Для вільнонароджених людей лишаються ще три предмети навчання: лічба і наука про числа становлять одну дисципліну; вимірювання довжини, площини й глибини – Другу; третя стосується руху небесних світил та властивого їхній природі взаємного кругообігу. Працювати над вивченням усього цього до тонкощів більшості людей непотрібно, а лише деяким небагатьом.
Багато чого не вистачало б людині, щоб бути божественною, коли б вона не могла розпізнати, що таке одиниця, що таке два, три, взагалі, що таке парне й непарне; якщо вона зовсім не знає лічби; якщо вона не спроможна розрахувати ніч і день; якщо вона не має відомостей про обіг місяця, сонця й решти зірок. Тому дуже безглуздо вважати, ніби все це не є необхідним предметом навчання для людини, яка збирається навчитися хоч чого-небудь із найпрекрасніших наук. Що ж до того, чого саме в якому обсязі і коли треба навчатися, в якій послідовності, що можливо вивчати окремо від іншого, – одне слово, взагалі про сполучення предметів навчання, то оце саме й треба насамперед визначити належно, щоб перейти до решти, керуючись у навчанні саме цими науками. Таким чином, вступає в свої природні права необхідність, що з нею, як ми кажемо, не бореться нині – та й ніколи не буде боротися – жоден з богів.
Так, треба сказати, що вільнонароджені люди повинні навчитися кожної з цих наук у такому обсязі, в якому їх навчається поруч з грамотою сила-силенна дітей в Єгипті. Насамперед, там винайшли простий спосіб навчати дітей лічби, застосовуючи при навчанні приємні забави: яблука чи вінки поділять між більшою чи меншою кількістю людей, причому їм відповідають одні й ті ж числа; встановлюють послідовність виступів кулачних бійців та борців; визначають за жеребком, як це звичайно буває, кому з ким стати до пари. Є ще й така гра: зміщують в одну купку золотий, бронзовий, срібний та інший посуд, далі хто-небудь розподіляє його між учасниками гри, причому, як я сказав, у гру входить необхідне ознайомлення з числами. Учням це корисно, бо знадобиться в походному строю, при маршировці, в поході, навіть у хатньому побуті; взагалі, це примушує людину давати більше користі самій собі і робить людей пильнішими. Крім того, шляхом вимірювання довжини, ширини й товщини люди позбуваються певного, притаманного всім їм, природного й ганебного незнання в цій галузі.
ДЕРЖАВА
Уривки про систему й програму наукової освіти
Арифметика
6. Сократ. Хочеш, розглянемо тепер, як з’являться такі люди і як їх можна вивести на світло, подібно до тих, які, за переказом, з оселі Аїда полинули до богів?
– Звичайно, хочу.
– Адже це буде, очевидно, не вертінням черепка, а поверненням душі від дня, подібного до ночі, – до справжнього, тобто піднесенням до буття, яке ми назвемо істинною філософією?
– Так.
– Чи не повинні ми розглянути, яка наука має цю властивість?
– Звичайно.
– Яка ж наука, Главконе, тягне душу від світу становлення до буття? Мені зараз спадає на думку ще от що: чи не казали ми, що цим людям в юнацькі роки необхідно подвизатися на війні?
– Так, казали.
– Отже, та наука, якої ми шукаємо, повинна, крім зазначеної властивості, мати ще цю?
– Яку?
– Бути корисною воїнам.
– Так, звичайно, по змозі повинна.
– У гімнастиці й музиці вони були вже виховані раніш?
– Так.
– Але гімнастика має справу з виникаючим і гинучим; адже вона спостерігає ріст і руйнування тіла?
– Очевидно.
– Отже, вона явно не може бути тією наукою, яку ми шукаємо?
– Не може.
– А музика, як ми її раніш описали?
– Але ж вона, як пам’ятаєш, відповідала гімнастиці; вона виховувала стражів за допомогою навичок, через гармонію прищеплюючи їм гармонійність, а не знання, і через ритм – ритмічність; щось подібне мали в собі й оповідання, як вигадані, так і ближчі до істини. Науки ж, корисної для чого-небудь такого, що ти зараз шукаєш, у ній не було.
