Якість 1. Закон взаємопереходу кількісних та

Кількість якісних змін

Міра

Становлення

Категорії сфери опосередкованих

Сутнісних) відношень

Сутність і явище

Суперечність

Зміст і форма 2. Закон єдності та боротьби

Умова протилежностей

Ціле і частина

Внутрішнє і зовнішнє

Дійсність і можливість

Необхідність і випадковість

Причина і наслідок. Субстанція.

 

 

Категорії сфери цілісності

 

Загальне, особливе і одиничне

Заперечення 3. Закон заперечення заперечення

Розвиток

{127}

 

 

що уні­вер­саль­ні закони буття перетворюються на універсальні форми пред­метно-практичної зміни природи людиною. Другий рівень відоб­раження полягає в тому, що ці універсальні форми предметно-перетворюючої діяльності (цього разу вже ідеально) відбиваються у фор­мі катего­рій — загальних законів формування науково-теоретичного знання.

Отже, категорії мислення є змістовними універсальними фор­мами, що відображають універсальні форми практики й об’єкта цієї практики.

Але будь-якому змісту необхідна не тільки змістовна, внут­ріш­ня форма, але і форма зовнішня, форма його уречевлення, втілення і функціонування у сфері науки. Такою зовнішньою, формальною формою процесу мислення є мова. Цією формальною формою займається інша логіка, назва якої відповідає її предмету — ­формальна логіка.

Слова, терміни, судження, умовиводи, — от сфера її дослід­жень. Вона концентрує свою увагу на мовному бутті мислення. Формальна логіка розглядає мислення тільки з точки зору, що її цікавить, тобто як процес розмірковування, здобування вис­новків із вихідних змі­стовних принципів відповідно до умов­ного вислову «якщо..., то...» і висловлення думки у правильній словесній формі.

Підкреслимо ще раз, що мова — це всього лише один з аспек­тів мислення, яке реально існує і діє не в одних лише розмовах, міркуваннях і книгах, а у всіх результатах людської духовно-практичної діяльності. Адже людина мислить не тільки тоді, коли міркує або ви­кладає (усно або письмово) свої думки, але
і тоді, коли створює, ­будує предметне тіло культури. І більше того, про мислення людини або люд­ства ми судимо не стільки за його словами, скільки за його реаль­ними справами. От чому фор­мальна логіка не претендує і не може претендувати на те, щоб виражати собою весь зміст процесу ­мислення. Це завдання іншої логіки — змістовної (діалектичної, гносео­ло­гічної).

Оскільки мислення є ідеальною формою предметної діяль­нос­ті суспільної людини, ідеальним способом руху за формою будь-яких можливих речей, остільки мислення й об’єктивний світ підпорядковані тим самим універсальним законам і остільки діалектична логіка це — та ж діалектика (вчення про загаль­ні закони природи, суспільства і мислення), але звернена до{ 128 }

 

дослідження загальних законів формування і розвитку людського мислення.

Сказане вище містить у собі принципові засади переходу до питання про систематизацію категорій і законів діалектичної логіки. Їх не можна розглядати у довільному порядку, керуючим методом тут повинен бути «єдино правильний у науковому відношенні» метод під­няття від абстрактного до конкретного. Але де у цьому випадку початок і де — кінець, де абстрактне і де конкретне?

У філософській літературі були продемонстровані дві різні спроби використати цей метод для систематизації категорій. Одна точка зору прагнула цей принцип розвитку «прив’язати» безпосередньо до предмета, що розвивається, друга вибудовувала категорії як ступені людського пізнання, що розвивається. Як перший, так і другий підходи, безперечно, мають рацію, проте істина міститься в їхньому синтезі. Інакше кажучи, задамо собі запитання: чи є порядок розташування категорій водночас і пос­лідовністю моментів розвитку самої речі? І відповімо на це за­питання так: ці дві послідовності збігаються, але тільки не безпосередньо. Між предметом, що розвивається, і категоріями, що розвиваються, знаходиться з’єднувальна ланка, що опосередковує їх — це чуттєво-предметна діяльність. Саме її структура і розвиток безпосередньо збігаються зі структурою і розвитком категорій і законів діалектичної логіки.

Таким чином, серед безлічі матеріальних систем і форм руху матерії знаходиться одна, особлива, і це — соціальна форма руху мате­рії, у якій природні субстанціальні сили знаходять найбільш пов­не своє втілення.

