Соціально-психо­логічні механізми неокомпрадорства

Соціально-політичний досвід свідчить про те, що глобальний світ не стільки взаємозалеж­ний світ, як стверджують прибічники глобалізму, скільки світ залежний - керований із єдиного центру. В той же час глобалізм свідчить про те, що сучас­на світова гегемонія все більше ґрунтується на економічному та культурному підкоренні, ніж на традиційній військовій перевазі. Хоча останнє теж відіграє істотну роль, на що ми вказали вище.

Мова йде про практику глобального позаеквівалентного об­міну, що передбачає не тільки економічне пограбування світової периферії, але й духовну владу над нею. Це є влада в її широкому обсязі як можливість легітимації та позбавлення легітимності, надавати престиж і авторитет якомусь явищу або цінності чи, навпаки, дискредитувати їх.

Решта потребує пояснення. У сучасному суспільстві співісну­ють, висловлюючись термінологічною мовою, соціальної психо­логії, референтні групи. У сучасному суспільстві в менш престиж­них соціальних групах виникає почуття заздрості до більш пре­стижних і прагнення наслідувати їхній спосіб життя. Тобто сучасне суспільство відзначається певною єдністю соціокультурних стан­дартів, які для одних груп є доступними, для інших, навпаки, -недоступними, але не менш бажаними. У будь-якому суспільстві є фактична соціальна належність і бажана, яку уособлюють рефе­рентні групи. Міська молодь є референтною групою для сільської молоді, яка у всьому намагається наслідувати їй і потрапити в її ряди. Столичне населення є референтною групою для периферії, яка вбачає в ній законодавця суспільної думки, смаків, носія пре­стижних професій тощо.

У глобальному суспільстві відбувається аналогічне вирівню­вання соціокультурних стандартів: жителі менш розвинених країн засвоюють стандарти життя більш розвинених країн. Вони ста­ють для них своєрідним еталоном якості життя. Але це вирівню­вання не є автоматичним: для цього потрібні відповідні можли­вості.

Статистика свідчить, що реальні економічні «ножиці» між центром та світовою периферією не зменшуються, а збільшу­ються.

Практика єдиного соціокультурного стандарту породжує таких людей, які не в змозі задовольнити свої намагання за допомогою власного реального досвіду і реального оточення. Звідси виникає феномен масового відчуження від своєї професії, своєї соціальної групи, з якою вони готові звіряти свою соціальну поведінку.

Національні еліти концентрують у своїх руках не тільки ба­гатство і владу, але й уособлюють соціальний престиж, тобто стають

для своїх громадян референтною групою і прикладом для насліду­вання. Якщо вони успішно виконують цю роль, то їхня влада стає більш ефективною внаслідок нарощення її легітимності.

Але ситуація радикально змінюється на гірше, коли самі елі­ти вбачають у Заході «свою» референтну групу. Національна елі­та відмовляється від свого соціокультурного поля і добровільно освідчується в бажанні і прагенні жити за стандартами апологетів глобалізації. Еліта добровільно йде на консенсусні відносини із Заходом, тобто фактично зраджує національно-державні інтереси. Еліта капітулює перед цією референтною групою. Спочатку це ка­пітуляція у сфері культури; це відстороненість від досвіду батьків, від національної традиції на користь імпортованих традицій, нех­тування етноспецифікою.

Політична капітуляція стає при цьому лише питанням часу.

Представники національних еліт за членство у світовій еліті щедро продають національно-державні інтереси, виторговують у «наделіти» пільги оптом і в роздріб, перетворюються в неокомпрадорів. «Класичний» компрадор був посередником між інозем­ним капіталом та національним ринком. «Новий торговець» (нео­компрадор) використовує власну країну як незахищений резервуар дармових ресурсів; свою справжню «омріяну» батьківщину вони вбачають у Заході.

Але неокомпрадори, як мінімум, прорахувались у двох речах. По-перше, не виправдовуються їхні розрахунки на те, що західні «партнери» визнають їхнє монопольне право на власників націо­нальних ресурсів, бо останні вимагають перерозподілу цих ре­сурсів на власну користь.

По-друге, не виправдались їхні споді­вання на гарантії подвійного громадянства і гарантії на випадок вимушеної еміграції.

Викриття масової корупції в таборі неокомпрадорів супере­чать стратегії глобалізації - дотримання «гуманітарних» вимірів.

Неокомпрадорство в системі глобалізму означає не що інше, як статус цілком залежних «технологій трансферту» приватизо­ваної державної власності в права фактичної власності менеджерів глобалізації.

Момент істини для російських «ре­форматорів»

Неокомпрадорство є за своєю суттю дуже вразливим феноменом. Неокомпрадори Росії не можуть почувати себе спокійно навіть в «обіймах» референтної групи, очолюваної США. Про це свідчить структура суджень американського істе­блішменту про сьогоденну ситуацію в Росії.

Теза перша: Росія є епіцентром світового безладдя, джерелом поширення мафіозних структур в усьому світі.

Теза друга: влада в Росії зазнає тиску з боку мафіозного ото­чення, реально не контролює ситуацію в країні.

