СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНЕ ПРОГНОЗУВАННЯ

Життя сучасного суспільства є неможливим без передбачення майбутнього, без визначення перспектив його розвитку. Нині прогнозування є одним з вирішальних наукових факторів формування стратегії і тактики економічної політики держави. Державне регулювання економіки повинно забезпечувати втілення тільки оптимальних рішень, оскільки потенційні втрати суспільства від необґрунтованих розпорядчих заходів набагато збільшуються. Отже, сьогодення потребує розширення фронту прогнозування, дальшого вдосконалення методології та методики розробки прогнозів. Що вищий рівень соціально-економічного прогнозування в суспільстві, то вища й ефективність цілеспрямованого впливу держави на хід соціально-економічних процесів.

Прогноз (грец. —передбачення) — це науково обґрунтоване судження про можливий стан об’єкта в майбутньому, а також про альтернативні шляхи і строки досягнення такого стану. Процес розробки прогнозів називається прогнозуванням.

Одним з найважливіших напрямків прогнозування суспільного розвитку є соціально-економічне прогнозування.

Прогнозування є сполучною ланкою між теорією і практикою в усіх галузях життя суспільства. У методології прогнозування розрізняють два аспекти: теоретичний і управлінський. Теоретич­ний аспект полягає в тому, що за допомогою прогнозування здійснюється аналіз реальних фактів та причинно-наслідкових зв’язків, оцінка й опис можливих і бажаних перспектив розвитку об’єкта. Управлінський аспект формує рекомендації щодо державного регулювання економіки на відповідну перспективу.

Соціально-економічне прогнозування є складовою ширшого поняття — передбачення, як випереджувального відображення дійсності. Залежно від ступеня конкретизації процесів, що дослід­жуються, розрізняють три форми передбачення: гіпотезу, прогноз і план (програму).

Гіпотеза характеризує наукове передбачення на рівні загальної теорії. Науковою підставою побудови гіпотези є теорія й відкриті на її підставі закономірності, причинно-наслідкові зв’язки та тенденції функціонування й розвитку об’єктів. На цьому рівні об’єкти описують за допомогою якісних характеристик.

Прогноз як порівняти з гіпотезою має більшу визначеність і достовірність, оскільки базується не тільки на якісних, а й на кількісних параметрах.

План (програма) — це комплекс конкретних заходів, спрямованих на досягнення певних цілей.

Найтісніше взаємопов’язані прогнозування та планування. Єдність між ними зумовлена тим, що прогнозування створює умови для наукового обґрунтованого планування (процесу прийняття управлінських рішень).

Форми поєднання прогнозу і плану в часі можуть бути різними:

· прогнозування може передувати процесу розробки плану (прийняттю управлінських рішень). Як правило, для того щоб прийняти обґрунтоване рішення, необхідно мати прогноз, наприклад, обсягів і структури попиту, стратегії і тактики конкурентів, можливих змін у господарському законодавстві, міри можливого ризику і т. п.;

· прогноз і план можуть розроблятися одночасно, оскільки як планові, так і прогнозні розрахунки спираються на велику кількість показників (констант і змінних), у тому числі таких, котрі мають прогнозне походження (індекс цін, показники ефективності використання ресурсів і т. п.);

· прогноз може здійснюватися після прийняття управлінського рішення. У такому варіанті виділяють два аспекти. Перший називають прогнозуванням наслідків прийнятих рішень. Другий аспект пов’язаний з безперервністю та календарним характером планування і прогнозування. Процес планування починається ще до початку втілення планових заходів, але в межах попереднього планового періоду. Для цього здійснюється прогноз очікуваного виконання плану. Наприклад, згідно із законом про бюджетну систему України, бюджетна резолюція, яка містить основні напрями бюджетної політики на наступний рік і «задає тон» усім наступним етапам бюджетного процесу, розробляється до 15 червня поточного бюджетного року. Але, щоб сформувати продуману бюджетну політику на наступний рік, необхідно мати прогноз очікуваного виконання бюджету за поточний рік.

Прогнозування і планування можуть існувати окремо одне від одного. Це зумовлено тим, що існують об’єкти, які не підлягають плануванню, але можуть бути об’єктами прогнозування. До таких належать, наприклад, політичні, демографічні процеси, творчість у сфері науки, мистецтва і т. п. За допомогою управлінських рішень можна здійснювати лише непрямий вплив на такі процеси та явища.

Суттєвою відміною між прогнозуванням і плануванням є та, що прогнози мають імовірнісний характер, а плани (програми) — це однозначні рішення, які (тією чи іншою мірою) мають ознаки ди-
рективності та індикативності.

Прогнози мають альтернативний характер. При цьому визначення альтернатив розвитку є одним з результатів прогнозування. Процес розробки плану (програми) теж повинен мати варіантний характер, але, на відміну від прогнозу, план (програ­ма) — це вже вибраний варіант розвитку, який підлягає практичній реалізації.

Функції соціально-економічного прогнозування

Розбіжності між прогнозуванням і плануванням обумовлюють різницю в їхніх функціях. Якщо планування спрямоване на прийняття та втілення управлінських рішень, то метою прогнозування є створення наукових передумов для їхнього прийняття. З огляду на це, основними функціями прогнозування є: науковий аналіз процесів і тенденцій; дослідження об’єктивних зв’язків соціально-економічних явищ; оцінка об’єкта прогнозування; виявлення альтернатив розвитку.

Науковий аналіз соціально економічних процесів і тенденцій за змістом передбачає три стадії.

Ретроспекція (лат. — погляд в минуле) — етап прогнозування, на якому досліджується історія розвитку об’єкта для одержання його систематизованого опису.

Діагноз (грец. — розпізнання, визначення) — етап прогнозування, на якому досліджується об’єкт з метою виявлення тенденцій його розвитку і вибору методів і моделей прогнозування.

Проекція (лат. — погляд в майбутнє) — етап прогнозування, на якому за даними діагнозу розробляється прогноз об’єкта, здійснюється оцінка вірогідності, точності або обґрунтованості прогнозу.

Дослідження об’єктивних зв’язків соціально-економічних явищ за кожної конкретної ситуації здійснюється через виявлення причин і наслідків їхнього виникнення. Під час прогнозування необхідно враховувати невизначеність, що її обумовлено ймовірнісним характером вияву економічних законів, неповнотою їхнього знання, наявністю суб’єктивного фактора під час прийняття рішень, недостатністю й неповнотою інформації.

Оцінка об’єкта прогнозування здійснюється за допомогою якісних характеристик і кількісних параметрів. За своєю суттю прогнозування є безперервним процесом, який зумовлений необхідністю постійного уточнення й коригування прогнозів з урахуванням розвитку прогностики та економічної науки, а також виникненням нових економічних явищ.

Виявлення альтернатив соціально-економічного розвитку дає можливість нагромаджувати необхідні наукові матеріали для обґрунтування вибору управлінських рішень.

