В Стародавній Русі значний період часу основними порадниками у використовуванні лікарських засобів були мандрівники, знахарі, волхви. Природно, що вони мали у своєму розпорядженні лише випадкові дані і їх рекомендації звичайно носили сумнівний характер. З часом поступово нагромаджувалися знання про ліки. Особливо активно збирали і систематизували відомості про лікувальні трави ченці.
Стали з'являтися перші рукописні праці по лікознавству (травники), наприклад травник «Изборник Святослава» (1073), травник, відомий під назвою «Благопрохладный вертоград» (1534). Ці і подібні їм твори містять опис заморських і російських ліків (зіль) того часу. В допетровській Русі лікарські засоби були головним чином в руках лікарів і знахарів. Проте документи, що збереглися, свідчать про те, що постачання ліками в значній мірі здійснювалося і через спеціальні „зелейні” лавки.
Також розглянемо історію зародження фармакології на Русі – утворення Аптечного наказу та появу перших аптек – та вплив цих подій на подальший розвиток медицини взагалі.
Першими документами, що дають відомості про історію розвитку лікознавства на Русі, є літописи. Одне х найбільш ранніх джерел, в якому згадується про існування лікарів у Київській Русі, - церковний устав Володимира Святославовича, написаний у Х ст. (996 р.).
Оскільки на Русі ліки називалися зіллям, то й установи, що готували та відпускали їх, називалися “зеленями” (звідси зелейник).
Талановитий живописець чернець Києво-Печерської лаври Алімпій (XI - початок XII ст.) був відомий і як цілитель «прокажених» (під проказою розуміли найрізноманітніші шкірні захворювання). У «Києво-Печерському патерику» розповідається, що коли до Алімпія звертався хворий з ураженням шкіри, він брав фарбу з «вапниці» (горщика живописця) і змащував нею гнійні виразки. Після кількаразового повторення цієї процедури хворий одужував і «вапу» змивали водою. Користуючись фарбою, допомагали хворим і при інших захворюваннях. Ефект був зумовлений протимікробною дією деяких барвників.
Арсенал лікарських форм, що їх застосовували лікарі за часів Київської Русі, був досить багатим: порошки («порохи»), мазі («масти», «мазуни»), настої, відвари («питие», «зелье»). «Лечьци» виготовляли «горошки» (прообраз пілюль), які слід було класти хворому під язик.
Використовували камені для припікання, призначали ванни з різних трав. Лікарське «зелье» зберігали у спеціальних «погребах» (тогочасних аптеках). Більшість лікарських засобів призначали для приймання натще, рідко - «всыть». Були призначення з «распростертием на 40 дни» і навіть на два місяці.
Джерелом лікарських засобів медичної практики в основному були рослини, з яких готували “лікарське зілля” і для внутрішнього, і для зовнішнього вживання, Найчастіше використовували аїр, лопух (кореневище); березу (листя, бруньки, сік); борщівик, буркун, любисток, хвощ (траву); бобівник, суниці, м’яту, подорожник, черемху, шавлію (листя); дуб, дягель, півонію. редьку, хрін (коріння); яловець (ягоди); часник, цибулю (цибулини) тощо.
У пізніші часи відомості з лікознавства подавались у літературних збірниках «Пчела» (XIV-XV ст.), «Благопрохладный вертоград» (XVI ст.) та ін. Протягом кількох сторіч популярними були всілякі рукописні лікарські порадники.
Аптéчна спрáва Фармац ія грец. φάρμακον — лікарські засоби і фармакотерапія (застосування лікарських засобів)) — комплекс науково-практичних дисциплін, які вивчають проблеми створення, безпеки дослідження, зберігання, виготовлення, відпуску та маркетингу лікарських засобів; пошуку природних джерел лікарських субстанцій.
В комплексі з фармакологією складає науку про ліки.
Досвід збирання та зберігання лікарських трав, виготовлення лікарських засобів природного походження передавався з покоління а покоління ще з часів Київської Русі. В ті часи на "торжках" (базарах) були "зелені ряди", де знахарі продавали лікарські трави, настої, амулети, надавали медичну допомогу. Були широко відомі лікарські засоби у вигляді порошків (порохів), мазей (масти, мазуни), настої і відвари (питво, зілля).
Лікарі готували "горошки", які потрібно було класти під язик, навіть призначали ванни з лікувальних трав. Лікарські препарати зберігали в спеціальних льохах, які вважають прообразом аптек. Проте аптек, у сучасному розмінні, в Київській Русі не було. Не існувало також поділу професійних прав і обов'язків між лікарями та аптекарями.