– Ти це мені чудово нагадав; справді, нічого такого вона не мала в собі. Але, любий Главконе, що це буде за наука? Адже всі технічні знання ми визнали за низькі?
– Безперечно.
– Але яка ж наука ще лишається, коли виключити музику, гімнастику й технічні знання?
– Якщо ти не можеш нічого вибрати поза ними, візьмімо що-небудь таке, що має відношення до них усіх.
– Що ж це?
– Наприклад, те спільне, чим користуються і мистецтва, і міркування, і науки, і з чим кожний повинен ознайомлюватися насамперед.
– Що ж це таке?
– Проста річ: розрізняти один, два і три. Я називаю це коротко числом і лічбою. Хіба не правда, що кожне мистецтво і кожна наука неминуче повинні це засвоїти?
– Навіть дуже.
– Отже, і військове мистецтво?
– Неодмінно.
7. Так чи не встановимо ми, що вміння лічити й розраховувати є необхідним знанням для військової людини?
– Більше, ніж що-небудь інше, якщо вона хоче щось розуміти в тактичному мистецтві, або правильніше, якщо вона взагалі хоче бути людиною.
– Отже, ти тієї ж думки про цю науку, що і я?
– А саме?
– Що вона, очевидно, своєю природою належить до тих, які ведуть до осягнення того, що ми шукаємо, але ніхто не користується нею правильно, тоді як вона всіляко тягне до споглядання буття.
– Що ти маєш на увазі?
– Я спробую пояснити мою думку. Суперечності в чуттєвих сприйманнях ведуть до мислення; якщо, наприклад, дивитися на три пальці, то зору досить, щоб встановити, що це – пальці, але у визначенні їхніх якостей маємо суперечності: другий здається більшим проти першого і маленьким порівняно з третім і т. п. У таких випадках душа, щоб розв’язати суперечності, вдається до мислення.
8. Це саме я й мав зараз на увазі, кажучи, що одні відчуття ведуть до міркувань, інші – ні, визначаючи ті відчуття, які передаються свідомості одночасно з протилежним собі, як такі, що ведуть до міркування, а ті, при яких цього не буває, як такі, що не будять думки.
– Тепер я розумію і згоден з тобою.
– А як тобі здається, до яких із них належать число і єдність?
– Не можу збагнути.
– Обміркуй на підставі щойно сказаного. Якщо єдність як таку можна достатньо сприймати зором чи яким-небудь чуттям, вона, звичайно, не буде штовхати до пізнання буття, як ми це казали з приводу пальця. Коли ж разом з нею ми завжди бачимо і її протилежність, отже, ніщо не уявляється нам єдиним, не уявляючись одночасно і множинним, – тоді, очевидно, потрібен суддя, і душа в такому разі неминуче відчуває утруднення, шукає, приводячи в рух думку, і питає, що таке сама єдність. Тоді вчення про єдність виявиться одним із тих, що ведуть і повертають до споглядання буття.
– Справді, цю властивість у великій мірі має зорове сприймання єдності, бо одне й те ж ми одночасно бачимо як єдність і безліченну множинність.
– А якщо це відбувається з одиницею, то те саме відбувається і з усяким числом?
– Звичайно.
– А чи не вся лічба й арифметика мають справу з числом?
– Безперечно.
– І, таким чином, вони, як виявляється, ведуть до істини?
– У великій мірі.
– Отже, вони належать, очевидно, до тих наук, які ми шукаємо.
Військовій людині їх необхідно знати заради строю, а філософові – щоб стикатися з буттям і вийти зі світу становлення, інакше він ніколи не буде зчислителем.
– Це правильно.
– А наш страж – воїн і філософ?
– Так.
– Очевидно, слід, Главконе, законом ввести цю науку і переконувати тих, хто має взяти участь у керуванні державою, вдатися до числення й узятися за нього не так, як дилетанти, але займатися ним доти, аж поки вони не досягнуть споглядання самою тільки думкою природи чисел, а також не як купці й торговці, заради купівлі та продажу, але заради війни і заради полегшення самій душі повернутися від становлення до істини та буття.
