Стратегія побудови та розвитку економіки Європейського Союзу

 

Найвищого рівня розвитку міжнародна інтеграція до­сягла у європейському регіоні. Метою поглиблення інте­граційних зв'язків було усунення національних бар'єрів на шляху взаємодії країн Західної Європи, забезпечення од­накових умов для всіх суб'єктів господарювання, розвитку конкуренції, гармонізації внутрішньо- та зовнішньоеконо­мічної політики єдиного господарського простору. Підпи­санню угод про створення ЄС передував досить тривалий процес створення європейської інтеграційної моделі. Про­відну роль для економічного відродження Європи після Другої світової війни відіграв "план Маршалла", що почав діяти влітку 1947 р. За цією концепцією всім державам континенту пропонувалась допомога для відновлення еко­номіки, але прийняли її тільки країни Західної Європи. Для забезпечення виконання "плану Маршалла" в 1947 р. було створено Організацію європейського економічного співробітництва, пізніше — Організація економічного спів­робітництва і розвитку (ОЕСР.), а в 1949 р. —Рада Європи. У 1948 р. був створений Бенілюкс (Бельгія, Нідерланди, Люксембург) — митний союз, що стає моделлю нового різновиду економічного співробітництва країн Західної Євро­пи. Вихідним моментом для формування Європейського союзу було підписання 18 квітня 1951р. Паризького дого­вору про заснування Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС), до якого увійшли Бельгія, Нідерланди, Люк­сембург, ФРН, Франція, Італія.

Структура управління ЄОВС стала прообразом структу­ри управління Європейського Союзу. Повноваження Пар­ламентської асамблеї полягали у нагляді за діяльністю Вер­ховної адміністрації. Заснована Рада міністрів гармонізу­вала національні інтереси країн-учасниць і дій Верховної адміністрації. Для нагляду за законністю розпоряджень Верховної адміністрації було створено Суд справедливості, а для консультування органів ЄОВС — Консультативний комітет.

Новий імпульс європейське будівництво отримало після Мессинської конференції (червень 1955 р.), на якій розгля­дався меморандум Бенілюкс про європейську інтеграцію. Йшлося про створення єдиної Європи, поступове об'єднання національних економік, формування загального ринку та узгодження соціальної політики. Країни — засновники ЄОВС 25 березня 1957 р. підписали Римські угоди, якими було засноване Європейське економічне співтовариство з атомної енергії (Євроатом). Головною метою ЄЕС було ство­рення митного союзу, що передбачало вільний рух товарів та послуг, відміну квот і обмежень у міждержавній торгів­лі, лібералізацію міграції робочої сили та капіталу. Водно­час, в угоді не розглядались питання макроекономічної та зовнішньої політики країн.

У травні 1960 р. створено Європейську асоціацію вільної торгівлі (ЄАВТ), до якої увійшли Австрія, Данія, Норвегія, Португалія, Швеція, Швейцарія та Велика Британія. На відміну від ЄЕС та Євроатом, що ставили перед собою полі­тичні цілі, ЄАВТ була суто економічною організацією. Пізніше у жовтні 1991 р. між ЄС (створюється шляхом злит­тя ЄОВС, ЄЕС і Євроатом у 1967 р.) та ЄАВТ було підписано Угоду про створення Європейського економічного простору (ЄЕП), яка надала особливих переваг країнам ЄАВТ на ринку країн європейських співтовариств. У грудні 1969 р. у Гаазі було прийнято рішення про розширення співтова­риств та поглиблення інтеграції. Результатом Гаазьких рішень був вступ у 1973 р. Данії, Ірландії та Великої Бри­танії, у 1981 р. — Греції, у 1988 р. — Іспанії та Португалії, у 1995 р. — Австрії, Фінляндії та Швеції.

