Основні виміри національної безпеки України

Безпека, її гарантування для будь-якої держави — складний і багатогранний процес.

Національна безпека — державна політика, спрямована на ство­рення внутрішніх і зовнішніх умов, сприятливих для збереження чи зміцнення життєво важливих національних цінностей; стан, що забезпечує захищеність інтересів народу й держави, суспільства та його громадян.

Політика держави покликана захистити права і сво­боди людини, базові інтереси й цінності суверенної націо­нальної держави в навколишньому світі. Концептуальну основу національної стратегії щодо безпеки було закладе­но в 1990 р. в Декларації про державний суверенітет України, окремі розділи якої присвячено зовнішній і внутрішній безпеці, міжнародним відносинам.

У схвале­ній Верховною Радою на початку 1997 р. Концепції на­ціональної безпеки України вперше визначено напрями формування гарантів національної безпеки, сформульо­вано роль держави та її органів щодо національної безпе­ки та оборони України.

У виробленні Концепції брали участь політики, які представляють усі гілки влади, та представники різних політичних партій, що засвідчує консенсус політичних сил у поглядах на цю проблему.

Найвагомішу роль у гарантуванні національної безпеки країни та її інтеграції до міжнародної системи безпеки ві­діграло прийняття Конституції України. В ній багато ува­ги приділено національній безпеці та її складовим — еко­номічній, інформаційній, екологічній безпеці держави. Згідно з Конституцією, засновано новий державний ор­ган — Раду національної безпеки та оборони України (РНБУ), яка заступила створену в 1992 р. Раду націо­нальної безпеки при Президентові України. У її компете­нції — розвиток та уточнення концепції національної безпеки України, координація, аналіз діяльності силових структур, інших центральних відомств, співпраця з Мі­ністерством закордонних справ у формуванні й реалізації зовнішньої політики. РНБУ покликана здійснювати мо­ніторинг внутрішніх загроз національній безпеці, ініцію­вати відповідні корективи в реалізацію внутрішньої полі­тики, зокрема на основі взаємодії з Верховною Радою.

За зростаючої взаємозалежності світу одномірне розу­міння безпеки як військово-стратегічної проблеми відхо­дить у минуле.

Після ядерної аварії на Чорнобильській АЕС стала очевидною неподільність безпеки, яка повин­на ґрунтуватися на взаємовигідній основі, з урахуванням не лише військових, а й політичних, економічних, еко­логічних, технологічних, гуманітарних та інших чинни­ків. Національна безпека нині має багатокомпонентний характер. Згідно з ним суто військові чи навіть зовніш­ньополітичні її аспекти не є домінуючими для держави чи нації, яка існує в системі складних глобальних і регі­ональних відносин.

Мінімізація загроз передбачає й фун­кціонування військово-політичних, економічних, екологічних, соціокультурних та інших механізмів, що становлять систему національної безпеки та забезпечують за­хист населення як від небажаних зовнішніх і внутрішніх впливів, так і від протизаконних, антигуманних дій дер­жавних, урядових чи партійних структур.

Такий підхід істотно розширює традиційне тлумачен­ня поняття «національна безпека» не лише через запро­вадження додаткових вимірів в економічній, екологіч­ній, національно-культурній та інших сферах буття, а й за рахунок визнання безумовного примату прав і свобод людини над правами держави.

Однозначна опора як розвинутих країн, так і країн, що розвиваються, на військову силу не лише не підви­щує, а й істотно знижує рівень їхньої національної без­пеки. Такий підхід підриває економічну могутність, кон­курентоспроможність усього господарства держави, нау­ку й культуру, життєздатність людини, суспільства і планети в цілому.

Проблеми національної безпеки України багатоаспектні за своєю природою. Вони пов'язані із геополітичними, економічними, екологічними, соціокультурними особливостями країни та її найближчого оточення (парт­нерів), рівнем консолідованості керівної еліти та її кон­солідуючої політики. Адже багатовікова підлеглість України іншим державам зумовлена не тільки геополітичними, військовими, економічними чинниками, а й неконсолідованістю керівної еліти, представники якої су­перничали й конфліктували між собою не тільки в боро­тьбі за владу та з питань зовнішньополітичних орієнта­цій та пріоритетів, а й часто на особистісному рівні. Тому важливо, щоб різноманітність платформ різних по­літичних партій і рухів не руйнувала консенсусу щодо національної безпеки, державотворення.

