Становлення постіндустріального суспільства та місце в ньому України

Завершення епохи "проспериті" 20-х років XX ст. було знаковою подією в розвитку індустріальної цивілізації. Все чіткішими ставали ознаки формування передумов переходу людства на новий рівень цивілізаційного розвитку.

У 30-х роках XX ст. з'являється перша праця "Благе суспільство" У. Ліппмана, що знаменує наближення епохи постіндустріального суспільства. Явища постіндустріальної природи (а сам термін постіндустріалізму забариться зі своєю появою на 20 років) ще не отримали достатнього поширення, щоб можна було їх явно локалізувати, революційні зміни в технологічній організації та трансформація знань у безпосередній виробничий чинник були ще попереду. Тож "Благе суспільство" У. Ліппмана було досить утопічним новим суспільством загального процвітання та добробуту, визначаючи специфіку якого автор використовує дещо розпливчасті критерії, якісна відмінність його від "не благого" залишається не дуже зрозумілою. Але ця праця як передвісник нової епохи, нової онтології чи навіть постонтології суспільства, сприяла вибуховому формуванню в 60—70-ті роках теоретичних концепцій, що мали пояснити поширення явищ та процесів, заперечити існування яких було вже неможливо, а класична економічна теорія демонструвала неспроможність розкрити їх сутність, запропонувати рецепти вирішення нових проблем старим набором інструментів. Втім ці теорії, поєднуючись стійкою відразою до застосування класичних важелів для розв'язання нових проблем модернізованого суспільства, характеризуються значним різноманіттям за усіма аспектами за межами сфери дії цього алергенту. Все ж можна визначити декілька основних напрямків, за якими відбувалися дослідження становлення нового постіндустріального суспільства, вибір та проектування певних знакових характеристик сучасного, основних тенденцій розвитку на майбутнє. Одним з таких є напрямок оновлення, в межах якого були запропоновані теорії "завершеного" суспільства Д. Мак-клелланда (1961), "нового" П. Дракера (1962), "зрілого" Д. Габора (1972), "нового індустріального" Дж. Гелбрейта (1976) та "постсучасного" суспільства Ж.Ф. Ліотара (1979). Інша група вчених сконцентрувала увагу на дослідженні ролі людини в новому транзитивному суспільстві, спробувала розглянути механізми адаптації економічного суб'єкта з фіксованими набором стереотипів поведінки до відмінних, перманентно нестійких умов епохи модерну. Найбільш видатними розробками в межах цього напрямку є концепції "активного суспільства" А. Етционі (1975), "кооперативного суспільства" Д. Кліффорда (1977) та "організаційного суспільства" Р. Престуса (1978).

Перехід до нових стандартів господарської діяльності, на думку багатьох дослідників, буде відбуватися поступово, іманентні властивості нового світу будуть спочатку притаманні лише окремим явищам та процесам, виступати в нерозвинутій, ембріональній формі, але з часом будуть поширюватися, утворювати кластери нового і дифундувати в соціально-економічний організм старого, забезпечуючи таким чином появу й розгортання якісно відмінної структури. Але еволюційний характер змін не заперечує існування переломного пункту, кардинального зсуву в суспільному житті, поява якого в певній сфері детермінує перетворення всієї системи в нову. Така суспільно-економічна трансформація має стрибкоподібний характер і вихідними її пунктами можуть бути різні події: чи "терціарна революція" за Ж. Фурастьє, яка знаменувала затвердження домінуючого становища економіки сервісу, чи "друга американська революція" за Дж. Рокфеллером, що знайшла вияв у стрімкому зростанню обсягів випуску індустріальної продукції.

Результатом розповсюдження новацій, отримання ними всеохоплюючого значення є поява нового типу економічного середовища, виникнення специфічної цивілізації, яка розглядається різними представниками наукового співтовариства у вигляді "раціонального суспільства" Ю. Хабер-маса, "цивілізації дозвілля" Ж. Дюмазедьє, "цивілізації могутності" Б. де Жувенеля, "простого світу" К. Хаммера, "істинного світу" Ю. Галтунга, "поворотної цивілізації" Ж.-П. Квінтина чи "нового світу" Б. Сена.

