Лекція 6. Міжнародна політика та міжнародні відносини
1. Поняття «міжнародна політика» та специфіка міжнародних відносин.
2. Провідні суб’єкти сучасних міжнародних відносин.
3. Місце України на світовій міжнародній арені.
Поняття «міжнародна політика» та специфіка міжнародних відносин
Міжнародна політика — це комплекс двосторонніх та багатосторонніх політичних, економічних, дипломатичних, військових, культурних, науково-технічних відносин між державами; історично зумовлена форма інтегративних тенденцій, які виникають у процесі розвитку світового співтовариства, а також форми взаємодії між його суб'єктами.
У структурі міжнародної політики вирізняють власне міждержавні відносини та діяльність недержавних суб'єктів (міжнародних організацій і рухів). Міжнародні відносини охоплюють як поведінки держав у їх зовнішніх стосунках, так і всі форми взаємодії між членами різних суспільств незалежно від того, визначаються вони державою чи ні. Визначення міжнародних відносин передбачає:
- аналіз зовнішньої політики чи політичних стосунків між державами;
- з'ясування усіх аспектів стосунків між різними суспільствами.
У науці про міжнародні відносини існують такі напрями: політичний ідеалізм, політичний реалізм, модернізм, транс націоналізм, неомарксизм та неореалізм.
Вихідним пунктом політичного ідеалізму є переконання у необхідності й можливості покінчити зі світовими війнами та збройними конфліктами між державами шляхом правового регулювання та демократизації міжнародних відносин, поширення на них норм моралі і справедливості. Пріоритетна тема — створення системи колективної безпеки на основі добровільного роззброєння та взаємної відмови від війн як інструмент міжнародної політики. Практичним втіленням політичного ідеалізму стали: розроблена після Першої світової війни В. Вільсоном програма створення Ліги націй, Пакт Бріана-Келлога (1928), що передбачає відмову від застосування сили в міждержавних відносинах, доктрина Стайлесона (1932), згідно з якою США відмовляються від дипломатичного визнання будь-якої зміни, досягнутої за допомогою сили.
Представниками політичного реалізму є Г. Моргентау і Р. Арон. Моргентау у своїй праці «Політичні відносини між націями» сформулював шість принципів політичного реалізму, а саме:
1)політика і суспільство об'єктивним законам. Тому існує можливість створити раціональну теорію, здатну відобразити ці закони;
2) центральним поняттям цієї теорії є поняття інтересу, вираженого в термінах влади;
3)зміст цього поняття залежить від його політичного та культурного контексту, в якому відбуваються формування міжнародної політики;
4)головні моральні вимоги мають розглядатися в контексті обставин місця і часу;
5)з цієї причини моральні прагнення нації не можна ототожнювати з універсальними моральними нормами;
6)плюралістична концепція природи людини.
За Р. Ароном, міжнародні відносини є відносинами між націями як політичними утвореннями (державами). У їх центрі — міждержавні відносини, які призводять до зіткнення між політичними утвореннями як такими. Міжнародні відносини проявляються через специфічні форми поведінки символічних персонажів — дипломата і солдата, які уособлюють і символізують міжнародні відносини, що будучи насамперед міждержавними, ведуть до дипломатії і війни.
Модернізм, критикуючи традиційні методи дослідження, які використовує політичний реалізм, акцентує увагу на використанні методів точних наук у вивченні феномену міжнародних відносин.
Головним положенням транснаціоналізму є положення про те, що держава — не єдиний міжнародний актор. Крім неї, такими акторами виступають індивіди, установи, організації, недержавні об'єднання.
Основна ідея неомарксизму — цілісність світового співтовариства, що конкретизується в думці про несиметричність взаємозалежності сучасного світу та реальну залежність економічно слаборозвинутих країн від індивідуальних держав.
Неореалізм виражає прагнення до збереження переваг класичної традиції й, одночасно, — до збагачення її з урахуванням нових міжнародних реалій та досягнень інших теоретичних течій.
Міжнародні відносини мають системний характер, який зумовлений не взаємодією акторів, не властивими їм особливостями, а якостями структури міжнародної структури. Міжнародна система визначається Р. Ароном як сукупність політичних утворень, які підтримують між собою регулярні дипломатичні взаємини і які всі, в принципі, можуть бути затягнуті у загальну велику війну.
Характеристиками міжнародної системи є: конфігурація співвідношення сил та гомогенність чи гетерогенність. Відповідно до цього Р. Арон вирізняє: багатополярні, біполярні, гомогенні та гетерогенні міжнародні системи.
