Проблема методу філософствування 7 страница

В умовах розподіленої праці речі починають розумітися в їхньому власному значенні, в їхній визначеності. Філософія з’являється на світ як вміння розрізняти істинне відображення дійсності від неістинного. У центрі уваги філософії, що зароджується, опиняється проблема співвідношення, взаємозалежності { 108 }

свідомості і реальної дійсності. Відношення між буттям і мисленням і виявляється справді загальним відношенням філософії. До того ж, для філософії це не тільки вихідне, але і ще неминуще, тобто суттєве, співвідношення.

Результат, підкреслював Гегель, тотожний початку, бо початок є ціллю. Вже на початку історії філософії закладена головна, істотна мета філософії — стати і бути логікою. Проте сутність розкриває і реалізує себе не відразу, а через складний та важкий багатовіковий історичний шлях. Збіг історичного і логічного на початку шляху виступає лише як можливість і як загальна тенденція. «Точка зору єдності логічного й історичного нерозривно пов’язана з об’єктивним підходом до філософії, до визначення її предмета, характеру і завдань: історія філософії і є Філософією, що об’єктивно предстала, загальною Логікою, яка, хоча і здійснювалася окремими суб’єктами, що філософствують, у цілому являє собою щось більше, ніж проста сума суб’єктивних думок окремих філософів» [ 40, 367].

Отже, історичний розвиток філософії породжує з себе логіку. І йдеться тут, звичайно, не про формальну, а про змістовну логіку. Це — з одного боку. А з іншого — діалектична логіка є не чим іншим, як теоретичним зображенням цієї історії.

Розглянута на моделі співвідношення історії філософії і логіки, діалектика історичного і логічного, виступає універсальним законом і будь-якого іншого реального процесу розвитку, і будь-якого конкретного процесу пізнання. Недаремно Козьма Прутков повчав: «Відшукай усьому початок, і ти багато чого зрозумієш», а також — «Зри у корінь!». Вихідний пункт будь-якої системи, що розвивається, будучи розглянутим правильно, діалектично, обов’язково виступає і пануючим моментом, сутністю всього процесу розвитку цієї системи. Логічне, у суті своїй, є історичне усередині себе. Історичне ж, узяте з онтологічної сторони, є формуванням дійсності з її можливості, є реалізацією, самозапереченням вихідного внутрішнього занепокоєння, вихідного протиріччя системи, що виникла і перебуває у процесі становлення. Історичне, взяте з гносеологічної сторони, є розумовим відображенням історичного процесу в теоретично послідовній формі.

Таким чином, єдність історичного і логічного в узагальненій і стислій формі зводиться до вимоги розгляду предмета в єдності з його історією та історією його пізнання. { 109 }

Абстрактне і конкретне. Істина

Як уже було підкреслено, конкретне визначається як «єдність у різноманітті». При цьому конкретне не означає чуттєво, наочно сприйняту річ або подію, тобто те, що ми звикли іменувати конкретним у повсякденній мові. Якщо вже звертатись до цього поняття, то такі речі і події точніше було б назвати чуттєво-конкретними. Конкретне ж у широкому розумінні відповідає етимології цього латинського слова: конкретне — це значить «зрощене». Причому, це слово може означати як річ (або систему речей), так і поняття. Але й у першому і в другому випадку конкретне означає цілісне (єдність різноманітного у повному розумінні цього вислову). Абстрактне, також відповідно до походження цього слова, до його етимології, — це, навпаки, — відірване, витягнуте, відокремлене, виключене взагалі із контексту системи речей і понять. І знов-таки така характеристика може відноситися як до матеріального предмета, так і до окремого поняття. У повному значенні абстрактними є відламана від столу або стільця ніжка — це вже ніяк не стіл і не стілець, відсічена кінцівка тварини — це вже не живий організм і т. д. Але абстрактне, наприклад, і поняття свободи, узяте поза зв’язком його з поняттям необхідності. Тому знання про будь-який предмет на рівні знання його чуттєвих характеристик явно має ще дуже абстрактний характер: адже воно абстраговане від найголовнішого у предметі — від його сутності.