На жаль, більшість таких підходів мали монокритеріаль-ний характер і забезпечували в кращому випадку однобічну характеристику нового суспільства, вони були не в змозі пояснити природу всього різноманіття виявів транзитивного економічного життя. Разом з тим вони заклали засади подальшого розвитку теоретичних концепцій, що повинні були допомогти зрозуміти специфіку сучасності, визначити головні детермінанти поведінки "неораціональної" людини в новому середовищі. Але рух цього нового суспільства ще не тільки не завершений, а навіть ще не отримав однозначно чіткого вияву. Іманентні йому властивості характеризуються настільки значними девіаціями в просторово-часовому аспекті (аж до взаємовиключення), а дійти науковому співтовариству одностайності в категоріальній визначеності цієї сукупності явищ нетрадиційного до того важко, що не існує навіть єдності щодо його назви. Так, С. Аастром розглядає постпротестантське суспільство, Р. Баркет — постнафтове, 3. Бзежинський — технотронне, К. Боулдінг — постцивілізаційне, Р. Дарендорф — постка-піталістичне, Г. Кан — постісторичне, К. Керр — багатовимірне, Г. Ліхтхайм — постбуржуазне, Р. Сейденберг — постісторичне, А. Турен — програмоване. Такі відмінності ще раз свідчать як про болючість пошуків головної ознаки нового суспільства, так і виступають наочною демонстрацією його справжньої багатоплановості, глобальності, синхронного протікання декількох взаємопов'язаних процесів. Незважаючи на таке буяння постіндустріальної думки, численність оригінальних підходів, десятиліття активної наукової праці цілої когорти вчених у цій царині дають змогу виділити серед багатьох теорій найбільш вагоміші праці, які справили значний вплив на сучасне розуміння нового суспільства, а, отже, виявились плідними на практиці. Такими працями, насамперед, є розробки У. Ростоу, Дж. Гелбрейта, Д. Белла і Е. Тоффлера.

За У. Ростоу, економічна система проходить декілька етапів розвитку: традиційне суспільство, перехідне суспільство, стадія підйому, стадія швидкого визрівання та століття високого масового споживання. Виділяючи відмінні ознаки цих стадій, критеріально відособлюючи їх, автор акцентує увагу на ступені розвитку виробничих сил суспільства. Втім вчений не вважає за необхідне безпосередньо визначати набір критеріїв, ознаки подає дещо довільно, а поділ загалом є суб'єктивним. Автор не робить спроб визначити глибинні причини, через які відбуваються зміни в економічній системі, не є допитливим шукачем прихованої сутності явищ й обмежується лише пасивною реєстрацією фактів. Як атрибут видимих зовнішніх виявів поступу він розглядає зміни в галузевій структурі випуску, що призводить до перетворень і в сфері споживання, і в якостях робочої сили, що пропонується. При цьому зазначаючи, що кожна нова стадія розвитку відповідає прогресивним змінам у структурі виробництва і виявляється в кількісному аспекті зростанням обсягу випуску, науковець вбачає важливу роль для їх забезпечення психологічних чинників. Дослідник реанімує категорії "схильності", констатуючи, що темпи економічного зростання детермінуються темпами зростання чинників праці та капіталу, які, у свою чергу, залежать від змін у "схильності до матеріального прогресу", "схильності до дітонародження" тощо. На думку автора, мотиви виробничої діяльності й робітників, і підприємців слід розглядати як тотожні, а зміст їх залишається фіксованим, незважаючи на еволюцію економічної системи. Значним недоліком концепції У. Ростоу є те, що він практично не враховує гностичну компоненту для забезпечення позитивного руху світової економіки. Проте констатація формування суспільства споживання як головної ознаки сучасності, визначення загального, за всіма прошарками, зростання реального добробуту населення розвинутих країн як невід'ємної ознаки цього суспільства не тільки були враховані наступниками, але й стали фундаментальними принципами в становленні сучасної теорії постіндустріаліз-му. У. Ростоу одним з перших зрозумів кардинальну відмінність трансформацій у сучасній економіці від перетворень в минулому і завбачливо відмовився від галузевого принципу, який він старанно обстоював у класифікації перших п'яти стадій економічного зростання, на користь іншого, внутрішньогалузевого, характеризуючи нову шосту стадію — стадію "пошуку шляхів якісного поліпшення життєвих умов людини".

