Орієнтовні відомості по темі. Поняття людини означає людину взагалі, тобто включає сукупність усіх властивостей та атрибутів людини

Поняття людини означає людину взагалі, тобто включає сукупність усіх властивостей та атрибутів людини. Тому, будучи абстракцією, це поняття має два реальних втілення, про які ми повинні пам’ятати – окрема людина і людство в цілому.

Антропологія (від гр. anthropos – людина і logos – вчення) – це філософське вчення про сутність людини. Особливість філософської інтерпретації людини, на відміну від біологічної (яка проводить порівняльний аналіз людини і тварини), фізичної (яка встановлює образ первісної людини) та релігійної (яка розробляє питання співвідношення людини з Богом), полягає у з'ясуванні природи та істотності людини, суцільності та межовості умов її існування, а також життєвого призначення людини.

Філософська антропологія оперує такими категоріями: ü Людина – фізична істота, організм, що складається з органів і систем. Це мисляча свідома істота, в якої розвинута мова, здатність до продуктивної праці. ü Індивід – це найбільш абстрактна характеристика людини, що свідчить лише про відокремлення однієї особи від іншої. Тут виключаються конкретні соціологічні та психологічні характеристики людини, вона розглядається як одиничний представник людського роду. ü Особистість – соціально зумовлена система психічних якостей індивіда, що визначається залученістю людини до конкретних історичних, культурних, суспільних відносин. Формується у процесі діяльності та спілкування. Головним у трактуванні особистості є те, що людина не народжується особистістю, а стає нею у процесі соціалізації. ü Індивідуальність – неповторні та унікальні риси особистості, які властиві єдиній особі (особливості пізнавальної та емоційно-вольової сфер, темпераменту, риси характеру, інтереси та здібності людини тощо).

Незважаючи на те, що філософська антропологія виникла в ХХ ст., людина завжди посідала вагоме місце у розмірковуваннях та розвідках мислителів усіх часів. Протагор ще у IV ст. до н. е. наголосив, що саме людина є мірою всіх речей. Загалом же для античного типу філософування характерний космоцентризм, тобто розгляд людини-мікрокосму як відображення Всесвіту-макрокосму. Давньогрецьким мислителям класичного періоду характерні вже більш розроблені концепції людини: так, Платон розмежовує в людині душу (ідеальне, досконале) та тіло (матеріальне, тлінне), а Аристотель визначає людину як «політичну тварину», вписуючи її в соціум.

Християнські традиції середньовічної філософії зміщують людину з позицій і розглядають її лише у співвідношенні з більш досконалою істотою – Богом. Для цього періоду характерним є теоцентризм – філософська концепція, в основі якої лежить розуміння Бога як абсолютного, досконалого, найвищого буття, джерела усього сущого. Людина в середньовічній філософії розглядається виключно як недосконала істота, яка своїм праведним життям та вірою має вдосконалюватись та прийти до єднання з Богом.

В епоху Відродження та Нового часу людина знову стає предметом філософських дискусій та наукових досліджень. Особливістю світогляду цього періоду є антропоцентризм – філософське вчення, згідно з яким людина є центром Всесвіту і метою всіх подій, які у ньому відбуваються. Бог зміщується на периферію людського життя., натомість вкорінюється ідея про самодостатність і автономність особистості, віра в її безмежні творчі можливості. Для німецької філософії Нового часу визначальним є уявлення про людину як про суб'єкт духовної діяльності, що створює світ культури і є носієм загального ідеального начала, духу, розуму.

Філософська антропологія як окрема галузь знання виникла наприкінці 20-х років XX ст., а її засновником можна вважати Макса Шелера. Він вважав, що саме біологічна незавершеність людини (адже людина є найменш пристосованою до навколишнього середовища та вразливою до його дії) дає їй можливість творити інший світ – культуру. запропонував п’ять типів саморозуміння людини: Homo religiosus (людина розглядається в контексті творення і гріхопадіння, свободи і безсмертя тощо); Homo sapiens (людина розглядається як істота розумна); Homo faber (людина є природна істота, відмінна від тварин за ступенем розвитку мозку, але аж ніяк не по суті); песимістичний образ людини (людина як «глухий кут життя», а її розум – хвороба); Homo curans, або ніцшеанський проект надлюдини (для того, щоб людина була вільною, не повинно бути ні Бога, ні якоїсь його заміни у вигляді мети, до якої спрямований весь світ).