Принципи соціально-економічного прогнозування

Для відтворення зазначених функцій соціально-економічне прогнозування має ґрунтуватися на певних принципах. Останні ілюструють закономірності відтворення, причин­но-наслідкові зв’язки й виражають основні риси прогнозування. Виділяють такі основні принципи соціально-економічно­го прогнозування: цілеспрямованості, системності, наукової обґрунтованості, адекватності, альтернативності.

Принципи прогнозування забезпечують методологічну єдність різноманітних методів і моделей розробки прогнозів. Виокремлення принципів прогнозування не означає, що вони існують незалежно один від одного і можливе їх вибіркове використання. Відображаючи різні сторони розробки прогнозів, ці принципи створюють одне ціле.

Принцип цілеспрямованості є одним із провідних. Згідно з ним змістовий опис об’єкта здійснюється під кутом зору поставлених перед дослідженням завдань. Формування цілей і завдань, як початковий етап будь-якого дослідження, вирішує проблему невизначеності. Цілеспрямованість надає прогнозуванню активного характеру, уможливлює обґрунтування переходу від сталих тенденцій розвитку до тенденцій, які відповідають стратегічним економічним цілям.

Принцип системності означає, що економіка розглядається як єдиний об’єкт прогнозування і, водночас, як сукупність відносно самостійних напрямків (блоків) прогнозування. Узагалі система (грец. — ціле, складене з частин) має такі основні ознаки: система складається з підсистем (елементів); кожна підсистема (елемент) має всі ознаки системи; кожна підсистема (елемент), у свою чергу, теж складається з підсистем (елементів) нижчого рівня; усі підсистеми (елементи) взаємопов’язані.

Дотримання принципу системності зумовлює доцільність використання «блочного» методу побудови прогнозу економіки як системи. Такий метод передбачає створення моделей, які б відповідали змісту кожного окремого блоку і водночас давали б змогу відобразити цілісну картину можливого розвитку економіки.

Для цього об’єкт має бути описаний, по-перше, як підсистема більш широкої системи, по-друге, як цілісне явище, по-третє, як певна складна структура, яка, у свою чергу, теж складається з елементів (підсистем другого, третього, четвертого і т. д. рівнів).

Важливою умовою принципу системності є необхідність забезпечення інформаційної єдності прогнозів різних ієрархічних рівнів. Для цього блочний метод побудови прогнозів містить опис взаємозв’язків між окремими блоками за допомогою системи показників. Такий зв’язок забезпечується застосуванням певних методичних прийомів, які передбачають:

1. Визначення переліку екзогенних та ендогенних показників для кожного блоку прогнозування. Екзогенні показники — це результат прогнозування в межах відповідного блоку. Ендогенні показники — це показники, які формують інформаційну базу прогнозних розрахунків (результат прогнозування інших блоків).

2. Визначення послідовності прогнозних розрахунків.

3. Визначення послідовності ітеративного уточнення проміжних результатів.

Реалізація принципу системності означає також необхідність забезпечення порівнянності вихідних показників прогнозів з показниками статистичної звітності та системою показників макроекономічних планів (програм). Прогнозні показники часто не мають не тільки планових еквівалентів, а й погано узгоджуються зі статистич­ною звітністю. Це пояснюється розбіжністю вимог до прогнозних, планових та статистичних показників. Порівнянність між ними досягається за допомогою спеціальних методичних прийомів.

Сутність принципу наукової обґрунтованості прогнозів полягає в такому. По-перше, прогнозування потребує всебічного врахування дії об’єктивних економічних законів та законів розвитку суспільства. По-друге, прогнозування має базуватися на сучасних прогностичних методах. По-третє, прогнозування має враховувати позитивний світовий і вітчизняний досвід розробки прогнозів. Ясна річ, що наукова обґрунтованість прогнозу не сумісна з ігноруванням реальних умов та особливостей економіки.

Принцип адекватності прогнозів об’єктивним закономірностям характеризує не лише процес виявлення, а й оцінку стійких тенденцій та взаємозв’язків у розвитку економіки і створення тео­ретичного аналога реальних економічних процесів із повною й точною імітацією таких. Адекватність означає максимальне наближення теоретичної моделі до сталих, суттєвих закономірностей і тенденцій розвитку. При цьому під теоретичною моделлю прогнозу слід розуміти модель, що практично реалізується і є формою наукового відображення дійсності.

Адекватність передбачає урахування ймовірнісного, стохастич­ного характеру розвитку процесів. Це означає необхідність оцінки сталих і можливих відхилень розвитку об’єкта від панівних тенденцій, визначення області розсіювання. На графіку рис. 2.2 область розсіювання — це площа фігури АВС. Зі збільшенням прогнозного горизонту область розсіювання розширюється (DE < BC) і наприкінці величина можливої помилки прогнозу стає сумірною з величиною прогнозованого показника. Такий прогноз втрачає адекватність і не може бути застосований. Запобігання втраті адекватності досягається через підвищення рівня агрегованості показників (процесів), пошуку більш довготермінових тенденцій.

Y — кількісний параметр, об’єкт прогнозування; Т — час; і — дата, станом на яку є інформація про розвиток об’єкта в минулому; l — дата, на яку розробляється прогноз; i – l — прогнозний горизонт (час випередження).

Рис. 2.2. Область розсіювання

Практичне використання принципу адекватності під час розробки прогнозів означає, що методи й моделі прогнозування мають бути спочатку перевірені з погляду їхньої здатності імітувати тенденції, що вже склалися. Перед тим як стати інструментом передбачення, ці методи й моделі мають стати інструментом пізнання.

Принцип альтернативності прогнозування випливає з можливості розвитку економіки та соціально-економічних процесів у різних напрямках (траєкторіях), за різних взаємозв’язків і структурних співвідношень. Якщо ймовірнісний характер прогнозування відбиває наявність випадкових процесів і відхилень за збереження якісної однорідності, сталості тенденцій, то альтернатив­ність виходить з припущення про можливість існування якісно різних варіантів розвитку економіки.

Головна проблема практичного втілення цього принципу полягає в тому, щоб відокремити ті варіанти розвитку, які можуть бути здійсненними, від тих, які неможливо реалізувати. Найбільшу ймовірність реалізації має екстраполяційна альтернатива, оскільки вона виходить зі збереження сталих умов і тенденцій. Однак, це не означає, що екстраполяційний варіант завжди є ліп­шим. Наприклад, падіння ВВП (життєвого рівня населення, виробництва, споживання і т. п.) є небажаною тенденцією, яку необхідно подолати. Побудова екстраполяційної альтернативи уможливлює встановлення «точки відліку» для інших альтернатив. Звідси випливає те, що неєкстраполяційні альтернативи, які виходять з необхідності подолання негативних сталих тенденцій, мають бути обґрунтовані.

Реалізація неекстраполяційних альтернатив передбачає необхідність цілеспрямованого впливу на розвиток процесів.
Їхня інтенсивність має бути тим сильнішою, чим більше неекстраполяційна альтернатива відхиляється від екстраполяційної. Відтак, що більше цільова альтернатива відхиляється від екстраполяційної, то більшими мають бути витрати ресурсів та (або) зрушення в ефективності їхнього використання для досягнення цілі.

