Лекции.Орг
 

Категории:


Деформации и разрушения дорожных одежд и покрытий: Деформации и разрушения могут быть только покрытий и всей до­рожной одежды в целом. К первым относит...


Транспортировка раненого в укрытие: Тактика действий в секторе обстрела, когда раненый не подает признаков жизни...


Назначение, устройство и порядок оборудования открытого сооружения для наблюдения на КНП командира МСВ

Етичні вчення епоха Просвітництва, ХІХ ст., Новітня неокласична



 

Епоха Простітництва традиційно вбирає в себе XVIІІ ст. – творчість представників класичної німецької філософії (І. Кант, Г. Гегель) і французьких матеріалістів-просвітителів П. Гольбаха, К-А. Гельвеція, Ж. -Ж. Руссо та ін.

Вихідний пункт їх вчення про людину - природний індивід, здатний відчувати приємне і неприємне, задоволення і страждання. Відповідно до законів природи він прагне до задоволень і уникає неприємних відчуттів і страждань. Тому людський егоїзм і прагнення до здійснення своїх інтересів є єдиний справжній мотив людських вчинків. Доброченність, справедливість, мужність є не відмова від егоїзму і власного інтересу, а рідкий і щасливий збіг його з інтересами суспільними. Саме суспільне благо, суспільна користь - ось принцип всіх людських чеснот і основа моралі. Переборюючи свою природну себелюбність, людина (як розумний, здатний до самокерування суб’єкт) може і повинен стати «розумним егоїстом», тобто правильно зрозуміти свої інтереси і керуватися «компасом суспільної користі» для їх здійснення. Мораль, що пропонує установку на суспільне благо, виявляється корисною індивідові, оскільки дозволяє реалізувати свій інтерес. Гарантією гармонії особистого і суспільного є «розумне суспільство», законодавство якого сприяє здійсненню людської природності. Творці концепції «розумного егоїзму» непрямим способом поставили під сумнів свої переконання в тім, що справжня добродіяльність може опиратися на егоїзм і розважливу передбачливість. Образ моральної людини, що малюється ними, виявляється ретельно замаскованим егоїстом. Тут нічого не залишається від величі справжньої, що виникає з безкорисливої самовідданості, доброчесності. Натуралізм в етиці не дозволяє виявити специфіку моралі, неможливість її зведення до інших сфер буття і особистості, мотивації поведінки людини.

Жан-Жак Руссо (1712-1778 рр.) є ідеологом Великої францюзької революції. Його основні праці: «Думки про походження та основи нерівності між людьми», «Суспільний договір», «Міркування про науки і мистецтва» та ін. На його думку, егоїзм, індивідуалізм буржуазного суспільства грунтуються на приватній власності і є джерелом пороків, несправедливості. Порядок і дисципліна у суспільстві підтримуються: жорстоким змушенням; вірою в кару Божу; добровільною згодою громадян.

Людина за своєю природою є істотою нерозумною, а емоційне та доброчесне передує міркуванням. Моральні уявлення, які склалися під впливом культури є помилковими. Цивілізація руйнує природну доброзичливість та милосердя людей. Велику увагу Руссо надає вихованню почуттів та чеснот. Особистість дитини треба поважати, розвивати природні здібності й інтереси. Моральне виховання треба застосовувати разом з фізичним. Егоїзм треба замінити на любов до Вітчизни.

Основа моральності – природні устремління людини до свободи й до щастя, співчуття. Мораль відображає відносини людей, які виникли в результаті суспільного договору. Моральний ідеал – це «природний стан» людини. Руссо надавал велике значення безпосередньому природному почуттю людини. Заради збереження цього почуття він закликав до повернення до природи, простоті, «природному стану» людини. Головна чеснота для людини – це суспільне визнання її чеснот, повага. За результатом морального самовдосконалення людини можливі об’єднання егоїстичних інтересів у загальний інтерес, гармонія людини і суспільства.

Клод-Адріан Гельвецій (1715-1771 рр.) філософ-сенсуаліст, ідеолог буржуазної революції. Основні праці: «Про розум», «Про людину, її розумові здібності та її виховання». Основні положення етичного вчення: діяльність людського розуму зводиться до вміння відчувати, тобто вміння порівнювати відчуття. Людина народжується морально нейтрально (а ні доброю, а ні злою), здатною до фізичного відчуття. Чуттєвість є джерелом пристрастей та діяльності людини. Прагнення до щастя є чеснотою. Справедливість основа життя людини і суспільства, чеснота яка пов’язана з загальною користю. Гельвецій вважав, що людина повинна стати «розумним егоїстом», поєднати егоїстичні прагнення до своєї користі з благом суспільства. Задача держави, закону, моралі – з’єднати інтереси індивіда й суспільства, ствержувати справедливість та позбавитись пороків. Політика повинна бути спрямована на досягнення щастя людством, співпадає з етикою і є основою моральності людини. Гуманість – це сукупність всіх інших чеснот.