Предметна людська діяльність і історично, і логічно скла­дається з трьох ступенів (відповідно — сфер) свого реального ­функціонування.

Перша — це сфера безпосередніх відношень людини з природою, це сфера відношень суб’єкта з об’єктом, сфера буття продуктивних сил як таких. У гносеологічному ж розумінні перша сфера — це сфера безпосередніх відношень суб’єкта з об’єктом.

Друга сфера — це сфера опосередкованих, або сутнісних, відношень. З розвитком людської практики дедалі більше розви­валися людські виробничі та інші суспільні відносини. Все більше і більше відношення людини і природи опосередковувалися { 129 }

 

всією структурою суспільних відносин. У пізнанні це означає перехід від пізнання буття до пізнання його сутності.

Третя сфера (а якщо історично, то ступінь) — це цілісна ­предметна діяльність як єдність суб’єкт-об’єктних і суб’єкт-суб’єктних відносин, єдність продуктивних сил і суспільних відносин, яка в соціальній філософії відзначається як суспільно-економічна, або суспільно-історична, формація. З гносеоло­гічної точки зору ця, третя, сфера позначає сходження дослідника до теоретично-конкретного знання предмета.

Оскільки логіка є відображенням людської практики й історії пізнання, остільки розгляд системи універсальних логічних категорій (див. табл. № 4) починається з категорій якості, кіль­кості, міри та становлення, які є найбільш простими, первинними категоріями мислення, що відображають загальні співвідношення буття і пізнання.

За допомогою цих категорій дослідник має можливість вив­чити свій предмет на емпіричному рівні. Тому закон взаємопереходу кіль­кісних і якісних змін, інтегруючи у цілісний «ансамбль» цю сферу категорій, відповідає всього лише на запитання «як» — як відбувається розвиток (через накопичення кількісних змін готується стрибок предмета з однієї якості в іншу). Відразу ж варто підкреслити, що якість, кількість, міра і становлення, відіграючи провідну роль в емпіричному пізнанні, залишаються найважливішим інструментом і подальшого — теоретичного дослідження, причому самі вони при цьому напов­нюються більш глибоким, більш конкретним змістом.

Розвиток світу опосередкованих відносин і відкриття його для себе людьми позначився виникненням системи загальних рефлексивних категорій, які у своїй сукупності дають можливість висловити, передати логічними засобами сутність будь-яких явищ. Це категорії сутності та явища, суперечності, змісту та форми, умови, цілого та частини, внутрішнього та зов­ніш­нього, дійсності та можливості, необ­хідності та випадковості, причини та наслідку, взаємодії та субстанції.

Ця, друга, сфера відповідає етапу сходження від чуттєво-конкретного до вихідної абстракції, до сутності. Тому інтегруючий ці категорії закон єдності і боротьби протилежностей відповідає на за­питання «чому» — у чому причина розвитку. Відповісти на це запитання дозволяє знаходження внутрішньої суперечності{ 130 }

 

як рушійної сили виникнення, становлення і розвитку тієї чи іншої системи явищ.

Розкриттю ж цілісної предметної діяльності сприяють категорії, що виражають загальні закони цілісності, що розвивається. Це категорії цілісності, загального, особливого й одиничного, діалектичного заперечення, розвитку.

Ця третя сфера допомагає здійснити сходження дослідника до теоретично-конкретного знання предмета, що дає можливість практичного його перетворення. Закон заперечення заперечення, інте­груючий категорії даної сфери, виразно кажучи, відповідає на запитання «куди», бо розкриває циклічність і спрямованість розвитку.

Декілька додаткових пояснень до табл. № 4.

Отже, ми вже з’ясували, що порядок розташування категорій та законів діалектичної логіки є одночасно і порядком розвитку речей, проте збіг того й іншого здійснюється не безпосередньо, а опосередко­вано — через особливий матеріальний рух — чуттєво-предметну ді­яль­­ність. Отже, категорії, розглянуті в їхньому історичному походжен­ні, є загальними універсальними формами людської чуттєво-предметної діяльності. Але вони ж є і формами мислення, бо останнє є іде­­альною формою чуттєво-предметної діяльності суспільного індивіда.

Вся система категорій є послідовним розкриттям як способів роз­витку і взаємодії матеріальних систем, так і способів логічного відображення цього розвитку і взаємодії.

