Під причинністю розуміється внутрішній необхідний зв’язок двох подій, відношення спричинення, необхідного породження одного іншим. Діюча, що породжує, отже, — активна сторона є причиною; сторона обумовлена і породжувана є наслідком (або дією).
Це, звичайно, найзагальніше і попереднє розуміння причинності. Подальше ж розкриття причинно-наслідкових зв’язків цілком залежить від того змісту, який у них вкладається.
Метафізичне, тобто догматичне, розуміння абсолютизує відмінність причини і наслідку (дії). Спроба звести все різноманіття причинно-наслідкових зв’язків до механічної моделі взаємодії джерела і результату руху призводить до так званого механічного детермінізму, що своє класичне висловлення отримав у працях французького вченого-астронома Лапласа. Раціональним зерном навіть цієї, недосконалої форми детермінізму є саме визнання закономірної причинної обумовленості явищ (на противагу різноманітним формам індетермінізму або ж суб’єктивістського трактування категорії причини). Але однобічність механічного детермінізму полягає в тому, що він не спроможний пояснити причинно-наслідкового взаємозв’язку в складних, розвинутих { 161 }
системах. Він може лише якоюсь мірою бути застосованим до ранніх стадій виникнення речі, коли зовнішня причина, що породжує або знищує річ-зародок, відіграє досить значну роль у її майбутній долі.
Повною ж формою реалізації причинності, категорією, що розв’язує суперечність між причиною і наслідком, виступає взаємодія. Іншими словами, причинність, зрозуміла як причинність, «що обумовлює себе», переростає на взаємодію. Так, наприклад, суперечка метафізичних матеріалістів і об’єктивних ідеалістів багато в чому обумовлена тим, що суперечливий цикл взаємодії і взаємопереходу матеріального та ідеального розмикається ними, а потім абсолютизується одна з його сторін: або «річ — ідея», або «ідея — річ». Істина ж тут полягає саме у взаємодії: поняття, виступаючи відображенням речі, явища, відразу стає і формою, що породжує нову річ, тому що воно є способом освоєння світу. Будь-який суспільно-корисний результат (наслідок) трудової діяльності неодмінно виступає причиною подальшого розвитку трудового процесу.
Прямолінійний вплив «причина — наслідок» замінюється циклічним самопричиненням, тим, що Спіноза свого часу назвав causa sui (причина самої себе), або субстанцією.
У широкому розумінні категорії субстанції зафіксований аспект єдності світу. В іншій термінології цей єдиний світ позначається як Універсум.
Але категорія субстанції має і більш вузьке значення. Воно застосовується для дослідження кожної конкретної системи, що саморозвивається. Субстанція у цьому випадку розуміється як внутрішня єдність, реальна основа внутрішньої взаємодії елементів даної системи, як її загальна сутність.
Ці два розуміння категорії субстанції не можна різко протиставляти одне одному. Навпаки, — вони тісно взаємозалежні, оскільки універсальні закони розвитку субстанції виявляються не десь в абстрактних просторі та часі, а в кожному конкретному виявленні процесу розвитку.
К. Маркс, наприклад, поглибивши розуміння ідеї спричинення до ідеї іманентного спричинення, досліджує труд як субстанцію вартості. Завдяки протиріччю, закладеному в ньому, труд стає «виробляючою субстанцією», а внутрішнє протиріччя цієї двоїстої субстанції — дійсним джерелом розвитку. Він{ 162 }
установив, що двоїста природа товару виникає з характеру праці, що виробляє товар. Конкретна праця створює споживчу вартість, а абстрактна праця як витрата людської фізичної і розумової сили — мінову вартість товару.
Суперечність праці виявляє її як причину самої себе (як субстанцію): щоб стати міновою вартістю, товар мусить реалізуватися як споживча вартість, а для цього він повинен бути в наявності як мінова вартість. Завдяки своїй внутрішній суперечності субстанція стає дійсною силою, що породжує і містить джерело руху всередині самої себе.
Знаходження такої субстанції (ця вимога стосується будь-якої галузі теоретичного знання) дозволяє потім, шляхом послідовного простежування форм розв’язання вихідної суперечності, науково пояснити необхідність виникнення будь-яких форм, похідних від діяльності субстанції в системі явищ, що розвиваються.
Отже, завершуючи дослідження різноманітних граней, аспектів проявів сутності, ми неминуче приходимо до поняття цілісності, що розвивається, а отже, — до необхідності розгляду комплексу категорій відповідної сфери буття і пізнання.
Категорії сфери цілісності
