Художня реальність сучасної України вельми різноманітна. Це пов’язано із особливостями розвитку мистецтва, із різноманітністю його видів і жанрів, а також з його багатими історичними традиціями. Мистецтво тяжіє до нестримного і всебічного примноження.
Сьогодні художнє життя суспільства має і свою організацію, що передбачає професійну підготовку, свої форми створення художнього виробництва, відповідні інститути, які забезпечують доведення його до публіки, суспільну оцінку художніх творів, використання засобів інформації, завдяки яким відбувається поширення знань про події художнього життя.
Мистецтво твориться не тільки художниками, а й усіма тими умовами, що сприяють розвітку талантів, стимулюють пошук нового або суворо охороняють традиції, високо цінують талант або не зацікавлені у вияві особистості. Деякі мистецтва залежать від розвитку матеріальних засобів. Значну роль відіграють художні традиції країни, наявність художньої школи, що плекається багатьма поколіннями митців. І, нарешті, успіх багатьох новацій залежить від рівня художньої підготовки й естетичних потреб публіки, без участі якої не відбуваються значущі події художнього життя.
Професійна підготовка художніх кадрів пройшла тривалий історичний шлях від кустарного виробництва античності і цехового ремесла Середньовіччя до автономізації художньої творчості в епоху Відродження і Нового часу. До епохи Відродження професійна підготовка майстрів мистецтва мало відрізнялася від підготовки ремісника і зводилася до навчання роботи з певним матеріалом. Учителем був досвідчений майстер. Він набирав учнів, які допомогали йому в роботі. Спочатку майстер навчав їх, доручав найпростіші й трудомісткі операції. Під час спільної роботи він відбирав найобдарованіших і доручав їм складніші операції. Найчастіше секрети майстерності учням не розкривалися і художні професії були переважно сімейною справою. Значна частина учнів так і залишалися підмайстрами і тільки найталановитіші піднімалися до рівня майстра. В ремісничих об’єднаннях – цехах, гільдіях або корпораціях – статус майстра надавався за рішенням відповідних професійних об’єднань.
За доби Відродження першими з ремісничих цехів вийшли живописці. Це значною мірою пов’язано зі зміною змісту живописного мистецтва, перетворенням його з виробничої діяльності на духовну, на створення певного духовного змісту, який визначав не замовник, а майстер. Характер взаємозв’язку художника й замовника сприяв також автономізації художника. Дедалі частіше замовником виступала окрема особа, а не церква, місто, держава.
З’явився перший учбовий заклад художньої освіти – Болонська академія мистецтв. У ній студенти навчалися не тільки навичкам своєї професії, але і отримували теоретичні знання з теорії і історії мистецтва, знання з естетики, філософії, психології та інших гуманітарних наук. Згодом таку саму академію було засновано в Парижі. Поступово художні заклади на зразок академій доповнюються навчальними закладами нижчого ступеня – художніми, музичними, хореографічними школами та училищами. Вдосконалюється і добір учнів. До роботи в освітніх закладах залучаються найвидатніші діячі мистецтва, що забезпечує спадкоємність, своєрідність шкіл і напрямів, збереження класичних традицій в образотворчих мистецтвах, музиці, балеті та ліературі.
Професійна підготовка діячів мистецтва набула з часом нових форм, іншими стали і професійні організації. Потреба в об’єднанні зусиль для розв’язання важливих питань художнього життя, у професійному спілкуванні зумовила появу творчих спілок, художні академії взяли на себе координаційну роль в організації творчого життя, збирання й розподілу коштів, організації виставок, зв’язків із діячами мистецтв інших країн.
Залежно від виду і форми буття творів мистецтва відповідно організовані заклади забезпечують можливість ознайомлення з ними широкого кола читачів і глядачів: бібліотекі, музеї, театри, кінотеатри, концертні зали, виставки. Відбуваються різноманітні художні заходи: конкурси, фестивалі, ювілейні вистави, прем’єри, беніфіси, творчі звіти тощо. Фахівці з різних галузей знань вивчають, систематизують, реставрують національні набутки, організовують виставки, забезпечують постійне оновлення експозицій. Бібліотеки та музеї, що мають багаті фонди, набувають особливого статусу національних і тому стають державними раритетами: Лувр, Британський музей, Ермітаж, бібліотека Сорбонни, Національна парламентська бібліотека у Києві тощо.