Поль Анрі Гольбах (1723-1789 рр.) філософ-матеріаліст. Він розвинув ідеї Гельвеція. Всі знання та ідеї людина отримує за допомогою органів чуття. Матерія – це все те що впливає на органи чуття людини. Суттю матерії є рух. Природа у Гольбаха виступає як сукупність різних рушийних сил матерії.

Людина є продуктом природи. Людина є річ серед річей. Вона не є вільною у своєму житті. Суспільство теж є творінням природи, тому що природа обумовлює життя людини і суспільства. Суть людської природи полягає у самозбереженні, досягненні особистого блага і щастя. Людина любить суспільство тому, що цінує благополуччя, знаходячись у безпеці. Ці почуття природні, вони витікають із самої сутності, природи істоти, що прагне до самозбереження, до щасливого життя. Порочність суспільства є причиною зіпсованості його членів. Суспільство буде досконалим за умов його відповідності людській природі. Погано влаштоване середовище формує недосконалу особистість. Отже, суспільство необхідно розумно розбудувати, тобто створити розумний політичний устрій, розумні закони і людську мораль.

Етика Імануїла Канта(1724-1804 рр.). Вона знаменує собою перехід до теоретичного аналізу моралі як особливого, специфічного явища. Задум Канта - виявити «чистоту» моралі. У здійсненні цього завдання він орієнтується не на природу людини і обставини її життя, а на «поняття чистого розуму». Мораль самодостатня, містить свою причину в собі самій і не виводиться ні із чого, навіть із релігії. Мораль, за Кантом, це не природне, а надприродне явище, що визначає людині лінію поведінки, ставить їй в обов’язок виконання якихось норм, вимагає дотримання певних правил. Центральною категорією кантовской етики є належне. Він підкреслив специфічну властивість моралі бути глибоко внутрішнім регулятором людського життя.

Мораль, вважав Кант, це сфера свободи волі людини, воля якої є автономною. Для надання волі морально-позитивного значення необхідне узгодження її з вищим моральним законом – категоричним імперативом. Він звучить так: «Чини завжди так, щоб максима твоєї волі могла стати принципом загального законодавства». «Стався завжди до іншої людини як до мети, але ніколи як до засобу». На його думку, мораль пропонує людині подолання природного егоїзму в ім’я належних ідеалів. Однак аналіз реалій буття не давав Канту підстав сподіватися на те, що це можливо. Відкинувши соціальну практику як основу моралі, Кант переніс гармонію між ідеалом і дійсністю в потойбічний світ, гарантом якої може бути тільки Бог.

Основні ідеї етичного вчення: мірилом цінності вчинків людини є добра воля; добра воля відрізняється тим, що вона не зумовлена чуттєво і полягає у повазі до законів; центральна категорія етики – обов’язок; добро і зло – категорії, похідні від обов’язку; добро – це те, що відповідає морально належному, моральне добро постає як категоричний імператив, категоричний імператив має апріорний (лат. те що передує, до досвідне) характер; чистий розум виявляє себе практично в автономії засад моральності, завдяки цьому він визначає волю до дії; ознакою моральності вчинку є його безкорисливість; справжня свобода людини можлива тільки в мисленні.

Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831 рр.) спробував переосмислити головну ідею кантовської етики - абсолютність моральної автономії. Принциповим для Гегеля було розрізнення понять «мораль» і «моральність», що зафіксувало ситуацію, яка створилася в європейській думці, протистояння двох підходів: мораль є сфера духу, представлена винятково особистісними змістами; моральність є сфера соціально детермінованої поведінки. Підкресливши своєрідність особистісного і соціального буття моралі, Гегель спробував синтезувати обидві етичні традиції. Гегель ставить проблему обов’язкової реалізації внутрішньої моральної переконаності в діях. Він також радить ставити перед собою великі цілі при визначенні своїх намірів. Заслуговує на увагу розуміння Гегелем морального обов’язку суб’єкта, який полягає в тім, щоб «мати розуміння добра, зробити його своїм наміром і здійснювати в діяльності». Тут, по суті, описується механізм реалізації моралі, ставиться проблема інтеріоризації (внутрішнє засвоєння суб’єктом) моральної необхідності.