Рис. 2.3. Альтернативність прогнозування

Графічно (рис. 2.3) це можна пояснити в такий спосіб. А ₀, А ₁, А ₂, А ₃ — це альтернативи розвитку об’єкта Y. Коли альтернатива А ₀ є екстраполяційною, то постає питання, якої альтернативи легше досягти — А ₁, А ₂чи А ₃. Найлегше
досягти альтернативи А ₁, тому що вона менше ніж усі інші відхиляється від екстраполяційної.

Класифікація соціально-економічних прогнозів

Однією з найважливіших характеристик соціально-економічного прогнозування є класифікація (типологія) прогнозів. В економічній теорії і практиці існують різні підходи до класифікації. Спільним є те, що типологія базується залежно від класифікаційних ознак. Такими ознаками можуть бути: масштаби об’єкта; час випереджання; елементи відтворення; функції прогнозу; джерела прогнозної інформації і т. д. Однак велика кількість таких ознак без чітко визначених характеристик ускладнює створення єдиної класифікації.

За масштабами об’єкта прогнозування (залежно від рівня агрегування) прогнози поділяються на глобальні, макроекономічні, секторів економіки, міжгалузевих народногосподарських комплексів, галузеві, регіональні, локальні, підприємств
та інші.

За часом випереджання (прогнозним горизонтом) прогнози класифікують як оперативні, короткострокові, середньострокові, довгострокові та далекострокові (рис. 2.4). Зазначені прогнози відрізняються один від одного не тільки тривалістю прогнозного горизонту, а й характером прогнозної інформації (кількісні, якісні параметри) та гіпотезою про можливість зміни певних тенденцій розвитку в межах прогнозного горизонту.

За елементами та напрямами відтворення вирізняють прогнози первинних факторів виробництва та прогнози суспільних потреб.

Види прогнозів		Оперативні	Коротко-строкові	Середньо-строкові	Довго-строкові	Далеко- строкові
Прогнозний горизонт		1—3 місяці	До 1 року	1—5 років	5—10 років	10—20 років
Характер інформації		Кількісна	Кількісно-якісна	Якісно-кількісна	Якісна
Гіпотеза про можливість зміни тенден­цій		Зміни тенденцій не очікується	Можлива зміна тенденцій

Рис. 2.4. Класифікація прогнозів за часом випереджання

Прогнози первинних факторів виробництва є вихідними в системі економічного прогнозування. До цієї групи належать: прогнози природних ресурсів (землі, води, палива, мінеральних ресурсів); матеріальних ресурсів (прогнози виробництва продуктів переробки природних ресурсів); трудових ресурсів (демографічні прогнози, прогнози трудових ресурсів, прогнози ринку та продук­тивності праці); фінансових ресурсів (прогнози доходів та витрат бюджетів і фондів, інвестицій і т. п.); науково-технічні прогнози і т. п.

До прогнозів суспільних потреб належать прогнози, що характеризують потреби в продукції (роботах, послугах). З огляду на це виокремлюють прогнози загальнодержавних, виробничих, особистих і т. п. потреб, а також прогнози економічної кон’юнктури.

Важливе місце в системі соціально-економічних прогнозів належить соціальним прогнозам, які охоплюють прогнози споживчого попиту населення, попиту населення на суспільні товари, рівня життя населення, соціального складу суспільства і т. д.

За функціональною ознакою прогнози класифікуються як пошукові (дослідницькі) та цільові (нормативні).

Пошукові прогнози базуються на умовному продовженні в майбутнє тенденцій розвитку об’єкта в минулому без огляду на фактори, здатні змінити ці тенденції.

Цільові прогнози розробляються на підставі заздалегідь визначеної мети. Їх розробка спирається на принцип цілеспрямованості і пов’язана з управлінським аспектом прогнозування. Побудова цільових прогнозів здійснюється у зворотному порядку: спочатку встановлюють ціль (у _ц), а потім шукають способи її досягнення, визначаючи цільові етапи (рис. 2.5).

Рис. 2.5. Пошуковий і цільовий прогнози

Згідно з багатьма проектами Закону України «Про державне прогно­зування, планування і розробку програм» прогнози економічного й соціального розвитку України мають здійс­нюватися, виходячи з аналізу демо-
графічної ситуації, науково-технічного потенціалу, накопиченого національного багатства, зовнішньоекономічного становища, наявності природних ресурсів, соціальної структури суспільства, а також стратегічних напрямків економічної політики.

Методи прогнозування, їх класифікація

Методами прогнозування називають сукупність прийомів і оцінок, що дають змогу на підставі аналізу колишніх (ретроспектив­них) внутрішніх і зовнішніх зв’язків, притаманних об’єкту, а також їхніх змін зробити достатньо вірогідне судження щодо майбутнього розвитку об’єкта. Нині кількість відомих методів і прийомів прогнозування перевищує 150. Вибір методів прогнозування здійснюється згідно з характером об’єкта та вимогами, які пред’являються до інформаційного забезпечення прогнозів.

Досвід, накопичений сучасною прогностикою, показує, що за всієї різноманітності методів прогнозування, їх (залежно від ступеня формалізації), можна об’єднати в дві групи: інтуїтивні й формалізовані.

Інтуїтивні (експертні) методи базуються на використан-
ні експертної інформації. Ними користуються тоді, коли бракує чітких тенденцій розвитку об’єкта, коли прогнозуються процеси, які не мають історичних аналогів, коли іншими методами прогнозування неможливо формалізувати оцінку впливу на розвиток об’єкта багатьох факторів. Експертні оцінки дають змогу встановити ступінь складності й актуальності пробле-
ми, визначити основні цілі і критерії, виявити фактори і взаємозв’язки між ними, обґрунтувати переважні альтернативи розвитку. Розрізняють індивідуальні та колективні експертні оцінки.

Сутність методів індивідуальних експертних оцінок полягає в тому, що кожен експерт дає оцінку незалежно від інших, а потім, за допомогою певних прийомів ці оцінки об’єднуються й узагальнюються. Індивідуальні експертні оцінки можуть мати вигляд інтерв’ю, аналітичних записок, сценаріїв тощо.

Колективні (групові) експертні оцінки як методи прогнозування ґрунтуються на спільній праці експертів і передбачають визначення колективом спеціалістів сумарної оцінки стану об’єк­та в майбутньому.Найбільш поширеними методами колективної експертної оцінки є метод мозкової атаки, метод комісій, метод «Дельфі», матричний метод та інші способи колективної генерації ідей.

До формалізованих методів прогнозування належать методи прогнозної екстраполяції та моделювання. Використання формалізованих методів доцільне за наявності достатньої фактографічної інформації і чіткої тенденції розвитку об’єкта прог­нозування.

Методи екстраполяції базуються на припущенні того, що закономірність (тенденція) розвитку об’єкта в минулому буде незмінною протягом певного часу і в майбутньому. Але, оскільки в дійсності тенденція розвитку може змінюватися, то прогнозні результати слід розглядати як імовірнісні.

