Становлення постіндустріального суспільства та місце в ньому України

 

Завершення епохи "проспериті" 20-х років XX ст. було знаковою подією в розвитку індустріальної цивілізації. Все чіткішими ставали ознаки формування передумов перехо­ду людства на новий рівень цивілізаційного розвитку.

У 30-х роках XX ст. з'являється перша праця "Благе суспільство" У. Ліппмана, що знаменує наближення епохи постіндустріального суспільства. Явища постіндустріальної природи (а сам термін постіндустріалізму забариться зі своєю появою на 20 років) ще не отримали достатнього по­ширення, щоб можна було їх явно локалізувати, револю­ційні зміни в технологічній організації та трансформація знань у безпосередній виробничий чинник були ще попере­ду. Тож "Благе суспільство" У. Ліппмана було досить уто­пічним новим суспільством загального процвітання та добробуту, визначаючи специфіку якого автор використо­вує дещо розпливчасті критерії, якісна відмінність його від "не благого" залишається не дуже зрозумілою. Але ця пра­ця як передвісник нової епохи, нової онтології чи навіть постонтології суспільства, сприяла вибуховому формуван­ню в 60—70-ті роках теоретичних концепцій, що мали пояснити поширення явищ та процесів, заперечити існу­вання яких було вже неможливо, а класична економічна теорія демонструвала неспроможність розкрити їх сутність, запропонувати рецепти вирішення нових проблем старим набором інструментів. Втім ці теорії, поєднуючись стійкою відразою до застосування класичних важелів для розв'я­зання нових проблем модернізованого суспільства, харак­теризуються значним різноманіттям за усіма аспектами за межами сфери дії цього алергенту. Все ж можна визначити декілька основних напрямків, за якими відбувалися дослі­дження становлення нового постіндустріального суспільства, вибір та проектування певних знакових характерис­тик сучасного, основних тенденцій розвитку на майбутнє. Одним з таких є напрямок оновлення, в межах якого були запропоновані теорії "завершеного" суспільства Д. Мак-клелланда (1961), "нового" П. Дракера (1962), "зрілого" Д. Габора (1972), "нового індустріального" Дж. Гелбрейта (1976) та "постсучасного" суспільства Ж.Ф. Ліотара (1979). Інша група вчених сконцентрувала увагу на дослідженні ролі людини в новому транзитивному суспільстві, спробу­вала розглянути механізми адаптації економічного суб'єкта з фіксованими набором стереотипів поведінки до відмінних, перманентно нестійких умов епохи модерну. Найбільш видатними розробками в межах цього напрямку є концеп­ції "активного суспільства" А. Етционі (1975), "коопера­тивного суспільства" Д. Кліффорда (1977) та "організацій­ного суспільства" Р. Престуса (1978).

Перехід до нових стандартів господарської діяльності, на думку багатьох дослідників, буде відбуватися поступово, іманентні властивості нового світу будуть спочатку прита­манні лише окремим явищам та процесам, виступати в нерозвинутій, ембріональній формі, але з часом будуть по­ширюватися, утворювати кластери нового і дифундувати в соціально-економічний організм старого, забезпечуючи таким чином появу й розгортання якісно відмінної струк­тури. Але еволюційний характер змін не заперечує існуван­ня переломного пункту, кардинального зсуву в суспільному житті, поява якого в певній сфері детермінує перетворення всієї системи в нову. Така суспільно-економічна трансфор­мація має стрибкоподібний характер і вихідними її пунк­тами можуть бути різні події: чи "терціарна революція" за Ж. Фурастьє, яка знаменувала затвердження домінуючого становища економіки сервісу, чи "друга американська ре­волюція" за Дж. Рокфеллером, що знайшла вияв у стрім­кому зростанню обсягів випуску індустріальної продук­ції.

Результатом розповсюдження новацій, отримання ними всеохоплюючого значення є поява нового типу економічного середовища, виникнення специфічної цивілізації, яка розглядається різними представниками наукового співто­вариства у вигляді "раціонального суспільства" Ю. Хабер-маса, "цивілізації дозвілля" Ж. Дюмазедьє, "цивілізації могутності" Б. де Жувенеля, "простого світу" К. Хаммера, "істинного світу" Ю. Галтунга, "поворотної цивілізації" Ж.-П. Квінтина чи "нового світу" Б. Сена.