Провідні ідеї морального вчення: мораль стосується внутрішнього світу людини; моральна воля виявляє себе не в намірах, а у вчинках; людина має право робити свої потреби метою власної діяльності; головна категорія моралі – добро; джерело зла свобода волі; причина зла – незнання і безпідставна переконаність у власній правоті; любов – форма морального зв’язку двох індивідів; держава наражається на небезпеку, коли жінки очолюють уряд, бо вони діють не у відповідності з вимогами всезагального блага, а керуються випадковими схильностями і думками.

Українське Просвітництво повязане з Київо-Могилянською академією. Вона стала найвпливовішим закладом східнослов’янського православного світу. За роки її існування в ній навчалося близько 25 тисяч українців.

В академії навчалися майбутні видатні вчені, письменники, педагоги, релігійні та культурні діячі, політики, філософи: Л. Баранович, І. Гізель, Ф. Прокопович, М. Березовський, Д. Бортнянський, А. Ведель, С. Яворський, Г. Полетика, російський вчений М. Ломоносов (засновник Московського університету і перший російський член Академії наук в Петербурзі). В академії здобували освіту шість українських гетманів: І. Виговський, І. Самойлович, Б. Хмельницький, І. Мазепа, П. Орлик, П. Полуботок.

Велику роль у справі розвитку, відродження академії відіграв гетьман України І. Мазепа. Він був меценатом, добродійником і опікуном академії. Завдяки заходам Мазепи вона грамотою Петра І від 26 вересня 1701 р. дістала статут академії, хоча давно вже була фактично вищим навчальним закладом. Мазепа дбав також про матеріальне забезпечення академії. Він збагатив її бібліотекою й рідкими рукописами, збудував для неї новий будинок, сам часто відвідував її, бував на диспутах та виставах.

Приймали до академії молодь всіх верств, щороку навчалося від 500 до 2000 студентів, вікових обмежень не було. Для бідних учнів при академії існувала бурса. Курс навчання в Києво-Могилянській академії тривав 12 років і поділявся на 8 класів. Тут вивчали граматику, поетику, риторику, філософію й богослов’я; вивчали мови - слов’янську, українську літературну, грецьку, латину, польську; оволодівали поетичним і риторичним мистецтвом; вивчали класичну грецьку і римську, частково – середньовічну літературу, історію, географію. З часом в академії було введено курс російської, французької, німецької і староєврейської мов, чисту і мішану математику (тригонометрію, фізику, астрономію, архітектуру).

Академічна бібліотека у ХVІІІ ст. налічувала 12 тисяч томів і безліч рукописної літератури та документів (до нашого часу зберіглися лише окремі примірники), що робило її визначним науковим осередком. Академія була справжнім європейським центром науки. Тут формувалася філософська думка слов’янського світу в цілому. В академії працювали кращі наукові та педагогічні сили того часу. Професор філософії Інокентій Гезель – ректор академії (1646-1650) – читав курси філософії та психології, в свій час навчався в Кембриджському університеті (Англія); Лазар Баранович – відомий політичний, освітній, церковний діяч і письменник – ректор академії (1650-1657); професор риторики Іоаникій Галятовський – ректор академії (1657-1665), талановитий проповідник, автор першого не тільки вітчизняного, а й серед всього слов’янського світу друкованого посібника з риторики (гомілетики) видання 1659, 1663 і 1665 рр.; професор Стефан (до постригу Семен) Яворський; професори Йоасаф Кроковський (православний митрополит Лівобережної України в 1708-1718 рр.) і Феофан Прокопович вчений-енциклопедист, філософ, літератор, публіцист, історик, математик, астроном.

Феофан Прокопович (1682-1736 рр.) народився у Києві в купецькій сім’ї, дістав освіту в Києво-Могилянській академії, потім навчався в польських школах і в Римській єзуїтській колегії. Сильно цікавився протестантськими течіями. Повернувшись 1704 р. до Києва, викладав поетику, риторику, філософію в Київській академії.

Ф. Прокопович зробив певний внесок в розвиток української філософії. Він засуджував схоластику, неоднаразово висловлював думку про безліч світів. Визнаючи Бога як основу всього існуючого, він разом з тим вважав, що предмети матеріального світу не можна ані створити, ані знищити, ані зменшити, ані збільшити: вони розвиваються за своїми законами.