– Ти прекрасно говориш.
– Лише тепер, після сказаного про лічбу, я бачу, яка добра ця наука, і в скількох відношеннях вона корисна для наших цілей, якщо тільки займатися нею заради знання, а не заради торгівлі.
– В чому ж саме?
– В тому, про що ми щойно говорили: вона дуже підносить душу в височінь, примушуючи її міркувати про числа самі по собі, і не терпить, щоб з нею міркували, вказуючи їй на числа, зв’язані з видимими чи відчутними тілами. Адже ти знаєш, що спеціалісти висміюють людину, яка намагається на словах поділити одиницю, і не згоджуються з нею, але якщо ти будеш ділити її, вони множитимуть, вживаючи заходів проти того, щоб одиниця не здалася як-небудь не одиницею, а сукупністю багатьох частин.
– Цілком справедливо.
– Як ти вважаєш, Главконе, якби хто запитав їх: чудні люди, про які числа говорите ви, що в них одиниця така, як ви гадаєте, дорівнює всякій іншій, нічим не різниться від неї і не має в собі ніякої частини? Як, на твою думку, що вони б відповіли?
– На мою думку, вони відповіли б, що говорять про такі числа, які лише можна мислити, а ставитися до них якось інакше не можна.
– Бачиш, мій друже, що ця наука нам, очевидно, справді необхідна, бо вона примушує душу користуватися лише розумом, щоб досягти самої істини.
– Дійсно, вона значною мірою це робить.
– Ти, напевне, помічав уже і те, що люди, які від природи мають математичні здібності, виявляють себе як сприйнятливі до всіх наук, а некмітливі, бувши виховані на математиці та вправляючись в ній, навіть якщо вони не дістануть від того ніякої іншої користі, в будь-якому разі набувають більшої сприйнятливості, ніж мали раніш.
– Це справді так.
– А крім того, я гадаю, нелегко знайти науку, що становила б такі труднощі для того, хто вивчав і займається нею, як ця.
– Так.
– Зважаючи на все це, не слід нехтувати нею, а треба на ній виховувати найобдарованіших юнаків?
– Згоден.
Геометрія
9. Це нехай буде в нас перше. Розглянемо тепер друге, що йде за цим, чи підходить воно нам?
– Що саме? Чи не маєш ти на увазі геометрію?
– Так.
– Оскільки вона має відношення до військової справи, очевидно, вона нам корисна; при влаштуванні таборів, захопленні місцевості, зосередженні й розгортанні військ та всіх інших військових побудовах, як під час самих битв, так і в походах, людина, обізнана з геометрією, і необізнана з нею, відрізняються одна від одної.
– Але ж для цього досить було б малої частини геометрії та лічби. Треба розглянути, чи допомагає більша і та частина, що йде далі, вбачати ідею добра; а ми кажемо, що цьому допомагає все, що примушує душу звертатися туди, де є найблаженніше з, існуючого, що вона неодмінно мусить бачити.
– Ти правильно кажеш.
– Отже, якщо вона примушує споглядати буття, вона нам корисна, якщо ж становлення – то ні?
– Так ми стверджуємо.
– Навіть мало обізнані з геометрією не будуть заперечувати, що суть цієї науки цілком протилежна тим висловам, яких вживають ті, хто нею займається.
– Як?
– їхня мова дуже смішна і бідна: нібито діючи і заради дії користуючись словами, вони говорять, що будують чотирикутник, видовжують, складають і вимовляють всілякі подібні слова, в той час, як вся ця наука існує заради пізнання.
– Безумовно.
– Чи не треба згодитися ще ось у чому?
– У чому?
– Що вона існує заради знання вічно існуючого, а не того, що з’являється і зникає?
– З цим легко згодитись: геометрія є, дійсно, знання того, що існує вічно.
– А коли так, шановний, то вона приваблює душу до істини і створює філософський настрій, примушуючи звертати вгору те, що ми неправильно звертаємо вниз.
– Так, більше, ніж будь-що інше.
– Отож, більше ніж будь-що інше, необхідно встановити, щоб люди в твоїй ідеальній державі ні в якому разі не цурались геометрії. Адже й побічне значення її чимале.