На жаль, більшість таких підходів мали монокритеріаль-ний характер і забезпечували в кращому випадку однобіч­ну характеристику нового суспільства, вони були не в змозі пояснити природу всього різноманіття виявів транзитив­ного економічного життя. Разом з тим вони заклали засади подальшого розвитку теоретичних концепцій, що повинні були допомогти зрозуміти специфіку сучасності, визначи­ти головні детермінанти поведінки "неораціональної" лю­дини в новому середовищі. Але рух цього нового суспільства ще не тільки не завершений, а навіть ще не отримав одно­значно чіткого вияву. Іманентні йому властивості характе­ризуються настільки значними девіаціями в просторово-часовому аспекті (аж до взаємовиключення), а дійти нау­ковому співтовариству одностайності в категоріальній ви­значеності цієї сукупності явищ нетрадиційного до того важко, що не існує навіть єдності щодо його назви. Так, С. Аастром розглядає постпротестантське суспільство, Р. Баркет — постнафтове, 3. Бзежинський — технотронне, К. Боулдінг — постцивілізаційне, Р. Дарендорф — постка-піталістичне, Г. Кан — постісторичне, К. Керр — багато­вимірне, Г. Ліхтхайм — постбуржуазне, Р. Сейденберг — постісторичне, А. Турен — програмоване. Такі відмінності ще раз свідчать як про болючість пошуків головної ознаки нового суспільства, так і виступають наочною демонстра­цією його справжньої багатоплановості, глобальності, син­хронного протікання декількох взаємопов'язаних проце­сів. Незважаючи на таке буяння постіндустріальної думки, численність оригінальних підходів, десятиліття активної наукової праці цілої когорти вчених у цій царині дають змогу виділити серед багатьох теорій найбільш вагоміші праці, які справили значний вплив на сучасне розуміння нового суспільства, а, отже, виявились плідними на прак­тиці. Такими працями, насамперед, є розробки У. Ростоу, Дж. Гелбрейта, Д. Белла і Е. Тоффлера.

За У. Ростоу, економічна система проходить декілька етапів розвитку: традиційне суспільство, перехідне суспіль­ство, стадія підйому, стадія швидкого визрівання та століт­тя високого масового споживання. Виділяючи відмінні ознаки цих стадій, критеріально відособлюючи їх, автор акцентує увагу на ступені розвитку виробничих сил сус­пільства. Втім вчений не вважає за необхідне безпосередньо визначати набір критеріїв, ознаки подає дещо довільно, а поділ загалом є суб'єктивним. Автор не робить спроб ви­значити глибинні причини, через які відбуваються зміни в економічній системі, не є допитливим шукачем прихованої сутності явищ й обмежується лише пасивною реєстрацією фактів. Як атрибут видимих зовнішніх виявів поступу він розглядає зміни в галузевій структурі випуску, що призво­дить до перетворень і в сфері споживання, і в якостях ро­бочої сили, що пропонується. При цьому зазначаючи, що кожна нова стадія розвитку відповідає прогресивним змі­нам у структурі виробництва і виявляється в кількісному аспекті зростанням обсягу випуску, науковець вбачає важ­ливу роль для їх забезпечення психологічних чинників. Дослідник реанімує категорії "схильності", констатуючи, що темпи економічного зростання детермінуються темпами зростання чинників праці та капіталу, які, у свою чергу, залежать від змін у "схильності до матеріального прогресу", "схильності до дітонародження" тощо. На думку автора, мотиви виробничої діяльності й робітників, і підприємців слід розглядати як тотожні, а зміст їх залишається фіксо­ваним, незважаючи на еволюцію економічної системи. Значним недоліком концепції У. Ростоу є те, що він прак­тично не враховує гностичну компоненту для забезпечення позитивного руху світової економіки. Проте констатація формування суспільства споживання як головної ознаки сучасності, визначення загального, за всіма прошарками, зростання реального добробуту населення розвинутих країн як невід'ємної ознаки цього суспільства не тільки були враховані наступниками, але й стали фундаментальними принципами в становленні сучасної теорії постіндустріаліз-му. У. Ростоу одним з перших зрозумів кардинальну від­мінність трансформацій у сучасній економіці від перетво­рень в минулому і завбачливо відмовився від галузевого принципу, який він старанно обстоював у класифікації перших п'яти стадій економічного зростання, на користь іншого, внутрішньогалузевого, характеризуючи нову шос­ту стадію — стадію "пошуку шляхів якісного поліпшення життєвих умов людини".