Приймаючи це розуміння категорій абстрактного і конкретного, ми назавжди повинні позбутись наївного почуття глибокої поваги до так званого «абстрактного мислення». У своїй єдиній популярній статті «Хто мислить абстрактно?» Гегель переконливо і дотепно показує, що абстрактно мислить неосвічена людина, базарна торговка, а не освічена людина, доля якої, навпаки, — висока конкретність мислення [ 39, 387-394].

Абстрактної істини немає, істина завжди конкретна. «Конкретність істини — це залежність знання від зв’язків і взаємодій, властивих тим або іншим явищам, від умов, місця і часу, у яких вони існують і розвиваються» [ 41, 36].

Ми вже позначили це положення як один з основних принципів діалектики. А зараз прийшов час уважно і докладно розглянути всі головні сторони гносеологічного змісту цього відомого { 110 }

виразу. Абстрактне і конкретне — це такі ж форми руху думки, як суб’єктивне й об’єктивне, чуттєве і раціональне, змістовне і формальне, емпіричне і теоретичне, історичне і логічне, але запропонована в нашій роботі послідовність розгляду всіх цих форм не випадкова: діалектика абстрактного і конкретного завершує цей ряд, немов би вбираючи в себе всі попередні форми, які, коли уважно придивитися до них, є лише визначеними моментами руху від незнання до знання, тобто від абстрактного знання до знання конкретного. Розглянемо ж у найзагальніших рисах ці діалектичні моменти руху до істини.

По-перше, істина як єдність різноманітного є єдністю сучасного, минулого і майбутнього досліджуваного об’єкта. Істина є єдністю усіх сторін, усіх етапів розвитку речі або явища на шляху від абстрактного початку до конкретного фіналу. Іншими словами, поза історичним розглядом проблеми, що збагачує наявне буття об’єкта ретроспективним і перспективним поглядом на нього, що перетворює відображення об’єкта з площинного на
об’ємне, неможливе пізнання істини. Принцип історизму — найважливіший принцип пізнання, проте він досягає мети лише при вірному розумінні діалектики історичного і логічного. Оскільки таке розуміння передбачає, насамперед, уміння знаходити справжній початок-сутність об’єкта, то, по-друге, істина є єдністю такого початку-сутності з просторово-часовими умовами і результатами його виявлення. У цьому значенні істина є єдністю емпіричного і теоретичного. По-третє, істина є єдністю змістовного і формального: якщо знайдене і перевірене на практиці рішення не висловити, не оформити вірно, належно, відповідно до законів формальної логіки, то істина буде просто недоступною людям і навіть самому її першовідкривачеві. По-четверте, як ми бачили, істина є єдністю чуттєвого і раціонального: згадаємо інтуїцію, згадаємо про творче уявлення і про те, що краса є почуттєвою формою істини. І, нарешті, по-п’яте, істина є єдністю об’єктивного і суб’єктивного. В останній тезі є декілька важливих аспектів.

Насамперед, не можна бачити в істині щось належне одному лише суб’єкту пізнання. Адже істину звичайно визначають як знання, що відповідає своєму предмету, що збігається з ним.
А цього замало, треба, щоб таке розуміння істини було доповнене важливим аспектом відповідності самого об’єкта своїй сутності. От як пояснював це положення Гегель: «...Я беру істину { 111 }

ще й у тому більш точному значенні, що вона властива або не властива предметам у них самих. Неістинний предмет цілком може існувати, а в нас може бути правильне про нього уявлення, але такий предмет не є тим, чим він повинен бути, тобто він не є згодним зі своїм поняттям (це ми називаємо ще дурним). Дурна дія не істинна, поняття розумної волі у ній необ’єктивне, а поняття таке є тим, чим повинна бути дія, тобто властиве йому призначення» [ 42, 416].

У цьому випадку йдеться про те, що недостатньо відобразити об’єкт таким, яким він є, адже він може бути і незрілим, нерозвиненим, аномальним. У цьому разі і наше знання буде не істиною, а помилкою. Нерозумно судити про чоловічі риси характеру із зовнішності та поведінки п’ятирічного хлопчика, а про якість яблука — зі смаку нестиглої дички. Розмовна мова і тут показує нам діалектичну вкоріненість істини в об’єкті. Недарма ми кажемо: істинний чоловік, істинний патріот і т. д.