Григорій Савич Сковорода (1722-1794 рр.) є найяскравішим представником української національної філософської думки. Його творчість багато в чому зумовлена попередніми надбаннями у цій галузі й водночас визначила подальші шляхи розвитку української філософії (П. Юркевич, В. Винниченко, Д. Чижевський тощо). Сковорода народився у сім’ї малоземельного козака-підпомічника в с. Чорнухи на Лубенщині. Вищу освіту здобув у Києво-Могилянській академії, майже три роки був співаком придворної капели в Петербурзі, потім відвідав низку країн Європи.

У 1751 р. Г. Сковорода повернувся на батьківщину. Тривалий час працював домашнім вчителем, а згодом викладачем Переясловського і Харківського колегіумів. Проте світська і церковна влада переслідувала мислителя за його філософське вчення, розбіжне з офіційними концепціями Православної церкви. Тому він змушений був 1769 р. остаточно залишити педагогічну роботу.

Характерним для філософської позиції Сковороди є широке використання мови образів, символів, а не чітких раціоналістичних понять, які не в змозі задовільно розкрити сутність філософської та життєвої істини. У філософії Сковороди домінантні лінії української світоглядної ментальністі – антеїзм (потенційна «сродність» людині всьго світу), екзистенціальність (орієнтованість на неповторне в своїй окремішності людське існування, плюралістичність і водночас діалогічна гармонійність реальності), кордоцентризм (зосередження і наголос на категорії «серця») вперше набули завершеної форми.

У своєму розумінні світу філософ дотримувався морально-етичних засад одвічної боротьби «добра» і «зла». Під «злом» він розумів прагнення до збагачення, паразитизм, розбещеність. Протилежність «зла» - «добро», що символізує високі духовні інтереси людини. Тому його вчення було спрямоване на ідеї гуманізму, добра, справедливості.

Дотримуючись позицій гуманізму, Г. Сковорода отстоював єдність людини і природи. На думку філософа, шлях до людського щастя прокладається через самопізнання. Пізнати себе, за Сковородою, - пізнати божественне у собі. Теорія самопізнання пов’язувалася з ідеєю суспільно-корисної «сродної» праці, яка полягала в утвердженні прав кожної людини на щастя відповідно до природних здібностій. На думку філософа, головною умовою поліпшення народного життя є поширення освіти, духовне звільнення людини. Філософські погляди та гуманістичні ідеали Сковороди відбилися й на його поетичній творчості.

Етичні погляди ХІХ ст. Початок ХІХ ст. в розвитку філософії характеризується тим, що класична філософська картина світу Нового часу з її механістичним матеріалізмом ХVІІ- ХVІІІ ст., принципом «тотожності мислення і буття» німецького класичного ідеалізму вступила в стадію кризи. Класичній традиції Нового часу з позиції завдань сучасності в змісті філософствування стали протиставлятися альтернативні точки зору, а саме: просвітницькому об’єктивізму - суб’єктивізм, раціоналізму – ірраціоналізм, натуралістичному сцієнтизму – гуманізм тощо.

Людвіг Андреас Фейєрбах (1804-1872 рр.) його творчість завершує період класичної німецької філософії. Був основним з опонентів Гегеля. Стояв на позиціях антропологічного (лат. вчення про людину) матеріалізму. Його основні праці: «До критики філософії Гегеля», «Сутність християнства», «Основні положення філософії майбутнього», «Думки про смерть та безсмертя», «Евдемонізм» та ін.

Основні положення філософії Фейєрбаха: природа існувала раніше ніж дух і незводиться лише до механістичних законів; релігія має земне коріння (гносеологія, психологія) і є ілюзорним баченням світу; людина вклала в ідею Бога кращі сторони свого духу; людина повинна вклонятися лише людині («Людина людині Бог»). Людина є істотою природною, психофізичною, яка страждає та бажає. Головне завдання філософії – допомогати людині досягти щастя.

Людина прагне до щастя і це її головна мета, вона є природним устремлінням, моральне устремління є основою моралі. На думку Фейєрбаха, бажання людини догягти щастя можна пояснити аскетизм, співчуття і навіть самогубство. Критикуя вчення Канта, він відкидав обв’язок в якості основної цілі людини. Людина завжди знаходиться у зв’язках з іншими людьми; в основі спілкування людей лежить зв’язок двох людей («Я» і «Ти»); основою суспільного життя є міжособистісні стосунки; обов’язок людини – піклуватися про щастя людей, з якими він контактує, тобто щастя можливе тільки взаємне; найкраща форма стосунків між людьми – любов. Почуття любові – це самовідчуття людства, єдність людей, загальний принцип філософії.