Радикальну модернізацію ринкової системи спробував описати Дж. Гелбрейт за допомогою своєї концепції "но­вого індустріального суспільства". Але це суспільство, на думку автора, є простим віддзеркаленням процесів форму­вання державно-монополістичного капіталізму. Головними ознаками нової системи дослідник визначає: домінування крупних корпорацій, посилення втручання держави в еко­номічне життя та плановий характер. Концентрація уваги на фіксації дійсності завадила вченому розкрити перспек­тиви розвитку цього суспільства, побачити постіндустріаль-ний вектор його руху. Не досить виваженими виявились заяви автора щодо поділу корпорацій на підприємницькі та зрілі, а апелювання до наявності ринково ірраціональних цілей в останніх під час визначення критерію їх розрізнен­ня викликають скептицизм, оскільки вчений вважає, що такі фірми виступають в іпостасі соціальних агентів, які послаблюють напруження в суспільстві і не мають на меті максимізацію прибутків. Насправді декларовані соціальні орієнтири діяльності корпорацій були лише замаскованою формою гонитви за прибутком і такі ознаки нового суспіль­ства репрезентують лише косметичну модернізацію, а не радикальну трансформацію його формату. З іншого боку Дж. Гелбрейт головним чинником розвитку нового суспіль­ства вважає чинник "техніки", трактуючи його в дуже широ­кому розумінні. Техніка, на думку дослідника, включає науку, машини, кваліфіковану працю інженерно-техніч­ного персоналу, машинне устаткування і суспільний поділ праці. Саме прогресивні зміни в цих компонентах обумов­люють розвиток нового індустріального суспільства, впли­вають на еволюцію соціально-економічних відносин, детер­мінують поступове посилення ролі технократії. Відправним пунктом зростання могутності "техніки" є наука, яка за­безпечує і появу нових знань, і їх поширення, використан­ня в інженерних аплікаціях.

Важливим внеском іншого американського вченого, Д. Бел л а у становлення постіндустріальної теорії є розроб­ка спеціальної методологічної бази дослідження розвитку суспільно-історичного процесу, впровадження нового "осьо­вого" принципу. Виділяючи три етапи в розвитку суспіль­ства — доіндустріалізм, індустріалізм та постіндустріалізм, дослідник зазначає, що вони "являють собою концептуаль­ні ряди вздовж осі, за яку взяті виробництво та види знань, що використовуються". Декларуючи неухильне дотриман­ня принципу верховенства критерію знань, автор пропонує концептуальну схему, що фактично передбачає ототожнен­ня постіндустріальної економіки з економікою послуг.

Е. Тоффлер створює оригінальну концепцію "трьох хвиль". Перша хвиля відповідає традиційному аграрному суспільству, друга передбачає домінування індустріально­го виробництва, а третя — суперіндустріального, тобто домінування виробництва послуг та стрімкий розквіт фірм, що займаються виготовленням "емоційного життя" на кшталт музичних творів, кінофільмів тощо. Дослідження дало змогу автору виявити, що галузевий підхід у розпізнанні "хвиль" є явно обмеженим, а "шок майбутнього" є набагато потужнішим — він комплексно охоплює усі сфери діяль­ності людини і призводить до змін у шкалі ціннісної орієн­тації економічних суб'єктів. Становлення суспільства "тре­тьої хвилі" супроводжується формуванням нової психосфе-ри, зростанням громадськості, виникненням виробника для себе, створенням "конфігуративного Я", демасафікацією виробництва та родинною нуклеаризацією. Е. Тоффлер стверджує, що нова структура буде більш диференційова­ною, внутрішньо взаємозалежною, складнішою за попе­редню, а процес її утворення буде супроводжуватися знач­ними хаотичними перетвореннями, спланувати чи спрогно-зувати протікання яких неможливо, еволюційні зміни бу­дуть мати емерджентний (стрибкоподібний) характер. Нове економічне життя вимагає й застосування нового інстру­ментарію пізнання, і вчений одним з найперших починає активно застосовувати апарат дослідження дисипативних структур до економічної системи. Важливим внеском у теорію постіндустріалізму є визначення Е. Тоффлером шляхів забезпечення господарського піднесення в країнах, що не належать до розвинутого центру, розкриття фаталь­ності орієнтації на підвищення інтенсифікації праці та зростання обсягів випуску в традиційних галузях в умовах "третьої хвилі". Разом з тим, відмовившись від використан­ня суто галузевого підходу в критеріальному визначенні меж нової економічної реальності, він не пропонує іншого інструментарію розмежування явищ третьої хвилі від дру­гої. Не надто сприяє науковому розумінню сутності нових явищ і дещо гіпертрофовані сподівання дослідника на пост-індустріалізм як на панацею від усіх негараздів минулого. Застереження викликає відсутність методики врахування зростання добробуту населення, обсягів випуску в умовах нових економічних координат третьої хвилі.

У традиційному аграрному суспільстві основним завдан­ням було забезпечення населення елементарними засобами до існування. Отже, зусилля були зосереджені на проблемах сільського господарства.

