Історичний екскурс. Наступною після цзяньаньської є література періоду Вей-Цзінь (魏晋文学). Це художні, передусім поетичні твори, написані у період династій Вей (魏, 220-265) та Цзінь (晋, 265-420), що у свою чергу складається з Західної (西晋, 265-316) та Східної (东晋, 317-420) династій. Так, після періоду Трицарства (三国) у 265 р. на короткий час Піднебесну об’єднує династія Цзінь, яка внаслідок завоювання півночі Китаю кочовими племенами у 316 р. переміщається на південь (починається династія Східна Цзінь).
Наприкінці Західної Цзінь (291-306) відбувся так званий “переворот восьми ванів” (八王之乱), який підірвав могутність династії та призвів до її занепаду. Вісім ванів – це володарі восьми удільних земель, що боролися за владу при імператорському дворі. Після приборкання перевороту Китай увійшов у період правління північних варварів (五胡十六国) – кочові племена утворили на півночі тогочасного Китаю свої держави, які проіснували до того часу, аж поки Північна Вей (北魏, 386-534) не об’єднала всю китайську Північ. Це були племена сюнну, або гунів (匈奴), сяньбі, або сяньбійців (鲜卑), цзє (羯, відгалуження гунів), ді (氐)[1] та цян (羌). Як бачимо, література цього періоду розвивалася на тлі довготривалих воєн та міжусобиць, що хоч і приносило горе й біди мирним жителям, та неабияк живило поетичну творчість китайського народу.
У цей час зароджується і активно розвивається “наука / вчення про таємниче” (玄学, можливі переклади містика та метафізика). Слово 玄 згадує ще Лао-цзи: 玄之又玄，诸秒之门。 Найглибші глибини таємничого – це двері до всього прекрасного (“Лао-цзи”, чжан 1). Це вчення взяло за основу вже занепале на той час ханьське конфуціанство, маючи на меті вдосконалити його; також воно увібрало в себе ханьський даосизм та вчення Хуан-ді й Лао-цзи (黄老之学)[2].
Нижче подані основні риси “вчення про таємниче”.
1. Предмет дослідження (三玄 три глибин и) – три давні трактати: “Лао-цзи” («老子»), “Чжуан-цзи” («庄子») та “Книга перемін” («周易» або «易经»).
2. Основний зміст вчення – дослідити основу, сутність світу. Частина апологетів цієї науки вважали, що основою світу є небуття (以无为本); на думку ж інших, буття (有) може існувати самостійно, не потребуючи небуття (无) як першооснови.
3. Філософська мета “науки про таємниче” – пояснити зв’язок між конфуціанським вченням про імена (名教)[3] та даоською категорією природності (自然). Дехто, скажімо, філософ Ван Бі (王弼, 226-249), класичні конфуціанські книги трактував за допомогою даоських принципів (以老解儒), поєднуючи таким чином ці дві концепції. При цьому вважалося, що первинною є природність, а “наука про імена” – це результат. Інші, наприклад, поети Жуань Цзі та Цзі Кан (про них детально див. нижче) виступали проти конфуціанства, наполягаючи на протилежному: слід переступити через імена і повністю покладатися на природу (越名教而任自然).
4. Метод, за допомогою якого здійснювалися дослідження у сфері таємничого, можна описати так: 得意忘言，寄言出意。 Коли досягнуто смислу, слід забути про мову; за допомогою мови слід виражати зміст (смисл). Ці слова походять ще з трактату “Чжуан-цзи”, в якому пропагується така ідея: коли досягнуто результату, слід відкинути засоби (згадаймо притчу про те, як, зловивши рибу, старий рибалка викинув геть вудку). Відомо, що на Сході часто буває так, що двоє філософів спілкуються між собою… мовчки – пізнавши мудрість за допомогою слів (мови), вони забули про них як про засіб досягнення мети.