Антропогенез (з гр. – виникнення людини) – розділ антропології, який займається проблемами походження людини. Серед основних теорій виникнення людини розрізняють такі:

1. Космічна теорія ґрунтується на уявленні про те, що життя було принесене на Землю з космосу. Зокрема, О. Данильян зазначає, що однією з версій космічної гіпотези є припущення про те, що життя на Землю могло бути занесене космічним пилом через атмосферу, який, завдяки сприятливим умовам географії та біології, перетворився на сучасні форми живого.

2. Релігійна (теологічна) теорія висуває припущення, що людина була створена Богом чи іншими вищими силами. В. Петрушенко узагальнює, що лише творенням можна пояснити людські почуття, розумність, особистість, здатність любити, страждати, співчувати тощо.

3. Еволюціоністська теорія, згідно з якою людина виникла від вищих приматів – людиноподібних мавп – шляхом поступових змін, під впливом природних чинників, мутації та природного відбору. На користь цієї теорії свідчать різноманітні палеонтологічні, археологічні, біологічні та інші докази. Засновником еволюційної теорії в біології вважають Ч. Дарвіна, який висунув ідею про те, що всі живі організми еволюціонують в часі від спільних пращурів.

Аналіз співвідношення природного та соціального в людині, розглядають представники біологізаторських та соціологізаторських концепцій. Перші трактують розвиток людини як процес її біологічного, природного, спадково запрограмованого становлення, тобто розвиток людини обумовлений вродженими інстинктами та генами. Другі переконують, що розвиток людини обумовлюється соціальним походженням людини, її належністю до певного соціального середовища. В. Касьян зазначає, що людина – це органічна єдність соціального і біологічного. З одного боку, їй, як частині природи, притаманні певна будова тіла, колір шкіри, волосся, здатність засвоювати різні види їжі, опановувати мову в ранньому віці тощо. Однак сутність людини не вичерпується лише біологічними характеристиками: людина, окрім цього, це частина суспільства, його соціальних, політичних інститутів, мовленнєвих практик тощо. Тому не потрібно абсолютизувати в людині лише біологічне, чи лише соціальне. Людина – це складний комплекс взаємопов’язаних елементів, які працюють лише в узгодженому режимі.

Сенс життя – це поняття, яке відбиває постійне прагнення людини співвідносити свої вчинки з системою суспільних цінностей, з вищим благом, щоб у такий спосіб діставати можливість виправдовувати себе у своїх власних очах, в очах інших людей чи перед якимось авторитетом, Богом. Іншими словами – це пояснення собі й іншим для чого ти живеш. Сенс життя кожної людини унікальний і неповторний, як і її життя. Людина завжди вільна у виборі сенсу і в його реалізації. Сенс життя у всіх різний, проте видається можливим виокремити декілька світоглядних позицій, підтримуючи які людина спрямовує свої зусилля на досягнення того чи іншого блага. Так, гедонізм визначає насолоду та фізичне задоволення вищим благом у житті. Евдемонізм мету життя вбачає у щасті, а аскетизм – в обмеженні, скромності та стриманості. Корпоративізм сповідує груповий егоїзм, що вбачає сенс життя в належності до обмеженої спільноти, для якої головне – приватні інтереси. Прагматизм на перший план ставить успіх та корисність, а перфекціонізм пов'язує сенс життя з особистим самовдосконаленням. Представники ж гуманізму спрямовують свої зусилля на утвердження гідності й розуму людини, її прав на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей. Важливо, що саме конечність людського життя надає останньому сенсу, оскільки робить його визначеним та завершеним.