Карл Маркс (1818-1883) і Фрідріх Енгельс (1820-1894) запропонували новий підхід до етичних проблем: соціально-історичний. Марксистська етика претендувала на подолання обмеженості як ідеалістичних, так і натуралістичних підходів до розуміння моралі і моральності.

В капіталістичному суспільстві понують товарно-грошові відносини, майнова залежність, експлуатація. Ці явища вплинули на всі сфери життя суспільства. В буржуазному суспільстві нарощується індивідуалізм і моральне відчуження людини. Основна цінність – багатство. Цінність людини у буржуазному суспільстві визначають послуги, які вона може надати. З часом індивідуалізм абсолютизується і стає антигуманим й перешкоджає розвитку особистості. Духовний світ іншої людини сприймається як ворожий. Вихід з цього положення для людини індустріальної епохи полягає у наступному: відчуження від діючих у суспільстві моральних норм та цінностей; раздвоєння моральної особистості на «дійсну» та «недійсну»; відчуження особистості від духовного світу інших людей.

До основних етичних ідей відносяться: мораль є продуктом панівного способу виробництва і залежить від нього як явище ідеологічної надбудови; сферою дії моральності є виробничі відносини; мораль є формою суспільної свідомості; мораль має класовий характер; розрізняється мораль пануючих і пригноблених класів; загальнолюдська мораль тотожна пролетарській моралі; причиною протиставлення належного і сущого є відчуження виробника від засобів виробництва на основі приватної власності на предмети праці, знаряддя праці і вироблений продукт; вищою формою моралі є комуністична.

Необхідно сказати, що на початку ХІХ ст. також розпочалося ставлення якісно нового історичного етапу в розвитку європейської філософської думки, який отримав у істориків філософії назву неокласичної філософії. В її межах склалася неокласична парадигма етики (іі фундатором був А. Шопенгауер).

Артур Шопенгауер (1788-1860 рр.) є автором песимістичної концепції моралі. Етичні проблеми розробляв у своїх роботах: «Світ як воля і уявлення», «Про волю в природі», «Дві основні проблеми етики» та ін. Концепція «світ як уявлення» вбирає в себе: речі, які існують в просторі і часі є простими явищами; простір і час – це суб’єктивні явища; світ існує в прсторі і часі як «мозковий привід», що здається.

За Шопенгауером, істинна реальність (І. Кант – «річ у собі»): існує як воля («світ як воля»); діє поза інтелектом людини; є устремлінням, сліпої всепроникливої сили. Концепція Шопенгауера «світ як воля» (відштовхуючись від ідей Канта) стверджує: в основі світотворіння лежить воля, воля є ірраціональною силою, «річ у собі», неосяжну для людського розуму (як кантівський ноумен). Шопенгауер розумів волю як свідоме бажання, безсвідомий інстинкт, «сліпу волю до життя», яка може бути осягнена сприйняттям людини. Воля – нерозумна і сліпа (вона сутність світу), тому наш світ є недосконалим. В світі триває «боротьба всіх проти всіх» і це є джерелом страждання на землі. Коли людина отримує насолоду, то в неї залишається почуття незадоволення. Задоволення – це недолговічна відсутність страджань, реальним є тільки страждання. Позбавлення від страждань можливе за допомогою подолання «волі до життя», перехід в тишу, небуття (аналог буддівської нірвани) – «квієтива волі». «Квієтиву волі» можна досягнути завдяки стражданням, філософського пізнання, естетичного споглядання.

Моральність, за Шопенгауером, є дія мотивом якої є бажання особистого блага і це є егоїстичним й аморальним. Критерій моральності – відсутність егоїстичних мотивів. Едина форма моральності – взаємна симпатія людей. Чужі страждання повинні сприйматися як свої. Співчуття розділяється на дві норми поведінки: «не шкодь» - пасивне співчуття, «допомогай» - активне співчуття.

Погляди Шопенгауера справили великий вплив на формування філософії життя видатного філософі Фрідріха Ніцше (Нітше).

Фрідріха Ніцше (1844-1900 рр.) свої етичні думки виклав в працях: «Людське й досить людське», «По той бік добра і зла», «До генеалогії моралі», «Так говорил Заратустра», «Антихристиянин» та ін. Ідеї Ніцше визначили проблематику більшості напрямків неокласичної філософії. Свою доктрину моралі він епатажно назвав імморалізмом (те саме, що аморалізм). Проголосив переоцінку всіх цінностей. Старі цінності втратили силу, а нові, орієнтовані на принцип волі до влади, у майбутньому визначатимуться цією волею.