Радикальну модернізацію ринкової системи спробував описати Дж. Гелбрейт за допомогою своєї концепції "нового індустріального суспільства". Але це суспільство, на думку автора, є простим віддзеркаленням процесів формування державно-монополістичного капіталізму. Головними ознаками нової системи дослідник визначає: домінування крупних корпорацій, посилення втручання держави в економічне життя та плановий характер. Концентрація уваги на фіксації дійсності завадила вченому розкрити перспективи розвитку цього суспільства, побачити постіндустріаль-ний вектор його руху. Не досить виваженими виявились заяви автора щодо поділу корпорацій на підприємницькі та зрілі, а апелювання до наявності ринково ірраціональних цілей в останніх під час визначення критерію їх розрізнення викликають скептицизм, оскільки вчений вважає, що такі фірми виступають в іпостасі соціальних агентів, які послаблюють напруження в суспільстві і не мають на меті максимізацію прибутків. Насправді декларовані соціальні орієнтири діяльності корпорацій були лише замаскованою формою гонитви за прибутком і такі ознаки нового суспільства репрезентують лише косметичну модернізацію, а не радикальну трансформацію його формату. З іншого боку Дж. Гелбрейт головним чинником розвитку нового суспільства вважає чинник "техніки", трактуючи його в дуже широкому розумінні. Техніка, на думку дослідника, включає науку, машини, кваліфіковану працю інженерно-технічного персоналу, машинне устаткування і суспільний поділ праці. Саме прогресивні зміни в цих компонентах обумовлюють розвиток нового індустріального суспільства, впливають на еволюцію соціально-економічних відносин, детермінують поступове посилення ролі технократії. Відправним пунктом зростання могутності "техніки" є наука, яка забезпечує і появу нових знань, і їх поширення, використання в інженерних аплікаціях.

Важливим внеском іншого американського вченого, Д. Бел л а у становлення постіндустріальної теорії є розробка спеціальної методологічної бази дослідження розвитку суспільно-історичного процесу, впровадження нового "осьового" принципу. Виділяючи три етапи в розвитку суспільства — доіндустріалізм, індустріалізм та постіндустріалізм, дослідник зазначає, що вони "являють собою концептуальні ряди вздовж осі, за яку взяті виробництво та види знань, що використовуються". Декларуючи неухильне дотримання принципу верховенства критерію знань, автор пропонує концептуальну схему, що фактично передбачає ототожнення постіндустріальної економіки з економікою послуг.

Е. Тоффлер створює оригінальну концепцію "трьох хвиль". Перша хвиля відповідає традиційному аграрному суспільству, друга передбачає домінування індустріального виробництва, а третя — суперіндустріального, тобто домінування виробництва послуг та стрімкий розквіт фірм, що займаються виготовленням "емоційного життя" на кшталт музичних творів, кінофільмів тощо. Дослідження дало змогу автору виявити, що галузевий підхід у розпізнанні "хвиль" є явно обмеженим, а "шок майбутнього" є набагато потужнішим — він комплексно охоплює усі сфери діяльності людини і призводить до змін у шкалі ціннісної орієнтації економічних суб'єктів. Становлення суспільства "третьої хвилі" супроводжується формуванням нової психосфе-ри, зростанням громадськості, виникненням виробника для себе, створенням "конфігуративного Я", демасафікацією виробництва та родинною нуклеаризацією. Е. Тоффлер стверджує, що нова структура буде більш диференційованою, внутрішньо взаємозалежною, складнішою за попередню, а процес її утворення буде супроводжуватися значними хаотичними перетвореннями, спланувати чи спрогно-зувати протікання яких неможливо, еволюційні зміни будуть мати емерджентний (стрибкоподібний) характер. Нове економічне життя вимагає й застосування нового інструментарію пізнання, і вчений одним з найперших починає активно застосовувати апарат дослідження дисипативних структур до економічної системи. Важливим внеском у теорію постіндустріалізму є визначення Е. Тоффлером шляхів забезпечення господарського піднесення в країнах, що не належать до розвинутого центру, розкриття фатальності орієнтації на підвищення інтенсифікації праці та зростання обсягів випуску в традиційних галузях в умовах "третьої хвилі". Разом з тим, відмовившись від використання суто галузевого підходу в критеріальному визначенні меж нової економічної реальності, він не пропонує іншого інструментарію розмежування явищ третьої хвилі від другої. Не надто сприяє науковому розумінню сутності нових явищ і дещо гіпертрофовані сподівання дослідника на пост-індустріалізм як на панацею від усіх негараздів минулого. Застереження викликає відсутність методики врахування зростання добробуту населення, обсягів випуску в умовах нових економічних координат третьої хвилі.

У традиційному аграрному суспільстві основним завданням було забезпечення населення елементарними засобами до існування. Отже, зусилля були зосереджені на проблемах сільського господарства.