В індустріальному суспільстві ця проблема відійшла на другий план. У провідних країнах 5—6 % населення, зай­нятих у аграрному секторі, забезпечували продовольством усе суспільство. Домінуючу роль починає відігравати про­мисловість, яка є головним споживачем трудових ресурсів. Відбувається перехід до найвищого за У. Ростоу, етапу розвитку цього суспільства — століття високого масового споживання. Першочерговим завданням стає нагромаджен­ня матеріального багатства, гонитва за доходами.

Наступний етап пов'язаний з переходом від індустріаль­ного до постіндустріального суспільства. Для здійснення технологічних інновацій вирішального значення набуває гностична компонента. Обсяги знання стають настільки великими, що забезпечують якісний стрибок у цивілізацій-ному розвитку. Розвинуті комунікаційні засоби забезпе­чують вільне розповсюдження інформації, що дає змогу говорити про якісно новий тип суспільства.

Становлення постіндустріального суспільства являє со­бою найглибшу соціальну, економічну, технологічну й духовну революцію. її найважливішою складовою є станов­лення нового соціального типу людини й характеру суспіль­них відносин. Якщо в середині XX ст. життєвий шлях люди­ни майже повністю визначився її класовою чи стратною належністю, то наприкінці XX — початку XXI ст. найваж­ливішу роль відіграють її здібності, талановитість, осві­ченість та кваліфікація. Сучасна людина вже не боїться вмерти голодною смертю, не отримати задоволення базових потреб. Отже, особистість власноруч вибирає, чи торувати важкий шлях до матеріального добробуту, що проявляєть­ся в задоволенні багатьох штучних потреб, чи забезпечити розкриття своїх творчих здібностей у самовираженні. Посту­пово відмирають економічні зв'язки між людьми, побудо­вані на людожерській психології класичного капіталізму. Саме з цим пов'язане розповсюдження нині в розвинутих країнах "ринкового ренесансу". Характерною ознакою пост­індустріального суспільства є двосекторна економіка, яка складається з сектору виробництва матеріальних благ і послуг, де домінують класичні ринкові відносини, і секто­ру, де накопичується людський капітал, створюються сут-нісні сили людини. В цьому секторі панування ринкових відносин дуже сумнівне. Поступово другий сектор набуває домінантних рис, саме його розвиток визначає конкурен­тоспроможність країни, забезпечує технологічний прогрес, становлення новітніх галузей, випереджаючий розвиток. Прерогативи держави в цьому секторі поступово послаблю­ються, на арену виходить власне громадянське суспільство і виробництво людських сутнісних сил, їх структура забез­печується останнім.

Людський капітал особистості постіндустріального сус­пільства формується внаслідок величезних витрат праці на виховання дітей у родині, витрат держави, приватних фон­дів і батьків, з одного боку, та зусиль дітей, школярів, сту­дентів на опанування технологічними знаннями і ціннос­тями власної цивілізації та ін., це забезпечує зростання вартості життя постіндустріальної людини, яке можна оці­нити у середньому більш як в 1 млн дол. США, тобто три­кратне перевищення величини "людського капіталу" США суми всіх активів американських корпорацій.

Сучасні теоретики постіндустріального буття, так і не дійшовши до згоди у визначенні його сутності, звертають увагу на різні специфічні особливості нового, пропонують декілька можливих шляхів подальшого розвитку цього суспільства. Зокрема, Е. фон Вайцзеккер, Е.Б. Ловінс та Л.Х. Ловінс у своїй концепції "фактор "чотири" акценту­ють увагу на можливостях зростання продуктивності праці, скороченні ресурсомісткості товарів та послуг у сучасних умовах. Утім такий підхід є актуальнішим для технологіч­ного суспільства "другої хвилі", ніж модернізованого гомо-технологічного. Критичне сприйняття оцінюючого потен­ціалу показників ВВП/ВНП в умовах нового суспільства обумовлює пропозицію використовувати альтернативний показник індексу стійкого економічного добробуту (Index of Sustainable Economic Welfare'— ISEW). Проте властиво­сті цього показника щодо відображення параметрів нео-економічної динаміки виглядають вкрай слабкими, а ви­моги авторів використовувати його не як сателітний, а як головний показник нині є дещо поспішними.

М. Кастельс розглядає сучасне суспільство як суспіль­ство мережених структур, які виникають і активно поши­рюються в умовах становлення "інформаційної ери". Не­зважаючи на низку цікавих висновків щодо специфіки розвитку економічних відносин у нових умовах трансфор­мацій функцій капіталіста і робітника, визначення головних атрибутів домінуючих соціально-економічних про­цесів, автор залишається в полоні власної ідеї фікс щодо всеохопної ролі інформаційного чинника, пояснюючи всі перетворення в суспільній матерії саме його впливом.