1 листопада 1993 р. набула чинності Угода про Європей­ський Союз. Відповідно до цієї Угоди заснувався політич­ний і економічний союз, — це означало здійснення спільної економічної і зовнішньої політики, а також політики в галузі безпеки і співробітництва у соціальній сфері. Крім того, запроваджувалося єдине європейське громадянство, зростала роль Європейського парламенту, розширюються повноваження органів ЄС. Положення Маастрихтської були розвинуті й доповнені Амстердамською угодою (1997 p.). Доповнення стосувалися питань принципів демократії, прав людини, соціальної політики, міждержавного спів­робітництва у сфері внутрішніх справ і юстиції. Також було розширено повноваження Європейського парламенту в прийнятті законодавчих актів ЄС. Амстердамський саміт затвердив Пакт стабільності й зростання, який наголошу­вав на першочерговості створення сприятливих умов для економічного зростання кількості нових робочих місць.

Нині ЄС являє собою найвищий ступінь європейської економічної і політичної інтеграції.

Європейський Союз базується на трьох засадах:

1) Європейське співтовариство (ЄОВС, ЄЕС, Євратом) з доповненням формами співробітництва, передбаченими угодою про Європейський Союз (Маастрихтська й Амстер­дамська угоди);

2) спільна зовнішня політика і політика у сфері міжна­родної безпеки;

3) співробітництво у внутрішній та правовій політиці. Якщо європейські договори 50-х років укладалися для

сприяння економічному зростанню, підвищенню життєво­го рівня з метою запобігання війни, зміцнення миру і сво­боди, то нині цілями Європейського Союзу стали:

— утворення союзу країн Європи;

— сприяння збалансованому та довгостроковому еконо­мічному прогресу, особливо завдяки створенню простору без внутрішніх кордонів;

— посилення економічного та соціального співробітниц­тва;

— утворення економічного та валютного союзу і ство­рення в перспективі єдиної валюти; утвердження власної ідентичності в міжнародній сфері, зокрема шляхом прове­дення спільної зовнішньої політики і політики у сфері без­пеки, а в перспективі — спільної оборонної політики;

— розвиток співробітництва у сфері юстиції та внут­рішніх справ;

— збереження та примноження спільних надбань.

У 90-х роках XX ст. перед ЄС вперше реально постала перспектива збільшення кількості країн-членів за рахунок країн Центральної та Східної Європи. Умови прийняття країн Центральної та Східної Європи до ЄС були сформу­льовані Європейським Союзом у Копенгагені у червні 1993 р. і отримали назву "копенгагенські критерії", серед яких виділяють політичні, юридичні та економічні. Політичні критерії передбачають стабільність інституту дій, що за­безпечують демократію, імперативність закону, права та інтересів людини. Юридичні — враховують спроможність взяти зобов'язання, пов'язані з членством у ЄС. Економіч­ні критерії передбачають:

— встановлення рівноваги між попитом і пропозицією внаслідок взаємодії ринкових сил;

— лібералізацію цін та торгівлі;

— відсутність відчутних бар'єрів, які обмежують доступ до ринку (створення нових фірм) та вихід із нього (банк­рутство);

— національну юридичну систему, що регулює права власності, реалізацію законів та контрактних зобов'язань;

— макроекономічну стабільність, складником якої є стабільність цін, державних фінансів та балансу зовнішніх розрахунків;

— наявність широкого консенсусу щодо ключових склад­ників та цілей економічної політики;

— достатній рівень розвитку фінансового сектору, здат­ного перетворювати заощадження на інвестиції у виробни­цтво;

— спроможність конкурувати та витримувати тиск рин­кових сил на внутрішньому ринку Європейського Союзу;

— наявність функціонуючої ринкової економіки, рівень стабільності якої достатній для того, щоб економічні аген­ти ухвалювали рішення в передбачуваному середовищі;

— достатню кількість за прийнятими цінами фізичного та людського капіталу, включаючи інфраструктуру (поста­чання енергії, телекомунікації, транспорт тощо), досить високий потенціал освіти, науки;

— вплив держави та чинного законодавства на конку­рентоспроможність засобами торговельної політики, шля­хом проведення відповідної політики в галузі конкуренції та надання державної допомоги середнім та малим підпри­ємствам тощо;

— достатній рівень та динаміку торговельної інтеграції країни з Союзом до вступу (враховуються обсяги та струк­тура торгівлі з країнами — членами Союзу);

— частку малих фірм (малі фірми швидше отримують позитивні здобутки від поліпшення доступу до ринку, а великі фірми меншою мірою спроможні адаптуватися до нових умов).