Звідси зрозуміло, що і судження про практику як критерій істини потребує такого ж виправлення: практика також повинна бути зрілою, істинною, і тільки тоді вона може винести вердикт істинності або хибності нашим знанням. І взагалі, істина не є якимось абстрактним поняттям, а характеристикою, що поєднує теорію і практику: і, зрештою, не відірване ж від життя судження повинне претендувати на статус істинного, а весь уклад людського образу життя, його влаштування і спрямованість розвитку. Тільки з таких позицій можна правильно зрозуміти вираз «істина є процес». Практика як утілена діалектична єдність суб’єкта й об’єкта з самого початку була і причиною, що породжує, і ціллю, і середовищем, у якому відбувається процес пізнання істини, і центральною ланкою цього процесу, і, нарешті, критерієм істини. Відразу зробимо застереження, що це справедливо по відношенню не до будь-якої практики, а тільки до практики в найширшому і найглибшому її розумінні — як усього історико-культурного досвіду людства.

«Істина є ідеальною формою розгортання всієї сукупності моментів дійсності за її власними законами на основі й у перспективі її предметного перетворення, практики» [ 43, 149]. Іншими словами, без присутності суб’єкта, його інтересів і потреб істина не розкриється. { 112 }

Отже, істина є єдністю суб’єктивного та об’єктивного, єдністю об’єктивних властивостей предмета перетворення і суб’єктивних потреб, інтересів, цілей самого перетворювача. Іншими словами, цей аспект конкретності істини можна було б висловити так: істина лише тоді конкретна, коли вона не тільки
насправді відображає об’єктивні властивості предмета пізнання, але й орієнтована на справжнє благо людини і людства. У цьому аспекті поняття «істина» переплітається з поняттями «справедливість», «добро», «правда». Як пояснює Володимир Даль, правда є істина на ділі, істина в добрі, чесність, непідкупність, справедливість.

Сказане про конкретність істини проливає світло і на такі її важливі характеристики, як абсолютність і відносність. Абсолютна істина може бути тільки конкретною істиною. Одне без іншого не існує, тому що абсолютна істина, що розуміється абстрактно, — нонсенс, абсурд, «річ у собі». Висловлення «температура кипіння води дорівнює 100 градусам за Цельсієм» тільки тоді є абсолютною істиною, якщо це висловлення конкретизоване іншими висловленнями, такими, як: «кипіння відбувається при атмосферному тиску, рівному 760 міліметрам ртутного стовпчика», «кипінню піддається звичайна прісна вода, а не морська або так звана важка вода» та ін. Істина відносна у своєму русі, у своїй відірваності від практики і абсолютна у тих пунктах, де враховується вся практика людства, де досягається добудова об’єкта до його сутності.

Освоєні людиною істинні знання відіграють важливу соціальну роль. Багаторазово перевірені практикою, життєвим досвідом, вони перетворюються на цінності (норми, настанови, догмати, заповіді тощо) і як такі виконують роль регуляторів. Відмова від цих регулятивних принципів означає відмову від людського в людині.

Методологія наукового пізнання

Під методом у широкому значенні цього слова звичайно розуміють певний шлях, спосіб, прийом розв’язання будь-якого завдання теоретичного, практичного, пізнавального, педагогічного і тому подібного характеру. { 113 }

Пізнання — це не тільки процес відображення зовнішнього світу, але і передумова й умова його перетворення. Тому людині важливо мати правильний метод такого перетворення.

Як підкреслював Гегель, не тільки результат дослідження, але і шлях, що веде до нього, повинен бути істинним. Метод — це сукупність правил поведінки і вимог до діяльності, сформульованих на основі знань про властивості об’єктивної реальності. Метод — це, образно кажучи, ліхтар, що висвітлює шлях тому, хто йде у пітьмі.

Існують різні типи класифікації методів, у сукупності своїй утворюючих методологію, яка розуміється і як система принципів і способів організації та побудови теоретичної та практичної діяльності, і як вчення про цю систему.