Перехід від однієї категорії до іншої і від однієї сфери категорій до іншої є закономірним рухом від абстрактного до конкретного. Кожна наступна (більш конкретна, більш багата) категорія не є чимось абсолютно інакшим, байдужим до категорії, що була їй по­передня. Вона вбирає в себе всі попередні категорії як «зняті», тобто підпорядковані і перетворені моменти свого власного змісту.

Кожна з трьох сфер категорій відповідає одному з трьох основних законів діалектики. Звідси випливає, що абсолютно нелогічно (як це дотепер робиться в деяких навчальних посібниках) починати вивчення діалектики як логіки з її основних законів, залишаючи розгляд категорій «на потім», як чогось, що залишилося «опріч» законів.

Порядок розгляду основних законів діалектики може бути по­двійним: 1) кожний окремий закон може розглядатися як{ 131 }

 

резюме до відповідної сфери категорій, як вираження їхньої цілісності; 2) всі закони можуть розглядатися разом (хоча, звичайно, в той же час і послідовно) уже після аналізу всіх сфер категорій.

Другий спосіб здається більш слушним, тому що, по-перше, ­закони ді­алектики є законами розвитку і говорити про них більш логічно було б вже після вивчення самої категорії роз­витку, по-друге ж, у цьому ра­зі з’являється можливість ще раз, але вже з точки зору принципу роз­витку, розглянути всі категорії у цілісному, взаємозалежному вигляді.

Категорії сфери безпосереднього (буття)

 

Якість

 

Якість — категорія діалектики, що виражає безпосередню визначе­ність предмета, завдяки якому він є саме цим, а не іншим ­предметом. Без­посередня визначеність означає, що річ за допомогою категорії яко­сті береться як тотожна сама собі, як така, що не розвивається. Кате­горія якості здатна, таким чином, фіксувати якийсь предмет як зупи­нений, «закристалізований», що відрізняється своєю якістю від ін­ших пред­метів. Якість речі або явища виражає їхню специфіку, ори­гіналь­­ність, неповторність. Можна бачити, що категорія якості — це найбільш простий, абстрактний ступінь логічного відношення до дійсності.

Тому і визначення якості у класиків філософії прості і певною мі­рою тавтологічні. Арістотель: «Якістю я називаю «все» те (дещо таке), завдяки чому предмети визнаються так чи інакше якісно визначеними». Гегель: «Дещо є, завдяки своїй якості, те, що воно є, і, втрачаючи свою якість, воно перестає бути тим, чим воно є».

Чому якість є вихідною категорією діалектичної логіки? Тому, що саме з виявленням якостей речі і починається процес доцільної практичної діяльності. Так, на зорі людського сус­пільства завдяки предметній діяльності найпростіші знаряддя праці — кам’яні рубила — дозволили виявити дійсну якість каменю (причому, не будь-якого, а передусім — кременю) як матеріалу знаряддя праці в процесі становлення останньої. { 132 }

 

А далі людина виявляла нові й удосконалювала вже знайдені якості і властивості предметів, що й було основним шляхом залучення остан­ніх у предметну діяльність людей.

Зміст будь-якої категорії може бути розкритим тільки за допомогою додаткових, підпорядкованих їй категорій (так званих субкатегорій). Такими для категорії «якість» виступають категорії «межа», «переривчастість і безперервність», «властивість» тощо.

Якість саме тому є внутрішньою визначеністю речі, що відмежовує цю річ, явище від всього іншого. При ближчому розгляді поняття межі виявляється суперечливим, тому що, з одного боку, вона відокремлює один предмет від іншого, а з другого боку, навпаки, — з’єднує їх. Звідси, межа є і безперервною, оскільки відокремлює один специфічний предмет від іншого, і переривчатою, оскільки дає можливість виходу до
інших, у чимось схожих предметів. Так, напри­клад, лід, рідка вода і пар мають свої фазові межі відокремленого існування. Але, з іншого боку, всі вони є хімічною сполукою «водою», що дозволяє ці три окремі якості, розриваючи їхні межі, з’єднати в єдину якість, що створює нову межу. І цей процес може бути продовжений, бо рідку воду можна з’єднати з олією, бензином, спиртом та іншими рідинами і т. д.