Теорія Ніцше про «мораль рабів». Утверджує мораль через її заперечення. Ставить питання про цінність моральних цінностей, зробив їх предметом філософського сумніву. Згідно Ніцше завдання етики полягає в критиці моральної свідомості. Існує багато типів моралей, серед них є і «мораль рабів». Вона панує у Європі, сформувалася під впливом античної та християнської етики і має вираз в гуманістичних традиціях людства. Основною характеристикою рабської моралі є претензія на абсолютність, безумовність. Мораль ототожнюється з абсолютною, останньою істиною. Уявлення про абсолют є помилковим, вигадкою, що дозволяє людині примиритися зі своєю незначністю, виправдати її.

Недоліками моралі: відчуженість моралі має вираз в її самоцінності, винагородою доброчесності є сама доброчесність. Неправдивою є мораль у чистому вигляді. Засуджуючи чужі пороки мораль прикриває й виправдовує заздрість засуджуючого, бажання віддаватися тим порокам, його невміння й обмеженість. Засудження самого себе також є неправдою, а докори сумління – різновид самозадоволення. Рабська мораль є стадною, знеособлиною: відстоює інтереси стада, а не особистості; спрямовує милосердя, співчуття на підтримку хворих, знедолених; вимагає зречення своїх інтересів, відмови від свого «Я» заради служіння інтересам більшості; через норми моралі рівняє всіх індивідів.

Ніцше прагне за буденними уявленнями культурної свідомості, за «цінностями» цивілізації і культури – релігії, моралі, науки, осягнути справжню сутність буття – інстинктивне поривання життя до самоствердження. Він сприймає життя як безладне розголошення внутрішньо притаманної буттю енергії хаосу. Хаотичний потік енергії, позбавлений причини і мети, втілюється в шаленстві діонісійної оргії. Цей потік розливається «по той бік добра і зла». Для образного позначення почуття сили і могутності, блаженства захоплюючого жаху від свого розкріпачення і повного злиття з природою Ніцше обрав античного бога вина і молодецької гульби Діоніса. Проте свідомість, розсудливість прагнуть впорядкувати вітальну енергію буття, оформити і скерувати життєвий потік у визначене русло і підкорити його розумному началу, символом якого в античності був бог світла – Аполлон. Посилення аполлоністичної тенденції приводить до послаблення життєвих сил і є кризовим явищем культури, яке він позначає терміном «декаданс». Суспільне буття є ареною боротьби діонісійного і аполлонічного первнів в культурі, перший з яких репрезентує перемогу здорових інстинктів життя, а другий – декаданс, занепад Європи, граничне послаблення волі до влади. На думку Ніцше, перевага аполлоністичного начала обумовила домінування в європейській моралі протиприродних цінностей християнської етики, які знекровлюють джерела життя.

Філософія життя стверджувала ідею надлюдини, вождя, фюрера, супермена, що стоїть «по той бік добра й зла». Ніцше проголошує смерть Бога. Мета людства – виростити надлюдину. Мораль повинна звернутися до аристократизму. Аристократизм – синонім всього високого, шляхетного. Частіше зустрічається в осередку серед аристократів, але не є їх привілегією. Аристократичні чесноти надлюдини: готовність до великої відповідальності; відірваність від натовпу та його чеснот; захист того, чого нерозуміють; вшановувати правдивість.

Джон Стюарт Мілль (1806-1873 рр.) розвинув й методологічно обгрунтував етичну теорію утилітаризму. Утилітаризм (лат. користь) – переконання, що в основі моралі лежить прагнення до загального блага. Надалі цей термін міцно укоренився у філософсько-етичній творчості. Всі форми утилітаризму базуються на одному фундаменті: критерієм моральності виступає корисність, а суперечка між прихильниками її різних інтерпретацій здійснюється переважно по лінії протиставлення значимості самої дії і деякого загального морального правила для однорідних дій. Загальна для всіх утилітаристів віра в те, що особиста корисність діяльності приведе до «загальної користі», а з індивідуального щастя виникне «загальне щастя» в атмосфері «загальної доброзичливості», суперечить реальному моральному буттю. Принцип корисності, якщо його розуміти навіть досить широко, руйнує моральну автономію, перешкоджає осмисленню безкорисливості морального поводження і, тим самим окреслює шлях до можливого виправдання аморальності. Мілль говорить про два види моральних санкцій, які спонукають людей зробити вчинки: внутрішні – совість (безкорисливе почуття, обумовлене моральним обов’язком) та зовнішні – любов до Бога, боятися кари Божої чи немилісті людей.