По-перше, методи відрізняються один від одного у залежності від предмета дослідження, Частіше за все у цьому зв’язку виділяються методи окремо-наукові, або спеціальні, і методи загальнонаукові, або філософські. Деякі автори відносять загальнонаукові і філософські методи до різних груп. Наприклад, вважається, що фізичні, хімічні, біологічні й інші методи — це методи окремих наук. Математичні, кібернетичні методи — це загальнонаукові методи. Методи ж філософські — це історичний і логічний методи, аналіз і синтез, індукція і дедукція і т. д. І варіацій розподілу методів з цього приводу (за характером спільності) у літературі існує цілком достатньо.

Уявляється, що тут критерієм істинного розподілу методів має виступати практика і лише вона одна. Говорячи загалом, яким є предмет діяльності, таким буде і її метод. Є безліч окремих видів людської діяльності: людина оре землю, тче полотна і килими, виплавляє руду і кує метал. І в будь-якому випадку об’єкт діяльності, розкриваючи свої властивості, диктує відповідні їм прийоми і способи свого оформлення і переформування. І тут можна виділити окремі методи різної, так би мовити, загальності. Наприклад, існує система медичних методів у цілому, а між ними — такий особливий, як патологоанатомічний.

Отже, є окремі методи. Але є і загальний — універсальний метод, який в основі своїй має працю людини як таку. І праця землероба, і праця металурга, й інші види праці несуть у собі універсальні характеристики, продиктовані універсальними { 114 }

формами буття природи, суспільства і мислення. Відповідно до цього, і теоретик і практик виробляють настільки ж універсальні засоби руху за об’єктивною логікою предмета: спостереження, експеримент, моделювання, аналіз, індукція, тобто цілісну систему методів будь-якої діяльності. Такою є причина різноманітності методів, що випливає, головним чином, із характеристик об’єкта.

Проте є дуже поважна причина іншого поділу методів, і вона вже бере свою підставу не стільки в об’єкті, скільки в суб’єкті. Мова йде про розподіл усіх методів на дві великі групи — методів емпіричних і методів теоретичних. Справа в тому, що емпіричні методи, узяті в цілому, не випливають із природи, з сутності об’єкта, а тому виступають як зовнішні, протиставлені йому. Емпіричні методи переважають на тому етапі пізнання, коли ще не розкритий внутрішній зв’язок і єдність різноманітного у своїх виявленнях і властивостях предмета, а отже, — метод пізнання виступає у вигляді деякого зовнішнього відношення до предмета, яке реалізує «точку зору», тобто цільові (а часом і суто вольові, свавільні) прагнення та настанови суб’єкта, що пізнає. Незнання внутрішніх структури і функції об’єкта змушує суб’єкта рухатися не за внутрішніми, а за зовнішніми параметрами руху предмета, які часто виявляються несуттєвими і випадковими. А через це емпіричний метод може не тільки не відповідати законам руху і розвитку досліджуваного об’єкта, але навіть і суперечити їм.

Проте треба відразу підкреслити, що такою природа емпіричних методів є тільки в тому випадку, якщо вони не входять як необхідний елемент до сфери дії системи методів теоретичних, що, навпаки, побудовані на єдності предмета і методу, тому що теоретичний метод виступає відображенням форм саморуху, саморозвитку предмета. Іншими словами, історично пізнання зазвичай починається із застосування виключно лише емпіричних методів, але коли ці — багато в чому суб’єктивні — методи за допомогою практики та інтуїції дозволяють,
нарешті, намацати суть і природу досліджуваного об’єкта, тоді виникаючі теоретичні методи, що виступають засобом організації суб’єктом своєї діяльності відповідно до сутності предмета, притягують до сфери своєї дії також і емпіричні методи, буквально перероджуючи і «облагороджуючи» їх. З виникненням{ 115 }

теорії емпіричні методи здобувають в її складі спрямованість і об’єктивність.

Пізнання починається зі спостереження.

Спостереження ні в якому разі не слід розуміти як деяке позбавлене спрямованості споглядання, так би мовити, — «видивляння». Навпаки, спостереження — це метод спрямованого відображення рис, характеристик предмета, метод, який дозволяє скласти певне уявлення про явище, що спостерігається. При цьому спостереження передбачає процедуру закріплення спостереженого. Тому своєрідним і важливим продовженням, уточнюючою фазою спостереження є описання, тобто фіксація спостереженого за визначеними, заздалегідь прийнятими правилами, програмами.