– Яке?
– А те, яке ти вказав, – те, що стосується війни; а так само і легкістю засвоєння інших наук, як ми знаємо, людина, обізнана з геометрією, завжди відрізнятиметься від необізнаної.
– Так, дійсно, завжди.
– Отже, ми встановимо, щоб вона була другою наукою для юнацтва?
– Встановимо.
Астрономія
10. Тепер підемо далі. Третьою ми встановимо астрономію. Чи ти маєш інший погляд?
– Ні, я згоден. Адже здібність краще дізнаватися про час місяця й року корисна не тільки для землеробства й мореплавства, а не менше того і для військової справи.
– Ти кумедний! Очевидно, ти боїшся, якби юрбі не здалося, що ти примушуєш вивчати безкорисні науки. Головне ж те – хоч цьому й важко повірити, – що завдяки цим наукам очищається і знов спалахує орган душі кожної людини, який гине й притуплюється від інших занять, а проте зберегти його – цінніше, ніж тисячу очей, бо ним одним споглядається істина. Ті, хто поділяє цей погляд, вважатимуть твої слова надзвичайно слушними, а нездатні це зрозуміти, звичайно, вирішать, що ти верзеш дурниці, бо вони не бачать від цих наук ніякої іншої, вартої уваги, користі. Виріши ж тепер, з яким же із цих двох родів людей ти говориш; чи, може, ні з тими, ні з іншими, а міркуєш, головне, для самого себе, але залюбки даєш і іншим, коли хто може, здобувати зі сказаного користь.
– Я волію останнє: заради самого себе, головне, говорити, і питати, і відповідати.
– У такому разі повернися назад; ми зараз, очевидно, неправильно вибрали дальший за геометрією ступінь.
– Яким чином?
– Після площини ми взяли відразу тіло в русі, не взявши його спочатку саме по собі; а правильно було б слідом за другим виміром узяти третій, тобто той вимір, який є в кубах і означає глибину.
– Так, це правильно, але ж цього, Сократе, ніби ще не досліджено.
– Причини цього дві. По-перше, оскільки жодна держава не надає цьому належного значення, то, як річ важка, вона досліджується не досить енергійно; по-друге, дослідники потребують керівника, без якого вони навряд чи відкриють її, а такому керівникові, з одного боку, важко з’явитися, з другого – якби він і з’явився, то в теперішній час дослідники цих речей у своїй зарозумілості не підкорялися б йому. Але коли б уся держава почала сприяти керівникові, оточуючи пошаною цю науку, тоді б і вони підкорилися, і суть цих речей при безперервному й напруженому шуканні виявилася б. Адже навіть тепер, нехтувана й урізувана юрбою, а також і дослідниками, які не розуміють, у чому її користь, ця наука все ж усупереч усьому цьому розвивається, завдяки властивій їй красі, і нема нічого дивного, що вона виникла.
– Справді, в ній є виняткова краса! Але вислови ясніше те, що ти зараз казав. Адже геометрією ти назвав дослідження площини?
– Так!
– А далі ти спершу встановив після неї астрономію, а потім відмовився від цього.
– Поспішаючи швидше все викласти, я тільки більше затримався. У той час, як далі мало йти вивчення глибини, я проминув його, бо воно безглуздо трактується, і після геометрії назвав астрономію, яка вивчає рух глибини.
– Правильно ти кажеш.
– Виходить, ми поставимо астрономію на четверте місце, вважаючи, що коли держава візьметься до цього, існуватиме та наука, якої тепер бракує.
– Мабуть, що так. Ти зараз закинув мені, Сократе, те, що я похвалив астрономію, як неосвічена людина; тепер я хвалю її з того самого погляду, з якого до неї підходиш ти. Кожному, на мою думку, очевидно, що вона примушує душу дивитись угору і веде її від речей, які є тут, туди.
– Можливо, це кожному очевидно, та не мені. Я вважаю інакше.
– Але як же?
– Я думаю, що в тому вигляді, в якому беруться до неї ті, хто бажає вести людей до філософії, вона якраз примушує дивитися вниз.
– Що ти хочеш сказати?