Залежно від особливостей змін рівнів у динамічних рядах екстраполяції можуть бути простими і складними. Першу групу становлять методи прогнозування, які базуються на припущенні відносної стійкості в майбутньому абсолютних значень рівнів, середнього рівня ряду, середнього абсолютного приросту, середнього темпу зростання.

Друга група методів базується на визначенні основної тенденції, тобто використанні статистичних формул, які описують тренд. Тренд — це відображення певною функцією тенденції ряду динаміки. Його зображують у вигляді гладкої кривої (траєкторії). Тренд характеризує головну закономірність руху об’єкта в часі. Складні методи екстраполяції можна поділити на два основні типи: адаптивні й аналітичні.

Адаптивні методи прогнозування ґрунтуються на тому, що процес їхньої реалізації полягає у визначенні наступних у часі значень прогнозного показника з урахуванням ступеня впливу попередніх рівнів. До них належать методи ковзної та експоненціальної середніх, метод гармонійних ваг, авторегресія.

В основу аналітичних методів прогнозування (кривих зростання) покладено принцип одержання за допомогою методу найменших квадратів оцінки детермінованої компоненти, що характеризує основну тенденцію.

Особливе місце в сучасному прогнозуванні належить методам багатофакторного моделювання — логічного, інформаційного, статистичного.

До логічного моделювання належать методи прогнозуван-
ня за історичною аналогією, побудовою сценарію, дерева ці-
лей і т. д.

Метод історичної аналогії базується на встановленні й використанні аналогії об’єкта прогнозування з однаковим за природою об’єктом, що випереджає перший у своєму розвитку. Умовою успішного використання цього методу є правильний вибір об’єктів аналогії, а також урахування поправки на історичну зумовленість свідомості.

Якщо події задано у формі їхнього опису, то відображення варіантів можливого стану об’єкта в майбутньому і встановлення часу його здійснення забезпечується за допомогою методу сценарію. Сценарій — це огляд інформації, яка характеризує дану ситуацію. Ця інформація включає опис окремих факторів, які впливають на здійснення конкретної події. Зав­дання сценарію — характеристика умов, що в них розвивається прогнозований процес.

Використання методу дерева цілей в прогнозуванні уможливлює послідовний розподіл основних завдань на підзавдання і створення системи «зважених» за експертними оцінками зв’язків.

Методи інформаційного моделювання є специфічною галуззю прогнозування. Розвиток засобів масової інформації та характерні властивості інформаційних потоків (певна спрямованість, можливість оцінки інтенсивності, прискорення або уповільнення, можливість виділення характерних структурних складових і т. п.) створюють передумови для прогнозування розвитку на підставі вивчення джерел масової інформації, які містять певні необхідні, логічно впорядковані гіпотези.

Найбільш поширеними є методи прогнозування, засновані на статистичному моделюванні. Методи статистичного моделювання поділяються на дві групи.

1. Метод прогнозування на підставі одиничних рівнянь регресії. Форму взаємозв’язку одного явища з іншими явищами, об’єктами і процесами можна зобразити у вигляді рівняння регресії: y = f (x ₁, x ₂, …, x_m). Прогноз здійснюється підстановкою в нього значень ознак-факторів і оцінкою очікуваного середнього значення результативної ознаки. Для встановлення області розсіювання визначаються довірчі інтервали. Прогнозування за регресивними моделями може здійснюватися тільки після перевірки моделей на адекватність.

2. Метод прогнозування на підставі системи рівнянь взаємозв’язаних рядів динаміки. Цей метод є найскладнішим, але з його допомогою можна одержати оцінку не тільки результа-
тивної, а й факторних ознак, тобто аналіз взаємозв’язаних рядів динаміки виражається за допомогою системи рівнянь регре-
сії. Прогноз у такому разі ліпше піддається змістовій інтерпре-
тації, ніж звичайна екстраполяція.

МАКРОЕКОНОМІЧНЕ ПЛАНУВАННЯ

Сутність макроекономічного планування

Розв’язання життєво важливих проблем розвитку суспільства, регіонів, галузей економіки, інституціональних одиниць та обґрунтування способів реалізації визначених стратегічних і тактичних цілей здійснюється за допомогою макроекономічних планів.

Макроекономічне планування як складова механізму ДРЕ широко використовується в економічно розвинутих країнах з метою соціально-економічної стабілізації, формування макропропорцій та забезпечення динамічності розвитку економіки.

У загальному розумінні план — це сукупність обґрунтувань цілей і способів їхнього досягнення. Процес розробки плану називається плануванням. Такі універсальні визначення можна застосувати до будь-якої свідомої діяльності. Особливість макроекономічного планування полягає в тому, що його об’єктом є національна економіка, а суб’єктом — держава. Крім того, слід ураховувати часові обмеження планів, що обумовлені,
по-перше, ротацією державних органів відповідно до законодавства про вибори та, по-друге, календарним характером планування (плановий рік, як і бюджетний, розпочинається 1 січня та закінчується 31 грудня). Отже, макроекономічне плануван-
ня — це особливий вид діяльності держави щодо визначення стратегічних, тактичних і оперативних цілей планового періоду, а також способів досягнення таких цілей.

Директивне та індикативне планування

З погляду обов’язковості виконання суб’єк­тами господарювання планових завдань розрізняють директивні та індикативні плани.

Директивний план (від лат. directio — прямий напрямок) має силу юридичного закону, адресний та обов’язковий для виконання характер. За директивного планування посадові особи несуть відповідальність за невиконання планових завдань. Директивне планування притаманне командній економіці. Воно використовувалося в СРСР та соціалістичних країнах з метою прямого впливу держави на всі ланки оргструктури економіки.

Індикативний план (від лат. indicator — покажчик) — це рекомендаційна система планових заходів, спрямованих на досягнення цілей соціально-економічної політики держави, що перед­бачає створення таких умов функціонування суб’єктів економіки, які б спонукали їх до виконання поставлених завдань.

Індикативні плани мають низку особливостей, які суттєво відрізняють їх від планів директивних. По-перше, індикативний план є комплексом рекомендацій; по-друге, рекомендації не мають обов’язкового характеру; по-третє, показники плану призначено для інформування суб’єктів господарювання про цілі, пріоритети й наміри держави; по-четверте, мобільний характер плану передбачає можливість коригування його параметрів відповідно до змін на ринку; по-п’яте, реалізація цілей індикативного плану здійснюється через систему правових та економічних регуляторів. Із цього видно, що індикативне планування властиве економіці змішаного типу, тобто воно зумовлює сутність трансформації в сфері макроекономічного планування в Україні — перехід від директивного планування до індикативного.

Рекомендаційний характер індикативних планів, проте, не означає, що суб’єкти господарювання можуть не звертати на нього уваги. Для цього державі слід ураховувати ступінь зрілості ринкових відносин і вишукувати адекватні методи та засоби державного впливу з метою якнайповнішої реалізації намічених планів. У зв’язку з цим макроекономічні плани в постсоціалістичних країнах передбачають можливість використання певних адміністративних методів, притаманних директивному плануванню (норми й нормативи, державні замовлення, державні інвестиції, регульовані ціни і т. д.).

