Орієнтовні відомості по темі

Аксіологія (грец. axios – цінність, logos – вчення) – вчення про сутність, структуру та закономірності функціонування духовних вартостей. Саме існування людини – це безмежне оцінювання, визнання або невизнання вартостей. Термін «аксіологія» для позначення філософської дисципліни був запропонований П. Лапі у 1902 р.

В аксіології виокремлюють такі ділянки: етика (вчення про сутність і функції моралі, природу та походження моральних норм, вартостей та ідеалів, спосіб їхнього функціонування в суспільстві), естетика (вчення про сутність краси, її природу, естетичні вартості та їхнє здійснення у мистецтві та повсякденності), філософія культури (вчення про культуру як цілісний феномен людського буття в світі. На теоретичному рівні вона досліджує загальнолюдські та національні вартості, їх природу, структуру та форми вияву), філософська антропологія (піднімає питання про сенс людського існування взагалі), філософія релігії (вчення про природу та функції релігії, сутність Бога та його відношення до світу й людини; також досліджує сутність, особливості та закономірності функціонування релігійних вартостей, їхнього конфесійного різноманіття), екоетика (досліджує питання моральності дій людини у довкіллі та її відповідальність за наслідки цих дій).

Аксіологія як філософська дисципліна виокремилась лише у другій половині XIX ст. хоча головне питання загальної теорії цінностей «що є благо?» вперше поставив ще Сократ. Основою еволюції філософських уявлень про цінності була давня теоретична традиція, що подавала відношення людини до світу в дихотомії знання та цінностей. Віддавна світ ціннісних переживань перебував у центрі філософських досліджень, головним чином у його етичних, естетичних та релігійних проявах. Так, Платон розробив одну з перших класифікацій цінностей, розподіливши її на «добре», «прекрасне», «істинне». Аристотель розрізняв блага цінимі (доброчесність, душа, розум), хвалимі (доброчесності, дії яких викликають похвалу), можливі (сила, краса, багатство, влада).

В античну і середньовічну епохи філософи розробляли ціннісну феноменологію, не піднімаючись до аналізу власне категорії «цінність», її логічного змісту. Принциповим поштовхом до розвитку теорії цінностей стала філософія раціоналізму, що з’явилась у XVII ст. Раціоналізм гостро поставив питання про природу вихідних визначень буття, його підлеглість законам і раціональну пізнаваність світу. Одночасно почав формуватись конфронтаційний щодо раціоналізму інтуїтивістський напрям філософії, що відстоював позараціональні начала буття.

Поворотним пунктом у розвитку проблеми цінностей стала філософія І. Канта, його вчення про регулятивні принципи практичного розуму, за яким вищі цінності буття мають не онтологічні, а виключно регулятивні підстави до існування. Цим самим І. Кант першим розмежував поняття буття і блага, протиставивши сферу моральності як свободи сфері природи, яка має підлягати закону, необхідності.

В аксіології виділяють такі теорії:

Ø Натуралістичний психологізм ( Р. Перрі, С. Пеппер, Г. Беккер, Т. Парсонс, Р. Лінтон, К. Клакхон), за яким ц інність – все те, що сприяє ефективному функціонуванню «природи людини» – біопсихічним здібностям індивіда, задоволенню його інтересів, розвитку задатків.

Ø Аксіологічний трансценденталізм, що представлений вченнями філософів-неокантіанців, зокрема Баденською школою. Так, Вільгельм Віндельбанд (1848-1915) вважає, що філософія – критична наука про загальнообов’язкові цінності. Виділяв логічні, етичні, естетичні, релігійні цінності. Генріх Рікерт (1863-1936) визначає вартості – смисли, що лежать поза всяким буттям, вони продукти людського духу. Виокремив основні категорії вартостей: істина, краса, безособова і особиста святість, моральність, щастя.

