Проаналізуйте модернізацію Українського суспільства у складі Російській та Австрійських імперій наприкінці 18-на початку 20 ст

Загострення внутрішніх суперечностей та активізації революційних рухів у зв'язку з «весною народів» 1848 р. спричинили проведення в обох імперіях, до яких належали українські землі, соціально-економічних і правових реформ.

Українські землі, підпорядковані Австрійській імперії, були найвідсталішою в її складі частиною. Промислове виробництво залишалось на мануфактурній стадії. Сільському господарству, головному в економіці Західної України, заважало кріпосництво. Селяни змушені були виконувати панщину та феодальні повинності, що спричиняло посилення антифеодальної боротьби. Кульмінацією селянського руху стали антифеодальні виступи селян у 1846—1848 pp., що охопили всю Галичину. Повстання було придушено, але воно стало однією з вирішальних передумов скасування панщини не лише в Галичині, ай в Австрії.

Австрійська імператриця Марія-Тереза видала ряд законів (патентів), згідно з якими було дещо зменшено селянські повинності. Але найбільше значення для Галичини мали реформи її сина Иосифа II, який патентами 1781 — 1782 pp. проголосив звільнення селян і чітко визначив розмір панщини (до ЗО днів на рік).

Натомість у Російській імперії - повна залежність селян. Катерина II З травня 1783 р. ввела кріпацтво на Лівобережній Україні.

Скасування панщини остаточно ліквідувало юридичну залежність селянина від панського двору. Зробивши українського селянина володарем його власної землі, це скасування пробудило в ньому потяг до політики, освіти та культури. Завдяки цьому селянство перетворилося на самостійну суспільну силу, на важливого чинника політичного життя.

Попри всі зміни, Західна Україна залишилася землеробською. В аграрних відносинах домінувало поміщицьке землеволодіння. На рубежі XIX—XX ст. у регіоні близько 90 % сільських господарств були малоземельними та безземельними. А більшість селян Закарпаття взагалі вийшли з кріпацтва без землі.

Економічний тягар, змушував частину селян Закарпаття, Східної Галичини і Буковини — з 90-х років XIX ст. емігрувати в США, Бразилію, Канаду, Аргентину, на Наддніпрянську Україну та на Балкани.

До Першої світової війни з цих земель в інші країни виїхало близько 1 млн. осіб.

Але, еволюція сільського господарства в напрямі до ринку відбулася швидкими темпами, особливо в панських маєтках.

Переорієнтації великих господарств на ринок сприяли новозасновані банки: Крайовий банк, Рільничо-кредитний заклад, Буковинський задатковий банк та ін., а також селянська постачально-збутова кооперація.

Політичний вплив здійснених урядом реформ став відчутний і в промисловому виробництві, особливо в 70—80-ті pp. XIX ст., - період становлення промисловості краю. Залишаючись тривалий час аграрно-сировинним колоніальним придатком Австро-Угорщини та країн Заходу, західноукраїнські землі майже не мали важкої промисловості.

У 70—80-х роках під впливом збільшення попиту на нафтопродукти відбулося швидке переоснащення нафтодобувної промисловості. Виникли перші нафтоочисні заводи в Ясло, Львові, Дрогобичі.

Наприкінці XIX ст. в різні галузі промислового виробництва, ринув іноземний капітал, що привело до утворення великих компаній, акціонерних товариств, картелів. На початку XX ст. здійснюється технічна реконструкція нафтодобувної промисловості- зростав видобуток нафти. Найбільше нафти видобували в районах Борислава і Дрогобича.

Зросло лісохімічне виробництво. У Великому Бичкові на Закарпатті було збудовано перший, у Тур'ї Бистрому — другий, у Перечині — третій лісохімічний заводи. Це були великі як на той час підприємства. На початку XX ст. введено в дію заводи у Сваляві та Вигоді.

Господарське значення мав видобуток кам'яної та кухон. солі, який зростав з року в рік.

Розвиток цих галузей виробництва стимулював залізничне будівництво. У 60- 70-х роках західноукраїнські землі мали залізничне сполучення із Західною Європою. 1864 р. залізничну колію із Заходу було доведено через Краків і Перемишль до Львова, 1869 р. — до Чернівців, а у 80-х роках — через Стрий — на Закарпаття. Згодом вона з'єднала Львів з підросійською Україною. Це сприяло подальшому розвитку промисловості й торгівлі.

Зростали міста Львів, Броди, Тернопіль, Чернівці, Дрогобич, Станіслав, Коломия, Перемишль, Ужгород, Мукачеве.

Але, західноукраїнські землі були відсталими провінціями Австро-Угорської імперії. У промисловості Галичини на початку XX ст. було зайнято лише 9 % населення, у сільському господарстві — 77 %. На Буковині в 1900 р. сільським господарством було зайнято 75% населення. У Закарпатській Україні в промисловості працювало не більше ніж 5 %.

Хоча повільно, але впевнено формувалися середній клас і клас вільнонайманих робітників.

На подальший соціально-економічний розвиток західноукраїнських земель негативно вплинула світова війна, що згодом розгорнулась на їхньому терені.

У середині 50-х років у Російській імперії розпочався період реформ, які сприяли лібералізації царського режиму. Спонукали до цього поразки Росії в Кримській війні 1853—1856 pp., яка засвідчила її економічну і військово-технічну відсталість, а також піднесення селянського руху по всій імперії, найбільше — в Україні, де не забулися визвольні традиції козацтва. Навесні 1855 р. вісім повітів України були охоплені масовими виступами - «Київською козаччиною».

Селяни виступали проти кріпацтва.

Поштовх реформам дала смерть царя Миколи І (1855). Його син Олександр II зійшов на престол, цілком усвідомлюючи необхідність змін. Відміну кріпосного права було проголошено маніфестом Олександра II 19 лютого 1861 р.

