із драконом часто порівнюють мудреця, що ховається від суспільства між гір і вод (山水), адже Лао-цзи казав: 知者不言，言者不知。 Хто знає – не говорить, хто говорить – не знає (із 56-го чжану “Лао-цзи”).

[37] Вітер і пил (风尘) – алегорична назва мирського світу.

[38] Бо І – див. прим. 2 на с. 34.

[39] Оригінал цього вірша див. у Додатках (с. 176).

[40] Кампсис (苕, далі – 凌霄花) – декоративна рослина сімейства бігнонієвих (рід одеревенілих листопадних ліан).

[41] Чи Сун-цзи (赤松子 Учитель Червона Сосна) – один із найпопулярніших у I–IV ст. даоських безсмертних. За іншими джерелами – Повелитель Дощів (雨师) при Великому Землеробі Шень-нуні (神农). Він не згорав у вогні, часто навідувався в г. Куньлунь (昆仑) до Цариці Заходу Сіванму (西王母), поганяючи лебедем і сідлаючи хмари.

[42] Фу Цю (浮丘), або Фу Цю-гун (浮丘公), – легендарний безсмертний із даоського пантеону, що мешкав у Південному морі (南海). За часів Чжоу Лін-вана (周灵王, правив у 571-543 р. до н.е.) він разом із принцом-спадкоємцем дому Чжоу вирушив на г. Суншань (嵩山) для тренування власного тіла й духу. Врешті-решт він пізнав дао.

[43] Хун-я (洪崖) – безсмертний на прізвище Чжан (张). За переказами, жив у часи легендарного імператора Яо (尧), і вже тоді йому було три тисячі років.

[44] Журавель і черепаха вважаються в Китаї символами довголіття.

[45] В оригіналі – 吞舟 [риба, яка може] проковтнути човен.

[46] Йдеться про ритуальний посуд гуй (圭, має вгорі гостру, а внизу квадратну форму) та чжан (璋, має вигляд половини гуй; тримання його в руках символізує віру в щастя та успіх). Ці два види посуду – символ високоморальних людських якостей. У давнину використання інших видів ритуального посуду мало супроводжуватися виробами з шовку, проте гуй і чжан були самодостатніми речами.

[47] Ясне світило (明月) – тут: алегорія дорогоцінної перлини. Підтекст цих двох рядків такий: якщо таланти не помічені, то їм важко зоставатися талантами.

[48] В оригіналі – 素秋 біла осінь; це пов’язано з тим, що осені, за давньою натурфілософською концепцією, відповідав першоелемент метал (金), колір якого вважався білим.

[49] Ідеться про чиновницький капелюх, що тримався на голові за рахунок стрічок, зав’язаних на підборідді.

[50] “П’ю вино” («饮酒») – цикл із 20-ти віршів, написаних у селі (другий період життя).

[51] Фусан (扶桑) – міфічне дерево (шовковиця).