Послідовниками “вчення про таємниче” в літературі того періоду була група поетів “сім мудреців із бамбукового гаю” (竹林七贤): Шань Тао (山涛, 205-283), Жуань Цзі (阮籍, 210-263), Цзі Кан (嵇康, 224-263), Сян Сю (向秀, бл. 227-272), Лю Лін (刘伶, р.ж. невід.), Жуань Сянь (阮咸, р.ж. невід.) та Ван Жун (王戎, 234-305). Найвідомішими з них вважають Жуань Цзі та Цзі Кана (детальніше про них див. нижче). Угруповання “семи мудреців” було наступним досить великим літературним утворенням після “семи мужів” (七子) цзяньаньської літератури. Та “сім мудреців” відрізнялися від “семи мужів” тим, що здебільшого відкидали конфуціанську класику, шануючи натомість вчення Лао-цзи та Чжуан-цзи. Вони жили і творили наприкінці Вей, у період Чженши (正始, 240-249, девіз правління вейського Ці-вана); збиралися для філософських розмов та читання поезії в бамбуковому лісі на території суч. пров. Хенань, звідки й походить назва їхнього угруповання.
У ті часи “сім мудреців” були тими літераторами, які відкрили шлях до мистецького сприйняття особистості. Та суттєвою різницею між ними було розходження в політичних поглядах: Жуань Цзі, Цзі Кан та Лю Лін виступали проти правлячого режиму (саме через це Цзі Кана вбили), інші ж четверо поетів, навпаки, співпрацювали з владою, і тому посідали високі посади в державі. Неодностайність політичних поглядів була причиною нетривалого існування і розпаду даного угруповання.
Два основні віршові піджанри, що побутували в ті часи, – це вірші про мандрівки до небожителів (або вірші юсянь, 游仙诗) та вірші про таємниче (玄言诗). Зародження цих жанрових різновидів тісно пов’язане з виникненням та розвитком “учення про таємниче” (玄学), що, в свою чергу, породило ідею далекого, непізнаного світу та пошуку шляхів його осягнення (детальніше див. нижче). Однак існувало чимало творів, у яких гармонійно поєднано ці дві поетичні концепції (вони переплітаються). Вірші юсянь ведуть свою традицію ще від славнозвісного Цюй Юаня з його “Скорботою вигнанця” («离骚»): автор їх прагне піднятися духом до небожителів, пізнати таємничий світ (远境) і досягнути безсмертя душі. Часто, однак, вірші юсянь змальовували не уявні подорожі до небожителів (мандрівки з реального у метафізичне); у них було завуальоване незадоволення, навіть протест проти тогочасного суспільства.
Жуань Цзі (阮籍, 210-263) – синЖуань Юя, одного із “семи мужів” (七子) цзяньаньського періоду в літературі. Основним літературним доробком Жуань Цзі є цикл із 82-х віршів “Співаю про те, що в мене на душі” («咏怀诗»), написаних у різний час і в різних місцях; у ньому знайшла своє втілення складна система поетових поглядів на життя. Жуань Цзі – перший після цзяньаньських поетів, що писав лише п’ятислівні вірші, джерелом яких є народні пісні юефу. Поет широко використовував такі художні засоби, як порівняння (比) та алегоричний зачин (兴), його вірші сповнені символізму (象征) та історичних ремінісценцій (висміювання сучасності шляхом прославлення давнини) тощо.
Співаю про те, що на душі
Вже північ надворі; ніяк в самоті не засну.
Піднявся із ліжка – на цитрі тендітній зіграю.
А місяць ллє світло у шиті фіранки тонкі,
Мій одяг благенький легкий вітерець розвіває.
У полі від зграї відбилася гуска – кричить;
Скликаються пт а хи, над лісом північним кружляють.
Літають собі, метушаться – що ж бачать вони?
Серденько самотнє думки невеселії крають.
У залі порожній тепер одиноко сиджу;
Хто ж слово промовить – щоб радощів мав я доволі?
Виходжу із дому – дорога далека лягла,
Та коней прудких, колісниць щось на шляху не видно.
Щоб зором країну окинуть, на вежу здійнявсь:
Від неба відділене пишне розкотисте поле.
На захід північний самотня пташина летить,
А звір самотинний – у землі південно-східні.
Увечері в думах печальних – і друзі, й рідня;
Я щиру розмову собі уявляю поволі.
Природа плекає всевладні закони свої –
Життя і кончина; лиш дао всякчас не постійне!
Яким то крутійством собі ти мудруй, не мудруй,
Та доля буття – у природу вернутись – незмінна.
Улесливі нині у нас родовиті мужі:
Душа безтурботна – живуть-бо у пишну годину!
Запряжені коні баскі в колісниці сюань [4],
Наїдки найкращі[5] лежать на тонкій скатертині.