Прийомом, що конкретизує спостереження, є вимірювання, що припускає використання додаткових засобів, а саме — приладів для перевірки та уточнення змісту описання.

До блоку процедур спостереження слід ще включити порівняння, причому, — не тільки з іншим предметом по відношенню до того, що ми спостерігаємо, але і з визначеним еталоном, з наперед установленим зразком.

Отже, ми маємо певний цілісний блок процедур (спостереження, описання, вимірювання, порівняння), який виступає основою подальшого дослідження. Всі ці процедури є, таким чином, попередніми прийомами дослідження певного об’єкта або процесу, причому такими, що не передбачають втручання у досліджуваний об’єкт або процес.

Інша справа — експеримент — метод активного впливу на предмет через створення штучних умов, необхідних для виявлення раніше невідомих властивостей предмета. Експериментатор свідомо змінює хід природних процесів.

Експеримент — більш ефективний метод пізнання, ніж просте спостереження. Так, найважливішою його властивістю є можливість вивчення реального об’єкта в широкому діапазоні умов, за такими змінами численних обставин, характеристик, що у природних умовах можуть і не виникати. Достатньо як приклад навести вивчення різноманітних процесів у космічних лабораторіях в умовах невагомості.

Експеримент як метод цінний тим, що явище за його допомогою може вивчатися «у чистому вигляді», тобто очищеним { 116 }

від супроводжуючих його в природних умовах зовнішніх впливів, що нерідко спотворюють сутність цього явища.

Справжній науковий експеримент передбачає повторюваність своїх результатів, Це надає, по-перше, можливості перевірити їхню правильність або неправильність, а по-друге, тут присутня така важлива сторона, як ілюстративність, здатність продемонструвати щось наочно і переконливо.

Експеримент як метод є важливім тому, що явище за його допомогою може вивчатися «у чистому вигляді», тобто очищеним від зовнішніх впливів, що супроводжують його у природних умовах і часто-густо викривляють сутність цього явища. Особливий і дуже важливий вид експерименту — це розумовий експеримент. Він обов’язково супроводжується методом ідеалізації.

Головним завданням експерименту є обґрунтування деякої визначеної гіпотези. В остаточному висновку, експеримент є засобом і способом установлення теоретичного закону.

Метод моделювання. У процесі експерименту часто вдаються до допомоги того або іншого замінника реального об’єкта. Такий експеримент називається модельним експериментом. Проте суть моделі і моделювання не можна зрозуміти, якщо за ними розуміти тільки аспекти і терміни модельного експерименту. Це — вузьке розуміння моделювання, яке тлумачить модель лише як одну з низки інших форм пізнавальної діяльності. Таке розуміння абстрагується від глибинної сутності моделювання, зводячи усе лише до однієї, хоча і дійсно важливої, особливості моделі — її схожості (подібності) з оригіналом у якому-небудь точно зафіксованому та обґрунтованому відношенні. Всі міркування при описанні методу моделювання у вузькому його розумінні обертаються навколо понять ізоморфізму (повної подоби) і гомоморфізму (подоби часткової).

Але сутність процесу моделювання можна зрозуміти тільки через розгляд іншого, вкрай широкого тлумачення моделі, пов’язаного з основним питанням філософії, тобто питанням про співвідношення матеріального та ідеального. У такому широкому розумінні поняття моделі означає будь-яку форму матеріальної об’єктивації, упредметнення ідеального образу об’єкта. Це — вихідна і найважливіша функція моделі, у зв’язку з чим принципово неточним уявляється той момент класифікацій моделей, коли серед них виділяють моделі матеріальні та ідеальні. Напевне, такі { 117 }

дослідники плутають речовинність із матеріальністю, але це зовсім не те ж саме. Очевидно, мається на увазі та різниця моделей, коли одна модель є речовинною, наприклад, макет якого-небудь приладу, будинку і т. д., а інша — неречовинною, наприклад, математична модель. Їх так і слід було б іменувати — речовинні і неречовинні, тому що і макет, і математична формула однаково виступають процесом і результатом матеріалізації деякого задуму або ідеї.