– Ти, очевидно, досить велично тлумачиш науку про те, що вгорі. Якщо хто, навіть підвівши голову догори й розглядаючи прикраси на стелі, що-небудь побачить там, ти, либонь, також уважатимеш, що він споглядає це розумом, а не очима? Може, твій погляд правильний, а мій дурний, але я не можу вважати, щоб яка-небудь інша наука примушувала душу звертатися вгору, крім науки про буття й невидиме; коли ж людина прагне пізнати що-небудь чуттєве, то байдуже, чи дивиться вона з роззявленим ротом угору, чи з закритим униз, – я запевняю, що вона нічого не пізнає, бо ніякого знання цих речей не існує, і що душа її звернена не вгору, а вниз, хоч би вона вивчала ці речі, лежачи на спині на землі чи плаваючи морем.
11. Ти заслужено й правильно зробив мені закид. Але як же, на твій погляд, треба вивчати астрономію інакше, ніж її вивчають тепер, щоб вивчення її давало ту користь, яку ми маємо на увазі?
– Ось як: ці небесні окраси, такі, як вони видимі, треба вважати за найпрекрасніші й найдосконаліші з видимих, але пам’ятати, що їм далеко до істинних, до тих рухів, які творять між ними істинна швидкість і істинна повільність, згідно з істинним числом і за всіма істинними фігурами, несучи й усе, що є на них. А це можна збагнути розумом і думкою, а не зором. Чи ти думаєш, що зором?
– Ні в якому разі.
– Отже, небесними окрасами треба користуватися як подібністю того другого, з навчальною метою, так само, якби хто натрапив на геометричні фігури, чудово намальовані й виконані Дедалом або яким-небудь іншим ремісником чи художником. Людина, обізнана з геометрією, побачивши їх, визнала б, звичайно, що вони чудово зроблені, та, проте, смішно серйозно ставитися до них, нібито в них можна вгледіти дійсну рівність чи подвоєну величину, чи яке-небудь інше співвідношення величин.
– Звичайно, це буде смішним.
– А хіба ти не думаєш, що справжній астроном відчуватиме те саме, дивлячись на рух світил, а саме: вважатиме, що творець неба зробив його і все, що на ньому, настільки прекрасними, наскільки такі речі можуть бути зроблені? Однак, хіба йому не здасться дивною така людина, яка вважає, що відношення ночі до дня і обох їх до місяця і місяця до року та інших світил до всього цього й одне до одного завжди залишається одним і тим же, ніяк не змінюючись, не зважаючи на те, що всі вони тілесні й видимі? Хіба він не вважатиме за безглуздя намагатися всіляко збагнути їхню істинну природу?
– Тепер, коли я слухаю тебе, мені здається, що це так.
– Отже, ми і астрономію, як і геометрію, будемо вивчати заради тих завдань, які вона ставить перед нами, а явища, які відбуваються на небі, залишимо, якщо ми хочемо, займаючись справді астрономією, зробити розумну від природи частину душі
І корисною з некорисної. – Яке важке завдання ставиш ти порівняно з тим, чим займається теперішня астрономія!
Гармонія (музика)
– Я вважаю, що ми і в усьому іншому будемо діяти так само, якщо хочемо бути хоч скільки-небудь корисними як законодавці.
12. А ти яку підходящу науку можеш запропонувати?
– Ніякої, принаймні зараз.
– Однак, я думаю, що рух має не один вид, а кілька. Усі їх назвати спроможний, може, тільки спеціаліст; таких же, що зрозумілі й для нас, є два.
– Які саме?
– Крім названого, протилежний йому.
– Який?
– Як очі звернені до астрономії, так, очевидно, вуха наставлені гармонійного руху, і обидві ці науки споріднені між собою, як суть піфагорійці, і ми з ними, Главконе, згодні, чи ні?
– Згодні.
– Отже, зважаючи на те, що це – питання важке, чи не вислухаймо ми, що вони кажуть про це і, може, ще про що-небудь інше; одночасно ми й надалі додержуватимемося нашого принципу.
– Якого?