У них покривала і одяг – найтонші шовки,
В хоромах веселих на думці їм тільки спочинок
Не бачать вони, що самі – мов гібіскуса цвіт:
Пелюстки летять на узбіччя дороги неспинно[6].
Кличу відлюдника [7]
Надворі світає; в неспокої серце моє –
Як втішить його? Я убрання своє поправляю,
Блукаю, никаю – вспокоєння прагну душі,
Шукаю відлюдника, що у долині безкраїй.
Щоранку він зілля збира у південнім струмку [8],
Щовечір усмак під горою Сішань спочиває[9].
Підносяться, наче хороми до неба, гілки,
А листя розкішне сплелося шатром незвичайним.
Вітрисько стрімкий у п’янких орхідеях спинивсь,
А пахощі в’ються і пишні дерева вкривають.
Прозора вода жебонить, витікає з гори,
Мов яшмовий дзвін, потічк а дзюркотіння лунає.
Бентежний той голос – і хвилі ясні поблизу,
Дзвенять чисті води в долині гірській сонцесяйній.
Найвищій розраді не треба підґрунтя речей;
Подібне ж буття – чи не близько до чистого раю?!
Коли важко славу й багатство людині здобуть –
Зійди з колісниці, почуй, що у серці притаєно!..
Цзі Кан (稽康, 223-263) – відомий філософ та музикант. Писав 4, 5, 6-слівні вірші (більшість із них складені на теми давніх юефу), твори у вільному жанрі (骚体), та найбільше прославився 4-слівними віршами (близько половини із 53-х віршів, що дійшли до нас). Цзі Кан відмовився служити владі, закликаючи до так званої “великої чистоти” (太清). У поезії превалюють мотиви пошуку істини, поет втілює власний ідеал досконалої людини. Часто використовується художній прийом психологічного паралелізму: через природне, речове оточення автора у вірші передається його внутрішній стан. Паралелізм буває простий (згадується лише одне явище, яке вказує на конкретний порух душі поета) і ускладнений (цілісна картина природи асоціюється з певним душевним станом автора).
18 віршів, присвячених старшому братові сюцаю [10], що пішов до армії [11]
Таке нетривале людськеє життя,
Лиш небо й земля довговічні на світі.
Короткий відтинок у сотню років –
Хто скаже, що бажане це довголіття?!
Кортить до безсмертних піднятись мені –
Я хочу буть юним, повік не старіти.
Тупцюю на місці, стискаю вузду
І зводжу на друга узір мимохіть я.
Тиха-спокійна, безлюдна ця ніч,
Місяця у галереї достатньо.
Поли погойдує вітер легкий,
Високо піднято полог ошатний.
Повниться келих смачного вина –
З ким його радісно маю підняти?
Цінь голосистий чекає мене –
Тільки ж із ким на нім разом заграти?
Подругу згадую – очі здійму,
Пахощі – мов орхідеї лапаті.
Поруч зі мною красуні нема –
Як же мені повсякчас не зітхати?!
Добрий, тренований у мого братика кінь,
Сяє на ньому самім дорога одежина.
В лівій руці він тримає мальований лук,
Має в правиці чудовнії стріли кремінні.
Вітром летить; наче блискавка, виник – і зник,
Тінь здоганяє свою, і ватагу пташину.
Прагне вперед – на Рівнину[12] без упину мчить,
Зором окинув довкола – граційні манери і вчинки сумлінні.
14 [13]
Ось у садку з орхідеями брат спочиває,
Коника ж він випаса на горі, де квітки.
Воїн у птахів стріляє – в болітці, у травах,
Кидає вудку для риби у хвилі ріки.
Око його – там, де в небі вертаються гуси,
Руки змахнули по струнах п’яти[14] гомінких.
Вгору літає, донизу – досягнуто дива:
Серце побачило несповідимі стежки.
Якось у річці старенький щасливо рибалив,
Рибу зловив – про вудило забув залюбки[15].
Мешканець Ін[16] як відчалив у вічність, за обрій –
Брат мій про суще вестиме розмову із ким?
Вірш про бенкет [17]
У лісі гуляємо – весело, солодко нам!
Навкруг роззираюсь, у далеч дивлюся безкраю.