Ø Персоналістичний онтологізм, представник якого Макс Шелер розуміє цінності як об’єктивні якісні феномени, що не залежать від свідомості суб’єкта і від предметів, в яких проявляються. Цінності мають своїх носіїв (люди, речі), і саме в них стають реальними. Однак буття цінностей не залежить від буття їх носіїв, вони не є їх властивостями.

Ø Культурно-історичний релятивізм. У його межах Вільгельм Дільтай (1833-1911) обґрунтував ідею аксіологічного плюралізму (багатоманітності рівноправних ціннісних систем, що розпізнаються за допомогою історичного методу).

Ø Аксіологічний соціологізм, якийінтерпретує цінність у соціальному знанні і дії. Вона розглядається як засіб виявлення соціальних зв'язків і функціонування соціальних систем.

Саме поняття «цінність» має декілька тлумачень. Це іпредмет, що має певну користь і здатний задовольнити ту чи іншу потребу людини; ідеал, до якого прагне людина; норма, якої необхідно дотримуватися; значущість чого-небудь для особистості або соціальної групи.

Традиційно цінності поділяють на матеріальні (цінності, які існують у формі речей – одяг, продукти харчування, техніка, храм, картина) і духовні – моральні, релігійні, художні, політичні та ін. Але такий поділ не враховує того, що в продуктах людської діяльності матеріальне і духовне взаємопроникають і чітко розмежовувати їх неможливо. Важко визначити, до якого типу цінностей віднести єгипетські піраміди чи грецькі храми, твори Рафаеля чи Мікеланджело. Тому доцільніше говорити про цінності, які задовольняють матеріальні і духовні потреби.

У суспільстві існує певна ієрархія цінностей. Однак вона мінлива і залежить від історичної епохи або типу культури.

Цінності також класифікують:

ü за змістом: економічні, політичні, соціальні та духовні цінності.

ü за суб’єктом: Індивідуальні цінності (формуються в процесі виховання, освіти та накопичення життєвого досвіду – це життя, щастя, добробут, здоров'я). Надіндивідуальні – групові, національні (незалежність, добросусідство, патріотизм, гідність, соціальний спокій, мир), класові, загальнолюдські (добро (благо), свобода, істина, краса, корисність, віра, надія, любов).

ü за роллю в житті людини і людства: утилітарні цінності (житло, харчування тощо) і духовні.

Необхідно розрізняти такі поняття як цінність і норма. Норма – це раціональний і формалізований регулятор поведінки людей, який вони одержують ззовні – з традицій, морального кодексу, релігійних настанов, мовних правил, етикету поведінки, юридичних норм тощо. Люди повинні підкорятися такій нормі, навіть якщо не розуміють її смислу, доцільності, відповідності власним інтересам. Цінність – це внутрішній, емоційно сприйнятий і засвоєний особистістю орієнтир поведінки. Цінність виступає як власна духовна інтенція, а не надособистісний, відчужений регулятор поведінки.

Основна форма, в якій функціонують цінності, – ідеал. Це уявлення про щось неіснуюче, уявне, досконале, бажане. Особливістю ідеалу є його нездійсненність. Ідеали як ціннісні установки виконують функцію духовних і соціальних орієнтирів, спонук до практичної діяльності людини, спрямованої на "наближення" майбутнього. Ідеал виступає цементуючим началом життя, його організуючою силою, що перетворює буття людей у структурно-упорядковане ціле, цілеспрямований процес.

Прийомом конструювання ідеалу є ідеалізація, що абстрагується від полярності позитивного і негативного. Ідеал є завжди мисленим запереченням існуючого недосконалого етапу дійсності, і як ідеалізоване відображення має й свої обмеження. Формуючись у запереченні дійсності, він до певної міри відбиває історично обмежене уявлення про бажане життя.

Цінності – своєрідний культурний «код». Кожна культура породжує свою, лише їй притаманну ціннісну систему. Цей «код» забезпечує процес культурної ідентифікації особистості, розвитку національної свідомості.