В індустріальному суспільстві ця проблема відійшла на другий план. У провідних країнах 5—6 % населення, зайнятих у аграрному секторі, забезпечували продовольством усе суспільство. Домінуючу роль починає відігравати промисловість, яка є головним споживачем трудових ресурсів. Відбувається перехід до найвищого за У. Ростоу, етапу розвитку цього суспільства — століття високого масового споживання. Першочерговим завданням стає нагромадження матеріального багатства, гонитва за доходами.

Наступний етап пов'язаний з переходом від індустріального до постіндустріального суспільства. Для здійснення технологічних інновацій вирішального значення набуває гностична компонента. Обсяги знання стають настільки великими, що забезпечують якісний стрибок у цивілізацій-ному розвитку. Розвинуті комунікаційні засоби забезпечують вільне розповсюдження інформації, що дає змогу говорити про якісно новий тип суспільства.

Становлення постіндустріального суспільства являє собою найглибшу соціальну, економічну, технологічну й духовну революцію. її найважливішою складовою є становлення нового соціального типу людини й характеру суспільних відносин. Якщо в середині XX ст. життєвий шлях людини майже повністю визначився її класовою чи стратною належністю, то наприкінці XX — початку XXI ст. найважливішу роль відіграють її здібності, талановитість, освіченість та кваліфікація. Сучасна людина вже не боїться вмерти голодною смертю, не отримати задоволення базових потреб. Отже, особистість власноруч вибирає, чи торувати важкий шлях до матеріального добробуту, що проявляється в задоволенні багатьох штучних потреб, чи забезпечити розкриття своїх творчих здібностей у самовираженні. Поступово відмирають економічні зв'язки між людьми, побудовані на людожерській психології класичного капіталізму. Саме з цим пов'язане розповсюдження нині в розвинутих країнах "ринкового ренесансу". Характерною ознакою постіндустріального суспільства є двосекторна економіка, яка складається з сектору виробництва матеріальних благ і послуг, де домінують класичні ринкові відносини, і сектору, де накопичується людський капітал, створюються сут-нісні сили людини. В цьому секторі панування ринкових відносин дуже сумнівне. Поступово другий сектор набуває домінантних рис, саме його розвиток визначає конкурентоспроможність країни, забезпечує технологічний прогрес, становлення новітніх галузей, випереджаючий розвиток. Прерогативи держави в цьому секторі поступово послаблюються, на арену виходить власне громадянське суспільство і виробництво людських сутнісних сил, їх структура забезпечується останнім.

Людський капітал особистості постіндустріального суспільства формується внаслідок величезних витрат праці на виховання дітей у родині, витрат держави, приватних фондів і батьків, з одного боку, та зусиль дітей, школярів, студентів на опанування технологічними знаннями і цінностями власної цивілізації та ін., це забезпечує зростання вартості життя постіндустріальної людини, яке можна оцінити у середньому більш як в 1 млн дол. США, тобто трикратне перевищення величини "людського капіталу" США суми всіх активів американських корпорацій.

Сучасні теоретики постіндустріального буття, так і не дійшовши до згоди у визначенні його сутності, звертають увагу на різні специфічні особливості нового, пропонують декілька можливих шляхів подальшого розвитку цього суспільства. Зокрема, Е. фон Вайцзеккер, Е.Б. Ловінс та Л.Х. Ловінс у своїй концепції "фактор "чотири" акцентують увагу на можливостях зростання продуктивності праці, скороченні ресурсомісткості товарів та послуг у сучасних умовах. Утім такий підхід є актуальнішим для технологічного суспільства "другої хвилі", ніж модернізованого гомо-технологічного. Критичне сприйняття оцінюючого потенціалу показників ВВП/ВНП в умовах нового суспільства обумовлює пропозицію використовувати альтернативний показник індексу стійкого економічного добробуту (Index of Sustainable Economic Welfare'— ISEW). Проте властивості цього показника щодо відображення параметрів нео-економічної динаміки виглядають вкрай слабкими, а вимоги авторів використовувати його не як сателітний, а як головний показник нині є дещо поспішними.

М. Кастельс розглядає сучасне суспільство як суспільство мережених структур, які виникають і активно поширюються в умовах становлення "інформаційної ери". Незважаючи на низку цікавих висновків щодо специфіки розвитку економічних відносин у нових умовах трансформацій функцій капіталіста і робітника, визначення головних атрибутів домінуючих соціально-економічних процесів, автор залишається в полоні власної ідеї фікс щодо всеохопної ролі інформаційного чинника, пояснюючи всі перетворення в суспільній матерії саме його впливом.