Квіток міріади породжують запах і цвіт,
Ген вежі рядком стрімко в небо зринають.
Багацько у лісі дерев, перехресні гілки;
В озерці глибокім лящі й коропи легко грають.
Мов каменем з пращі, хтось влучив у горніх птахів,
А хтось на вудилищі рибу смачну витягає.
Захоплене схвалення чути між друзів моїх,
Всі люди – мов колії дві, у думках одностайні!
Ріка перед нами; міняємось чистим вином,
Зубів забіліли рядки – ми розкуто співаєм.
На цитрі звичайній мотив чарівний виграють,
Звук цитри сумирний за вітром пливе, розвівається.
На цьому бенкеті чи ж можна журитись мені?
Шкода тільки: Мужа зі Східного Поля[18] немає.
У розпалі учта; згадаю відлюдника я;
Ми згодні: самітне життя – то сол о дощі раю!
Я можу довіритись нині лиш струнам сімом:
Душевному другові серце своє надсилаю.
Естетичні погляди Жуань Цзі та Цзі Кана. На обох поетів великий вплив справила філософія Чжуан-цзи, а саме його прагнення до звільнення особистості на духовному рівні. Так, перу Жуань Цзі належать праці “Осягнення вчення Чжуан-цзи” («达庄论») та “Коментарі до вчення Лао-цзи” («通老论»). Знаменно, що Жуань Цзі та Цзі Кан втілили у поезії та й у власному житті ці та інші принципи.
Філософські ідеї Жуань Цзі та Цзі Кана виникли як продовження філософії Ван Бі (王弼), зокрема його ідеї небуття (无, воно – першооснова світу). Взагалі, характерна риса філософії того періоду, зумовлена розвитком “учення про таємниче”, – її “перевершеність” (超越性): це і “вихід” тіла із форми, і “перехід” душі за межі людського життя – тобто рух усього сущого від обмеженого (有限) до необмеженого (无限). Якщо поняття “небуття” (无), пропаговане Ван Бі, допомагало осягнути глибокий і таємничий світ, то Жуань Цзі та Цзі Кан зробили цей світ реальним – як вільну сферу власного духовного досвіду. Отже, їхні естетичні погляди загалом продовжують естетику Чжуан-цзи, проте в самому “вченні про таємниче” вони успадкували теорію Ван Бі.
У філософії Жуань Цзі та Цзі Кана виділяють 4 категорії: 清 чистота, 神 дух, 远 далекий (далеч) та 逸 втеча (відлюдництво). Розгляньмо кожну з них окремо.
清 чистота. Саме “вчення про таємниче” характеризувало себе як “чиста філософія” (清的哲学), наголошуючи на “чистому житті людини” (清的人生 ). У творчості Жуань Цзі та Цзі Кана часто зустрічаються словосполучення: 清风 чистий вітер, 清波 чисті хвилі, 清商 осінній вітер, 清原 чиста рівнина, 清霄 чисте небо тощо. Жуань Цзі казав: 道真信可娱，清洁存精神。 Якщо справді пізнати дао, то можна радіти; у чистому й вищому існує дух. Як бачимо, людина прагнула до чистоти (清) духа (神), тобто – звільнитися від усього мирського й досягнути власної чистої сутності. Вищенаведені слова Жуань Цзі якраз і поєднують категорії “чистота” (清) та “дух” (神). Його поема “Ода чистому духові” («清神赋») описує те, як через очищення серця й духу (心神) здобути “перевершення”, спокій, вищу чистоту, свободу.
Категорія 神 дух протиставляється формі (形) як тілу художнього твору. До того ж, ця категорія тісно пов’язана з “чистотою” (тоді як “чистота” і “форма” протистоять одна одній), оскільки “чистота” означає перевершення форми, вихід за її межі. Проте ці ідеї не зовсім яскраво виявилися в літературі цього періоду – їх поява стала помітною аж після доби Тан.