Як свідчить аналіз соціально-економічного розвитку України за параметрами "оцінки готовності" приєднатися до Євросоюзу, вона суттєво відставала від багатьох країн субрегіону (табл. 6.1). Відсутність громадського консенсу­су щодо напрямів та темпів соціально-економічних реформ, неефективна діяльність урядів суттєво віддаляють перспек­тиву не тільки повного, а й асоційованого членства України в ЄС. Кардинально змінити існуючу тенденцію можуть ли­ше послідовні, глибокі реформи.

 

У 1998 р. країни Європейського Союзу ухвалили рішен­ня про поглиблення економічної інтеграції та перехід до створення Європейського економічного та валютного союзу, як заключного етапу формування цілісної господарської системи ЄС.

Стратегічними цілями ЕВС визначено такі:

1) реалізація скоординованої, тобто спільної економічної політики країн-членів, що передбачає визначення основних орієнтирів і ряду кількісних макроекономічних показників, якими повинні керуватися національні уряди, а також кон­троль з боку органів ЄС за дотриманням цих показників і застосування санкцій до країн-порушниць;

2) забезпечення ефективного функціонування єдиного внутрішнього ринку і проведення загальної економічної

політики в ЄС за допомогою єдиної грошово-кредитної сис­теми, ключовими елементами якої повинні стати євро і Європейський центральний банк, який має ті самі функції, які раніше виконували національні центральні банки;

3) зміцнення валютної стабільності в міжнародному плані, покликане нейтралізувати негативний вплив на ЄС зовнішніх валютних процесів, перетворення євро на одну з найважливіших резервних валют і зміцнення її позиції відносно долара.

У ЄВС з 31 грудня 1992 р. усунуті практично всі обме­ження на пересування чинників виробництва, здійснена гармонізація економічної політики країн-членів і створе­ний спільний ринок.

Зважаючи на зазначені цілі, стратегічними напрямами розвитку економічного союзу в рамках ЄС виступають:

— повна ліквідація внутрішніх обмежень на пересуван­ня товарів, капіталу, послуг і трудових ресурсів;

— створення спільного ринку, економічного і валютно­го союзів;

— проведення спільної торговельної політики;

— встановлення єдиних зовнішніх тарифів;

— здійснення спільної політики в галузі виробництва, сільського господарства і транспорту;

— розробка і проведення єдиної аграрної політики;

— гармонізація систем правового забезпечення;

— узгодження законодавства країн-членів;

— розробка і проведення єдиної антимонопольно! полі­тики; забезпечення режиму захисту від недобросовісної конкуренції;

— сприяння проведенню наукових досліджень, удоско­наленню технологій, підвищенню конкурентоспроможності країн-учасниць;

— гармонізація національних валют і створення єдиної валюти;

— розробка і здійснення єдиної політики в галузі охоро­ни навколишнього середовища;

— здійснення єдиної політики в соціальній сфері;

— сприяння забезпеченню високого рівня освіти та про­фесійної підготовки;

— забезпечення правового захисту виробників і спожи­вачів.

Формування валютного союзу відбувалося у три етапи:

1) 1 січня 1990 р. — 31 грудня 1993 р. — лібералізація ринків капіталів, досягнення стабільності цін і валютних курсів, посилення координацій економічної політики;

2) 1 січня 1994 р. — 1 січня 1999 р. — створення Євро­пейського валютного інституту на базі Комітету керуючих центральних банків, підготовка до створення Європейсько­го центрального банку;

3) 3 1 січня 1999 р. — 31 грудня 2001 р. введення в обіг єдиної грошової одиниці — евро, що може обслуговувати лише безготівкові розрахунки; з 1 липня 2002 р. евро вво­диться як готівкові гроші; з 1 липня 2002 р. евро викорис­товується як єдиний платіжний і розрахунковий засіб.

