Лібералізація суспільного життя у середині XIX ст., що була провісником майбутніх реформ та модернізації, водночас сприяла пожвавленню національного руху.
Перші товариства «Громади», як осередки української інтелігенції виникли в Києві та Петербурзі у 50-х роках XIX століття.
Повернувшись після амністії із заслання, колишні члени Кирило-Мефодіївського тов. у 1859 р. створили у Петербурзі першу українську громаду — культурно-освітню організацію, яка сприяла розвитку народної освіти, свободі літературного слова, поширенню наці. ідеї, формуванню національної свідомості.
На цих ідеях базувався перший в імперії укр. часопис «Основа. Підтримуючи нац. відродження, активно починає діяти інтелігенція.
Виникають громади в Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі. Найвпливовішою в цей час була Київська громада, лідери — В. Антонович, Т. Рильський, А. Свидницький, П. Житецький.
В 1863 р. Валуєвський указ - забороняв видання укр. мовою шкільних та релігійних видань (не стосувалася лише творів художньої літератури). Мета указу: не дати можливості укр. рухові стати масовим, загальмувати його розвиток, звузити сферу впливу патріотично настроєної частини нац. еліти.
Після Валуєвського указу настає пауза у процесі нац. відродження.
Лише на початку 70-х років громадівський рух знову активізується. У київській «Старій громаді» у цей час сконцентрувалися значні інтелектуальні сили — В. Антонович, М. Зібер, М. Драгоманов, О. Кистяківський, М. Старицький, П. Чубинський та ін.
У 1873 р. вони сформулювали свою політичну програму, в основі - вимога перетворення Росії на федерацію і надання широкої автономії Україні.
У 1878—1882 pp. M. Драгоманов у журналі «Громада», Швейцарії, виклав програму укр. руху:
- демократизм (парламентська влада, надання громадянам демократичних прав і свобод);
- федералізм (децентралізація, запровадження громадського самоврядування, розбудова держави знизу вгору, Україна — автономне утворення у складі федеративної Російської республіки);
- європеїзм (зв´язок країни із Західною Європою — джерело прогресивного розвитку);
- культурництво (боротьба має вестися винятково просвітницькими формами та методами);
-еволюційність (висування поміркованих вимог, підштовхування знизу реформаційного процесу).
Представниками різних суспільно-політичних течій та рухів у другій половині XIX ст. висунуто широкий спектр альтернатив майбутнього суспільного розвитку та вироблено різноманітні форми та методи досягнення поставленої мети.
Лейтмотивом програмних документів загальноросійських рухів була боротьба за соціальне визволення. На противагу цьому укр.. рух основний акцент робив, головним чином, на нац. визволення.
Гурткам і організаціям різних політичних напрямів були притаманні нечисленність, неорганізованість, нечіткість програмних установок, слабкий зв´язок з масами, але вони все ж відігравали помітну роль у житті суспільства, оскільки були місцем концентрації інтелектуальних сил, центрами осмислення суспільного розвитку, осередками майбутніх масових рухів.
Москвофільство- оформилося в течію суспільно-політичного руху в Західній Україні в другій половині 60-х років XIX ст., коли його ідеї сприйняло вище греко-католицьке духівництво. Воно опанувало більшістю священиків Галичини, до яких приєдналися деякі українські чиновники й частина інтелігенції. Москвофіли орієнтувалися на московський царизм, отримували за це значну підтримку від російських державних установ, у тому числі й грошову.
У 1870 р. заснували політичну організацію — Руську раду, яку називали прямою наступницею Головної руської ради 1848 р. та єдиним представником усіх західноукраїнців.
Опираючись на щедру матеріальну підтримку, москвофіли створили видавничу базу, яка складалася з кількох газет і журналів, науково-літературних збірників.
Стали на позиції великодержавного російського шовінізму, стверджуючи, що окремого українського народу не було й немає. Є лише українське відгалуження «руського» народу.
Москвофільство:
- заперечувало необхідність розвитку української літературної мови
- відмовлялися від визначеного «Руською трійцею» шляху розвитку до літературного рівня місцевого діалекту, називали його «мовою чабанів та свинопасів»
- намагалися витворити «язичіє» — суміш церковнослов'янської мови з домішками польської, російської та української мов- започаткували видання серії дешевих популярних книжок для селян.
Історичний факт. Москвофіли були такими затятими противниками української мови, що навіть вітали в 1876 р. горезвісний Емський указ про заборону будь-яких публікацій нею.
Вони розгорнули активну боротьбу з пияцтвом і створили братства тверезості.
Це, мало важливе значення для підвищення культурного й освітнього рівня простого люду.
Однак разом із загальнокультурними цінностями вони закладали у свідомість українців ідеї, які спотворювали їхню національну свідомість і шкодили їхнім інтересам. Зрештою, москвофільство в руках російського уряду перетворилося на засіб боротьби проти українського національного руху.
Народовці - багато молодих західних українців вертали свої погляди на схід, але не в бік могутньої Російської імперії. їх насамперед цікавили постаті Т. Шевченка, М. Костомарова, П. Куліша.
Це були молоді інтелігенти- учителі середніх шкіл, юристи, письменники, студенти.
Найпомітнішими серед них стали Володимир Шашкевич (син Маркіяна Шашкевича), Ксенофонт Климкович, Данило Танячкевич та ін.
Вони продовжували традиції «Руської трійці» і наполягали, що українці — окремий самобутній слов'янський народ (звідси й пішла їхня назва 226 «народовці»), який проживає на просторах від Кавказу до Карпат. Найкращим засобом його самовираження є народна мова. Тому головним нац. питанням для народовців були українська мова та література.
За своїм спрямуванням та засобами захисту нац. справи, уподібнювалися українофілам-громадівцям, в підросійській Україні.
Народовці розширили коло культурницьких питань:
- заснували кілька таємних громад на зразок Київської
- протягом 60-х років XIX ст. у Львові народовці видавали часописи «Вечорниці» (популяризував твори Т. Шевченка), «Мета» (поширював знання серед світської інтелігенції), «Нива» та «Русалка» (публікували нові літературні вори)
- збирали бібліотеки, передплачували газети,
- робили огляди художньої та історичної літератури, публікували їх у своїх газетах,
- засновували хори, організовували вечірки та концерти.
- розробляли українську граматику й словники.
- український театр, заснований у Львові в 1864 р. -став дійовим засобом поглиблення національної самосвідомості українців.
- 1861 р. у Львові розпочало роботу товариство клуб «Руська бесіда». Воно відкрило свої філії в усіх великих містах Галичині. Клуби товариства влаштовували літературно-музичні вечори, доповіді, сонцерти, святкування роковин Т. Шевченка, зустрічі з гостями з Наддніпрянщини.