Р. Інглегарт доходить висновку про поширення пост-матеріалістичних цінностей у країнах Західної Європи та Північної Америки, і саме вони, на його думку, окреслюють сферу докладання зусиль сучасного економічного суб'єкта, визначають мотиви його господарської діяльності. В становленні нової спільності головний акцент автор робить на чиннику культури, а еволюційні зміни її локальних штамів обумовлюють потужність постмодерністських перетворень в економічному житті, детермінують переважання прогресивних чи стагнаційних тенденцій у царині наукових знань та прикладній технологічній сфері. Він спирається на домінанту генераційного механізму в формуванні нового суспільства. Тільки представники нових молодих поколінь можуть нести нову культуру, нову якість життя, забезпечувати оновлення суспільства, його нову структуру, ціннісну орієнтації. Отже, саме демографічний склад нації визначає час креативних претворень.

Т. Сакайя пропонує відмовитися від класичних підходів до визначення вартості продукції: орієнтація і на витрати, і на корисність в постіндустріальному суспільстві є анахронізмом. Становлення сучасної цивілізації є становленням суспільства, яке базується на цінностях, що створюються знаннями. Це, вважає науковець, призводить, з одного боку, до значної диверсифікації цін на аналогічну за споживчими якостями продукцію, адже покупець згоден сплачувати у кілька разів більше за товар, що втілює більшу "колективну мудрість" виробника, а, з іншого, до швидкоплинності попиту на таку продукцію, надзвичайної нестабільності цін. Іншим напрямком розвитку майбутньої економічної системи, на думку автора, є дестандартизація товарів, викликана феноменальною суб'єктивованістю суспільства, намаганням виробників максимально задовольнити потреби споживачів. У своїх висновках дослідник непрямо спирається на концепцію "ефекту снобізму" Т. Веб-лена. Це змусило його відмовитися від пропозиції якісно нового підходу до розкриття механізму формування вартості в умовах становлення цивілізації знань, зазнаючи, що "розробка універсальної концепції <...> придатної щодо створеної знаннями вартості неможлива". Думка вченого, що виразною ознакою сьогодення є демасафікації виробництва, не отримала логічного продовження у висновках щодо динаміки вартості продукції.

П. Пільцер, на відміну від більшості дослідників епохи постмодернізму, концентрує увагу саме на економічних аспектах нового буття. Він зазначає, що саме гностично-технологічний чинник слід визнати головним, таким, що забезпечив зростання економік розвинутих країн у період арабо-ізраїльської війни 1973 р. Автор намагається комплексно проаналізувати механізм постіндустріального зростання, але, на жаль, головні зусилля концентрує на викритті причин зменшення ресурсної залежності сучасного виробництва, виділяючи "технології запасів" та "технології використання". Дослідник вивчає нову економічну дійсність, використовуючи стару методологію, не виділяє якісних відмінностей між індустріальним та постіндустріаль-ним суспільствами. Звернувши увагу на потенційну можливість скасування "обмежувачів темпів економічного зростання" в неоекономіці, досяжності "безмежного багатства", він пропонує такі "алхімічні" шляхи її реалізації, перспективність яких можна перевірити лише протягом досить невеликого, з історичного погляду, періоду часу. Через 20—ЗО років проігноровані проблеми знов повернуться, ставши ще більш болісними, і розв'язати їх в межах репрезентованого науковцем варіанта економічно-неоеко-номічної системи буде вкрай складно. Економічна "алхімія" безмежного багатства П. Пільцера стала одним з наріжних каменів сучасного розуміння неоекономіки. Хоч з моменту визнання існування останньої у 1994 р. змістовне наповнення впровадженого журналом "Fortune" терміна еволюціонувало й дещо змінилося, факти свідчать на користь тез науковця. Легкість нагромадження й передачі інформації в епоху постіндустріалізму породжує свої проблеми. Зростає небезпека формування поліцейської держави, загроза диктатури. В 90-ті роки XX ст. набатом звучать пророцтва періоду глобальної смути (3. Бзежинський), зіткнення цивілізацій (С. Хантінгтон), загрози планетарного хаосу (К. Санторо), завершення лібералізму (І. Валлерстайн) тощо. Перспективи розвитку постіндустріального суспільства в такому контексті виглядають не надто оптимістичними. Додатковими чинниками, що обумовлять специфіку нового суспільства найближчими десятиріччями, є такі:

1. Нарешті чітко визначилась жорстка обмеженість природних ресурсів, більш того, поглиблюється їх поступове вичерпання, ускладнення екологічної ситуації.