Державна програма економічного і соціального розвитку України як форма макроекономічного планування

В Україні макроекономічне планування здійснюється у формі розробки та реалізації Державної програми економічного і соціального розвитку України (ДПЕСР).

Питання побудови системи макроекономічних планів, регламенту стадій процесу планування та статусу його учасників в Україні поки що не визначено законодавчо. Узагальнення існуючих законопроектів, світового й вітчизняного досвіду, а також економічної літератури з цих питань уможливлює формулювання суті Державної програми економічного і соціального розвитку України. ДПЕСР України — це комплексна система цілей та стратегії вирішення економічних і соціальних проблем, а також конкретні заходи держави, спрямовані на досяг­нення і реалізацію таких.

Державні програми економічного і соціального розвитку треба розробляти на довго-, середньо- та короткострокову перспективу. Складовими частинами системи макроекономічного планування є національна, галузеві (відомчі) та регіональні програми.

ДПЕСР України на довгострокову перспективу має охоплювати період 10—15 років з коригуванням і продовженням планового горизонту кожні п’ять років. У цій програмі визначаються можливі цілі й пріоритети соціально-економічного розвитку та концептуальні положення щодо їхнього досягнення та реалізації. Паралельно треба опрацьовувати довгострокові програми розвит­ку регіонів та галузей економіки.

ДПЕСР України на середньострокову перспективу (3—5 років) має щороку коригуватися й містити обґрунтування цілей та пріоритетів соціально-економічної політики держави, напрями їх реалізації, найважливіші завдання, які потрібно вирішити на державному рівні. У цій програмі слід відобразити аналіз стану економіки, пошуковий та цільовий прогнози на середньостроковий період, концепцію соціально-економічного розвитку та основ­ні напрямки макроекономічної, соціальної, структурної, інвестиційної, аграрної, зовнішньоекономічної, екологічної, регіональної тощо політики, а також етапи інституціональних перетворень. Одночасно міністерства та місцеві державні адміністрації мають розробляти середньострокові програми розвитку галузей і регіонів.

ДПЕСР України на короткостроковий період (1 рік) розробляють щорічно паралельно з проектом Державного бюджету України. У програмі відображаються: аналіз стану економіки; цілі, пріоритети та завдання розвитку; макроекономічні показники і пропорції; основні напрями розвитку галузей економіки та структурної перебудови, параметри соціального розвитку, заходи у сфері зовнішньоекономічної діяльності, охорони навколишнього природного середовища і т. ін.; форми та засоби державного регулювання економіки.

Розробка ДПЕСР України на наступний рік здійснюється в такій послідовності:

· перший етап — аналіз стану економіки і прогноз очікуваного виконання плану та бюджету в поточному році;

· другий етап — розрахунки макроекономічних показників, моделювання макроекономічних пропорцій, планування доходів та видатків державного бюджету і державних позабюджетних фондів;

· третій етап — планування державних потреб у продукції (товарах, роботах, послугах);

· четвертий етап — підготовка проектів державних контрактів з підприємствами (установами, організаціями) на поставки продукції (виконання робіт, надання послуг) для задоволення держав­них потреб;

· п’ятий етап — розробка проектів галузевих та регіональних соціально-економічних програм;

· шостий етап — формування організаційно-економічного механізму реалізації цілей та завдань ДПЕСР України;

· сьомий етап — розробка проекту ДПЕСР України.

Актуальною проблемою сьогодення у сфері макроекономічного планування в Україні є законодавче визначення його ролі в системі державного управління. Правової регламентації також потребують вирішення питань про: функції, права та обов’язки державних органів у макроекономічному плануванні; порядок поєднання довго-, середньо- та короткострокових планів; стадії процесу планування; взаємодію планової та бюджетної діяльності і т. д.

Принципи макроекономічного планування

Макроекономічне планування спирається на певні закономірності — принципи. Вони визначають логіку, завдання і характер складання, реалізації та контролю за виконанням планів. Основними принципами макроекономічного планування є: принцип єдності економіки й політики за пріоритету політики; принцип єдності централізму та самостійності суб’єктів ринку; принцип ефективності; принцип сполучення загальних і локальних інтересів за пріоритету інтересів більш високого рангу. Ці принципи мають такий зміст.

Принцип єдності економіки і політики за пріоритету політики зумовлений тісним взаємозв’язком. Суттю цього принципу є вимога, згідно з якою розробники макроекономічних планів мусять виходити з цілей державної політики. Це означає, що плани є інструментом її реалізації. Водночас для нормального економічного розвитку потрібні відповідні політичні умови, які в демо­кратичному суспільстві створюються завдяки конструктивній діяльності державних органів.

Принцип єдності централізму та самостійності суб’єктів ринку засновано на тому, що планові рішення, з одного боку, повинні базуватися на інформації про наміри суб’єктів господарювання, а, з іншого — забезпечувати вплив на них у потрібному для суспільства напрямку. Співвідношення між централізмом і самостійністю має конкретно-історичний характер, тобто може змінюватися залежно від завдань і особливостей розвитку країни в певний період.

Принцип ефективності макроекономічних планів зумовлено тим, що держава як форма організації суспільства виправдовує себе тільки тоді, коли діяльність державних органів дає позитивні результати. Ефективність є формою результативності.

Принцип сполучення загальних і локальних інтересів за пріоритету інтересів більш високого рангу означає: по-перше, об’єктивну необхідність поєднання всієї сукупності суспільних інтересів у єдину систему; по-друге, побудову цілей макроекономічних планів на підставі пріоритетів суспільних інтересів; по-третє, створення адекватного організаційно-економічного механізму реалізації намічених цілей.

Система показників макроекономічних планів

Розробка макроекономічних планів неможлива без використання системи показників. Останні й надають кількісно-якісної характеристики соціально-економічним явищам і процесам. У макроекономічному плануванні показник — це міра планового завдання, яка забезпечує його кількісну або якісну визначеність.

Показники, що використовуються у макроекономічному плануванні, мають відповідати певним вимогам. До найважливіших із них належать такі.

1. Показники мають бути придатними для агрегування (укруп­нення) та дезагрегування (розукрупнення).

2. Показники мають бути чітко визначеними, вимірюваними, порівнянними з показниками державної статистики.

3. Система показників повинна забезпечувати комплексну характеристику всіх аспектів функціонування національної економіки.

4. Система показників повинна бути адаптивною (гнучкою), здатною відображати всі зміни стану об’єкта планування.

5. Директивні показники повинні бути адресними, тобто містити вказівки відносно конкретних виконавців планових завдань.

6. Індикативні показники повинні інформувати суб’єктів ринку про наміри держави у відповідних сферах і орієнтувати їх на діяльність у напрямку пріоритетів державної політики.

Показники макроекономічних планів класифікуються за такими групами: натуральні та вартісні; кількісні та якісні; об’ємні та сітьові; абсолютні та відносні; обов’язкові, розрахункові та інформаційні.