– Щоб наші вихованці не вивчали чого-небудь із цього не до лиця і не з цією метою, до якої все має прагнути, як ми зараз говорили із приводу астрономії. Чи ти не знаєш, що і з гармонією вони роблять так само? Порівнюючи одне з одним чутні співзвуччя і звуки, вони так само марно працюють, як і астрономи.
– Щоправда, при цьому вони вживають таких кумедних слів, як щення, і прикладають вуха, ніби бажаючи вловити сусідній звук; одні кажуть, що чують ще проміжний звук і що це – найменший інтервал, який треба взяти за одиницю виміру, інші твердять, що звуки звучать однаково, і при цьому обидва віддають перевагу вухам перед розумом.
– Ти говориш про тих милих людей, що, натягаючи струни на деки, не дають спокою їм і мордують їх, але, щоб не говорити багато про те, як, ударяючи також смичком, вони примушують струни виражати то скаргу, то відмову, то пристрасть, – я буду посилатись на цих музикантів, а не на тих, про яких я зараз сказав, що вони розкажуть нам про гармонію. Ці роблять те саме, що і ті, які захоплюються астрономією, шукають чисел в чутних співзвуччях, а не походять до завдання розглядати, які числа співзвучні між собою, а які ні, і чому буває те й інше.
– Ти говориш про якусь дивну річ.
– Принаймні про річ, корисну при пошуках краси та добра; коли ж займатись нею інакше, вона марна.
– Мабуть, що так.
Діалектика
13. Я думаю, що й праця над усіма названими нами науками, коли вона приводить до об’єднання їх між собою і споріднення й бере до уваги те, що їх зближує, веде до нашої мети, і тоді праця витрачається не даремно; інакше ж вона йде на марне.
– Я вважаю так само, але ти говориш, Сократе, про важку річ.
– Ти маєш на увазі прелюдію чи що-небудь інше? Адже ми повинні розуміти, що все сказане – тільки прелюдія до самої пісні, яку треба ще вивчити. Ти, сподіваюся, не вважаєш, що ті, хто знає названі нами науки, – діалектики?
– Звичайно, ні, або, хіба що тільки дуже небагато з тих, кого я зустрічав.
– А ті, хто неспроможний давати и вимагати відповіді, – чи будуть вони, на твій погляд, знати те, що, як ми сказали, вони повинні знати?
– Також ні.
– Виходить, Главконе, це вже сама пісня, що її виконує діалектика. Цю мислиму пісню наслідує зір, про який ми сказали, що він прагне дивитись на самих тварин, на самі світила, і, нарешті, на саме сонце. Так і той, хто намагається звернутися до самої суті кожної речі за допомогою діалектики без участі чуттів, але шляхом розуму, і не відступає, поки не збагне самою тільки думкою суті добра, є біля самої межі мислимого, як той, що про нього ми зараз згадували, є біля межі видимого.
– Звичайно.
– Що ж? Чи не називаєш ти цей шлях діалектикою?
– Так.
– Звільнення від пут і звернення від тіней до образів і до світла, вихід з-під землі до сонця і там спершу неможливість дивитись на тварин, на рослини і сонячне світло, а тільки на божественні відбитки у воді і на тіні існуючого, але вже не на тіні образів, що їх кидає світло, яке порівняно з сонцем саме є лише образом, – от у чому сенс заняття переліченими нами науками; воно підносить кращу частину душі до споглядання найкращого в існуючому, подібно до того, як раніше найсвітліший орган тіла підносився до споглядання найяснішого у тілесному й видимому світі.
– Я згоден із цим; щоправда, мені здається, що з цим дуже важко погодитися, та з другого боку, важко і не погодитись. А проте, тому, що ми не тільки зараз про це чуємо, але й згодом часто повинні будемо до цього вертатись, допустивши те, що зараз сказано, перейдемо до самої пісні і розглянемо її так само, як розглядали прелюдію. Скажи ж, яка суть діалектики, на які види вона поділяється і які її шляхи? Адже це, мабуть, шляхи, які ведуть туди, де людина досягає вже ніби відпочинку й краю своєї мандрівки.