2. Постійно розширюється платоспроможний попит, зростає кількість споживачів та обсяг споживання. Стимулюється задоволення віртуальних потреб, що вимагає задіяння все нових і нових ресурсів, прискорення їх вичерпання.

3. Емерджентний науково-технічний прогрес призводить до надзвичайно швидкого морального застаріння обладнання, невиправданих витрат на технологічне переозброєння.

4. Останніми роками зростає порушення в співвідношенні між прогресивними інноваціями (ті, що забезпечують підвищення ефективності виробництва шляхом оптиміза-ції) та радикальними (інновації, що забезпечують прорив на певному напрямку, формують навколо себе інноваційний кластер) на користь перших.

На початку XXI ст. людство опинилося на епохальному зламі у своєму історичному розвитку, що відокремлює більш-менш благополучну історію людського роду від невідомого і, найімовірніше, дуже небезпечного майбутнього. Настав кінець великої епохи зростання і еволюції людства.

Технологічні досягнення людства все частіше використовуються для знищення, руйнації, опановуються різними групами екстремістів та терористів. Особливо очевидною стає небезпечність процесів такого штибу після вересневих подій 2001 р. в м. Нью-Йорку. Кількість загроз, напевно, буде зростати в майбутньому, а причинами цього є:

— надто швидкий розвиток військових та інформаційних технологій, що може викликати хакерські диверсії, агресії високорозвинених у військовому аспекті держав проти менш розвинених і адекватні дії останніх, вкрай небезпечні наслідки військової "еволюції догори ногами" (застосування нанотехнологій, дифузія фронтів, крите-ріальна невизначеність військових дій та стихійного лиха);

— посилення політичної, культурної та релігійної нетерпимості, зростання націоналізму, шовінізму, релігійного фундаменталізму тощо. Такі проблеми охоплюють не тільки традиційні ареали ісламської цивілізації, а й розповсюджуються на західнохристиянську, індуську, єврейську;

— зростання дефіциту головних ресурсів у планетарному масштабі: із голодом вдається справлятися лише частково навіть в США, де 13 млн дітей та підлітків не отримують належної кількості калорій, а щодо нафти поширюються апокаліптичні прогнози підвищення цін більш ніж до 100 дол.;

— загострюється конкуренція між СІЛА, Євросоюзом та очікується вихід на світову економічну арену нової могутньої держави Китаю;

— розрив між бідними країнами Півдня та багатими країнами Півночі посилюється, що збільшує поле потенційних конфліктів та фінансову нестабільність;

— поглиблюється демографічна криза. Зростання населення Землі майже повністю припадає на країни, що розвиваються, тоді як в розвинених країнах відбувається зменшення кількості представників титульних націй. І воно не припиниться, за оптимістичними сценаріями, до досягнення позначки 8 млрд та 12 млрд, за поміркованими. Стрімке збільшення кількості населення світу вимагає зростаючого виробництва продовольства і енергії, споживання мінеральних ресурсів і призводить до посилення тиску на біосферу планети. Все ймовірнішими видаються апокаліптичні прогнози на зразок "результатів моделі Медоузів". Небезпечним є не тільки швидке зростання чисельності населення Землі, але і його нерівномірність в різних цивілізаціях, його непередбачуваність. Зростає тиск населення слабо-розвинених країн на кордонах з високорозвиненими, і частина цього населення "проривається" за все більш щільно зачинені брами світу "золотого мільярду". Зростають ксенофобія, все гучніше лунають заклики ізоляції високо-розвинених країн.

Слід зазначити, що майбутнє людства є вкрай невизна-ченим, існуючі прогнози — дуже непевними, але, в будь-якому разі, посилення цивілізаційних викликів потребує відповідної реакції. А це, безперечно, буде впливати на подальший розвиток української економіки.

