Онтологія (грец. on, ontos – суще і logos – поняття, розум) – вчення про граничні засади буття, пізнання та ціннісного відношення людини до світу. Термін – запровадив у науковий вжиток Рудольф Гокленіус у праці «Філософський лексикон» (1613 р.), хоча сама проблема буття розглядалась ще за часів Парменіда.
Метафізика – розділ філософії, що займається дослідженнями первісної природи реальності, світу і буття як такого. Починаючи з XX ст., під метафізикою розуміють таку ділянку філософії, яка вивчає сутність буття, її ще називають класичною онтологією.
Буття – це філософська категорія, що означає все, що реально існує; реальність, яка існує об'єктивно, поза і незалежно від свідомості людини; загальний спосіб існування людини. Розрізняють основні форми буття, які не зводяться одна до одної, але взаємопов’язані між собою: 1) буття речей і процесів (одвічної природи; вироблених людиною); 2) буття людини (у світі речей; специфічно людське; 3) буття духовного (індивідуалізоване; об'єктивоване (суспільна свідомість)); 4) буття соціального (буття окремої людини; буття суспільства). Головними сферами буття є природа, суспільство, свідомість.
Категорія буття – гранично загальна абстракція, яка за ознакою існування об’єднує найрізноманітніші явища природи, суспільства і свідомості. Для характеристики єдності усього цього різноманіття вироблена категорія субстанції. Субстанція (лат. substantia – сутність, дещо, що лежить в основі) – загальна первинна основа всіх речей, яка є їх останньою сутністю. Субстанція нестворена і незнищенна, вона тільки змінює форму свого буття, переходить з одного стану в інший. Вона – причина самої себе й основа всіх змін, найбільш фундаментальний і найбільш стійкий шар реальності. Питання щодо кількості субстанцій породило: 1. Плюралізм (лат. рluralis – множинний) – філософська концепція, за якою все існуюче складається з множини самостійних рівнозначних духовних субстанцій, що не зводиться до єдиного першопочатку (Г. Ляйбніц); 2. Дуалізм (лат. dualis – двоїстий) – принцип філософського пояснення сутності світу, який виходить з визнання наявності в ньому двох першооснов (субстанцій) – духу і матерії, ідеального і матеріального (Б. Спіноза, Р. Декарт, І. Кант); 3. Монізм (гр. μόνος – один, єдиний) – філософський принцип пояснення різноманітності світу як прояву єдиної першооснови – матерії (матеріалістичний монізм) або духу (ідеалістичний монізм).
В історії філософії можна виокремити три основні концепції буття:
· матеріалістична, яка ототожнює буття з матеріальним сущим;
· ідеалістична, що ототожнює буття з мисленням (ідеальним сущим);
· некласична, що протиставляє буття як процесуальність, мінливість, незавершеність сущому як усталеному, оформленому, завершеному.
Загалом в матеріалістичній традиції поняття «матерія» - характеризується такими ознаками, як незнищуваність (матерія не зникає і не виникає), просторовість (у Декарта протяжність є синонімом матеріальності), причинність (поняття «матерія» виключає свободу волі у світі самому по собі). І нарешті, матеріальне визначає себе як протилежне ідеальному. У цьому значенні, як правило, і вживаються поняття «матерія», «матеріальний». Матерія – це і єдина сутність світу, і його різноманітне предметне існування.
Види матерії: речовина – матеріальне утворення, котре складається з елементарних частинок, які мають масу спокою; неречовинні види матерії (поле) – магнітне поле; поле ядерних сил; гравітаційне; електричне; радіохвилі; ультразвук; рентгенові промені; іонізуюче випромінювання тощо. Неречовинні види матерії не мають маси спокою і володіють нескінченним числом ступенів свободи; антиречовина – матерія, котра складається з античастинок. Ядра атомів антиречовини мають у собі антипротони і антинейтрони. У речовини ядро зі знаком плюс (+), у антиречовини ядро зі знаком мінус (-) – антиядро. У речовини електрон зі знаком мінус (-), у антиречовини електрон зі знаком плюс (+) – антиелектрон. Експериментально на прискорювачах заряджених частинок отримані антиядра гелія, антипротон, антинейтрон, антиелектрон тощо; фізичний вакуум.
Структурні рівні видів матерії: неорганічний рівень – мікросвіт (з грецьк. – малий); макросвіт (з грецьк. – великий); мегасвіт (з грецьк. – надвеликий, величезний); органічний рівень – організменний, надорганізменний рівні матерії (організменний рівень – клітина, надорганізменний – біосфера (зона активного життя), біоциноз ("живий комплекс", сукупність рослин, тварин, мікроорганізмів, що населяють певну ділянку суші чи водоймища, наприклад, як озеро тощо); соціальний рівень – людина, особистість, сім’я, племя, народність, нація, соціальна група, суспільство.
Філософська категорія матерії має такі онтологічні складові: рух; простір; час (тобто не може існувати інакше, як у русі, просторі, часі). Немає жодного виду матерії, яка б не знаходилася у русі. Ніде і ніколи не було і не може бути матерії поза рухом. Рух – це не тільки будь-які зміни взагалі, а й всілякі взаємодії матеріальних об'єктів, перехід їх станів, це сам спосіб існування матерії.
Рух матерії різноманітний за виявом й існує в різних формах. Першу наукову класифікацію форм руху матерії дав Ф. Енгельс. Він назвав такі: механічну, фізичну, хімічну, біологічну та соціальну форми. Сьогодні вчені пропонують вважати особливими формами руху геологічні та планетарні зміни, висунуто і питання про специфічну комп'ютерну форму руху матерії. Кожна з форм має конкретний матеріальний носій і характеризується особливими законами.
Поняття «простір» охоплює дві фундаментальні риси матеріального сущого – його протяжність і місце серед інших сущих. Протяжність є продовженням одного і того ж сущого. Кожне тіло має три виміри протяжності – довжина, ширина і висота. Вони визначають величину, розмір предмета. Місце — це просторова визначеність предмета у відношенні до інших предметів. У цьому аспекті простір постає як середовище, утворене відношенням речей. Задавши розмір тіла і вказавши його місце в середовищі, визначають його просторові характеристики.
Найзагальніші характеристики простору (протяжність, тримірність, симетричність) та часу (тривалість, одномірність, необоротність).
Проблема ілюзії простору і часу – простір і час існують незалежно від людини, її свідомості. Втім, їх сприйняття не позбавлено і суб’єктивних моментів. Це виявляється в тому, що: а) протяжність матеріальних об’єктів відображається у людській свідомості не завжди адекватно – віддаль маж цими об’єктами може складатися. Особливо це спостерігається у горах, пустелі; б) час може протікати по-різному – або швидше, або повільніше. Все залежить від суб’єктивних відчуттів людини, її захопленості, уваги, інтересу.