Р. Інглегарт доходить висновку про поширення пост-матеріалістичних цінностей у країнах Західної Європи та Північної Америки, і саме вони, на його думку, окреслюють сферу докладання зусиль сучасного економічного суб'єкта, визначають мотиви його господарської діяльності. В ста­новленні нової спільності головний акцент автор робить на чиннику культури, а еволюційні зміни її локальних штамів обумовлюють потужність постмодерністських перетворень в економічному житті, детермінують переважання прогре­сивних чи стагнаційних тенденцій у царині наукових знань та прикладній технологічній сфері. Він спирається на до­мінанту генераційного механізму в формуванні нового суспільства. Тільки представники нових молодих поколінь можуть нести нову культуру, нову якість життя, забезпе­чувати оновлення суспільства, його нову структуру, цінніс­ну орієнтації. Отже, саме демографічний склад нації ви­значає час креативних претворень.

Т. Сакайя пропонує відмовитися від класичних підходів до визначення вартості продукції: орієнтація і на витрати, і на корисність в постіндустріальному суспільстві є анахро­нізмом. Становлення сучасної цивілізації є становленням суспільства, яке базується на цінностях, що створюються знаннями. Це, вважає науковець, призводить, з одного боку, до значної диверсифікації цін на аналогічну за спо­живчими якостями продукцію, адже покупець згоден сплачувати у кілька разів більше за товар, що втілює біль­шу "колективну мудрість" виробника, а, з іншого, до швид­коплинності попиту на таку продукцію, надзвичайної не­стабільності цін. Іншим напрямком розвитку майбутньої економічної системи, на думку автора, є дестандартизація товарів, викликана феноменальною суб'єктивованістю суспільства, намаганням виробників максимально задо­вольнити потреби споживачів. У своїх висновках дослідник непрямо спирається на концепцію "ефекту снобізму" Т. Веб-лена. Це змусило його відмовитися від пропозиції якісно нового підходу до розкриття механізму формування вар­тості в умовах становлення цивілізації знань, зазнаючи, що "розробка універсальної концепції <...> придатної щодо створеної знаннями вартості неможлива". Думка вченого, що виразною ознакою сьогодення є демасафікації вироб­ництва, не отримала логічного продовження у висновках щодо динаміки вартості продукції.

П. Пільцер, на відміну від більшості дослідників епохи постмодернізму, концентрує увагу саме на економічних аспектах нового буття. Він зазначає, що саме гностично-технологічний чинник слід визнати головним, таким, що забезпечив зростання економік розвинутих країн у період арабо-ізраїльської війни 1973 р. Автор намагається комп­лексно проаналізувати механізм постіндустріального зрос­тання, але, на жаль, головні зусилля концентрує на викрит­ті причин зменшення ресурсної залежності сучасного ви­робництва, виділяючи "технології запасів" та "технології використання". Дослідник вивчає нову економічну дійс­ність, використовуючи стару методологію, не виділяє якіс­них відмінностей між індустріальним та постіндустріаль-ним суспільствами. Звернувши увагу на потенційну мож­ливість скасування "обмежувачів темпів економічного зростання" в неоекономіці, досяжності "безмежного багат­ства", він пропонує такі "алхімічні" шляхи її реалізації, перспективність яких можна перевірити лише протягом досить невеликого, з історичного погляду, періоду часу. Через 20—ЗО років проігноровані проблеми знов повернуть­ся, ставши ще більш болісними, і розв'язати їх в межах репрезентованого науковцем варіанта економічно-неоеко-номічної системи буде вкрай складно. Економічна "алхімія" безмежного багатства П. Пільцера стала одним з наріжних каменів сучасного розуміння неоекономіки. Хоч з моменту визнання існування останньої у 1994 р. змістовне напов­нення впровадженого журналом "Fortune" терміна еволю­ціонувало й дещо змінилося, факти свідчать на користь тез науковця. Легкість нагромадження й передачі інформації в епоху постіндустріалізму породжує свої проблеми. Зростає небезпека формування поліцейської держави, за­гроза диктатури. В 90-ті роки XX ст. набатом звучать про­роцтва періоду глобальної смути (3. Бзежинський), зіткнен­ня цивілізацій (С. Хантінгтон), загрози планетарного хаосу (К. Санторо), завершення лібералізму (І. Валлерстайн) тощо. Перспективи розвитку постіндустріального суспіль­ства в такому контексті виглядають не надто оптимістич­ними. Додатковими чинниками, що обумовлять специфіку нового суспільства найближчими десятиріччями, є такі:

1. Нарешті чітко визначилась жорстка обмеженість при­родних ресурсів, більш того, поглиблюється їх поступове вичерпання, ускладнення екологічної ситуації.