Завдяки сучасним технічним засобам масової інформації художнє життя значно активізувалося, витвори мистецтва стають доступними широкій публіці, входить в практику обмін художніми досягненнями між народами і державами. Сьогодні можна стверджувати, що мистецтво починає розвиватися як єдиний світовий художній процес.
Досягнення науки і техніки розширили можливості впровадження мистецтва в життя, що привело до значного зростання загальної художньо-естетичної культури. Завдяки мас-медіа і масовому тиражуванню мистецтво розширило межі свого впливу, збільшилося число шанувальників, що, в цілому, привело до переорієнтації художнього ринку на масовий, не завжди вимогливий, смак і запити. Не тільки науково-технічний прогрес, а й загальна демократизація суспільства справили вплив на процес поширення масової культури. Потреба піднесення загального культурного рівня населення, поширення освіти як загальної, так і спеціальної створили умови для подолання розриву між різними соціальними верствами. Елітарне й масове мистецтво мають нині стільки перехідних ліній, що навіть важко визначити, до якої з них належить певний твір. Значною мірою це пояснюється тим, що зникла чітка межа між елітою та масою.
У сучасній культурі людина поставлена перед необхідністю самостійно творити власне культурне обличчя, свій життєвий шлях. Саме тому досвід класичного мистецтва стає в пригоді. Він засвідчує можливості людини практично перетворювати відповідно до своїх намірів будь-які сторони життя. Мистецтво стає художнім досвідом, що використовується як засіб досягнення конкретної мети. Саме за рахунок художнього досвіду сучасна культура творить повсякденну культуру нової якості, яка сама є підґрунтям для нового етапу розвитку цивілізації.
Критика як особливий соціальний інститут виникає і розвивається в умовах перетворення мистецтва переважно на духовну форму діяльності, специфічну форму відображення дійсності. Вона стає важливим чинником, що формує суспільну свідомість. Доки мистецтво було більшою мірою ремеслом, тобто переважно предметною діяльністю, його критиком виступав замовник або покупець, який актом купівлі оцінював як споживці, так і естетичні властивості твору.
На ранніх стадіях суспільного розвитку потреба у професійному мистецтві, а також можливість придбати відповідний твір існували тільки у представників заможного прошарку, які, наймаючи майстра підтримували художній талант, творчі здібності виконавця або нехтували ними і тим самим зумовлювали зміст мистецтва. Мистецтво регламентувалося канонами (зокрема й релігійними), які певною мірою виконували функцію цензора.
Демократизація суспільства, ускладнення його соціальної структури, а також значне урізноманітнення видів і форм мистецтва сприяли тому, що канон як спосіб закріплення і передачі художньої форми та змісту замінюється художнім методом, що передбачає можливість існування різних напрямів, течій, індивідуальних стилів, створює ситуацію, якої раніше мистецтво не знало. Виникла проблема орієнтації в розмаїтті художніх творів, що постала спочатку як проблема смаку. Саме в цей період починається формування інституту літературно-художньої критики, яка взяла на себе функцію суспільної оцінки художнього твору. В умовах розшарування суспільства критика, як і будь-який інший соціальний інститут, не могла бути вільною від упередженності. Однак це не виключало розвитку способів естетичного оцінювання творів мистецтва з погляду їх соціальної значущості та художньої довершенності. Через твори мистецтва досліджувалося саме життя, розмежовувалися чи консолідувалися різні напрями суспільної думки.
Критика може влитися в єдиний духовний потік суспільства лише в тому разі, якщо вона виявить здатність аналізувати як художні твори, так і реалії життя. З усіх форм духовної діяльності вона найцілеспрямованіша, оскільки орієнтує людину на практичну дію, виражає життєві позиції її як суспільного об’єкта. Справа передусім у єдності завдань, що поставлені перед суспільством і критикою. Масовий історичний інтерес критики сприяє життєствердженню людини.