Друга функція моделі і моделювання полягає в тому, щоб провести різноманітного роду експерименти зі створеним матеріальним замінником деякого задуманого об’єкта. І нарешті, третя, заключна, функція полягає в тому, що модель виступає програмою дій щодо майбутньої побудови, спорудження змодельованого і перевіреного в експерименті об’єкта. Так, наприклад, креслення будинку, пройшовши всі можливі перевірки та узгодження, супроводжувані необхідними змінами, вже не тільки демонструє нам форми і деталі будинку в різноманітних ракурсах і проекціях, а по суті, містить у собі програму дій будівельника щодо спорудження цього будинку. Ідея видатного архітектора, попередньо матеріалізувавшись у моделі, пройшовши стадію експериментування, вдруге й остаточно матеріалізується в шедеврі містобудування, який палкий цінитель мистецтва образно називає застиглою музикою.

Таким чином, можна сказати, що будь-яка форма пізнання носить форму моделювання, що ж стосується модельного експерименту, то це лише один із важливих моментів цього універсального методу. Застосування моделей — це одне з відмітних властивостей свідомої, цілеспрямованої діяльності людини, властивість, що відрізняє людську діяльність від інстинктивної поведінки тварин.

Аналіз і синтез. На емпіричному рівні під аналізом розуміється метод дослідження, що полягає у розкладанні цілого, складного явища на його складові, більш прості, елементарні частини і виділенні окремих сторін, властивостей, зв’язків. До цього звичайно додають, що оскільки, мовляв, аналіз не є кінцевою метою наукового дослідження, то ця мета досягається таким методом дослідження, який полягає у поєднанні, відтворенні зв’язків, окремих елементів, сторін, компонентів складного явища і тим самим — у осяганні цілого в його єдності. Загалом, усе це { 118 }

вірно, але, так би мовити, не до кінця. Це ще не розуміння методів аналізу і синтезу, а всього лише уявлення про них.

Теоретичний аналіз передбачає усвідомлення різноманітного в об’єкті, фіксування його властивостей, виділення в ньому основного і суттєвого, — того, що не помітне емпіричному поглядові. Це не просто розкладання, розбір на частини, а виділення ядра, основного і головного в явищах і відкриття у ньому внутрішнього протиріччя як причини буття і розвитку всієї системи. Зрозуміло, аналітичний метод — це інструмент пильного дослідження особливостей і специфіки внутрішньо системної взаємодії, і він неодмінно містить у собі результати абстрагування, спрощення, формалізації. Проте все це — не самоціль. Сутнісне завдання аналітичного методу полягає в тому, що він спрямований на виявлення внутрішніх тенденцій і можливостей розвитку об’єкта.

Синтез — це, навпаки, — з’єднання компонентів складного явища. Логіка синтезу — це логіка з’єднання, сполучення, перехрещування, генерування, конструювання.

Синтетичне знання — це знання, що розширює попередній досвід, конструює щось нове, тобто відмітною властивістю синтезу є те, що цей метод реалізує себе, виходячи за рамки наявної основи. Синтез — це новий результат, який знову стає джерелом подальшого аналізу. Аналізуючи, наприклад, спосіб пересування риб і дельфінів у воді, людина застосовувала отримані висновки для створення спочатку примітивних човнів, потім — вітрильників, пароплавів і теплоходів. Дуже яскравим, можна сказати, класичним прикладом з галузі високої теорії виступає творчість В. І. Вернадського, який шляхом поглибленого аналізу відкрив роль «живої речовини» у геологічній історії нашої планети. Результатом цього аналізу став синтетичний висновок ученого про неминуче перетворення біосфери на ноосферу.

Аналіз передбачає синтез, синтез — аналіз. Таким чином, єдність аналізу і синтезу є одним з основних моментів діалектичного методу дослідження.

Індукція і дедукція. Індукція (від латинського «наведення») може бути визначена як метод переходу від знання окремих фактів до знання загального. Дедукція — це метод переходу від знання загальних закономірностей до окремого їхнього прояву. { 119 }

Якщо пов’язати розглянуті методи з попередньою темою, то можна сказати, що індукція — це аналіз фактів, а дедукція — аналіз понять.