2. Постійно розширюється платоспроможний попит, зростає кількість споживачів та обсяг споживання. Сти­мулюється задоволення віртуальних потреб, що вимагає задіяння все нових і нових ресурсів, прискорення їх вичер­пання.

3. Емерджентний науково-технічний прогрес призво­дить до надзвичайно швидкого морального застаріння об­ладнання, невиправданих витрат на технологічне пере­озброєння.

4. Останніми роками зростає порушення в співвідношен­ні між прогресивними інноваціями (ті, що забезпечують підвищення ефективності виробництва шляхом оптиміза-ції) та радикальними (інновації, що забезпечують прорив на певному напрямку, формують навколо себе інноваційний кластер) на користь перших.

На початку XXI ст. людство опинилося на епохальному зламі у своєму історичному розвитку, що відокремлює більш-менш благополучну історію людського роду від не­відомого і, найімовірніше, дуже небезпечного майбутнього. Настав кінець великої епохи зростання і еволюції люд­ства.

Технологічні досягнення людства все частіше викорис­товуються для знищення, руйнації, опановуються різними групами екстремістів та терористів. Особливо очевидною стає небезпечність процесів такого штибу після вересневих подій 2001 р. в м. Нью-Йорку. Кількість загроз, напевно, буде зростати в майбутньому, а причинами цього є:

— надто швидкий розвиток військових та інформацій­них технологій, що може викликати хакерські диверсії, агресії високорозвинених у військовому аспекті держав проти менш розвинених і адекватні дії останніх, вкрай небезпечні наслідки військової "еволюції догори ногами" (застосування нанотехнологій, дифузія фронтів, крите-ріальна невизначеність військових дій та стихійного ли­ха);

— посилення політичної, культурної та релігійної не­терпимості, зростання націоналізму, шовінізму, релігійно­го фундаменталізму тощо. Такі проблеми охоплюють не тільки традиційні ареали ісламської цивілізації, а й роз­повсюджуються на західнохристиянську, індуську, єврей­ську;

— зростання дефіциту головних ресурсів у планетарно­му масштабі: із голодом вдається справлятися лише част­ково навіть в США, де 13 млн дітей та підлітків не отриму­ють належної кількості калорій, а щодо нафти поширюють­ся апокаліптичні прогнози підвищення цін більш ніж до 100 дол.;

— загострюється конкуренція між СІЛА, Євросоюзом та очікується вихід на світову економічну арену нової могут­ньої держави Китаю;

— розрив між бідними країнами Півдня та багатими кра­їнами Півночі посилюється, що збільшує поле потенційних конфліктів та фінансову нестабільність;

— поглиблюється демографічна криза. Зростання насе­лення Землі майже повністю припадає на країни, що роз­виваються, тоді як в розвинених країнах відбувається змен­шення кількості представників титульних націй. І воно не припиниться, за оптимістичними сценаріями, до досягнення позначки 8 млрд та 12 млрд, за поміркованими. Стрімке збільшення кількості населення світу вимагає зростаючого виробництва продовольства і енергії, споживання мінераль­них ресурсів і призводить до посилення тиску на біосферу планети. Все ймовірнішими видаються апокаліптичні про­гнози на зразок "результатів моделі Медоузів". Небезпеч­ним є не тільки швидке зростання чисельності населення Землі, але і його нерівномірність в різних цивілізаціях, його непередбачуваність. Зростає тиск населення слабо-розвинених країн на кордонах з високорозвиненими, і частина цього населення "проривається" за все більш щіль­но зачинені брами світу "золотого мільярду". Зростають ксенофобія, все гучніше лунають заклики ізоляції високо-розвинених країн.

Слід зазначити, що майбутнє людства є вкрай невизна-ченим, існуючі прогнози — дуже непевними, але, в будь-якому разі, посилення цивілізаційних викликів потребує відповідної реакції. А це, безперечно, буде впливати на подальший розвиток української економіки.