У багатополярних міжнародних системах дипломатичне суперництво розгортається між кількома політичними утвореннями.
У біполярній — два політичних утворення є настільки вищим класом за решту, що рівновага можлива лише у формі двох коаліцій, утворена навколо двох великих держав.
Гомогенними є такі міжнародні системи, в яких держави належать до одного типу, сповідують однакову концепцію політики.
Гетерогенні — це системи, в яких держави організовані за різними принципами і поділяють суперечливі цінності.
М. Каплан у праці «Система та процес у міжнародній політиці» обґрунтовує положення про те, що саме структура міжнародної системи визначає взаємодію між державами і навіть може нав'язувати їм таку лінію поведінки, яка суперечить інколи власним інтересам. За Капланом, є шість типів міжнародних систем, які, окрім перших двох, не мали реального втілення, а саме:
1)система балансу сил, що характеризується мультиполярністю;
2)гнучка біполярна система, яка визначає співіснування акторів-держав та акторів нового типу (союзів, блоків, міжнародних організацій);
3) жорстка біполярна система, де немає нейтральних держав чи таких, що не приєдналися до одного з двох блоків);
4)універсальна система, що відповідає федерації;
5)ієрархічна система, аналогом якої світова держава;
6)система одиничного вето, де кожний актор має можливість блокувати систему, використовуючи певні засоби шантажу.
Б. Базан вводить поняття раціональної міжнародної системи, особливістю якої є комплекс безпеки. Останній означає, що держави-сусіди настільки пов'язані одна з одною в питанні безпеки, що національна безпека однієї з них не може бути відокремлена від національної безпеки решти.
На сьогодні актуальною є проблема створення нової, постбіполярної, системи міжнародних стосунків. Це зумовлено не лише закінченням «холодної війни», й появою нових суб'єктів світової політики, що діють поряд з традиційними, — державою-нацією. На думку Кінга та Шнайдера, існуюча система міжнародних стосунків жорстоко прив'язана до держав-націй. Однак глобаліза-ційні інтеграційні процеси зумовлюють цілісність і взаємозалежність світу, що вступають в протиріччя з політичною фрагментацією системи держав націй і спричинюють добровільну передачу державами частини свого суверенітету наднаціональним органам, змінюючи чинники силового впливу, — перехід від грубого силового впливу до більш м'яких його форм. Звідси — необхідність перегляду деяких аксіоматичних (для біполярного світу) положень світової політики, а саме: принципів національного та державного суверенітету і невтручання у внутрішні справи держави (миротворчість власне і є порушенням цих принципів); принципу розрізнення внутрішньої і зовнішньої політики, оскільки транснаціональні корпорації та міжнародні економічні організації підривають як монополію на здійснення внутрішньої політики, свідченням чого є міжнародний тероризм, діяльність мафіозних структур, наркобізнес тощо.
На думку О. Тоффлера, існуючі міжнародні законодавства та створені за принципом вертикальної ієрархічної структури міжнародної організації не відповідають новій світовій реальності. Тому виникла необхідність у новій, горизонтальній, структурі взаємозв'язків та у вільній побудові наднаціональних формувань. А. Са-мюель вважає, що людство вступило у «новий міжнародний світ», свідченням якого є два факти. По-перше, відбувся перехід від біполярного світу до комплексного. По-друге, цей новий світ став непередбачуваним. Питання, що були відкладені у довгий ящик історії, такі, наприклад, як об'єднання Німеччини, вирішуються несподівано швидко, і ніхто не може передбачити, що відбудеться завтра.
Новизна ситуації в міжнародних відносинах може бути узагальнена наступним чином: сьогодні загальносвітові трансформації виходять за межі міждержавної взаємодії й, не відміняючи їх значення, позбавляють їх «претензії» на всезагальність у впливі на долі світу в цілому.
Нині існують дві парадигми розвитку міжнародних відносин, а саме: геополіти-чна і геоекономічна. Перша передбачає захист національних інтересів шляхом недопущення іноземного втручання у внутрішні справи країни, забезпечення недоторканості національних кордонів та відстоювання певних ідеологічних позицій. Друга — шляхом забезпечення високих темпів економічного зростання через інтернаціоналізацію господарських зв'язків та поступового розмивання національних кордонів.
2. Провідні суб’єкти сучасних міжнародних відносин
До середини XX ст. світова політика будувалася з розрахунку державно-центристської моделі міжнародних відносин. Головним її суб'єктом виступали держави.