– Ти, любий Главконе, вже не спроможний будеш стежити за моєю думкою, хоч моєї не бракувало б, і ти побачив би вже не образ того, про що ми говоримо, а саму істину, якою вона мені, принаймні, уявляється; а чи справді це істина, чи ні – це неможливо з певністю твердити, але що подібне щось буде істиною, це слід твердити. Чи не так?
– Як же інакше?
– А так само і те, що тільки сила діалектики може відкрити її людині, яка знає те, про що ми зараз говорили; ніякій іншій науці це недоступно.
– І це слід твердити.
– В кожному разі, ніхто не візьме під сумнів наших слів, що якийсь особливий метод систематично намагається збагнути суть кожної речі, решта ж наук мають на увазі або людські думки та бажання, або виникнення й складання, або турботу про те, що виникло і склалося; ті ж, про які ми сказали, що вони певною мірою стосуються існуючого, – геометрія й ті, що йдуть за нею, – вони, як ми бачимо, тільки марять про існуюче, наяву ж їм неможливо його побачити, доки вони, користуючись гіпотезами, лишають їх недоторканими, не бувши спроможними обґрунтувати їх. Коли початком чого-небудь є невідоме, кінець і середина складаються також з невідомого, – як подібне припущення може стати коли-небудь знанням? – Ніяк не може.
14. Отже, тільки діалектичний метод веде, знищуючи гіпотези, до самого витоку, щоб ствердити його, і око душі, закопане, дійсно, наче у варварський бруд, він поступово штовхає й підіймає вгору, користуючись як помічницями та провідницями згаданими раніше мистецтвами. Ми їх часто, за звичкою, називали науками, але їм треба дати інше ім’я, яке б указувало на щось ясніше, ніж погляд, але менш виразне, ніж наука; десь раніш ми називали їх міркуванням; сперечатися про ім’я, мені здається, не варто людям, які мають розглянути такі важливі речі.
– Звичайно, не варто.
– Погодьмося ж, як і раніше, першу частину називати наукою, другу – міркуванням, третю – вірою, четверту – здогадом, і дві останні разом – поглядом, а дві перші разом – знанням; погляд має справу зі становленням, а знання – з буттям, і як буття відноситься до становлення, так знання відноситься до погляду, і як знання – до погляду, так наука – до віри і міркування – до здогаду; а співвідношення між собою того, чого вони стосуються, уявлюваного й пізнаваного, та поділ того й іншого на дві частини ми залишимо, Главконе, щоб такий поділ не завів нас у ще довші міркування, ніж попередні.
– Я згоден з усім, оскільки я міг збагнути.
– Значить, ти називаєш діалектиком людину, яка шукає пояснення суті кожної речі. Хто такого пояснення не має, оскільки він не спроможний дати лад собі й іншим, то ти заперечуватимеш у нього знання у цьому відношенні?
– Як же не заперечувати?
– Чи не так само і щодо добра? Про того, хто не може словами визначити ідею добра, виділивши її серед усього іншого, і хто, наче в битві, відбиваючи всякі спростування і прагнучи довести
свій погляд не з допомогою того, що здасться, але того, що й не вийде з цього з непохитним переконанням, – про таку людину ти скажеш, що не знає ні власне добра, ні взагалі чого-небудь доброго; якщо вона й уловить якийсь образ його, то лише в силу поглядів, а не знання; ти скажеш, що вона проводить це життя у снах і мріях, і раніше, ніж прокинутись тут, прийде в оселю Аїда, щоб там остаточно заснути.
– Певна річ, я неодмінно все це скажу.
– Ти не допустив би, сподіваюся, щоб твої діти, яких ти тепер виховуєш і вчиш на словах, якби ти коли-небудь виховував їх насправді, – щоб вони мали владу в місті і розпоряджалися найважливішими справами, бувши безсловесними, мов накреслені лінії?
– Ні!
– Чи не встановив би ти закон, щоб вони діставали, головним чином, таке виховання, щоб уміти якнайкраще читати й відповідати?
– Встановив би разом із тобою.
– Чи не здається тобі, що діалектика, мов ключовий камінь, стоїть над усіма науками, і ніяку не можна поставити вище за неї, але що тут уже їх завершення?
– Здається.