Найбільш близьким за змістом до поняття якості (настільки близьким, що їх часто вживають як синоніми) виявляється поняття (суб­категорія) властивості. Проте у філософії ці поняття не є синонімами. Властивість включається до змісту якості як потенційна можливість деякого специфічного прояву останньої. Якість будь-якого предмета в ході взаємодії з іншими предметами виявляє певні властивості. Так, певні метали, взаємодіючи
з іншими хімічними речовинами, виявляють свою ков­кість, електро­провідність, магнітні та інші властивості. Резюмуючи сказане, підкреслимо: властивість є формою прояву, модифікації якості у цьому конкретному відношенні.

Для правильного проведення якісного аналізу складних систем необхідно пам’ятати про багатозначність категорії якості: якості ­можуть бути структурними, функціональними, системними, специ­фічними [ 46, 259-276].

Структурний характер має якість, що пов’язана з матеріальним субстратом речі. Якщо ми зупинимося лише на вивченні цієї структурної якості речі, ми не зрозуміємо головного в ній. { 133 }

Тому що залізниця, по якій не їздять, є залізниця тільки в можливості. Якість більш високого порядку є функціональна якість. Якість залізниці полягає в її функції бути дорогою для потягів, якість будинку полягає не тільки і не стільки в тому, що він складений із цеглин або з деревини, а в його функції бути притулком, житлом для людини.

Намагання зводити якість речі до її субстратного складу називається редукціонізмом. Класичний приклад редукціонізму — атомістичне вчення Демокріта, у якому річ ототожнюється з її внутрішньою атомною будовою. Проте не можна не враховувати також і структурної якості, тому що залізниця або дім не можуть бути побудовані з будь-якого, до­вільно взятого матеріалу.

От чому справжнє знання якості повинно складатися з поєднання структурної та функціональної якості. І таку якість слід іменувати сукупною, інтегральною, системною якістю.

Системність якості забороняє говорити про якість речі абстрактно. Можна говорити лише про якість речі, розміщеної у даній, конкретній системі відліку. Так, одна справа — якість золота як хімічного елементу у певному геохімічному середовищі, і зовсім інша якість у золота в системі товарно-грошового обігу.

Звідси відповідь на природно виникаюче запитання: чи у речі є всього одна якість, чи вона має багато якостей? Відповідь ця діалектична: якостей у речі може бути безліч — стільки, у скількох системах вона здатна функціонувати, але в кожній даній, конкретній системі якість у речі одна-єдина. Отже, ми почали з того, що якість — це без­посеред­ня визначеність, а завершуємо тему висновком, що якість, врешті-решт, — не абсолютне, а відносне поняття, воно має свій сенс тільки у певній системі відношень.

У цьому випадку мова йде про так звану специфічну якість, що є синтезом структурної, функціональної і системної якості.

Кількість

Гегель називав кількість зовнішньою визначеністю речі, виз­начені­стю, байдужою стосовно її буття. Пояснимо це на прикладі. Візьмемо дві групи предметів. Нехай це будуть стільці в кінозалі та глядачі. Співвідношення між ними може залишатися { 134 }

стійким і незалежним, незважаючи на те, що глядачі щоразу приходять нові, а меблі кіно­залу час від часу теж замінюються, оновлюються. Таким чином, кіль­кість являє собою логічну категорію, що виражає такі взаємовідносини речей, які у певних межах незалежні від їхньої специфічної якісної природи і зберігаються незмінними при заміні одних взаємодіючих елементів іншими.

Це відбувається тому, що, як можна бачити, кількість харак­теризує не окремі речі, а відношення між речами.

Зовнішність кількості щодо якості виявляється також інакше: у предметі відбуваються зміни, а він зберігає себе, залишається самим со­бою. Це, наприклад, відбувається з водою при нагріванні її до + 100° за Цельсієм: кількісне нарощування швидкості руху її молекул не змі­нює (до певної межі) якос­ті води як рідкого агрегатного стану Н2О.

Вся історія філософії пронизана суперечкою прихильників «онтологічного» розуміння кількості і прихильників гносеологічного розуміння кількості — як засобу вираження просторово-часових ха­рактеристик у науці за допомогою таких вихідних понять, як число і величина. Сучасна філософія приходить до висновку про необ­хідність синтезувати ці дві точки зору: кількість — це й об’єктивна характеристика просторово-часових відношень дій­сності, і універсальна ло­­гічна категорія чуттєво-предметної і пізнавальної діяль­ності людини.