Категорію 远 далекий (далеч) можна пояснити так: 体清神远 тіло чисте, дух далеко (із поеми Цзі Кана “Ода цитрі”, «琴赋»), адже осягнення таємничого і глибинного світу можливе лише після повного “очищення”. Отже, категорія “далечі” відносить людину в далекий світ, відсторонений від емоційного та чуттєвого. Знаменно, що тогочасний літературний критик Чжун Жун (钟嵘, бл.468 – бл.518) у праці “Категорії віршів” («诗品») поезію Цзі Кана характеризує так: 托喻清远，良有鉴裁。 За допомогою алегорії [він передає] чисте й далеке, це добре можна відрізнити. Творчість же Жуань Цзі змальовується таким чином: 言在耳目之内，情寄八荒之表。 Мова – у вухах і в очах, почуття передані через степи у восьми напрямках світу [19]; 使人忘其鄙近，自致远大。 Через [його поезію] люди забувають, що близько і що далеко, вони самі досягають / отримують далеке.
Категорія 远 далекий (далеч) передбачає вихід за межі реального світу і тому сутнісно пов’язана з категорією 逸 відлюдництво. Ще Чжуан-цзи називав своє вчення “філософією відлюдництва” (逸的哲学), тому можна сказати, що це – перша і основна характерна риса всієї китайської філософії. Пізніше з цією категорією гармонійно поєднався південно-китайський чань-буддизм (禅宗), для якого центральним є медитування у повній тиші –усамітнення на лоні природи було важливою умовою для досягнення просвітлення. До речі, у баченні Цзі Кана пристановище в житті (у цьому він наслідує Чжуан-цзи) полягає в тому, щоб вирватися з безлічі обмежень і через відлюдництво віднайти вільний світ (放逸). Важливу характерну рису естетичної категорії “відлюдництва” (逸) можна означити так: 出于意表 вихід за межі зовнішності (зовнішнього вигляду). Думка, виражена в художньому творі, і є певним “звільненням духа” (逸气) – це своєрідний вихід за межі мирського, в духовний світ. Отже, можна сказати, що в літературі Вей-Цзінь та наступного періоду Південних і Північних династій (420-581) саме Жуань Цзі та Цзі Кан найяскравіше віддзеркалили цей далекий і таємничий світ у власній творчості.
Отже, підсумуємо вищесказане:
· свої ідеї Жуань Цзі та Цзі Кан запозичили в Чжуан-цзи, успадкувавши філософію Ван Бі у категоріях “перевершення, вихід, перехід за межі чогось” (越), а також небуття (无);
· вони опиралися на категорію природності (自然), акцентуючи на бажаннях серця (心); цими бажаннями, однак, зовсім не є емоційні чи корисливі бажання, а лише прагнення до чистоти (清) власної душі, природності натури;
· Жуань Цзі та Цзі Кан пропагували свободу (自由) власної душі та духу (神), що означало повернення до природності духу.
Хе Шао (何劭, 236? – 301) – уродженець країни Чень (陈国), одного із 16-и царств. Служив на різних посадах при різних імператорах, але казенна служба Хе Шао не подобалася, тому він покинув її і вирушив мандрувати. Такий вибір поета ще раз підтверджує те, що в ті часи мислячі люди здебільшого займалися самовдосконаленням, віддаляючись від державної служби, хоча й прагнули її на початку життя. Під час міжусобної боротьби між восьми ванами (八王之乱) Хе Шао відійшов від двору і тому не постраждав. Відредагував “Життєпис Ван Бі” («王弼传») та низку праць філософів доби Цінь.
Мандрівка до небожителів [20]
Зелена сосна на вершині стрімкої гори,
Стоїть кипарис молодий – смарагдовий, високий.
Узимку й улітку корона розкішна, густа,
І корінь могутній – це древо повік не засохне!
Лише благородні мужі мають істинне серце,
В думках їхніх – світ надовколишній, звитий красою
Несуть свою волю в безмеж, де хмарини нетлінні,
І ридма звідтам роздивляються скелі камінні.
Як заздрю я Цяо[21] – він жив у пройдешні літа,
Він дао плека у природній гармонії вільній.
Далеко – вершини високі й обривисті вельми,
Під небом кружля – на журавлику в нього сідельце.
На тисячі лі – благородство його неодмінне.
Він любить, щоб рідний народ був привітний, веселий.
Безсмертних обожнює, прагне безсмертя душа...
Далеко серденько мандрує, у висях літа.
Вірш
Небо світле – не видко ні вітру, ні хмарок вологих.
Хіба можна у коло ввійти цього пилу мирського?!
Випадкові рядки
Ввечері вітер здійнявся осінній, рвучкий.