Натуральні показники характеризують речовий аспект відтворення. Вони дають можливість установити пряму відповідність між обсягом виробництва в конкретно-речовій формі та обсягом потреб у продукції. Натуральні показники вимірюються у таких одиницях, як т, м², м³, шт. і т. п. Для розширення сфери їхнього застосування використовуються умовно-натуральні показники. Їх розраховують через приведення різноманітних натуральних показників одного виду до єдиного вимірювача за допомогою переводних коефіцієнтів (т умовного палива, шт. умовних банок і т. д.). Сфера застосування натуральних показників обмежена, оскільки вони характеризують лише часткові зв’язки та пропорції в національній економіці.

Вартісні показники подаються в грошових одиницях (гривнях). За їхньою допомогою вимірюються сукупні результати відтворення, передовсім макроекономічні показники. Для планових розрахунків необхідно враховувати індекси цін та інфляції.

Кількісні показники характеризують прямі безпосередні результати діяльності. Вони можуть бути об’ємними, тобто відображати обсяги виробництва або споживання, та сітьовими, тобто характеризувати розвиток мережі об’єктів різних сфер (кількість підприємств різних форм власності та господарювання або галузей економіки).

Якісні показники характеризують споживну вартість (корисність) продукції, умови розвитку виробництва, ефективність, сту­пінь використання різних видів ресурсів і т. ін. До якісних показників належать норми та нормативи.

Абсолютні показники відображають кількісну характеристику процесів та явищ. Відносні показники (індекси, темпи зростання чи спаду, темпи приросту, питома вага) характеризують динаміку та структуру відповідних параметрів.

Обов’язкові показники є директивними, тобто такими, що потребують обов’язкового виконання; розрахункові призначено для обґрунтування основних параметрів плану; інформа-
ційні за своєю суттю є індикативними.

Методи планово-економічних розрахунків

Основними методами планово-економічних розрахунків є балансовий і нормативний.

Сутність балансового методу в макроекономічному плануванні полягає в застосуванні прийомів і розрахунків, які уможливлюють установлення зв’язку та узгодження між потребами й засобами для їх забезпечення. Завданням розробки балансу є досягнення оптимальної відповідності (рівняння) між сукупністю потреб і загальною сумою джерел їх задоволення:

SР _i = SП _j,

де: Р _i — ресурси i -виду;П _j — потреби j -виду.

Отже, кожен баланс являє собою дві взаємозв’язані групи показників (частин, розділів балансу). Перша узагальнює ресурси в розрізі джерел, друга характеризує потреби за напрямками їх використання. Залежно від виду балансу ресурсна частина може мати назви: «доходи», «попит», «надходження»; а та частина, яка характеризує потреби, — «витрати», «пропозиція», «розподіл».

Класифікація балансів здійснюється за багатьма ознаками. За масштабами об’єкта планування виділяють народногосподарські, галузеві, регіональні і т. п. баланси. За часовою ознакою — статичні й динамічні баланси. За одиницями виміру — натуральні (матеріальні), вартісні (фінансові), трудові баланси і т. д.

Балансові розрахунки в макроекономічному плануванні перед­бачають широке використання соціально-економічних норм і нормативів.

Нормативний (техніко-економічних розрахунків) метод засновано на використанні прогресивної, науково обґрунтованої системи норм і нормативів. За допомогою норм і нормативів визначають потреби у виробництві продукції (робіт, послуг), обґрунтовують можливості задоволення цих потреб, здійснюють контроль за ефективністю використання ресурсів під час реалізації планових завдань (див. 1.4). Норми і нормативи за сутністю є якісними, відносними показниками. Вони побудовані здебільшого як показники місткості та віддачі. Показники місткості (Н _м)характеризують нормативні витрати ресурсів на одержання певного результату (ефекту).

де Р — витрати ресурсів; Е — соціально-економічний результат. Наприклад, фондомісткість — це співвідношення середьоріч­ного обсягу основних фондів до валового випуску галузі. Так само будуються норми й нормативи, наприклад, навантаження на об’єкти соціальної сфери — співвідношення кількості населення певної категорії (регіону) і середньорічної кількості ліжок в установах охорони здоров’я і т. п.

Нормативні показники віддачі (Н _в)є оберненими показниками місткості:

До таких показників належать нормативи фондовіддачі, рентабельності, загальної ефективності капітальних вкладень, забезпеченості населення послугами та кадрами обслуговування соціальної сфери і т. д.

У планово-економічних обґрунтуваннях нормативи є своєрідною константою, яка уможливлює здійснення двох типів розрахунків. По-перше, можна визначити очікуваний результат за наявних ресурсів та, по-друге, визначити потребу в ресурсах для досягнення певного цільового результату:

;

де Е _о, Е _{ц —} очікуваний та цільовий результати;

Р _н, Р _п— ресурси, відповідно наявні та потрібні.

Система норм і нормативів складається з таких основних груп.

1. Норми ефективності суспільного відтворення (норми матеріало-, енерго-, трудомісткості ВВП, коефіцієнт нагромадження і т. п.).

2. Норми й нормативи затрат праці (відношення ВВП або валового випуску галузей економіки до чисельності трудових ресурсів і т. п.).

3. Норми й нормативи витрат сировини, матеріалів, палива, енергії (витрати ресурсів на 1 грн. ВВП або валового випуску).

4. Норми й нормативи капітальних вкладень і капітального будівництва (загальна та порівняльна ефективність капітальних вкладень, питомі капітальні вкладення і т. д.).

5. Фінансові норми й нормативи (бюджетозабезпеченість населення, нормативи відрахувань до місцевих бюджетів загальнодержавних податків, норми амортизації і т. д.).

6. Соціальні норми й нормативи (норми споживання населенням товарів та послуг, нормативний «споживчий кошик», нормативний споживчий бюджет, забезпеченість населення послугами та об’єктами соціальної сфери, мінімальна заробітна плата і т. д.).

7. Екологічні норми й нормативи (витрати води на 1 грн. валового випуску промислової продукції, норми викидів шкідливих речовин у повітря або водний басейн і т. д.).

Структура макроекономічного плану

Структура макроекономічного плану — це сукупність його розділів. Кожен розділ плану характеризує конкретні напрямки діяльності держави з реалізації економічної політики в плановому періоді.

За останні роки в Україні під час трансформації соціально-економічних відносин зазнавали змін сутність, зміст та структура макроекономічних планів. Державна програма економічного і соціального розвитку України 1999 року складається з таких розділів.

1. Загальні положення. У цьому розділі наводиться загальна характеристика програми (відомості про організаційні засади розробки програми, й умови та ризики здійснення програмних заходів).

2. Економічна ситуація, яка склалася на початок планового періоду. Цей розділ є аналітичним. Він охоплює великий спектр соціально-економічних проблем. Дається оцінка: загального стану економіки та її галузевої структури; динаміки виробництва товарів і послуг та інвестиційної діяльності; соціального розвитку та рівня життя населення; стану фінансово-бюджетної та банківської си­стем, товарного, валютного та фондового ринків; динаміки цін і рівня інфляції; ходу реформування відносин власності тощо.