8.3. Економічні проблеми взаємодії цивілізацій

Хоч цивілізації й виступають як утворення незалежні та функціонують відповідно до внутрішньої логіки свого розвитку, але повна автаркічність існування навряд чи можлива. Відсутність взаємодії з іншими цивілізаціями, орієнтація лише на власну ідентичність зможе забезпечити стабільність функціонування, але така стабільність буде стабільністю статичного суспільства, яке стагнує і прире­чене на повільне загнивання. Зустріч з іншою цивілізацією, яка розвивалась на засадах відкритості, асиміляції пози­тивних здобутків оточення буде для такої автаркічної ци-вілізації-стагната катастрофою. Отже, більші переваги, за природним відбором, має проект, що передбачає налашто-ваність цивілізації на співпрацю з іншими, активне сприйняття їх досягнень. Зрозуміло, що найбільш інтенсивно процес обміну досягненнями між цивілізаціями буде від­буватися в регіонах їх межування. Саме тут посилюються дифузійне взаємопроникнення, утворюються тимчасовий симбіоз між двома чи більше цивілізаціями. Такі регіони можуть розглядатися як зони цивілізаційних стиків. Ці стики можуть припадати і на області зіткнення окремих цивілізацій (наприклад, ісламської та православної на Ку­бані, Північному Кавказі та Криму), і на територіально невеликі зони зіткнення цивілізацій у межах однієї пара-цивілізації (західнохристиянська та християн Далекого Заходу в Ірландії та Уельсі, єврейська та ісламська в Іудеї та Єфремі).

Процеси розвитку суспільства за глобалізаційним сце­нарієм є головним напрямком сучасного світового розвит­ку. Але такий сценарій не є апріорі безальтернативним з формуванням однополюсного світу на чолі з західнохрис-тиянською цивілізацією. Навпаки, глобалізація передбачає не тільки посилення ролі західнохристиянських цінностей в сучасному світі, а й залучення досягнень інших цивіліза­цій у домінуючу цивілізацію. Ця обставина має враховува­тися Україною при розробці її стратегії розвитку та вхо­дження у світове співтовариство².

Кожна окрема цивілізація, за А.Дж. Тойнбі, визначаль­ною ознакою має наявність спільних для багатьох народів, що до неї входять, ціннісної орієнтації, традицій, норма­тивних та релігійних установ. Західнохристиянська цивілі­зація розпочала своє формування ще у першій половині І тисячоліття на військовому кордоні на місці сучасних Ель­засу та Лотарингії. Саме "мужні, звитяжні люди" з кордо­ну були першими носіями культури новоутвореної цивілі­зації. Головними її складовими виступили ідейно-ціннісні структури, притаманні представникам римського варіанта елліністичної цивілізації, та культурні надбання мешканців варварської півночі, насамперед, германських племен. Утворившись на невеликому клаптику землі, вона потому поширились по всій Західній Європі. Сучасна західнохрис-тиянська цивілізація вже не обмежується синтезом двох культур. Протягом багатьох століть до неї долучалися різ­ні складові, інкорпорація яких відбулась досить вдало — це й окремі самостійні цивілізаційні утворення, на зразок скандинавської цивілізації та цивілізації християн Дале­кого Заходу, і складові інших цивілізацій, на кшталт ко­лишніх складових ісламської цивілізації Іспанії та Мальти чи східнохристиянської Південної Італії та Сицилії. Нині ці цивілізації охопив мультикультуризаційний процес, у них потроху розчиняються елементи багатьох інших циві­лізації, привнесені багатомільйонною армією вихідців з інших континентів.

У межах сучасного Європейського Союзу дослідники³ звичайно відокремлюють "стару" Європу, до якої включа­ють країни Західної Європи та для якої західнохристиянсь-кі цінності є іманентними, та "нову" Європу, до складу якої входять нові члени євроспільноти і для яких такі цінності є надбаними. Це забезпечує різнобарвність Європи сього­дення, а наявність багатомільйонних діаспор представників православної, ісламської та індуської цивілізації взагалі перетворює наш континент на місце розташування полі-цивілізаційного утворення, мультикультурної спільноти.

Проблема визначення цивілізаційної належності нашої країни потребує врахування кількох головних чинників впливу. По-перше, це розвиток православних традицій у межах руської субцивілізації зі спиранням на східнохрис-тиянську цивілізацію з візантійськими коренями. Другий чинник почав відігравати важливу роль з часів зрілого Се­редньовіччя як результат інкорпорації до Західного світу шляхом залучення до Великого князівства Литовського, а потім — частково до австрійської держави, і передбачав широку співпрацю із західнохристиянською цивілізацією.

Український варіант православного суспільства, маючи глибинні відмінності від східного варіанта православного суспільства ще до появи Київської Русі, набув оформлення протягом часів постмонгольської навали, органічно поєд­навши в собі й ознаки західнохристиянської, східнохрис-тиянської та ісламської цивілізацій. Втім остаточного пе­реплавлення різних ознак цивілізаційному тиглі в Україні не відбулося й донині, синтез продовжується.