Ефективна система національної безпеки передбачає наявність міцних державних інститутів, здатних гаран­тувати дотримання прав і свобод людини, захист населен­ня від можливих загроз. Розбудова української держави перебуває на початковій стадії. Незалежність її детермі­нована недостатніми можливостями механізмів гаранту­вання національної безпеки.

Ці можливості стосуються як геополітичних, так і економічних, особливо енергети­чних, аспектів. Україні протягом останнього десятиліття неодноразово доводилося протидіяти втручанням у її внутрішні справи. Соборність її брали під сумнів окремі політичні сили, що заявляють про територіальні претензії до України. До того ж розбудова демократичної, соці­ально-правової держави з розвиненим громадянським су­спільством — справа тривала й складна, пов'язана із вну­тріполітичною боротьбою.

За цих умов надзвичайно важливим є вироблення основних засад концепції національ­ної безпеки України, формування чітких стратегічних і тактичних орієнтирів з урахуванням колосальних змін у Європі й світі на зламі XX—XXI століть: подолання наслідків «холодної війни», соціально-політичне самовиз­начення країн і народів Центральної та Східної Європи, об'єднання Німеччини, розпад Організації Варшавського Договору, Радянського Союзу тощо. Завдяки цим геополітичним зрушенням стало можливим подолання біполя­рного поділу Європи і світу.

Поява на карті світу незалежної України, інших пост­радянських держав є свідченням корінних змін на кон­тиненті.

Процес визнання державної незалежності Укра­їни відбувся дуже швидко. Понад 70 держав офіційно ви­знали її протягом місяця, зокрема Росія, Польща й Ні­меччина, впродовж першого року — понад 130.

Розбудова якісно нових, рівноправних двосторонніх міждержавних відносин, розширення зв'язків України з більшістю європейських і міжнародних організацій світу має дружній і передбачуваний характер. Уже в перші дні своєї незалежності Україна проголосила, що не визнає війну як засіб вирішення міжнародних суперечностей, не вважає жоден народ своїм ворогом і не має територіаль­них претензій до інших держав. Українська дипломатія обрала для себе визначальний напрям політичного та економічного практицизму і стратегічного партнерства. Попри всі спекуляції щодо ядерного статусу України, во­на добровільно проголосила себе неядерною державою: приєдналася до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як неядерна держава, отримавши гарантії безпеки й територіальної цілісності з боку США, Росії та інших членів ядерного клубу.

Для більшості країн зрілої та молодої демократії без­сумнівним є те, що в постконфронтаційний період гаран­том стабільності Європи є НАТО як реально завершена, перевірена часом військово-політична система. Полюс сил, що формується навколо Росії, поки що не набув жит­тєздатної форми. Для України, як і для Росії, важливо не посилювати розбіжностей і можливого протистояння цих центрів впливу. В інтересах безпеки всіх країн, у тому чи­слі й України, — співпраця з західноєвропейськими структурами, виваженість у відносинах з Росією, іншими пострадянськими державами. Важливо, щоб трансформа­ційні процеси на пострадянському просторі, як і в Схід­ній Європі, сприяли стабільності й розвитку динамічної демократії, формуванню цивілізованих міждержавних відносин в інтересах громадянських суспільств.

Розширення сфери впливу НАТО на схід є болючою проблемою для Росії, яка сприймає це як перенесення «берлінського муру» на колишній радянсько-польський кордон. Українська держава, яка не заперечує розширення НАТО, має знаходити форми співпраці в усьому спектрі єв­ропейських країн і регіональних об'єднань. Зростанню до­віри і співпраці здатна прислужитися програма «Партнер­ство заради миру», яку НАТО разом із східноєвропейськи­ми країнами, в тому числі і з Україною, здійснює з 1994 р. Розвиваючи дедалі активніше відносини з НАТО, Україна 1995 р. в рамках «Партнерства заради миру» підписала Ін­дивідуальну програму співробітництва з альянсом.