3. Основні напрями, тенденції та прогноз економічного і соціального розвитку. За змістом цей розділ є цільовим. У ньому містяться перелік цілей та пріоритетів розвитку економіки та цільовий прогноз головних макроекономічних показників. Цільовим завданням 1999 р. було визнано подолання кризових явищ у фінансовій сфері, створення умов для стабілізації виробництва і на цьому ґрунті поліпшення соціальної ситуації.

Досягнення фінансової стабілізації забезпечувалося через: зба­лансованість державного бюджету; посилення контролю за цільовим використанням бюджетних коштів; інвестиційно-стиму­люючу грошово-кредитну політику; поповнення валютних резервів, реалізацію політики помірної девальвації гривні та виваженої процентної політики залежно від рівня інфляції; залучення для фінансування дефіциту бюджету та поповнення валютних резервів Національного банку України зовнішніх запозичень; розвиток конкурентного середовища і активізацію процесів демонополізації економіки; обов’яз­кове виконання державою своїх боргових зобов’язань.

Державна політика здійснювалася в 1999 р. з урахуванням прі­оритетності таких напрямів:

· стимулювання інвестиційної діяльності за рахунок власних коштів підприємств, коштів банківської системи і заощаджень населення, залучення прямих іноземних інвестицій;

· збільшення обсягів кредитування комерційними банками
реальної економіки, підвищення питомої ваги довгострокового кредитування;

· підтримка підприємництва, усунення штучних адміністративних бар’єрів, які заважають розвитку підприємництва і конкуренції;

· збільшення виробництва конкурентоспроможних вітчизняних товарів та послуг, у тому числі легкої та харчової промисловості, стимулювання ресурсозбереження в роботі підприємств, запровадження нових технічних і технологічних досягнень, ефективної конверсії, прогресивних структурних змін у виробництві;

· стимулювання експорту, передовсім продукції високого ступеня обробки;

· оздоровлення фінансів підприємств, прискорена амортиза-
ція, ліквідація або реструктуризація підприємств-банкрутів з
передачею соціальної сфери на баланс місцевих Рад, збільшен-
ня частки грошових коштів підприємств у структурі оборотних коштів, нормалізація взаєморозрахунків, зниження обсягів бартерних операцій;

· ефективне управління державною власністю, зокрема державними пакетами акцій, посилення керованості державним сектором економіки;

· реалізація соціальної політики, збалансованої з реальними можливостями бюджету, запровадження системи обов’язково­го державного соціального медичного страхування, реформування пенсійного забезпечення, стимулювання житлового будівництва.

4. Відродження вітчизняного виробництва. Цей розділ (галузевий) містить перелік цілей, пріоритетів та заходів із розвитку промисловості, аграрно-промислового комплексу, будівельно-виробничого комплексу, транспорту і зв’язку, торгівлі та громадського харчування, житлово-комунального господарства, побутового обслуговування, а також раціонального використання природних ресурсів і охорони навколишнього середовища.

5. Соціальна політика. Цей розділ охоплює питання державної політики у сферах доходів і соціального захисту населення, а також розвитку галузей соціальної сфери (охорони здоров’я, освіти, культури і мистецтва, фізичної культури і спорту).

6. Державне регулювання економіки. Цей розділ окреслює організаційно-економічний механізм реалізації цілей, пріоритетів та завдань програми і містить перелік заходів щодо таких напрямків економічної політики: фінансово-бюджетна, грошово-кредитна, інвестиційна, у сфері відносин власності, антимонопольна, зовнішньоекономічна, інноваційна, регіональна, у сфері управління об’єктами державної власності, у сфері державних закупівель, у сфері адміністративних перетворень.

7. Основні показники. Цей розділ конкретизує зміст цілей, пріоритетів та заходів держави на плановий рік.

8. Основні баланси національної економіки. У складі ДПЕСР України розробляються: зведений фінансовий баланс; баланс грошових доходів і витрат населення; торговельний баланс; баланс капітальних вкладень; зведений баланс трудових ресурсів; баланс ринку праці; баланси виробництва і споживання основних видів ресурсів.

9. Соціально-економічний розвиток регіонів. Цей розділ містить перелік показників, які конкретизують цілі і пріоритети регіональної соціально-економічної політики.

Показники макроекономічного плану з метою надання їм адресного характеру групуються за відповідними розрізами. Вирізняють галузевий, відомчий, регіональний і програмний розрізи.

2.4. ДЕРЖАВНЕ ПРОГРАМНО-ЦІЛЬОВЕ ПЛАНУВАННЯ

Сутність програмно-цільового методу планування, цільові комплексні програми

Наявність вад ринкового саморегулюван-
ня та вад державного втручання в економіку породжує складні соціально-еконо­мічні проблеми, вирішення яких пов’язане з використанням так званого програмно-цільового методу планування.

Використання програмно-цільового методу планування перед­бачає:

· визначення проблеми та формулювання цілей;

· розробку й реалізацію програми, спрямованої на досягнення цілей;

· систематичний контроль за якістю та результатами робіт, передбачених програмою;

· коригування заходів, спрямованих на реалізацію цілей.

Застосування програмно-цільового підходу зумовлене ба-
гатьма факторами: наявністю незадоволеного попиту на продукцію (роботи, послуги); надмірними витратами ресурсів і, як наслідок, виникненням негативних зовнішніх ефектів (екс-
терналій); потребою в глибоких структурних перетвореннях;
реакцією на політичний тиск або підприємницьку ініціати-
ву і т. п.

Програмно-цільовий метод планування реалізується через цільові комплексні програми. Цільова комплексна програма (ЦКП) — це документ, в якому міститься визначений за ресурсами, виконавцями та строками здійснення комплекс заходів, спрямованих на досягнення цілей. Цілі, на які має бути спрямована ЦКП, обумовлені стратегією соціально-економічної політики держави, наявністю певної конкретної або кількох су­міжних соціально-економічних проблем.

Класифікація ЦКП

Класифікація ЦКП здійснюється за такими основними ознаками: за рівнем, складом, сферою впливу та реалізації; за характером і специфікою проблем і цілей; за термінами виконання.

За рівнем, складом, сферою впливу та реалізації виділяють такі програми: міждержавні, державні, міжгалузеві, галузеві, міжрегіональні, регіональні, локальні.

За характером і специфікою проблем і цілей розрізняють програми:

— соціально-економічні, спрямовані на вирішення проблем розвитку й удосконалення способу життя, підвищення матеріального й культурного рівня населення, поліпшення виробничих і соціальних умов праці та відпочинку, зростання масштабів та ефективності функціонування суспільного сектору і т. п.

Виробничі, орієнтовані на збільшення виробництва певних видів продукції (робіт, послуг), розвиток прогресивних виробництв, підвищення якісних характеристик продукції, зростання ефектив­ності використання ресурсів.

Науково-технічні, націлені на розвиток наукових досліджень, вирішення проблем розробки та впровадження в практику новітньої техніки і технології.

Екологічні, спрямовані на ресурсозбереження, здійснення при­родоохоронних і природоперетворювальних проектів.