Згідно з вимогами Маастрихтської угоди для приєднан­ня до валютного союзу країни-члени повинні відповідати певним вимогам, зокрема, має забезпечуватись:

— стабільність цін: середньорічний рівень інфляції в ок­ремій країні не повинен перевищувати відповідний рівень трьох найбільш стабільних країн ЄС більш ніж на 1,5 %;

— "бездефіцитність бюджету": внутрішній борг окремої країни не повинен перевищувати 60 % ВНД, зовнішній — 3%;

— збалансованість ставок відсотка: вони можуть пере­вищувати показники трьох найбільш стабільних країн лише на два відсоткових пункти;

— стабільність валютних курсів: валюта окремих країн не девальвується без згоди інших країн-учасниць і має від­повідати нормам ЄС.

Порівняння цих критеріїв з параметрами розвитку Ук­раїни має пріоритетний характер. Саме ці критерії можуть розглядатися як певні орієнтири для макроекономічної стабілізації в Україні, розвитку її грошово-кредитної та валютної сфер, розробки інтеграційної стратегії.

Європейське Співтовариство визнало Україну як неза­лежну державу у 1991 р. У червні 1994 р. у Люксембурзі була підписана Угода про партнерство та співробітництво між Україною та ЄС (УПС). У 1998—1999 pp. сформувала­ся інституційна база співробітництва — було створено Раду і Комітет з питань співробітництва, у грудні 1999 р. при­йнято Декларацію Європейської Ради стосовно спільної стратегії країн — членів ЄС щодо України. Курс на євроін-теграцію став офіційним пріоритетом національної інте­граційної політики України.

Євроцентризм має для України як позитивні, так і нега­тивні наслідки у всіх сферах життєдіяльності суспільства — політичній, економічній, соціальній. В економічній сфері наслідки розширення ЄС для України зумовлюються перспективами взаємовідносин з країнами-учасницями. Співпраця у торгівлі з країнами ЄС має позитивну динамі­ку, причому український експорт до ЄС зростає значно ви­щими темпами, ніж імпорт до України. Це суттєво поліп­шує торговельний баланс: від'ємне сальдо зовнішньої тор­гівлі скорочується з 1,173 млрд до 527 млн дол. порівняно з 1996 р. (табл. 6.2). У цілому ЄС зберігає за собою позицію провідного інвестора в економіку України, проте його час­тка стабільно зменшується з 45,6 % від загального обсягу прямих інвестицій на початку 1995 р. до 36,6 % на початку 2001 р.

У контексті євроінтеграційних перспектив Україна мо­же використовувати перевагу масштабів виробництва, підвищувати ефективність інвестиційного та інноваційно­го процесів.

Стратегічними напрямками реалізації Угоди про парт­нерство та співробітництво між Україною та ЄС є узгоджен­ня національного механізму еколого-економічного регу­лювання з західноєвропейським. При цьому головна увага приділяється розробці моделі збалансованого стійкого еколого — економічного розвитку єдиної Європи. Йдеться про вибір важелів підвищення ефективності еколого-економіч­ного регулювання як на рівні національної, так і загальноєвропейської політики. Водночас, євроінтеграцію не слід розглядати як одномоментну зміну якості соціально-еко­номічного становища та розвитку. Це — складний, перма­нентний процес. Не слід забувати і про потужні чинники глобальної конкуренції між центрами світової економіки, такими як Західна Європа, НАФТА, АСЕАН та АТР. В умо­вах реального розширення Євросоюзу Україні потрібні прагматизм і реалізм постановки цілей інтеграційної полі­тики, консолідація внутрішніх зусиль для забезпечення умов стабільного демократичного розвитку українського суспільства, становлення конкурентоспроможної націо­нальної економіки — основи взаємовигідного співробітни­цтва і партнерства.