Місяць ясний осява дерев а на роздоллі;
Чисте повітря виповнює затишний дім,
Вільні хороми освітлені місячним колом.
Як же безлюдно! Я сумно зітхаю в нудьзі;
Вельми засмучений – ну ж мандрувати на волі!
Вгору дивлюсь на траву, що зросла на стіні,
В кожну під ґанком росину вдивляюсь поволі…
Серце порожнє, а тіло природно легке –
Наче безсмертний, за вітром лечу мимоволі.
Ген кипарис оглядаю – на тому горбі;
З жителем Неба зустрітися хочу до болю!
Дао глибоке – як важко жадати його!
Заздрити н і як життєвій енергії кволій.
В думах напруга – вже ніч добігає кінця;
Про почування-гризоти писав я доволі.
Лу Цзі (陆机, 261-303) народився в країні Східна У (东吴) в конфуціанській родині; його дід працював ченсяном (丞相)[22], а батько – конюхом (大司马). Після занепаду У Лу Цзі упродовж 10-и років навчався вдома. Потому, переїхавши разом із молодшим братом до столиці Західної Цзінь Лояна (洛阳), служив при дворі. Загинув під час “перевороту восьми ванів” (八王之乱).
До нашого часу дійшли 116 віршів Лу Цзі, частина яких написана на теми давніх юефу. Тематика досить обмежена: гіркота військових походів, печаль розставання. 12 віршів циклу “Імітую давнину” («拟古诗») наслідують “19 давніх віршів” («古诗十九首») доби Хань. Цей цикл віршів Лу Цзі хоч приніс йому певну популярність, та все ж був створений як імітація, тому не міг мати особливої мистецької цінності. Його поезія прагне до формалізму (形式主义诗风): поет використовує красиві мовні звороти, зокрема цитати з класиків, а також вдається до художнього прийому паралелізму, що свідчить про значний вплив на поетову творчість китайської традиції. Та є у творчому доробку Лу Цзі невелика кількість віршів, що описують справжні почуття, – ця поезія нова й свіжа, вона вдихнула новий струмінь у тогочасну літературу. Наприклад, у вірші “Про благородного мужа” («君子行») поет, з одного боку, чесно і щиро змальовує свою чиновницьку сутність, а з іншого – виражає непідробні, щирі думки і почуття з приводу нестабільної ситуації в країні.
Крім поезії, Лу Цзі писав замітки (文章) та оди (辞赋), мистецький рівень яких набагато вищий, ніж його поетичного доробку. Так, дуже відома його “Ода красному письменству” («文赋»), про яку йтиметься в розділі “Літературна критика періоду Південних та Північних династій”.
Пісня про цзюньцзи [23]
Дао Неба спокійне, погідне, легке і просте;
Та важке, небезпечне й обтяжливе дао людини.
Щастя й горе – всякчас вони поруч, у парі бредуть,
Наче хвилі на морі – мінливі, завжди перемінні.
Всі нещастя – отут, у минуле іще не пішли;
Розрізнити нелегко біду в повсякденному плині.
Вкорінився глиб о ко вогонь – припікає, пашить;
А покрилось льодами все суще – і боязко, й зимно.
Дао Неба порушив Бо Ці, коли вийняв бджолу[24],
Янь Хуей брав із попелом рис – то незгоди причина[25].
Чи ще є такі люди тепер, як колись Цюй Юань[26]?
Він про друзів забув – через те я й зітхаю невпинно.
Коли щастя приходить – завжди є прикмети його;
Горе бродить за лихом – та скоро дорогу закінчить!
Лихо, Небом посіяне, н і як забуть, обійти;
Відвернути ж лиш можна між людом лихую годину[27].
Нащо предків далеких діяння приймать за зразок?
В капелюсі чиновницькім діяти цзюньцзи повинен[28].
Те, що нині в державі моїй, віру в себе гнітить;
Він природності прагне, природі цзюньцзи – не замінник.
На тему “Яскравий повний місяць” [29]
Спокійно лежу я в північній ошатній кімнаті,
Заходить в вікно моє місяць поволі ясний.
Освітлює хату – проміння сяйного багато,
Та пригорщі все ж таки н і як наповнити ним.
Із півночі вітер мої обвіває покої;
Спів зимних цикад на високій вербі голосний.
Блукаю, осінні пейзажі бентежно спиваю.