Інституціональні, орієнтовані на вдосконалення організації управління господарськими системами, трансформацію відносин власності.

Регіональні, націлені на господарське освоєння нових районів, перетворення структури економіки сформованих соціально-еко­номічних комплексів регіонів.

За термінами виконання програми поділяють на: довгострокові (розраховані на період 5—10 років); середньострокові (1—5 років); і короткострокові (до 1 року). Ця класифікація зумовлена характером цілей, на досягнення яких спрямовано програму. Дов­гострокові програми спрямовано на досягнення стратегічних цілей. Як правило, досягнення стратегічної цілі — це тривалий процес, пов’язаний із суттєвими структурними зрушеннями в еко-
номіці, які через інерційність економіки не можна здійснити швидко. Середньострокові програми розв’язують тактичні зав­дання. Короткострокові програми спрямовані на вирішення поточних проблем (оперативних цілей).

Нині в Україні реалізуються науково-дослідні та конструкторські роботи за понад 60-ма державними та міжнародними ЦКП. Найбільш відомими з них є: «Програма стабілізації та розвит-
ку АПК», «Національна програма виробництва технологічних комплексів машин і устаткування для сільського господарства, харчової та переробної промисловості», «Комплексна програма модернізації та розвитку паливно-енергетичної промисловості («Енергетика»)», «Програма розвитку вугільної промисловості та її соціальної сфери («Вугілля»)», «Програма розвитку та технічного переозброєння підприємств чорної і кольорової металургії», «Програма конверсії військово-промислового і машинобудівельного комплексів», «Програма розвитку авіаційної промисловості», «Програма розвитку хімічної, нафтохімічної та нафтопереробної промисловості», «Програма розвитку транспортного ком­плексу», «Програма розвитку лісового господарства і лісопромислового комплексу», «Програма ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС», «Програма екологічного оздоровлення басейну Дніпра», «Програма в галузі охо­рони здоров’я і медичної техніки», «Національна програма відродження освіти («Україна — ХХІ століття»)», «Програма основних напрямків розвитку культури», «Прог­рама розвитку матеріально-технічної бази книговидання і преси», «Національна космічна програма», «Державна програма приватизації» тощо.

Програмування як спосіб вирішення економічних проблем застосовується в різних ланках організаційної структури економіки. Найважливіші програми, спрямовані на розв’язання загальнодержавних і загальносуспільних проблем, які формуються, вихо­дячи з стратегічних цілей держави, здобувають статус національних програм. В Україні національні ЦКП розробляються і реалізуються згідно з Постановами Верховної Ради, Указами Президента, Розпорядженнями Кабінету Міністрів.

Розробка та реалізація ЦКП потребують виконання певної сукупності робіт (заходів), пов’язаних з техніко-економічним обґрунтуванням, плануванням, виробництвом, фінансуванням і т.п. Сукупність заходів, передбачених програмою, для зручності розгляду можна згрупувати у два блоки: основна діяльність та її забезпечення.

До основної діяльності належать: передінвестиційні до-
слідження, планування, розробка проектно-кошторисної документації, укладання контрактів, капітальний ремонт, будівельно-монтажні роботи, технічне переозброєння, реконструкція, виробництво, надання послуг, уведення в експлуатацію об’єк­тів і т. п.

Діяльність із забезпечення включає організаційне, право-
ве, кадрове, фінансове, матеріально-технічне, маркетингове, інформаційне забезпечення.

Етапи програмно-цільового планування

Кожна ЦКП, незалежно від її складності, обсягів фінансування та масштабів робіт, перебуває в різних станах: від стану, коли програми ще немає, до стану, коли про-
грами вже немає. Проміжок часу від моменту виникнення про-
грами до моменту її ліквідації має назву життєвого циклу ЦКП. Згідно з існуючою практикою стани, через які проходить ЦКП, називають етапами (фазами, стадіями) ЦКП. У свою чергу, кожен етап може підрозділятися на — підетапи (під-
фази, підстадії).

Відповідно до системного підходу й основних принципів програмно-цільового планування (цільова спрямованість на досягнення кінцевих результатів, комплексність, альтернативність, керованість) чередування етапів розробки та реалізації ЦКП здійснюється за такою схемою.

1. Відбір переліку проблем, що підлягають програмному роз­в’язанню.

2. Формування та видача вихідного завдання на розробку програми.

3. Розробка проекту програми.

4. Затвердження програми.

5. Реалізація програми.

6. Звіт про виконання програми.

Розглянемо сутність, завдання і перелік необхідних видів робіт та обґрунтувань кожного етапу розробки і реалізації цільових комплексних програм (рис. 2.6.).

Учасники ЦКП

Етапи, підетапи, заходи ЦКП

Державний орган-замовник ЦКП

Þ

Відбір переліку проблем, що підлягають програмному розв’язанню

Діагностика проблем

Визначення цілей

Державний орган-замовник ЦКП

Þ

Формування та видача вихідного завдання на розробку програми

Формулювання цілей та завдань

Визначення статусу учасників програми

Орієнтовний обсяг витрат на розробку і реалізацію програми

Головний розробник ЦКП

Þ

Розробка проекту програми

Ідентифікація проблем

Проект програми

Побудова дерева цілей

Основні показники

Перелік заходів

Обґрунтування

Організаційно-еко­номічний механізм

Державний орган-замовник ЦКП

Þ

Затвердження програми

Державний орган-виконавець ЦКП, підприємства-виконавці ЦКП

Þ

Реалізація програми

Оприлюднення цілей, переліку пріоритетів та організаційно-економічного механізму

Укладання державних контрактів

Виконання комплексів робіт

Державний орган-замовник ЦКП, Державний орган-виконавець ЦКП

Þ

Звіт про виконання програми

Рис. 2.6. Етапи розробки та реалізації ЦКП

1. Відбір переліку проблем, що підлягають програмному роз­в’язанню.

Згідно з теорією менеджменту всю сукупність проблем мож­на класифікувати за двома типами. По-перше, проблемною вважається ситуація, коли традиційні методи державного регулювання нездатні забезпечити досягнення цілей соціально-економічної політики. Так, за допомогою непрямих методів регулювання дер­жава впливає на економічні інтереси суб’єктів підприємництва з метою орієнтації їхньої діяльності в напрямках державних пріоритетів. Але низька еластичність економічних важелів і мотивів поведінки підприємців створює ситуацію, коли мета державного регулювання стає неадекватною засобам її досягнення. Як наслідок — цілі не досягаються. По-друге, проблематичною є й потен­ційна можливість досягнення позитивного результату.

Формування переліку проблем, що підлягають програмному розв’язанню здійснюється на підставі стратегії соціально-економічної політики держави. У зв’язку з тим, що ЦКП державного рівня потребують, як правило, великих обсягів фінансових і матеріальних ресурсів і навіть (у деяких випадках) створення спеціальних органів управління, формування національних програм доцільно здійснювати тільки в разі, по-перше, великої народногосподарської значущості та, по-друге, неможливості комплексного розв’язання проблем за допомогою традиційних методів планування та регулювання. Відтак, основними принципами формування переліку проблем, д