Висновок: необхідне пряме втручання об'єднаних сил Заходу на чолі із США з метою ліквідації цього осередку світової кримінальної революції і встановлення протекторату над цією країною. Привід досить простий: Росія час від часу кидає виклик світовій цивілізації (зрозуміло, про що йде мова) або у формі світової тота­літарної загрози, або у формі світової кримінально-мафіозної за­грози.

Звідси випливає, що теза про розподіл світу на пристосова­них і не пристосованих до ринку як механізму природного відбору кращих не вичерпує ідеологічний арсенал глобалістів. Світ також є поділеним на тих, хто має можливість самостійно встановлювати в себе цивілізований порядок, і на тих, хто не в змозі це зробити і потребує встановлення зовнішнього протекторату. В іде­ологічний обіг упроваджене слово-тавро «реколонізація». Воно сто­сується не тільки африканського континенту, але й інших регі­онів, зокрема Росії.

Яка ж політична доля очікує в цьому разі російську правлячу неокомпрадорську олігархію? Адже вона вважає себе стратегічним партнером США.

Свого часу більшовики розраховували на світову пролетарсь­ку революцію. У ситуації наступу зовнішнього ворога вони знай­шли головного ворога у власній країні і перетворили імперіалі­стичну війну на війну громадянську. Більшовики виправдовували це простою тезою про те, що «пролетаріат на має вітчизни», а патріотизм і захист батьківщини є фальшивими вигадками білогвардійців.

Але світова пролетарська революція на Заході так і не відбу­лася, що змусило більшовиків вирішити дилему: або визнати свою відповідальність за громадянську війну, за ганебну Брестську уго­ду, за торгівлю державними інтересами Росії і залишити політичну арену, або перетворитись в ортодоксальних радянських патрі­отів і пильних борців із західним імперіалізмом.

Правляча більшовицька верхівка обрала другий шлях. Але для цього вона була змушена влаштувати криваву внутрішню чистку, щоб позбавитися пролетарських інтернаціоналістів, які уперто очікували пролетарської революції на Заході. Льва Троцького як догматика світової революції було депортовано на Захід, а його однодумці були фізично знищені режимом Сталіна.

Нині, і це головне, історія повторюється. Наголосимо на збігові двох політико-ідеологічних технологій - ортодоксальних більшо­виків та сучасних російських лібералів-неокомпрадорів.

Останні, захопивши владу в Росії, перетворили зовнішню «холодну війну» на внутрішню «холодну війну», а в разі потреби вони налаштовані на перетворення її навіть у «гарячу» грома­дянську війну під приводом того, що цього разу головний ворог знаходиться у власній країні. Розраховуючи на підтримку Захо­ду, щоб скоріше покінчити з цим ворогом, російські неокомпрадори підписали свої «брестські угоди», які мають не менш кабаль­ний руйнівний у стратегічному відношенні характер. Все це роби­лося в розрахунку на встановлення нового світового порядку і світової ліберальної революції на Заході, покликану назавжди покінчити з самим поняттям війни, Вітчизни, національного су­перництва та конфронтації.

Але, як з'ясувалося, світова ліберальна революція на Заході не відбулась, а замість загального роззброєння заради тотального миру і демократичного світового устрою Захід продовжує озброю­ватись, усе більш відверто демонструючи готовність підпорядку­вати планету своєму володарюванню. Що стосується прибічників ліберального перевороту в Росії, то їх, скоріше за все, чекає доля вигнанців та засуджених.

Мова йде про тих, хто заради новітньої утопії погодився на руйнування власної країни. Чи можуть бути надані якісь.ревні гарантії цьому новому шару правителів і власників? Факти свідчать про те, що Захід остаточно відмовив неаокомпрадорам після переможного завершення «холодної війни» і початку нової хвилі міліта­ризму.

І знову виникає необхідність перетворення «партії» лібералів-неокомпрадорів аналогічно до перетворення більшовиків.

Покидати політичну арену ці «ліберали» не в змозі: на них «висить» загарбана власність, а вони зовсім не бажають її втра­тити.

До того ж США почали викривати російських олігархів.

Усе це вказує на одну можливу перспективу - перетворення «партії» лібералів-неокомпрадорів у партію патріотів з метою припинити втручання Заходу у внутрішні справи Росії.

Взагалі, лібералізм, а саме він є ідеологічним камуфляжем глобалізації, здається, втратив орієнтири Просвітництва.

Долю будь-якої ідеології визначають люди, яких вона привертає до себе своїми цінностями.

Слід зауважити, що лібералізм новітньої формації, яка ви­роджується, привертає до себе переважно сумнівних особистостей.

Філософія постмодерну

Світова буржуазія в більшості випадків ото­тожнює свою перемогу в «холодній війні» з перемогою лібералізму над світовим комунізмом. Але наразі мова йде про «реконструйований» постмодерн. До чого зводиться ця реконструкція?