8.3. Економічні проблеми взаємодії цивілізацій

Хоч цивілізації й виступають як утворення незалежні та функціонують відповідно до внутрішньої логіки свого розвитку, але повна автаркічність існування навряд чи можлива. Відсутність взаємодії з іншими цивілізаціями, орієнтація лише на власну ідентичність зможе забезпечити стабільність функціонування, але така стабільність буде стабільністю статичного суспільства, яке стагнує і приречене на повільне загнивання. Зустріч з іншою цивілізацією, яка розвивалась на засадах відкритості, асиміляції позитивних здобутків оточення буде для такої автаркічної ци-вілізації-стагната катастрофою. Отже, більші переваги, за природним відбором, має проект, що передбачає налашто-ваність цивілізації на співпрацю з іншими, активне сприйняття їх досягнень. Зрозуміло, що найбільш інтенсивно процес обміну досягненнями між цивілізаціями буде відбуватися в регіонах їх межування. Саме тут посилюються дифузійне взаємопроникнення, утворюються тимчасовий симбіоз між двома чи більше цивілізаціями. Такі регіони можуть розглядатися як зони цивілізаційних стиків. Ці стики можуть припадати і на області зіткнення окремих цивілізацій (наприклад, ісламської та православної на Кубані, Північному Кавказі та Криму), і на територіально невеликі зони зіткнення цивілізацій у межах однієї пара-цивілізації (західнохристиянська та християн Далекого Заходу в Ірландії та Уельсі, єврейська та ісламська в Іудеї та Єфремі).

Процеси розвитку суспільства за глобалізаційним сценарієм є головним напрямком сучасного світового розвитку. Але такий сценарій не є апріорі безальтернативним з формуванням однополюсного світу на чолі з західнохрис-тиянською цивілізацією. Навпаки, глобалізація передбачає не тільки посилення ролі західнохристиянських цінностей в сучасному світі, а й залучення досягнень інших цивілізацій у домінуючу цивілізацію. Ця обставина має враховуватися Україною при розробці її стратегії розвитку та входження у світове співтовариство².

Кожна окрема цивілізація, за А.Дж. Тойнбі, визначальною ознакою має наявність спільних для багатьох народів, що до неї входять, ціннісної орієнтації, традицій, нормативних та релігійних установ. Західнохристиянська цивілізація розпочала своє формування ще у першій половині І тисячоліття на військовому кордоні на місці сучасних Ельзасу та Лотарингії. Саме "мужні, звитяжні люди" з кордону були першими носіями культури новоутвореної цивілізації. Головними її складовими виступили ідейно-ціннісні структури, притаманні представникам римського варіанта елліністичної цивілізації, та культурні надбання мешканців варварської півночі, насамперед, германських племен. Утворившись на невеликому клаптику землі, вона потому поширились по всій Західній Європі. Сучасна західнохрис-тиянська цивілізація вже не обмежується синтезом двох культур. Протягом багатьох століть до неї долучалися різні складові, інкорпорація яких відбулась досить вдало — це й окремі самостійні цивілізаційні утворення, на зразок скандинавської цивілізації та цивілізації християн Далекого Заходу, і складові інших цивілізацій, на кшталт колишніх складових ісламської цивілізації Іспанії та Мальти чи східнохристиянської Південної Італії та Сицилії. Нині ці цивілізації охопив мультикультуризаційний процес, у них потроху розчиняються елементи багатьох інших цивілізації, привнесені багатомільйонною армією вихідців з інших континентів.

У межах сучасного Європейського Союзу дослідники³звичайно відокремлюють "стару" Європу, до якої включають країни Західної Європи та для якої західнохристиянсь-кі цінності є іманентними, та "нову" Європу, до складу якої входять нові члени євроспільноти і для яких такі цінності є надбаними. Це забезпечує різнобарвність Європи сьогодення, а наявність багатомільйонних діаспор представників православної, ісламської та індуської цивілізації взагалі перетворює наш континент на місце розташування полі-цивілізаційного утворення, мультикультурної спільноти.

Проблема визначення цивілізаційної належності нашої країни потребує врахування кількох головних чинників впливу. По-перше, це розвиток православних традицій у межах руської субцивілізації зі спиранням на східнохрис-тиянську цивілізацію з візантійськими коренями. Другий чинник почав відігравати важливу роль з часів зрілого Середньовіччя як результат інкорпорації до Західного світу шляхом залучення до Великого князівства Литовського, а потім — частково до австрійської держави, і передбачав широку співпрацю із західнохристиянською цивілізацією.

Український варіант православного суспільства, маючи глибинні відмінності від східного варіанта православного суспільства ще до появи Київської Русі, набув оформлення протягом часів постмонгольської навали, органічно поєднавши в собі й ознаки західнохристиянської, східнохрис-тиянської та ісламської цивілізацій. Втім остаточного переплавлення різних ознак цивілізаційному тиглі в Україні не відбулося й донині, синтез продовжується.