Відносини Україна — НАТО формуються на засадах привілейованого партнерства, які закладені в Хартії — політичному документі, підписаному обома сторонами у 1997 р. З того часу структуровано відносини НАТО й України, яка представлена у Брюсселі (штаб-квартира альянсу) повноважним представником. В Україні функ­ціонує Інформаційний центр альянсу, проводяться спіль­ні військові навчання окремих підрозділів, у центрах НАТО проводиться мовна та інша підготовка україн­ських військовиків. Участь українських миротворців на теренах колишньої Югославії спільно із західними дер­жавами, як і партнерські стосунки з новоприйнятими членами НАТО — Польщею, Чехією та Угорщиною, зна­чно сприяють зміцненню довіри, підвищують рівень безпеки та військово-політичної співпраці в регіоні.

На стабільність та безпеку на континенті позитивно впливає скорочення озброєнь усіх видів. Зі свого боку Україна підтвердила власну відповідальність за виконан­ня Договору про звичайні збройні сили в Європі, підпи­савши 5 червня 1992 р. спеціальну угоду учасниць Дого­вору про ОБСЄ. Цей Договір зменшує загрозу несподіва­ного нападу на Україну та завчасно підготовлених іззов­ні великомасштабних воєнних дій. Згідно з Договором, Україна в три етапи до кінця 1995 р. скоротила до 2300 танків, 3000 бронемашин, 400 бойових літаків.

Актуальною є співпраця в миротворчих акціях, до яких не один рік залучається Україна. Цьому підпорядковані спільні військові навчання українських та північно­атлантичних підрозділів. Певних уточнень потребує пози­ція України щодо її нейтральності й позаблоковості, позаяк повного нейтралітету не може бути принципово. Це стосується всіх векторів зовнішньої політики України. Щодо цього важливою є демонстрація реального констру­ктивізму України в СНД, яка запропонувала укладення низки договорів із питань безпеки і співробітництва, іні­ціювала підписання 20 березня 1992 р. Декларації про незастосування сили або загрози силою у відносинах між державами—учасницями СНД. Вітаючи розвиток взаємо­вигідних економічних відносин, Україна не схильна до утворення «слов'янського трикутника», формування вій­ськово-політичного союзу чи будь-яких наддержавних структур країн Співдружності. Така позиція визначається позаблоковим характером відносин України, її асоційова­ним членством у межах СНД, економічною доцільністю.

Поряд з участю в колективній системі безпеки Укра­їна значне місце у своїй зовнішній політиці відводить двостороннім відносинам. У межах цього виміру безпеки України особливе місце відведено відносинам з РФ, США, ФРН, з усіма країнами «сімки», з безпосередніми сусідами та іншими державами. Оптимальна модель від­носин із сусідами та загальновизнаними світовими ліде­рами може бути одним з ефективних чинників досягнен­ня необхідної безпеки та авторитету України у світі. Складність її відносин із Росією детермінована різними чинниками. Основними генераторами напруженості ра­ніше були ядерна проблема, розподіл Чорноморського флоту, відмінність у баченні ролі СНД, правового стату­су росіян в Україні тощо. Різні політичні сили Росії постійно демонструють незмінність своїх намірів діяти з позицій наддержави, виступають з глобальними претен­зіями на особливу роль, зокрема на Європейському кон­тиненті, час від часу виявляють претензії до України: щодо її відносин з НАТО, щодо енергетики, мовно-куль­турних питань тощо. Тому Україна повинна продовжува­ти пошук і формування оптимальних партнерських відносин з РФ, з країнами СНД відповідно до інтересів власної безпеки, незворотності геополітичних змін, успі­шного розвитку держави.

Загалом світове співтовариство, передусім США, на практиці демонструє розуміння проблем безпеки Украї­ни, готовність сприймати її як європейську державу, ста­більність якої впливатиме на європейську безпеку. А втім позиція Білого дому однозначно схиляється до стра­тегічної пріоритетності Росії для національних інтересів США. Не менш важливо враховувати і протиборство тен­денцій інтервенціонізму та ізоляціонізму в США.

Отже, національній безпеці України відповідають партнерські, дружні відносини з Росією та реалізація стратегічної мети США щодо залучення держав молодої демократії, в тому числі й України, до загальноєвропей­ської інтеграції. Зміцненню її національної безпеки слу­житимуть гнучка зовнішня політика, використання зруч­ного і геополітичного становища, запобігання впливові та можливій залежності від однієї держави чи групи держав.