Історія фармації - це частина національної історії та культури, тому її слід розглядати в контексті загальної історії України, соціально-економічних та політичних процесів, які вплинули на її розвиток.
Історію фармації можна поділити на два окремі напрями: західноукраїнський (на його розвиток вплинуло те, що ці українські землі майже шість століть входили до складу Польського королівства, Австро-Угорської імперії, панської Польщі)та центральноукраїнський (він визначався перебуванням Центральної України в складі Російської імперії.
Більшість приватних власників аптек були не фармацевти, а особи, які мали можливість відкривати аптеки з метою дальшого особистого збагачення. У тих випадках, коли власник аптеки був не фармацевт, він наймав для управління аптекою людину з фармацевтичною освітою. Лише одна третина власників аптек з початку ХХ століття були фармацевтами.
Міські аптеки, які керувалися особами з вищою фармацевтичною освітою, мали приміщення та обладнання, які більш-менш відповідали вимогам аптеки і мали право набору аптекарських учнів, називалися «Нормальними».
Власники аптек, природно не ставили перед собою завдання поліпшити забезпечення населення медикаментами. Їх зусилля були спрямовані на максимальне одержання прибутків від торгівлі медикаментами та іншими товарами.
1954 рік - впроваджено курси удосконалення і спеціалізації фармацевтів, заочну підготовку провізорів з осіб, які мають середню фармацевтичну освіту та стаж роботи за фахом понад 5 років. При Одеському фармацевтичному інституті відкрито факультет заочної освіти.
Українські фармакологи з 1961 р. були об'єднані в Наукове фармацевтичне товариство, яке за часів Радянської влади було членом Всесоюзного фармацевтичного товариство й підтримувало зв'язки з Міжнародною організацією фармакологів, заснованою у 1966 р.
У процесі відбудови країни після Великої Вітчизняної війни проводжуються зміни в організації та управлінні аптекарською справою. Вводиться система роздільної матеріальної відповідальності, преміальна система оплати праці.
З'являються нові форми медикаментозного обслуговування населення: організовуються міжлі-карняні аптеки та філіали аптек при поліклініках; поширюється відпуск ліків за рахунок суспільних фондів; зростає частка готових ліків у рецептурі. Аптеки будуються за спеціальними типовими проектами, устатковуються необхідним технологічним обладнанням та аптечними меблями.
В Українській РСР управління аптечною справою було підпорядковано Головному аптечному управлінню Міністерства охорони здоров'я СРСР.
Воно здійснювало загальне керівництво аптечними закладами, визначало потребу в медикаментах та інших медичних виробах; розміщає замовлення на них у промисловості та розподіляє медичну продукцію по союзних республіках СРСР.
Головне аптечне управління визначало напрям і показники розвитку аптечного господарства й розробляло нормативні документи, забезпечувало дотримання єдиних принципів і теоретичних основ.
Головне аптечне управління Української РСР мало відповідні завдання на території республіки. Йому підпорядковувались обласні аптечні управління, які здійснювали безпосереднє керівництво та контроль за діяльністю аптек та інших закладів аптечної мережі.
В Українській РСР існувало два види аптек:
o для амбулаторних пацієнтів;
o для стаціонарних хворих (лікарняні).
Аптеки, які обслуговували амбулаторних хворих, знаходились у підпорядкуванні аптечних управлінь і знаходились на госпрозрахунку. В сільських районних центрах було створено центральні районні аптеки, які не тільки забезпечували населення лікарськими засобами, а й здійснювали організаційно-методичне керівництво аптеками району.
Однією з форм постачання населення медичними товарами стають аптечні філіали й аптечні пункти при поліклініках та інших медичних установах, а також аптечні кіоски.
За радянських часів обслуговування стаціонарних хворих було з аптек двох типів:
o аптеки лікувально-профілактичних закладів, які були відділеннями лікарень, госпіталів, клінік, розрахованих на медичне обслуговування понад 100 лікарняних ліжок і фінансувалися з державного бюджету;
o міжлікарняні аптеки - організовувались у великих містах з метою постачання лікарськими засобами й товарами медичного призначення кількох лікувально-профілактичних закладів, із загальною кількістю ліжок понад 500. Вони знаходились на госпрозрахунку й підпорядковувались аптечним управлінням.
За радянські часи госпрозрахункові аптеки відпускали лікарські засоби за готівку, в стаціонарах усі пацієнти отримували лікарські засоби безкоштовно.
Ціни на лікарські засоби були найнижчими в Європі, проте на діяльність аптек негативно вплинула відсутність конкуренції, мотивації праці робітників, загальнодержавний дефіцит спеціалізованих лікарських засобів, які імпортувались.