Йдеться, у першу чергу, про навмисне руйнування грандіоз­ного проекту Просвітництва, який був органічно пов'язаний зі створенням єдиного спільного великого простору. Він був модер­ном не тільки для свого часу, але й мав змістовну спрямованість на історичне майбуття.

У розпалі «холодної війни» всі свідомі суб'єкти політики усві­домлювали, що ця війна є зіткненням двох великих суспільних проектів, кожний з яких вийшов з європейського Просвітництва, з модерну. Учасники цієї боротьби були озброєні спільною термінологічною мовою Просвітництва.

На кожному континенті - у Європі, Азії, Африці, Америці -люди зіставляли два проекти - комуністичний та ліберальний (капіталістичний), які зіткнулися в єдиному соціокультурному про­сторі. Мова в цьому зіткненні йшла не про відмінності цілей, а про різне розуміння шляхів їх досягнення. Опоненти в обох табо­рах наголошували на єдині у формальному вираженні цілі: свободу, рівність, добробут, просвіту, вертикальну соціальну мобільність та інше.

Філософія постмодерну (це саме і є філософія глобалізму) по­чала руйнування єдиної мови (у її широкому значенні) модерну з руйнування єдиного простору. Коли з'явився homo sapiens, ніхто не мав сумнівів щодо наявності єдиного людського роду, який може внутрішньо відрізнятись тільки за расовими та етнічними ознаками.

Але носії постмодерну, експлуатуючи тезу плюралізму куль­тур, почали твердити про множинність людських видів, або соціокультурних просторів, які, на їхню думку, не мають єдиної «куль­турної мови» та змістовної раціональності.

У такому контексті соціалізм бачиться не як один з різно­видів єдиного модернізаційного (історичного) проекту, спромож­ний надихати людей на будь-якому континенті, а як екзотична властивість російської «тубільної» культури.

Носій культури модерну підтверджує свою ангажованість єди­ними «цінностями» незалежно від соціального простору, у якому він знаходиться. Скажімо, справжній соціал-демократ (мається на увазі його реальна відданість соціал-демократичним ціннос­тям) поводиться майже однаково в усіх точках земної кулі.

Носій культури постмодерну не є ангажованим тими ціннос­тями, якими насичене іншокультурне середовище. Він не шукає спільних та єдиних цінностей. Його цілковито влаштовує мозаїка світу, який населяють (а саме це є головним) різні людські види.

Соціальна постать першого видається чимось архаїчним, хоча він насправді значно ближчий до справжнього глобалізму, ніж його опонент. Адже він вірить у спільність та єдність світу і гото­вий вести полеміку щодо різноманітних цінностей.

Пояснимо нашу тезу: якщо мова йде про єдиний простір, у якому «приречені» співіснувати різні народи та культури, то вар­то зіставити різні соціально-культурні проекти та цінності з ме­тою відбору найкращих, призначених для всього людства.

Другий (носій постмодерну) відмовляється дискутувати в цьо­му напрямку, що не є виправданим.

Самоусвідомлення епохи модерну спиралось на політичну еко­номію та соціологію - науки, що тяжіли до єдиних універсалій прогресу.

Самоусвідомлення постмодерну формується на матриці куль­турної антропології та етнології - тих наук, які підкреслюють різноякісність соціокультурного простору людства.

Головне ж значення в цій штучній демаркації має те, яке саме значення та антропологічний статус надаються культурним розбіжностям. Одна справа, коли за ними не втрачається принци­пова єдність людського роду і єдність історичної перспективи, і зовсім інша - коли за цим ховається непомітне на перший погляд перетворення культурологічного змісту, яке заперечує єдність люд­ства під приводом поважання соціокультурного плюралізму.

Небезпечні софізми постмодерну спрямовані на підміну термінів і сутностей: розбіжностям ідеологій, які вийшли генетично з єди­ного кореня - із європейського Просвітництва, нині надається «культурно-антропологічний» зміст і принципова неспорідненість.

Сьогодні багато людей, і навіть наукових шкіл, є жертвами і заручниками цієї софістичної підміни. Зокрема, це стосується фе­номену тоталітаризму. Наші попередники, які не визнавали впливу догм постмодерну, добре усвідомлювали, що СРСР розбудовувався за проектом, у якому були поєднані вчення Мора, Кампанелли, Оуена, Сен-Сімона, Маркса та Лассаля - представників європейсь­кого соціокультурного середовища. Усіх єднала ідея раціонально облаштованого суспільства, спроможного подолати стихії приро­ди та історії.

Але наразі, коли «ліберальні» теоретики глобалізму викрива­ють тоталітаризм, вони акцентують саме «тубільні» корені цього феномену - корені, які нібито сягають у традиції російської гро­мади і примхи невиправного національного менталітету, особли­вості самої природи російської людини.

Далі, але це вже під кутом зору практики глобалізму, вини­кає дилема: визнати російський тоталітаризм як «природну» вла­стивість відповідної культури або знищити його разом з росіяна­ми як органічними носіями цього антиліберального явища.

Слушно зауважити, що така доля очікує на будь-якого носія автохтонної культури і державного будівництва, які суперечать «розвідкам» постмодерну.