Важливо розрізняти філософську категорію кількості і уявлення окремих наук про кількісні відносини, які висловлюються за допомогою понять величини, числа тощо. При цьому слід підкреслити, що немає двох кількостей: математичної та філософської. Є лише філософські та математичні аспекти у висвітленні кількісної визначеності дійсності. Говорити про це доводиться хоча б тому, що тенденція зведення кількості до її конкретно-наукових понять (число, величина) спричиняє в наш час пара­доксальне явище: сама математика починає заперечувати, що вона — наука про кількісні відношення. Це сталося, зокрема, тоді, коли крім числа і величини математика почала освоювати так звані абстрактні структури, а оскільки останні не є числом і величиною, значить, мовляв, у математиці з’яви­лися некількісні підрозділи. Ця помилкова думка має той же зміст, що і криза у ме­тодології фізики, яка виникла свого часу у зв’яз­ку з від­криттям { 135 }

 

радіоактивного розпаду ядра атома. У цей критичний момент багато хто з фізиків, як відомо, почали відмовлятися від поняття матерії тільки тому, що ототожнювали її з речовиною, почали відмовлятися від реальності атома лише тому, що доводилося відмовлятися від ідеї його неподільності.

Розглянемо ще одну методологічну трудність, що постійно виникає в математиці. Вона пов’язана з питанням: чи відображають математичні символи і формули якусь об’єктивну реальність або ж вони є суб’єктивним породженням людського мислення? Це питання виникає періодично тому, що спроба знайти безпосередні денотати (тобто предмети, що відзначаються математичною символікою) серед речей і явищ оточуючого нас світу зазнає поразки. Іншими словами, математичні знакові системи відрізняються від знакових систем фізики, хімії та інших наук (креслення, географічна карта, структурна формула хімічної сполуки тощо), у яких знаки та схеми безпосередньо відображають певні властивості конкретних об’єктів. Склад­ність ця виникає внаслідок того, що точка, пряма, трикутник, знак диференціала або інтеграла зображують не які-небудь звичні для нашого ока предмети, а цілком специфічну математичну реальність — сукупність способів вимірювання, обчислювання, операцій із кіль­кісними відносинами дійсності.

Ця математична реальність аж ніяк не свавільна, не суб’єктив­на, вона є системою символічної знакової діяльності як ідеаль­ної форми практичної діяльності з кількісними характеристиками різноманітних об’єктів дійсності.

Якщо цю проблему розглянути ширше, то джерелом зазначених проблем із денотатом буде та обставина, що, як було сказано на самому початку розділу про кількість, остання характеризує не окрему річ, а відношення між речами. Тому чуттєвий образ своєрідного денотата кількісних відношень можна все-таки отримати. Будь-яка, здатна до творчого уявлення людина може уявити собі величину, що постійно зменшується, і що являє собою різницю між довжиною окружності і периметром вписаного в цю окружність багатокутника, число сторін якого нескінченно збільшується. Саме ця нескінченно мала величина, як відомо, і лежить в основі диференціального та інтегрального числень. Іншими словами, на денотат інтеграла не можна показати пальцем як на якусь річ, але його можна уявити, як цілком визначене відношення. { 136 }

Декілька слів про взаємодію категорій кількості і якості. Незалежність кількісних відносин від якісних визначень об’єктів має не абсолютний, а відносний характер.

По-перше, тому, що кількісна відмінність може мати місце тільки в рамках якісної однорідності. У наведеному вище прик­ладі з глядачами і стільцями такою якісною однорідністю є речевинно-предметний характер того й іншого, тому ті кількісні операції, які можливо здійснювати стосовно стільців і глядачів, неможливо, напри­клад, здійснювати щодо стільців і звуків музики або розмови.

Ну, а щодо прикладу з нагріванням води, то він ще більш пере­конли­вий: кількісні зміни відбуваються в межах однієї і тієї ж яко­сті рідини.

По-друге, ми вже говорили про це, якість не може бути ло­гіч­но зрозумілою до кінця без звернення до інших, більш багатих категорій. Якщо говорити про кількість, то така взаємозалежність виявляється досить глибокою. Без кількості якість узагалі залишається лише елементом відчуття, а не мислення. Мислення починає мати справу з якістю тільки тоді, коли суб’єкт суспільним способом свого існування переводить ці якіс­ні відчуття у певну єдність, яка свідомістю фіксується як те, що повторюється, як те, що можна назвати визначеним
інваріантом. У цьому, до речи, і полягає важливіша відміна людини від тварини, спосіб життя якої не дозволяє їй «переводити» свої відчуття у сферу інваріантних відносин, і тому тварині недосяжна навіть найпростіша логічна категорія — якість.