Україна належить до західноправославної субцивілізації східнохристиянської цивілізації сирійського парацивілі-заційного світу. Отже, західні цивілізаційні програми мають в Україні цілеспрямовано адаптуватися до вітчизняних, багато в чому, досить відмінних від західних, умов. Водночас, Україна потенційно здатна сприймати західнохристиянські набутки найбільш адекватно, якщо порівняти з більшістю інших країн світу, оскільки має великий, майже тисячолітній, досвід такої адаптації.

На думку Ю.В. Павленко, однобічна орієнтація на Захід, що мала місце протягом останнього десятиліття, пов'язана не останньою чергою з хибним усвідомленням власної ци-вілізаційної ідентичності України⁴. Хоча розвиток взаємовигідних зв'язків з країнами Заходу, що мають необхідні для розвитку України капітали і технології, є вкрай важливим, проте західні цивілізаційні надбання ще потрібно адаптувати до української специфіки. Орієнтація на високі західнохристиянські громадянсько-правові стандарти та прагнення до найтіснішої співпраці з відповідними країнами не повинні створювати ілюзії щодо західної ідентичності українців.

На південних своїх кордонах Україна стикається з ісламською цивілізацією. Історично близьке сусідство з цією цивілізацією також позначилось на культурно-ментальних особливостях нашого народу. Наявний досвід вдалого тривалого спілкування можна досить ефективно конвертувати в реалізацію конкретних спільних проектів.

Водночас, європейський вектор залишається для України найголовнішим, а інтеграція в європейські економічні структури та до євроатлантичного блоку є однією з найважливіших цілей на найближче майбутнє. Отже, нагальною проблемою виступає забезпечення прискоренного долучен-ня до соціально-економічних стандартів Заходу, запорукою чого є еволюційна трансформація окремих, несприятливих з огляду на цивілізаційні засади економічного прогресу, ознак нашої субцивілізації. Це прискорить формування на теренах Великої Європи більш однорідного в цивіліза-ційному плані суперсуспільства. Такі трансформації не повинні набути негативного забарвлення через виконання окремими групами культуртрегерської місії, а забезпечити органічне поєднання корисного з корисним. Важливу роль в оцінці інтеграційних перспектив нашої держави відіграють не тільки цивілізаційні аспекти, а й економічна складова. У цьому сенсі не останнє значення для України мають наслідки розширення ЄС на схід та південь. В цілому приєднання до ЄС історично близьких Україні країн, традиційно важливих торговельних партнерів надає об'єктивних підстав для сподівань щодо значного зростання обсягів експортно-імпортних операцій між Україною та ЄС.

Втім існують і негативні наслідки такого розширення. Зокрема, це призведе до підвищення рівня нетарифного протекціонізму щодо окремих вітчизняних товарів, погіршить можливості поставок до нових членів ЄС високотех-нологічної продукції через дію складних для виконання стандартів, призведе до поширення сфери застосування антидемпінгових заходів стосовно вітчизняної продукції.

Остаточне вирішення проблеми вступу України до ЄС — справа не найближчих років. Значне відставання нашої країни з низки позицій унеможливлює швидке просування в цьому напрямку. Так, за рівнем розвитку людського потенціалу, який сьогодні є одним із найважливіших чинників конкурентоспроможності нації, Україна посідає лише 80-те місце серед 173 країн світу, а більшість членів ЄС входять до першої "двадцятки". Найкращі ж з нових членів ЄС вже досягли рівня найменш відсталої щодо цього країни ЄС — Португалії: Кіпр — 26, Словенія — 29, Мальта — ЗО.

С. Кіреєв серед головних чинників значного відставання України за рівнем інституційного розвитку виділяє такі:

1) незавершеність інституційних перетворень у напрямі становлення розвиненої ринкової системи;

2) нерішучість політики стосовно структурних реформ в економіці. У результаті продовжують домінувати застарілі, безперспективні в довгостроковому аспекті галузі, галузі, що не мають майбутнього в європейському тренді розвитку економіки нашої країни;

3) розрив між інтелектуальним рівнем розвитку та реальним станом економічного потенціалу, за якого малопомітні інтелектомісткі виробництва. В Україні індекс розвитку освіти сягає 0,92 (за максимального можливого значення 1,0), що практично дорівнює аналогічному показнику Японії (0,93), але це поки що не позначається належним чином на позиціях країни на світових ринках товарів і послуг.

Отже, перед Україною постала низка надзвичайно складних питань, від вирішення яких буде залежати її вступ до Європейського Союзу.