Крокую. В одвічному русі стираю ступні.
У даль мандрував, щоб чиновником стати, – не став.
З думками в розлуці лишатись нелегко мені.
Го Пу (郭璞, 276-324) жив на рубежі епох Західна та Східна Цзінь. За останньої служив певний час у війську, а потім був літописцем при імператорському дворі. Вбитий чиновниками внаслідок змови. Го Пу був відомий як учена й талановита людина; знався на п’яти першоелементах (五行), астрології та ворожінні.
Писав вірші (诗) і оди (赋). До нашого часу дійшло понад 20 віршів, і серед них – 14 поезій циклу “Мандрівка до небожителів” («游仙诗»). Для поета вірші юсянь були своєрідним намаганням через містику й фантастичний світ виразити себе, свої прагнення та душевні пориви. Го Пу також вважається зачинателем “віршів про таємниче” (玄言诗).
Мандрівка до небожителів
В столиці збираються лицарі-мандрівники[30];
У гори й ліси утіка мудрагелів багато.
Чи ж доста в будівлях червоних вина й пишноти[31]?
Далеко від того вони, щоб узріти Пенлай[32]!..
Черпає відлюдник ясні буруни в джерелі,
Збирає на пагорбах парость червону завзято.
І серед натхненних струмків[33] можна радісно жить:
Спокійно, поволі по східцях до хмар підійматись.
У лаковім лісі трудився чиновник затятий[34];
А в Лая дружина – порадниця метикувата[35].
Як стане відлюдник чиновником – зрине дракон[36],
Та схоче назад – то баранячі роги в загаті.
Та краще над вітром і пилом[37] самітником жить
І долі загиблих Бо І та Шу Ці[38] не спізнати.
3 [39]
Зимородок між квітами кампсису[40] і орхідей –
В світлих о бразах птаха і квітів яса проступає.
Зеленаві ліани обвили підхмаряний ліс,
У деревах і зелені пишній гора потопає.
Десь далеко у лісі відлюдник живе мовчазний.
Він посвистує тихо й до струн голосних прикипає;
Він звіряє до кампсису дикого щирі чуття,
Жуючи пелюстки, із летючим джерельцем ступає.
До мандрівки священної близько уже Чи Сун-цзи[41]:
Він летить на бузковім серпанку і лебедем править.
Його ліва рука за рукава тримає Фу Цю[42],
І святого Хун-я[43] по плечі все поплескує права.
Одноденку-метелика про покоління пита –
Як же знати йому про літа журавля й черепахи[44]?!
Хто вільно літає – думки того линуть до хмар;
Хто швидко ступає – той любить у даль мандрувати.
У чистім джерельці немає розбурханих хвиль,
Як може тут риба – велика, вгодована – гратись[45]?!
Не так, як усі, служить яшмовий посуд гуй-чжан [46];
Ясному світилу[47] в пітьмі важко світ осявати.
Не зносить весняного сонця колосся в тіні,
А моху на пагорбі осінь нелюба ошатна[48].
Упала печаль – серце щире від горя зайшлось,
І сльози падуть – на стрічки з капелюха[49], на плаття…
Тао Юань-мін (陶渊明, 365-427) народився у період Східної Цзінь у збіднілій конфуціанській родині на сході Китаю (суч. пров. Цзянсі). Прадід Тао Кань був одним із засновників імперії Цзінь. У молоді роки, як і більшість інтелігенції, прагнув стати чиновником; з 29-и років сумлінно служив, дбаючи про народ, а не про власну вигоду, – на відміну від решти чиновницького загалу. Проте в 40 років Тао Юань-мін поступово розчаровується в державній службі та й загалом у житті, до чого спричинила зокрема смерть улюбленої сестри – поета огортає розпач через те, що людська доля підпорядкована певним фатальним обставинам. Отож, у 40 років він покидає чиновницьку службу, не бажаючи продовжувати працю в атмосфері інтриг та злочинів проти власного народу. Він їде в село, де займається працею на землі, проводить глибокі й натхненні бесіди з так званими “бідними вченими” (селянами). Упродовж 20-и років живе відлюдником. Саме тому поет і літературний критик Чжун Жун (钟嵘, бл.468-бл.518) назвав Тао Юань-міна “родоначальником усіх поетів-відлюдників від давнини до наших днів”, а в пізніших династійних історіях біографія Тао Юань-міна розміщувалась у розділі “Життєписи відлюдників”. У його віршах чітко простежуються два життєві періоди. Цікаво, що коли поет жив у селі, до нього неодноразово приходили посланці зі столиці, запрошуючи повернутися на службу, проте – безрезультатно.
