В історії розвитку міжнародної політики простежуються тенденції взаємодії і протидії.
Перші східні рабовласницькі держави (III-IV тис. до н.е.) в Єгипті і Месопотамії
взаємодіяли шляхом створення військово-політичних союзів і об'єднань головним чином для спільного ведення воєн. Підвалинами такої взаємодії були звичаї і традиції, оскільки міждержавні правові норми ще не склались.
У західноєвропейському регіоні розвиток міжнародної політики налічує близько 2,5 тисячі років. Але й тут політика обмежувалась війнами і протиборством. Поряд з цим уже в античному світі виникають об'єднання держав іншої якості, зокрема, релігійно-політичні об'єднання держав - амфіктіонії (дельфійська, делоська). їх учасники спільно вирішували питання культу, охорони храмового майна і збереження миру між собою.
Однак визначальним чинником формування зовнішньої політики античних держав була територіальна проблема. Уявлення про зміст міжнародної політики обмежувались завданнями відторгнення землі в сусідів, боротьби за перевагу в регіоні тощо.
У Середньовіччі в арсеналі зовнішніх політик феодальних держав також переважала воєнна проблематика, причому феодальне право не лише припускало, але й визнавало війну законним способом розв'язання міждержавних суперечностей. Відносини між державами в цю епоху являли собою складну і заплутану систему васальної залежності. Королі найчастіше були головними феодалами в державі, але кожний удільний феодал у межах своїх володінь був верховним властителем. Це створило феномен внутрішньодержавної війни, яка за своїми ознаками відрізняється і від громадянської, і від міждержавної війни.
Період абсолютизму в Європі (кінець XVII-XVIII сторіччя) був ознаменований початком визнання ідеї суверенітету і рівноправ'я держав. Однак реалізація цих двох принципів мала вкрай обмежений характер і яскраво виражене феодально-династичне забарвлення. Суверенітет держави співпадав із суверенітетом монарха, як приклад - «король-сонце» Людовік XIV, який стверджував: «Держава — це я». В ту епоху держава не лише не керувалась правовими нормами, але й сама втрачала свої відмітні ознаки. Вона співпадала з феодальним доменом; публічноправові відносини (державна політика) співпадали з приватноправовими (реалізація індивідуальних інтересів). Внутрішня політика розчинялась у зовнішній і їх не можна було відрізнити. Королі боролися з непокірними васалами, а ті ворогували між собою.
Диверсифікація міжнародних відносин і політики в буржуазну епоху не змінила стан речей. Соціальний прогрес у різних сферах лише рафінував зовнішній бік міжнародної політики, залишивши незмінною її суть. Ця епоха «цивілізувала» війни, надала їм правового оформлення. Відбулась своєрідна «дипломатична» революція. Об'єднаними зусиллями була створена правова атрибутика міжнародної політики, але право сили не зійшло з історичної арени.
Розвинутий капіталізм ознаменувався війнами за перевагу на суміжних територіях між метрополіями. На стадії імперіалізму збільшилась інтенсивність і розмах колоніальних протиборств. У XX ст. гегемоністські настанови великих держав стали втілюватись у нав'язування певної моделі суспільного розвитку іншим країнам. Соціально-політичні катаклізми XX ст. з неминучістю привели до створення в 1945 році ООН як колективного органу для юридичного і політичного регулювання міжнародних відносин. Були прийняті міжнародно-правові акти, що фіксували основні принципи міжнародної політики і заходи щодо їх забезпечення: Статут ООН, Декларація про надання незалежності колоніальним країнам і народам (1960 p.), Декларація принципів міжнародного права (1970 p.), Декларація про неприпустимість інтервенції і втручання у внутрішні справи держав (1981 р.). У 1975 р. прийнято Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі.
До основних принципів міжнародної політики відносяться:
- мирне співіснування;
- суверенна рівність держав;
- рівноправ'я народів та їх право самостійно визначати свої долі;
- незастосування сили і загрози сили в міжнародних відносинах;
- непорушність державних кордонів;
- територіальна цілісність держав;
- мирне врегулювання суперечок;
- невтручання у внутрішні справи держав;
- добросовісне виконання зобов'язань з міжнародного права і угод;
- загальне поважання прав людини і основних свобод.
Ці принципи потенційно послабили силову і посилили миротворчу політичну технологію в міжнародній політиці та склали її нормативну основу.