Україна належить до західноправославної субцивілізації східнохристиянської цивілізації сирійського парацивілі-заційного світу. Отже, західні цивілізаційні програми ма­ють в Україні цілеспрямовано адаптуватися до вітчизня­них, багато в чому, досить відмінних від західних, умов. Вод­ночас, Україна потенційно здатна сприймати західнохри­стиянські набутки найбільш адекватно, якщо порівняти з більшістю інших країн світу, оскільки має великий, майже тисячолітній, досвід такої адаптації.

На думку Ю.В. Павленко, однобічна орієнтація на Захід, що мала місце протягом останнього десятиліття, пов'язана не останньою чергою з хибним усвідомленням власної ци-вілізаційної ідентичності України⁴. Хоча розвиток взаємо­вигідних зв'язків з країнами Заходу, що мають необхідні для розвитку України капітали і технології, є вкрай важ­ливим, проте західні цивілізаційні надбання ще потрібно адаптувати до української специфіки. Орієнтація на високі західнохристиянські громадянсько-правові стандарти та прагнення до найтіснішої співпраці з відповідними країна­ми не повинні створювати ілюзії щодо західної ідентичності українців.

На південних своїх кордонах Україна стикається з іс­ламською цивілізацією. Історично близьке сусідство з цією цивілізацією також позначилось на культурно-ментальних особливостях нашого народу. Наявний досвід вдалого три­валого спілкування можна досить ефективно конвертувати в реалізацію конкретних спільних проектів.

Водночас, європейський вектор залишається для Украї­ни найголовнішим, а інтеграція в європейські економічні структури та до євроатлантичного блоку є однією з найваж­ливіших цілей на найближче майбутнє. Отже, нагальною проблемою виступає забезпечення прискоренного долучен-ня до соціально-економічних стандартів Заходу, запорукою чого є еволюційна трансформація окремих, несприятли­вих з огляду на цивілізаційні засади економічного прогре­су, ознак нашої субцивілізації. Це прискорить формування на теренах Великої Європи більш однорідного в цивіліза-ційному плані суперсуспільства. Такі трансформації не повинні набути негативного забарвлення через виконання окремими групами культуртрегерської місії, а забезпечити органічне поєднання корисного з корисним. Важливу роль в оцінці інтеграційних перспектив нашої держави відігра­ють не тільки цивілізаційні аспекти, а й економічна скла­дова. У цьому сенсі не останнє значення для України мають наслідки розширення ЄС на схід та південь. В цілому при­єднання до ЄС історично близьких Україні країн, традицій­но важливих торговельних партнерів надає об'єктивних підстав для сподівань щодо значного зростання обсягів експортно-імпортних операцій між Україною та ЄС.

Втім існують і негативні наслідки такого розширення. Зокрема, це призведе до підвищення рівня нетарифного протекціонізму щодо окремих вітчизняних товарів, погір­шить можливості поставок до нових членів ЄС високотех-нологічної продукції через дію складних для виконання стандартів, призведе до поширення сфери застосування антидемпінгових заходів стосовно вітчизняної продукції.

Остаточне вирішення проблеми вступу України до ЄС — справа не найближчих років. Значне відставання нашої країни з низки позицій унеможливлює швидке просування в цьому напрямку. Так, за рівнем розвитку людського по­тенціалу, який сьогодні є одним із найважливіших чинни­ків конкурентоспроможності нації, Україна посідає лише 80-те місце серед 173 країн світу, а більшість членів ЄС вхо­дять до першої "двадцятки". Найкращі ж з нових членів ЄС вже досягли рівня найменш відсталої щодо цього країни ЄС — Португалії: Кіпр — 26, Словенія — 29, Мальта — ЗО.

 

С. Кіреєв серед головних чинників значного відставання України за рівнем інституційного розвитку виділяє такі:

1) незавершеність інституційних перетворень у напрямі становлення розвиненої ринкової системи;

2) нерішучість політики стосовно структурних реформ в економіці. У результаті продовжують домінувати за­старілі, безперспективні в довгостроковому аспекті галузі, галузі, що не мають майбутнього в європейському тренді розвитку економіки нашої країни;

3) розрив між інтелектуальним рівнем розвитку та ре­альним станом економічного потенціалу, за якого малопо­мітні інтелектомісткі виробництва. В Україні індекс розвит­ку освіти сягає 0,92 (за максимального можливого значен­ня 1,0), що практично дорівнює аналогічному показнику Японії (0,93), але це поки що не позначається належним чином на позиціях країни на світових ринках товарів і послуг.

Отже, перед Україною постала низка надзвичайно склад­них питань, від вирішення яких буде залежати її вступ до Європейського Союзу.