Альберт Швейцер (1875-1965 рр.) виклав своє етичне вчення в працях «Культура і етика», «Філософія релігії І. Канта» та ін. Швейцер виділяв в житті людини два періоди: егоїстичний період самоутвердження – присвячен задоволенню власних устремлінь; моральний, християнський – період самозречення, служіння людям. Схема прийняття морального рішення, за Швейцером, виглядає наступним чином: загальна ціннісна орієнтація, визначення мотивів; конкретний намір, оцінка інших сил, вибір засобів; прийняття рішення.

Найбільш яскравою рисою людини є подвижництво, служіння людям. Рисами подвижництва є: допомога у будь-яких умовах та обставинах; стан подвижника повинен бути таким же нужденним, як у тих кому він допомогає; діяльна допомога; гуманні дії, чистота мотивів допомоги.

Швейцер говорив про глибоку кризу культури, причину якої вбачав у кризі світогляду, що має вираз: у песимістичному мисленні; втрата зв’язку з етичними ідеалами; прагнення до зовнішніх успіхів та благополуччя; у поверхньому обгрунтуванні етичного ідеалу.

Основні етичні постулати Швейцера: «благоговіння перед життям»; добром є все те, що сприяє збереженню й розвитку життя; зло – перешкоджає життю та його розвитку; «благоговіння» - устремління зберегти будь-яке життя, робити максимальне добро; зло є злом, навіть коли воно життєво необхідно (харчування тваринами), тому чистої совісті у людини бути не може. Повністю відійти від зла неможливо, але людина може його зменшити.

Українська етична думка ХІХ ст.

Тарас Григорович Шевченко (1814-1861 рр.) був наділений багатьма цінними рисами: палким вільнодумством, великою працездатністю, жадобою до навчання, широким діапазоном зацікавлень, тонким знанням людської психології. Якщо помножити це багатство вдачі на талант поетичного слова і образотворчого мистецтва, стане зрозумілою феноменальна природа його як людини і митця.

Тарас Шевченко почав писати вірші в 30-х роках ХІХ ст. у Петербурзі. Його поезія відразу справила на громадськість величезне враження. Поетичні якості поезій Шевченка без сумніву зумовлені його глибинними зв’язками з народною поезією.

У 1840 р. він видав збірку своїх поезій під назвою «Кобзар», значення якої виходило далеко за літературні межі. Попри свої високі естетичні вартості, Шевченкові поезії вирізнялися мовою. Вона була не просто відтворенням народної мови; поет її творив на основі трьох українських діалектів (південно-східного, північного і північно-західного), елементів церковнослов’янської, а також мовного матеріалу раніших українських літературних творів. Природність і простота творів віказували геніальність поета. Шевченко заклав міцні підвалини модерної української літератури, а в ширшому значенні – і української національної ідентичності.

Ще більше значення мав політичний аспект його творчості. Пристрасна поезія Шевченка виходила за межі локального патріотизму та оплакування героїчного минулого. Вона будила національні почуття і давала бачення майбутнього: якщо Україна у минулому користувалася правами самостійної держави, то це повинно служити достатніми підставами для здобуття політичної незалежності у майбутньому. Основну провину за поневолення України Шевченко покладав на Росію та російських царів. Ніколи раніше перед Шевченком українські інтелектуали не висловлювали так відверто протест проти імперської політики Росії. Його поезія різко відкидала конформістську модель «малоросійства», яка грунтувалася на ідеї нероздільності Малої і Великої Русі та лояльності до царизму.

Шевченкова творчість стала «водорозділом» у розвитку української ідеї. Увесь наступний український національний рух тією чи іншою мірою ідентифікував себе з Шевченком як своїм духовним батьком. Його мученицька доля послужила джерелом для витворення сильного національного міфу, який надихав наступні покоління українських діячів.

Певний внесок у розвиток філософської думки зробив фундатор Харківського університету В. Каразін (1773-1842 рр.). Він підкреслив, що в соціальному плані «повної рівності між людьми не може бути тому, що її немає в природі». Освіту він називав важливим чинником суспільного прогресу, а серед наук виділяв філософію, висновки якої, він вважав, є теоретичною основою інших галузей знань, навіть літератури та мистецтва, вказував на необхідність поєднання науки з практичною діяльністю.

В першій половині ХІХ ст. постає Київська релігійно-філософська школа (В. Карпов, О. Новицький, Й. Михневич, С. Гогоцький (1813-1889 рр.), П. Авсенєв, П. Юркевич та ін.). П. Юркевич (1826-1874 рр.) був автором гуманістичної концепції, котра набула назву «філософія серця». Розум, вважав він, виявляє загальне в діяльності людей, серце ж – основа неповторності й унікальності людської особистості. Тим-то в серці твориться ті явища й події історії, які принципово неможливо вивести із загальних законів. «У серці людини, - зазначає мислитель, - лежить джерело тих явищ, які закарбовані особистостями, не випливають з жодного поняття чи закону». Звичайно, розум, «голова» керує, планує, диригує, але серце – породжує.