Подібна схема міжнародних відносин була закладена Вестфальським миром (1648), який підвів підсумок Тридцятилітній війні у Європі і визначив кордони між державами. Договір став визнанням того, що суперечки неможливо вирішувати тільки воєнним шляхом.
Сучасна світова політика враховує той факт, що в теперішній час у світі існує більше ста дев'яноста держав. Але геополітики прогнозують, що процеси етнічного сепаратизму можуть призвести до створення приблизно чотирьохсот держав.
Держави відрізняються одна від іншої різними параметрами: розмірами, віком (історичні й нові держави), чисельністю населення, економічним потенціалом, мірою політичного впливу.
За економічним критерієм виділяють три групи держав. До першої групи належать багаті держави, під якими розуміють індустріально розвинуті держави з ринковою економікою та високим рівнем життя. Це перш за все, країни Великої сімки: США, Канада, ФРГ, Великобританія, Франція, Італія, Японія. До числа багатих відносять і значних експортерів нафти Перської затоки - Бахрейн, Кувейт, Катар тощо. До другої групи належать нові індустріальні країни, що зробили у 70-80-х роках різкий кидок у своєму економічному розвитку, але які поки що не зуміли наздогнати за рівнем життя держави першої групи: Китай, Індію, так званих "азіатських тигрів" (Сінгапур, Південна Корея, Малайзія), країни Латинської Америки (Мексика, Бразилія). Сюди відносяться і колишні соціалістичні країни Східної Європи. До третьої групи належать бідні країни Латинської Америки, Африки, деякі колишні республіки СРСР.
Політичний вплив країн на міжнародній арені значною мірою визначається їх економічною та воєнною могутністю. У сучасному світі саме функціонування економіки безпосередньо визначає як міжнародний статус держави, так і боєздатність її збройних сил. Стосовно країн, які володіють сильним воєнним та економічним потенціалом і дипломатичним впливом, використовується термін "держава". При цьому у світовому співтоваристві виділяють власне зверхдержави і великі держави. Починаючи з 1945 р. і протягом наступних чотирьох десятиліть СРСР разом з США визначалися як дві зверхдержави. Зверхдержаву від інших країн відрізняють три критерії: можливість масового і повного знищення, здатність впливати на розвиток всіх інших країн, неможливість для будь-якої коаліції нанести поразку одній зверхдержаві, якщо цю коаліцію не підтримає інша зверхдержава. Рівновага у міжнародному середовищі, яка здійснюється за схемою протистояння двох держав і підтримуючих їх коаліцій країн, визначається як біполярна модель світу. Після розпаду СРСР склалася однополюсна модель міжнародних відносин з єдиною зверхдержавою - США. Політологи хоч і прогнозують можливість в майбутньому багатополярність і появу інших держав, рівних за своєю могутністю США, все ж змушені визнати, що сьогодні США володіють всезагальною перевагою.
До великих держав, згідно з Г.Моргентау, відносять країни, що володіють воєнною силою і здатністю відстояти свою незалежність, економічним потенціалом і дипломатичним впливом. Сюди ж він додає і геополітичний фактор (простір і розташування країни). Як правило, до великих відносять країни, що володіють ядерним арсеналом і сучасними засобами його відправки, а також такі, що є постійними членами Ради Безпеки ООН (США, Росія, Великобританія, Франція, Китай). За економічним і політичним впливом до великих відносять Німеччину і Японію. Щодо Росії, то в зв'язку з тим, що вона вважається спадкоємницею колишнього СРСР, то вона певною мірою займає сьогодні статус певного елементу світового політичного та економічного порядку.
Ключову роль на регіональному просторі відіграють середні держави, наприклад, Індія у Південно-Східній Азії, Мексика у Центральній Америці, Туреччина, яка намагається закріпити свій вплив у нових державах Середньої Азії. Розрізняють також малі та мікродержави. Їх відрізняє невелика кількість населення (один - два мільйони) і неможливість самостійно захистити свій суверенітет.
Суб'єктами політики світового масштабу є міжнародні організації, блоки і союзи, які співробітничають або протистоять один одному. Вони створюються на основі спільності інтересів країн-учасниць для реалізації певних економічних і військово-політичних завдань. Перші організації подібного типу з'явилися на початку XX ст., а сьогодні їх нараховується більше чотирьохсот. Існують різні типології міжнародних організацій. Одна з найпоширеніших класифікацій передбачає виділення різних типів у відповідності з територіальною ознакою і напрямком діяльності.
