В аналізі міжнародної політики можливі два методологічні підходи - формаційний і цивілізаційний.
Формаційний підхід полягає у спрощеному розумінні політичного розвитку як лінійно-прогресивного процесу зміни нижчих
державних форм вищими і вирішальному впливі цього процесу на міжнародні відносини і міжнародну політику.
Однолінійність і однобічність - слабке місце у формаційному підході, який дає уявлення про політичну історію в категоріях протиборства держав без властивої їй великої кількості інших зв'язків, відносин і опосередкувань. Таке жорстке детерміністське уявлення про історичний процес принижує роль людського чинника і свідомості.
Формаційний підхід визнає пріоритет матеріально-економічного чинника в міжнародній політиці і держави над суспільством -у внутрішній політиці.
У 1917 р. в Росії була здійснена спроба перескочити через цілу формацію шляхом підганяння соціального буття під розраховану формулу. Внутрішня «соціальна інженерія» була перенесена у сферу міжнародної політики, тому вона не могла запропонувати щось суттєво інше.
Ідея протиборства є єдиною формою вираження міждержавних відносин у формаційному підході; вона була присутня навіть у концепції мирного співіснування.
Предметом цивілізаційного підходу до міжнародних відносин і міжнародної політики є не один бік людського буття, а сукупність всіх форм життєдіяльності людської цивілізації. Це підхід з позицій пріоритету загальнолюдських цінностей, інтересів і норм.
В його основу покладені ліберально-демократичні цінності і досягнення західної цивілізації.
Зовнішня політика держав
Зовнішня політика - це політика держави у сфері міждержавних відносин.
Однією із центральних теоретичних проблем співвідношення зовнішньої політики з внутрішньою політикою держави.
Розглянемо три підходи.
Марксистська концепція виходить з того, що внутрішня політика є визначальною в цьому сполученні, а зовнішня політика є
породженням і продовженням внутрішнього соціально-політичного розвитку і в історичному плані виникає пізніше (В. Ленін).
Американець Г. Моргентау своє кредо висловив таким чином: суть міжнародної (зовнішньої) політики ідентична внутрішній, обидві є боротьбою за вплив (power), тобто вони тотожні.
Польсько-австрійський соціолог Л. Гумплович так визначив це співвідношення: внутрішній розвиток держави визначається розвитком її зовнішніх сил, першому відведена службова роль відносно останнього, внутрішня політика - простий додаток до зовнішньої і обумовлена останньою.
Ці три підходи не залишають місця для інших позицій і варіантів аналізу, і кожний з них в різних конкретно-історичних умовах одержав практичне підтвердження.
Всі три варіанти несуть в собі момент істини, що може видатись парадоксальним. Суть полягає в тому, що співвідношення обох політик обумовлене певним станом міжнародних відносин і статусом держави в конкретно-історичних умовах. Реалізуючи принципи системності та історизму, ми неминуче прийдемо до такого висновку: співвідношення об'єкта вивчення (держави) з середовищем (інші держави) і визначення вихідного пункту і рушійних сил внутрішньої політики визначає механізм та особливості її взаємодії з цим середовищем (в формі зовнішньої політики). І це не буде еклектичною сумішшю з трьох підходів.
Проілюструємо це історичними прикладами із соціально-політичної історії Франції і розглянемо три періоди: період абсолютизму - правління Людовиків XI-XVI, період Консульства і Імперії та розвиток Франції після Віденських угод 1814-1815 pp.
Період абсолютизму відповідає співвідношенню внутрішньої і зовнішньої політики за схемою Г. Моргентау. Людовики відстоювали свої прерогативи всередині країни, протистояли старій знаті («фронда принців»), а також утверджували свою країну на зовнішньополітичній арені як сильну, але не домінуючу державу. В цей період внутрішня боротьба за силу (power) і за зовнішньополітичний вплив урівноважували одна одну і були практично тотожні.
До періоду Консульства та Імперії буде правомірним застосування ленінського підходу: бонапартистська диктатура, яка об'єктивно обслуговувала інтереси зростаючої буржуазії у внутрішній політиці, неминуче продовжувала цей курс на зовнішньополітичній арені. Наполеонівські війни є продовженням внутрішньої політики.