І, нарешті, по-третє: категорію кількості неможливо одержати шляхом абстрагування від якісних особливостей предметів і явищ. Мається на увазі чисто розумове абстрагування. Причина виникнення категорії кількості полягає в іншому — у практичній діяльності, у процесі якої людина постійно змінює якісні характеристики об’єктів, що і дозволяє їй виявляти інваріантні відношення, байдужні до кон­кретної специфіки цих об’єктів.

Міра

 

Продовженням освоєння людиною категорії кількості виступає освоєння міри, перетворення її на форму діяльності і свідомості. Тільки-но підкреслене значення практичної діяльності { 137 }

носить універсальний характер, тому що всі категорії мають у ній свої джерела, свій ­генезис.

Добираючи в процесі виробництва матеріали стосовно їхньої яко­сті, людина була змушена співставляти їх в аспекті кількості: «більше — менше», «важче — легше» і т. д. І тут виникли два аспекти такого зі­ставлення, які пізніше стали аспектами і функ­ціями категорії «міра».

Перший аспект можна назвати «нормативним». У цьому випадку людина з’ясовує оптимальні варіанти домірності, взаємовідносин між різноманітними кількісними характеристиками. Оскільки у цьому випадку виявляються внутрішні домірності матеріалів, предметів виробництва, остільки цей перший вид міри може бути визначений як внутрішня міра.

Другий аспект можна назвати вимірювальним. Людина прик­ладає міру до предмета ззовні, у вигляді еталона. Тому цей другий вид міри слід назвати зовнішньою мірою.

У природі другого виду мір не існує, його винаходить сам суб’єкт. Усі масштаби, фути і фунти, літри і кілограми умовні і є не чим іншим, як засобом освоєння кількісних визначень у рамках даної якості.

У навчальних посібниках з філософії розглядається звичайно тіль­ки внутрішня міра. І вона заслуговує на таку пильну увагу. У ній най­більш наочно виявляється діалектика взаємовідношення кількості та якості. Відомо, що кількісні зміни, які не спричиняють зникнення якості (згадаємо приклад із нагріванням води), мають об’єктивну межу, вихід за яку спричиняє зміну якості, зникнення старого і виникнення нового предмета (досягнувши температури кипіння, вода перетворюється на пару).

Якщо на початку розмови про якість і кількість на перший план виступає їхня незалежність одна від одної, то перехід до категорії міри дозволяє усвідомити єдність, навіть діалектичну тотожність, тобто взаємопроникнення, якості та кількості.

Міра є конкретним синтезом якості і кількості як проти­лежно­стей. У цій своїй функції міра, по-перше, з’являється межею для кіль­кості в рамках даної якості, по-друге, вона визначається як відношення, як безпосередня єдність якості і кількості, по-третє, міра є взає­мо­проникненням якісних і кількісних визначень, тобто їхнім синтезом. { 138 }

Перехід від однієї міри до іншої відбувається як переривання поступовості, як стрибок. Система відношень між такими пункта­ми, де відбувається стрибок, складає вузлову лінію відносин міри. Класичний приклад із водою працює тут особливо наочно (точка замерзання, точка кипіння). Така вузлова лінія мір може мати й історичний характер, як це бачимо за матеріалами палеонтології і біології, а також — історії людства.

Отже, розглядаючи внутрішню міру, ми приходимо до вис­новку, що вона є кількісно визначена якість і якісно визначена кількість.

Однак ми залишили осторонь міру зовнішню. Тепер час згадати, що тільки єдність обох видів міри — внутрішньої і зов­ніш­ньої — може сповна охарактеризувати людську діяльність. Як, наприклад, ми повинні ставитися до звісної тези софіста Протагора, що викликала стільки суперечок: «Людина є мірою всіх речей: існуючих, що вони існують, і не існуючих, що вони не існують»?

Очевидно, що ця теза є істинною або неістинною у залежності від того, яким змістом вона наповнюється. Якщо дія людини свавільна і ця людина втручається в оточуючий її світ зі своїм суб’єктивним масштабом, то врешті-решт її «вимірювання» завершується жалю­гідно і для навколишнього середовища, і для неї самої. Саме така сваволя і спричинила сучасні глобальні проблеми, які важко розв’язати і які у сукупності своїй створюють близьку до катастрофічної ситуацію. Лише тіль­ки збіг, узгодження зовнішньої міри з внутрішньою будовою природи і соціальних явищ дає можливість людині жити в гармонії з собою і навколишнім світом.