І знову, як і в попередніх темах, ми повинні і розрізнити і пов’язати між собою емпіричне і теоретичне розуміння тієї або іншої форми пізнання, того або іншого методу. Вже Ф. Бекон показав обмеженість і невелику цінність емпіричної, так званої, — перелічувальної, або, як її іноді називають, «популярної» індукції, зміст якої полягає в тому, що за підставою кількох окремих випадків, де відоме явище спостерігалося, роблять висновок, що це явище повинно відбуватися в усіх подібних випадках. Пізнавальна слабкість такої індукції — у недостатній обґрунтованості переходу знання окремих фактів до знання загального закону. Така емпірична індукція не спроможна довести загальний закон, тому що перелічування окремих фактів практично ніколи не може бути завершене, і ми не впевнені в тому, що будь-який подальший факт не зможе виявитися суперечним усій сумі попередніх.

Сказане наочно демонструє повчальна історія, що трапилася з типово індуктивним умовиводом «Усі лебеді білі», який показав свою хибність після відкриття Австралії і знаходження там чорних лебедів.

Отже, подібний індуктивний умовивід за своєю суттю є проблематичним. До того ж, у посилках емпіричного індуктивного висновку не міститься знання про те, наскільки ознаки і властивості, які узагальнюються, є суттєвими або, навпаки, несуттєвими.

У чому ж полягають особливості теоретичної індукції? Вона відрізняється від емпіричної індукції насамперед тим, що націлена не на пошуки абстрактно-загального, однакового в різних предметах і фактах, а на пошуки конкретно-загального для даної системи явищ, тобто на пошуки і знаходження такого особливого явища, що втілювало б у собі закон існування і розвитку даної досліджуваної системи. Так, наприклад, марно шукати сутність людини, виділяючи в усіх людей однакові ознаки. Такий підхід дозволить нам лише визначити людину як представника біологічного роду «Homo sapiens». Справжня ж сутність людини — у сукупності, в ансамблі всіх суспільних відносин, серед яких головним виступає особливий тип відносин — виробничі відносини. { 120 }

Досвід багатовікових зусиль логіків і філософів свідчить про те, що будь-яка спроба свідомо культивувати, перетворювати на своєрідну панацею або індукцію (як це було у Ф. Бекона і пізніших індуктивістів), або дедукцію (як це було у Р. Декарта і пізніших метафізичних раціоналістів) завжди породжувала на другому полюсі протилежну тенденцію.

Ці методи єдині. Проте і єдність може розумітися по-різному. Якщо їхня єдність признається лише в тому сенсі, що немає одного без одного і що наука повинна користуватися як одним методом, так і іншим, то в цьому визнанні немає ще нічого специфічно діалектичного, і таку єдність визнає будь-яка розсудлива людина. Насправді ж, єдність цих методів набагато глибша і має справді діалектичний характер. Дедуктивний хід мислення постійно переривається індуктивним, а індуктивне розглядання раз у раз народжує недостатню для здійснення дедукції ланку.

Класичний приклад сказаного дає логіка пошуків політекономією, що виходить із закону вартості, пояснень факту виникнення додаткової вартості. К. Маркс формулює парадоксальну ситуацію, яка склалася, таким чином: «Як не крутися, а факт залишається фактом: якщо обмінюються еквіваленти, то не виникає ніякої додаткової вартості, і якщо обмінюються не еквіваленти, теж не виникає ніякої додаткової вартості» [ 44, 174].

Для формальних, емпіричних методів індукції і дедукції додаткова вартість неможлива без порушення закону вартості. Для К. Маркса ж така можливість реалізується, але за умови, якщо в реальній дійсності вдасться знайти такий особливий товар, «сама споживна вартість якого мала б оригінальну властивість бути джерелом вартості, — такий товар, дійсне споживання якого було б уречевленням праці, а отже, утворенням вартості. І власник грошей знаходить на ринку такий специфічний товар, це — здатність до праці, або робоча сила» [ 44, 177-178].