Розвиток постімперської Франції цілком визначався політичною волею переможців. Зрозуміло, учасники Віденського конгресу не могли повернути назад буржуазний розвиток Франції, але змусили правлячі кола країни проводити дещо інший внутрішній політичний курс. Тут правомірним є підхід Л. Гумпловича, бо переможена Франція цілком залежала від її переможців.
стратегічну мету зовнішньої політики і засоби їі забезпечення. Цей інтерес спроможний реалізувати повною мірою суб'єкт міжнародного права, який має право на самовизначення, державний суверенітет, недоторканність території, територіальне верховенство, паритетні відносини з іншими суб'єктами міжнародних відносин, право на мир в умовах рівноправ'я і на участь у створенні норм міжнародного права.
Суб'єкти міжнародних відносин згідно зі Статутом ООН є рівними між собою. Міжнародне життя, на відміну від внутрішньонаціональних політичних систем, не має єдиного центру управління (ООН - координуюча організація), тому кількість регулюючих центрів у ньому дорівнює кількості суб'єктів міжнародних відносин. Саме вони об'єктивно обумовлюють пріоритет співробітництва у всіх його формах.
Одним з детермінуючих чинників міжнародних відносин є стихійність. Плюралізм в міжнародних відносинах домінує над централізмом, що підвищує значимість суб'єктивного чинника. Держави дотримуються, як правило, трьох різних підходів: примату власної зовнішньої політики, примату міжнародної політики і дуалістичного (змішаного) підходу.
У зовнішній політиці суб'єктів міжнародних відносин головною є проблема прийняття рішень. Будь-яке зовнішньополітичне рішення є прерогативою держави. У той же час суб'єкт міжнародних відносин зобов'язаний враховувати взяті на себе зобов'язання, реакцію інших суб'єктів міжнародних відносин і міжнародних організацій. Тому прийняття зовнішньополітичних рішень повинно відповідати, як мінімум, таким вимогам:
- відповідати інтересам правлячих кіл держави;
- враховувати її національні інтереси і напрямки зовнішньої політики;
- не завдавати шкоди міжнародним союзам і угодам;
- сприяти принципам міжнародних відносин, прийнятим у цивілізованому світі.
Другий рівень суб'єктів міжнародних відносин утворюють територіальні організації (урядові і неурядові), партії, національно-визвольні рухи, економічні організації тощо.
У системі міжнародних відносин діє безліч чинників, які обумовлюють діяльність її суб'єктів: географічні, демографічні, військові, науково-технічні, ідеологічні тощо. Сучасний світовий розвиток визначається двома головними тенденціями, саме вони визначають зміст міжнародних відносин - тенденція універсалізму і динамізму. Перша обумовлює загальну спільність глобальних проблем, друга диктує необхідність розв'язувати їх спільними зусиллями всього світового співтовариства.
Вони вирішальною мірою визначали і основні напрямки розвитку і характеристику міжнародних відносин у 90-ті роки XX cm:
- безпрецедентні зміни до єдиного світового господарства;
- процес глобалізації вільної торгівлі;
- поступове перенесення центру ваги економічного і політичного розвитку в азіатсько-тихоокеанський регіон (АТР);
- глибокі соціально-політичні зміни, пов'язані з ринковими відносинами;
- утвердження глобального стилю життя;
- боротьба людства за спасіння середовища проживання;
- релігійне відродження;
- розквіт біології;
- зростання ролі особистості.
Універсалізм світового розвитку втілений в діяльності Організації Об'єднаних Націй, яка координує розрізнені дії суб'єктів міжнародних відносин у таких напрямках:
- універсалізація політичної технології світової політики;
- правова творчість;
- поточне регулювання міжнародної політики;
- розробка рекомендацій і норм поведінки в кризових ситуаціях;
- спеціалізація зусиль членів ООН в окремих галузях науки і техніки;
- керівництво спеціалізованими установами ООН - ЮНЕСКО, ВОЗ, ФАО, МБРР, МВФ, ЮНКТАД та іншими.