До нашого часу дійшло близько 160 віршів Тао Юань-міна та кілька прозопоетичних творів. Поезія написана здебільшого п’ятислівним розміром. Є й чотирислівні вірші, проте до цього розміру поет звертався нечасто, оскільки він уже відживав свою епоху. На відміну від більшості поетів того часу, вірші Тао Юань-міна позбавлені формальних прикрас, і в цьому його новаторство. Натомість поезії притаманна простота і невимушеність, щирість думок. У віршах майже немає описів зовнішніх подій – і недивно, адже більшість його доробку написана в селі, на природі (наприклад, цикл із п’яти віршів “Повертаюсь до полів і садів”, «归田园居»): оспівуються радощі сільського життя, робота землероба, повсякденні турботи. У листах та присвятах друзям яскраво висвітлена тема дружби; поет сміливо висловлює свій погляд на світ.
Тао Юань-мін відомий зокрема яскравим і неординарним образом “пташки, що повертається” (归鸟) із однойменного циклу (4 вірші), який, як вважають, ввів у китайську літературу саме він. Образ самотньої пташини, що відбилася від зграї і жалібно кличе своїх друзів, повертаючись до лісу-домівки (див. згаданий цикл віршів), – це сам поет, який “відколовся” від метушливого суспільства, повернувшись до природності (自然), живе в самотині на лоні природи і шукає друзів-однодумців.
Поезія того часу була переобтяжена літературними й історичними ремінісценціями, натяками та сталими виразами – власне, тим, що, на думку сучасних літературознавців, лише лише позбавляє твір художності й невимушеності форми, проте в давньому Китаї це цінувалося в поезії чи не найбільше. Тао Юань-мін використовував усі ці прикраси, що вважалися критерієм “правильності” й художньої якості поезії, проте дуже економно; його поезія рясніла “низькими” словами – лише так можна було описати особливості повсякденного життя на селі, спілкування з друзями тощо.
Ключовим у поезії Тао Юань-міна можна назвати відображення його ставлення до теми життя і смерті. Уявлення Тао Юань-міна про ці стани людського буття йшли врозріз із даоськими та буддійськими доктринами – попри те, що на світогляд філософа впливали їх елементи. Так, для ідеальної людини Чжуан-цзи життя і смерть були рівновеликими – вона не знала, що означає радіти життю і ненавидіти смерть. У пізніші епохи даоси, як відомо, прагнули винайти еліксир безсмертя, вірили в існування обителей безсмертних, здійснювали мандрівки у гори та й на саме Небо для побачення з небожителями. Чужинський буддизм, що проник до Китаю з Індії на початку нашої ери, був дещо модифікований: ним було сприйнято ідею незнищенності людської душі. Тао Юань-мін виріс у конфуціанській родині, він дуже шанував предків і був далекий від несвідомої, “темної” віри у потойбічне життя. Так, в одному з останніх своїх віршів він писав: 死去何所道，托体同山阿。 Як я смерть поясню? Віддам тіло, щоб воно змішалося з горою. Поет розглядає смерть як обов’язкове і невід’ємне закінчення людського існування на землі: 去去百年外，身名同翳如。 Мине 100 років, тіло й ім’я разом будуть затінені (сховаються в тіні). Природний хід речей, якому підкоряється буття людини, віддзеркалено в рядках 有生必有死，早终非命促。 Є життя, неминуче має бути й смерть, ранню смерть не доля зумовлює! Як бачимо, Тао Юань-мін заперечує волю Неба (天命) і приреченість усього на світі.
Тао Юань-мін відомий також як упорядник “Пізніших записок про пошуки духів” («搜神后记»), що продовжують “Записки про пошуки духів” («搜神记») Гань Бао (285-бл.360, детальніше див. у розділі V). У цьому збірнику слід відзначити оригінальну соціальну утопію “Персикове джерело” («桃花源记»), у якій інакомовно висловлювався протест проти тогочасного феодального суспільства.