Залежно від першого критерію розрізняють:
§ універсальні міжнародні організації. Такою є Організація Об'єднаних Націй (ООН);
§ міжрегіональні організації, наприклад, Організація Ісламська Конференція;
§ регіональні організації і блоки. Всього на світі нараховується шістдесят організацій подібного типу, наприклад, Європейський Союз, СНД, Організація Африканської Єдності, Співтовариство південноафриканських країн з метою розвитку, Регіональне економічне співтовариство у Латинській Америці, Асоціація Держав Південно-Східної Азії (АСЕАН);
§ субрегіональні організації, наприклад, Бенілюкс, що об'єднує Бельгію, Нідерланди і Люксембург.
Залежно від напрямку діяльності виділяють:
§ загальноцільові організації. Такою організацією є ООН, що координує співробітництво країн-учасниць у різних сферах. Одна з найважливіших функцій - здійснення міжнародної безпеки, регулювання конфліктів. З 1948 p. OOH здійснила більше п'ятидесяти миротворчих місій у різних регіонах світу;
§ спеціалізовані організації. Наприклад, ООН включає в свою структуру міжнародні організації, створені для координації зусиль країн у окремих галузях - Всесвітня Організація Охорони здоров'я (ВОЗ), міжнародна Організація Праці (МОП), ЮНЕСКО (організація, що займається питаннями культури, освіти і науки), Міжнародний суд, Міжнародний Валютний Фонд (МВФ), Міжнародне агенство з атомної енергетики (МАГATE) тощо. Різні форми співробітництва здійснюються в межах Всесвітньої торгової організації (ВТО). Нарешті, необхідно пригадати, що протягом декількох десятиліть у другій половині XX ст. світова політика визначалася протистоянням двох воєнно-політичних блоків: Північноатлантичного союзу (НАТО) і Організації Варшавського договору.
Специфічною міжнародною організацією, яка володіє атрибутами політичної влади, є Європейський союз. Існуючий з 1979 р. Європейський парламент наділений законодавчою, бюджетною і контрольною функціями, але це не означає обмеження суверенітету держав, що входять у Союз.
Процеси глобалізації сучасного світу значно розширили коло суб'єктів міжнародних відносин. Наприклад, серйозну конкуренцію національним державам у здійсненні політики складають транснаціональні корпорації (ТНК). Вони стали самостійними суб'єктами не тільки економічних, але й політичних відносин. Сьогодні у світі нараховується тридцять п'ять тисяч транснаціональних утворень. Ядро ж світової господарської системи складають п'ятсот ТНК, які володіють необмеженою економічною владою. Під контролем ТНК знаходиться більше половини світового промислового виробництва, 63% зовнішньої торгівлі, чотири п'ятих патентів і ліцензій на нову техніку, технологію і "ноу-хау".
Дослідники, оцінюючи роль ТНК у сучасному світі, роблять неоднозначні висновки про перспективи національної держави. Згідно з одним із підходів, ТНК суттєво підірвали суверенітет національної держави. При цьому вказується на те, що економічний потенціал найбільших ТНК можна порівняти з внутрішнім валовим продуктом провідних середніх країн. Стосовно до розвинутих країн ще можна говорити про двовладдя: держава захищає інтереси власних ТНК в різних регіонах світу, а ті, в свою чергу, забезпечують податкові надходження від міжнародної діяльності.
Щодо іншої групи держав, що розвиваються, то їх економіка інколи повністю залежить від ТНК. Останні володіють різними способами впливу на уряди цих країн і можуть змушувати їх проводити політичний курс, який суперечить власним національним інтересам. Іншими інструментами впливу на національні уряди виступають міжнародні банки, фінансові і трастові компанії. Вони, як правило, пов'язують умови надання допомоги з дотриманням країнами певних правил гри і надають кредити тільки тим з них, які демонструють готовність наслідувати певному економічному і політичному курсу. Послаблення деяких функцій держави зовсім не означає, що вона перестала бути інститутом формування політики. Мова, видно, йде про те, що суттєво підірвана монополія держави у сфері регулювання національної економіки, фінансових потоків, екологічних, правових і соціальних проблем.
Про розширення ролі у світовій політиці недержавних факторів свідчить і діяльність неурядових організацій - "Лікарі без кордонів", "Міжнародна амністія", "Міжнародний Червоний Хрест" тощо. Не можна не враховувати і контакти між політичними партіями, етнічними і релігійними діаспорами різних країн. Неурядові організації можуть прямо, обминувши владний уряд, апелювати до громадської думки інших країн у випадку порушення прав яких-небудь груп населення. Нарешті, міжнародного значення можуть набути навіть окремі особистості, наприклад, фінансист Дж.Сорос або ісламський терорист У.бен Ладен.