Аграрна реформа 1861 p., проведена в інтересах поміщиків, багато в чому була непослідовною, половинчатою і переважну більшість населення країни — селян та, колишніх кріпаків — розчарувала.

По селах прокотилася нова хвиля заворушень. Але селянські виступи швидко придушувалися.

У 1866 р. було прийнято спеціальний закон про поземельний устрій державних селян. Вони отримали земельні наділи майже вдвічі більші, ніж поміщицькі селяни, хоча й вносили менші викупні платежі.

І все ж реформи 1861 і 1866 pp. принесли кріпакам особисту свободу. Вони перестали бути власністю поміщиків. Селяни, як і представники інших соціальних верств населення, могли купувати і збувати рухоме і нерухоме майно, вільно торгувати, відкривати промислові та ремісничі підприємства.

Виникали умови для перетворення робочої сили в товар, що свідчило про утвердження капіталістичного товарного виробництва.

Окрім аграрної, царський уряд провів фінансову (1862 p.), судову і земську (1864 p.), міську (1870 p.), військову (1862— 1874 pp.) та освітні реформи. Зрозуміло, що реформи мали значні недоліки, однак усе ж сприяли, що безперечно, соціально-економічному поступу, становленню правоздатності станів, відкривши шлях до модернізації та індустріалізації господарства.

Швидкими темпами почали розвиватися в Україні насамперед такі галузі важкої промисловості, як вугільна, залізорудна, металургійна, машинобудівна. Головною вугільною базою України став Донецький басейн, що на початок XX ст. давав майже 70 % усього вугілля імперії.

У розвитку металургійної промисловості України переломними стали 80—90-ті pp. XIX ст. У той час було збудовано 17 великих металургійних заводів, що вже становили потужну металургійну промисловість.

Наприкінці 90-х років XX ст. Україна виплавляла 52, у 1913 р. — 69 % загальноімперського виробництва чавуну, 67 % сталі, 58 % прокату.

У зв'язку з розвитком металургії на півдні України почало швидко зростати видобування нікопольської марганцевої руди. А перехід металургійної промисловості на мінеральне паливо зумовив високі темпи розвитку нової галузі важкої індустрії — коксового виробництва. Так, з 1889 до 1899 pp. виробництво коксу зросло в Україні в 10,2 рази. Частка України в загальноімперському виробництві коксу в 1889 р. становила 91, а в 1899 р. — вже 99,4 %.

Значно зросла технічна оснащеність металургійних і залізорудних підприємств України. Збільшилася кількість парових машин, зросла їхня загальна потужність.

Повільно розвивалося в Україні машинобудування, за винятком сільськогосподарського.

Великим центром машинобудування став Харків.

Швидкими темпами розвивалися в Східній Україні харчова, лісопильна, швейна та інші галузі промисловості.

Розвиток виробництва України супроводжувався швидким зростанням залізничного транспорту.

В Україні перші залізничні колії прокладено в 1866—1871 pp. між Одесою і Балтою.

Пік- прокладення залізниці - було сполучено всі головні українські міста і, а також, сполучено Україну з Москвою — центром імперського ринку. У 90-х роках побудовано залізниці, які з'єднали чорноморські порти з портами Балтійського моря. Це сприяло розширенню як внутрішнього ринку, так і зовнішній торгівлі.

У середині 70-х років завершився промисловий переворот на транспорті. У 1913 р. українські залізниці перевезли 104 млн. т вантажів і 49 млн. пасажирів.

 

Значна роль у розвитку української промисловості належала іноземному капіталу. На початок XX ст. в Україні капіталістам іноземцям належало близько 90 % акціонерного капіталу монополістичних об'єднань. Такі об'єднання, поглинаючи дрібні заводи і фабрики, сприяли розвиткові великих промислових підприємств. Відбувався процес монополізації промисловості України.

Розвиток індустрії України відбувався однобічно. Швидкими темпами розвивалися базові, видобувні галузі, які поставляли сировину. Інші, окрім сільськогосподарського машинобудування, тупцювали на місці. Це, стосувалося виробництва готової продукції, від якої Україна залежала від Росії.

Так економіку України позбавляли потенційних прибутків і примушували слугувати інтересам російського центру.

Зі зростанням промисловості в Східній Україні на рубежі XIX—XX ст. швидко зростало індустріальне населення, міста, виникали нові промислові центри. Подвоїлася кількість відносно великих і середніх міст.

Зростання промислового виробництва спричинило приплив населення з Центральної Росії, особливо в Донецько-Криворізький регіон. Унаслідок цього в деяких містах Східної України помітно переважало російське населення.

Таким чином, незважаючи на порівняно швидкі темпи промислового розвитку, Україна, і далі залишалася відсталою в техніко-економічному відношенні. Індустріалізацію не було завершено. її перервала Перша світова війна.

Соціально-економічний розвиток України наприкінці XIX — на початку XX ст. характеризувався подальшим розвитком феодально-кріпосницької системи, формуванням нових прогресивних буржуазних відносин. Значний крок уперед зробила промисловість. Однак якщо у Східній Україні йшов процес індустріалізації, то розвиток промислового виробництва на західноукраїнських землях відбувався значно повільніше. Сільське господарство, хоча успішно і втягувалося в ринкові відносини, мало екстенсивний напрям з малими капіталовкладеннями, недостатньою сільськогосподарською технікою, низькою продуктивністю праці. Повільно створювалися і розвивалися фермерські господарства.

Обидва регіони на початку XX ст. істотно відстали від передових країн Європи. Не маючи своєї держави, перебуваючи в міцних лещатах колоніального гніту, український народ не міг повною мірою розвивати нові тенденції в соціально-економічному розвитку.