Ця пара категорій безпосередньо доповнює і розвиває ті аспекти визначення сутності, що розкриваються за допомогою категорій «дійсність і можливість». У Гегеля обидві ці пари категорій аналізуються в його логіці спільно, переплітаючись і взаємообумовлюючи одна одну. Поділ їх у нашому тексті теж має достатньо умовний характер. Розвести їх між собою абсолютно неможливо. { 158 }
Вже перша спроба визначити випадковість демонструє сказане: «Випадковість є взагалі лише щось таке, що має підставу свого буття не в самому собі, а в іншому. Це той образ, у якому дійсність спочатку з’являється свідомості і який часто змішують із самою дійсністю». Це — Гегель, і далі він помічає: «Випадковість... є дійсне в значенні чогось лише можливого».
Згадаємо, коли дійсність виступає в значенні чогось лише можливого? Тоді, коли вона береться як буття взагалі, проста наявність, тобто коли предмет, що розвивається, знаходиться ще на перших стадіях свого виникнення і становлення, коли він — ще лише неоформлена сутність, річ у собі, із якої невідомо що утвориться надалі (можливості і неможливості його долі різноманітні і рівнозначні).
Така випадковість має зовнішній характер, підстава її — поза нею самою. І проте вже і на цій стадії вона не може бути чистою випадковістю, її протилежна категорія «світиться» у ній. Мавпа, що стала випадково на задні лапи і взяла в передні лапи палицю або камінь, має свою зовнішню підставу в загальній закономірності розвитку форм руху матерії, закономірності, що дозволяє багато кому з філософів і вчених робити висновок про те, що мисляча матерія виникає в процесі еволюції «із залізною необхідністю» (Ф. Енгельс).
Вже і на цьому рівні випадкове необхідно, а необхідне випадково, але тут ще немає взаємопроникнення необхідності і випадковості, ці форми дані поруч, як байдужні, різні.
Іншу картину бачимо ми, коли дійсність набуває форми здійсненої можливості. Тут функція підстави переноситься на внутрішню для системи, що розвивається, необхідність. Відрегульованість переходу, перетворення одна на одну внутрішніх для змісту форм робить цей процес необхідним подібно до того, як у середній смузі земної кулі необхідна зміна дня ніччю, а зими — літом.
Таким чином, і в розвинутому стані діалектика (тобто взаємний перехід, взаємне перетворення) необхідності і випадковості не зникає. Вона набуває лише іншого характеру.
Простежуючи різноманітні стадії розвитку необхідності, Гегель називає їх відносною, реальною й абсолютною необхідністю. Але навіть у найрозвинутішому стані необхідність виявляє себе не інакше, як через випадковість. Випадково, із якого { 159 }
матеріалу й у якій місцевості буде побудований спроектований архітектором будинок або винайдений інженером двигун. Випадково, яка людина здійснить дану ідею, очолить об’єднані загальним інтересом маси і т. д.
Г. В. Плеханов для ілюстрації діалектики необхідності і випадковості наводив образ в одній точці двох окружностей які стикаються. І пояснював: окружності — це дві необхідності, точка
їхнього зіткнення — випадковість. Те, що дана бджола, наприклад, сіла на дану квітку і, взявши з неї краплю нектару, обпилила її, є зіткнення (точка) двох необхідностей: бджола живиться соком квітів і робить із нього мед, а дана рослина запилюється комахами. Звичайно, образ не бездоганний (будь-яке порівняння кульгає), але для розуміння діалектичної нерозривності категорій необхідності і випадковості (у розвинутій, відрегульованій системі взаємовідносин) може бути цілком корисним.
Треба сказати, що будь-які спроби абсолютизувати одну з парних категорій, у даному випадку — категорію необхідності або випадковості — не можуть призвести до адекватного відображення об’єктивної дійсності. Розглянемо, у зв’язку з цим, ще одну позицію щодо аналізованих категорій. І. Пригожин
думає, що висновки синергетики, науки про складні нестійкі системи, що розвиваються, самоорганізуються, свідчать про те, що акцент у відношенні між необхідністю і випадковістю повинен бути перенесений на випадковість: світ є відкритою, повною випадкових, непередбачених етапів розвитку системою. Такий висновок робиться на підставі того, що хід будь-якого процесу містить у собі безліч так званих точок біфуркації. Моделлю такого стану системи може бути, наприклад, маятник, поставлений вістрям догори. Таке становище дуже непевне, хистке, і найменшого подуву достатньо для того, щоб маятник впав у ту або іншу сторону, але от відкіля подує вітер і куди впаде маятник, передбачити цілком неможливо.
Проте не будемо поспішати з висновками, що абсолютизують її величність випадковість. У самій же синергетиці є інше поняття — «атрактор». М. М. Моісєєв, одночасно з поняттям «атрактор» вживає поняття «канал еволюції». Його моделлю служить лійка, на краю якої лежить кулька. Попавши в цю лійку, кулька за будь-якою з траєкторій і за будь-який період часу, але обов’язково потрапить на дно лійки. З’єднавши ці два { 160 }
поняття і відповідні їм моделі, ми одержимо таку картину. Кулька спочатку знаходиться у точці біфуркації, маючи декілька рівних можливостей потрапити у сферу притягання деякої множини лійок-атракторів. На цій стадії панує випадковість. Але, влучивши в одну з цих лійок, кулька починає неухильно підкорятися необхідності, тобто законам даної системи, елементом якої вона стала.
Висновок тут такий: як і у випадку зі співвідношенням змісту і форми, співвідношення необхідності і випадковості зазнає зміни у процесі еволюції будь-якої системи. Тому у визначених точках цього розвитку (особливо на початку виникнення і становлення системи) дійсно переважає елемент випадковості, або, інакше кажучи, — основою буття речі виступає випадковість, а необхідність виступає в ролі заснованого. Але в інших випадках, особливо в розвинутому стані системи, основою починає виступати необхідність.