При цьому принцип узгодженості обох мір має не тільки гносеологічне значення, тобто він виступає не тільки як закон пізнання, але і як спосіб практичного перетворення предмета, як етична норма і естетичний принцип.

Сказане, проте, зовсім не означає, що людина повинна сліпо підкорятися будь-яким зовнішнім мірилам і масштабам. Треба пам’ятати, що вона — найвища з відомих нам форм руху матерії. Тому усе, що не відповідає сутності людини як універсальної, вільної істоти, повинно бути нею подолано.

Універсальний розвиток людини, тобто розвиток усіх людських сил, — самоціль історії, і цей розвиток не може бути виміряним { 139 }

 

жодним наперед заданим масштабом. Особливо важливо у цьому розумінні зняти всі масштаби та обмеження, що спричинені сучасним тотальним відчуженням людини від результатів власної праці, від природи та інших людей.

 

Становлення

 

Категорії якості, кількості і міри, розглянуті в їхній діалектич­ній цілісності, дозволяють перейти до більш конкрет­ного розуміння руху, який до цього моменту трактується лише як єдність спокою і зміни взагалі. Таке більш конкретне розуміння висловлюється в категорії становлення. Розглянуте абстрактно становлення є єдністю виникнення і зникнення. При цьому слід назвати два діалектично протилежні підходи до категорії становлення. Перше виходить зі ­становлення виз­наченої кінцевої якості (а точніше — нової системи якісних, кіль­кісних і мірних співвідношень), друге ж трактує станов­лення як внут­рішній, невід’ємний атрибут нескінченного і віч­ного Універсуму.

Першу точку зору можна продемонструвати поглядами Сократа і Платона, що вважали становлення підпорядкованим остаточному результату, нехай це буде кораблебудування або складний процес вироблення ідеї блага.

Друга точка зору в античній філософії була висловлена Ге­рак­літом в образі вічно живого вогню, «який рівномірно спалахує, рівномір­но згасає».

Виходячи з цих двох точок зору, можна говорити про два типи становлення — відносне та абсолютне.

Істина полягає в синтезі цих двох типів становлення, проте ведучим типом становлення у цьому синтезі безперечно є абсолютний рух становлення: адже будь-який перехід до нової міри є відносно самостійним, але частковим моментом абсолютного руху становлення Універсуму (Субстанції).

Сказане М. М. Бахтін переконливо демонструє за допомогою понять малого і великого часу в людській історії і, відповідно, — малого і великого становлення. Безсумнівно, що людина завжди живе і діє у межах даної епохи, формації й у цьому розумінні вона є кон­кретно-історичним суб’єктом, що представляє певні класи, нації тощо. Проте справжній митець виступає { 140 }

як представник універсально-історичного виміру, як представник усього людства у всьому його просторово-часовому розвиткові.

Саме в цьому полягає розгадка тієї таємниці, чому людські витвори (особливо витвори духовної культури) продовжують жити за межами своєї епохи.

Подібно до цього і будь-яка форма руху матерії, маючи свої власні закономірності виникнення і становлення, у той же час свій справжній зміст виявляє лише в загальному процесі станов­лення матерії-субстанції суб’єктом.

Категорією становлення завершується коло категорійного роз­членовування дійсності, що позначена в нашій таблиці як рівень, сфера безпосереднього. Проникаючи в об’єктивну логіку предмета на цьому логічному рівні, ми бачимо, як предмет пос­лідовно постає перед нами у вигляді якості, кількості і міри. Ми бачимо, як зміни, що постійно відбуваються в предметі, наштовхуються зрештою на певну межу, вихід за яку приводить до стрибка, тобто до переходу в нову міру. Картина світу, що розвивається, стає перед нами як вузлова лінія співвідношень міри, а способом буття цього процесу виступає становлення.

І отут ми виявляємо недостатність, абстрактність розглядання дійсності виключно на рівні безпосереднього. Для того, щоб повніше і глибше вивчити механізми взаємодії і зміни об’єк­тив­ної реальності, ми повинні перейти до системи категорій сфери сутності.