Статус «високої проби» щодо творів мистецтва створює особливу атмосферу художнього життя, дає публіці можливість орієнтуватись у художніх пошуках сучасного мистецтва, залучає широку глядацьку та читацьку аудиторію до їх осмислення та оцінювання. Водночас несправедливо покладати на критику відповідальність за стан мистецтва в суспільстві. Літературно-художня критика можлива тільки за умови існування цілісної теоретичної системи естетики й мистецтвознавства, що виробляє об’єктивні критерії для оцінювання художніх творів, кожен з яких є оригінальним і неповторним.
Діяльність критика полягає в професійній майстерності словесно інтерпретувати специфічну художню образність живопису, танцю, музики, літератури та інших видів мистецтва. Саме в цьому й полягає властиве критиці творче начало, яке нерідко абсолютизується, наділяючи критику правом належати до мистецтва. Читацько-глядацький загал звертається до критичної роботи, і твір мистецтва сприймається вже опосередковано, крізь призму професійного художнього бачення, до того ж у вербалізованій формі.
Критик зазвичай привносить у своє «прочитання» твору чимало історично важливих і особливо значущих для нього нюансів, про які художник нерідко й не підоєрював. Саме тому критичне «прочитання» певного художнього твору далеко не завжди збігається з науковим його вивченням. Ця суперечність криється в самій природі мистецтва, оскільки художній образ у своєму самостійному існуванні значно багатшій, ніж будь-яка спроба передати його за допомогою мови.
Життя окремої людини певною мірою обмежене реальними можливостями спілкування, потенціалом тієї соціальної сфери, в якій вона живе й діє. Мистецтво дає особі можливість компенсувати брак реальних форм спілкування. Специфіка мистецтва, по-перше, здатна відтворювати світ у конкретних, індивідуалізованих чуттєвих образах, по-друге, несе на собі відбиток індивідуальності творця. Відповідно і процес сприйняття художнього твору дає можливість для спілкування як з його героями, так і з самим автором. Таке спілкування глибоко індивідуалізоване, оскільки опосередковується особистим, індивідуальним досвідом людини. Саме тому можливе різне розуміння одного й того самого твору різними людьми в різні періоди життя особи, в різних історичних умовах та культурних ситуаціях.
Художнє спілкування неможливе без фантазії та уяви, воно обов’язково передбачає реальне чуттєве переживання. Цим мистецтво надзвичайно розширює сферу спілкування, вводячи в нього елементи свободи (незалежності від реальних обставин і повсякденних потреб) та універсальні (подолання обмеженості в часі й просторі).
Завдяки художньому спілкуванню коло пошуку духовно близьких людей безмежно розширюється. Кожний із нас має улюблених героїв та їхніх творців – письменників, композиторів, художників. Спілкування з твором нерідко може відіграти в житті людини вагомішу роль, аніж спілкування з реальними людьми. Потреба в спілкуванні з літературними героями викликала до життя особливу форму суспільного визнання – встановлення пам’ятників літературним героям.
Мистецтво відтворює всю систему соціального спілкування, починаючи з реально-практичної взаємодії і завершуючи інтимно-особистим спілкуванням. Особлива роль художнього полягає в тому, що саме в ньому особистість реалізовує свою можливість і здобуває досвід універсального, вільного, індивідуалізованого спілкування. Формування такої особистості збігається з намірами і цілями розвитку сучасного суспільства.
Індивідуально-особове прилучення до культурної спадщини свого народу забезпечує особистості національно-культурну визначеність, включення в національну спільноту. Так втілюється єдність етносу і спадкоємність поколінь у ньому. Водночас доступність і всезагальність мови мистецтва руйнує національні, соціальні, часові кордони між людьми. У спілкуванні через мистецтво немає потреби в посередникові, бо мова його зрозуміла всім. Вона винятково багата – в ній закодовано набагато більше змісту, смислу, оцінок, почуттів, ніж в інших формах спілкування. Ось чому мистецтво першим руйнує упередженість одного народу щодо іншого.
Художнє спілкування як пережиток зумовлює закріплення в структурі особистості здатності до розуміння і співчуття; спонукає людину до співучасті в житті інших людей. Так формується специфічна риса характеру – товариськість, що становить гуманістичну сутність людини.