Філософію нової української ідеї розробляє Т. Зіньківський, вважаючи цю ідею запорукою «поступу й культури національних організмів». Проблемну тему «герой, особистість і народ, нація» досліджує І. Франко.

Кінець XIX - початок XX століть вважають періодом переходу від етики класичної до посткласичної. Ірраціоналістичний настрій розуму, притаманний ХІХ ст., одержує широке розповсюдження в ХХ ст. і особливо виявляется у таких течиях, як «філософія життя» (Дільтей, Бергсон та ін.), екзистенціалізм (Хайдеггер, Ясперс та ін.) та деяких різновидах неопозитивізму.

Якщо класична етика була переважно споглядально-раціоналістичною, орієнтованою на системотворення і виявлення родової сутності людини, то посткласична етика відрізняється ірраціоналістичною установкою, пошуком людської індивідуальності, тяжінням до живого, не засхематизованого життя.

Порівняльний аналіз ідей класичної і некласичної філософії виглядає так:

Класична етика Некласична етика
Буття цілісне, глибоко вкорінене, внутрішньо сконцентроване Говорити про буття безвідносно до людини безглуздо; ми можемо судити тільки про те, що ввійшло в контекст нашого сприйняття
Розум – це найвища та найцінніша частина людської психіки На перший план у людській психіці виходить несвідоме і надсвідоме, що перевершують розум за своєю силою і масштабністю
Розум здатен висвітлити глибини психіки, надати їм осмисленості Розум не здатен панувати над несвідомим і надсвідомим
За допомогою розуму людина здатна організувати своє життя і взаємовідносини з буттям Розум не сприяє гармонізації людського життя і навіть шкодить йому

 

Для філософії ХХ ст. характерні також сцієнтизм і антисцієнтизм – протилежні світоглядні позиції, пов’язані з абсолютизацією позитивних (сцієнтизм) або негативних (антисцієнтизм) аспектів впливу природничих наук на розвиток культури. Сцієнтизм (лат. знання, наука) – це уявлення про наукове знання як про вищу культурну цінність і достатню умову для орієнтації людини у світі.

Сцієнтистська орієнтація виявляється у некритичному застовуванні у гуманітарних науках (зокрема суспільних) зовнішніх форм і методів організації знання, властивих природничим і точним наукам, запереченні суто філософських проблем, позбавлених пізнавального досвіду; визнанні справді науковими лише математичних і конкретних природничих знань, що характерно, наприклад, для позитивизму.

Антисцієнтизм стверджує принципову обмеженість науки у вирішенні проблем людського існування, зважав на негативні наслідки науково-технічного прогресу (руйнування природного середовища, створення зброї масового знищення, тлумачення науки як «дегуманізованої сили», що є джерелом трагічного людського існування). Позиції антисцієнтизму захищають такі напрямки сучасної філософії, як екзистенціалізм, феноменологія.

Сучасна духовна культура уособлює єдність, синтез двох тенденцій: модифікованого старого та народженого нового, тобто єдність класичного і некласичного. В узагальненому вигляді водорозділ між класичною і некласичною філософією, передусім, проходить через ставлення до проблеми раціонального та його протилежності – ірраціонального.

До класичного типу філософії належать такі течії, як неокантіанство, феноменологія, неопозитивізм, структуралізм, аналітична філософія, неотомізм, марксизм та ін.; до некласичного – філософія життя, екзистенціалізм, персоналізм, постмодернізм тощо. Виходячи з вище зазначенного головними напрямками «посткласичної» етики є етика екзістенціалізму, аналітична етика, етика прагматизму, психоаналітична етика, релігійна етика, «універсалістська» етика.

Етика екзистенціалізму (лат. існування). Її найбільш відомими представниками є М.Гайдеггер (Хайдеггер) і К.Ясперс у Німеччині, Ж.-П. Сартр, А.Камю і Р.Марсель у Франції. Існують дві гілки екзістенціалізму: релігійна і атеїстична.

Екзистенціалізм визначає мораль не як істинне буття, а як спосіб суспільного маніпулювання особистістю, тобто як щось вороже людині. Справжні моральні цінності, вважають екзистенціалісти, винятково унікальні, в індивіда немає ніякої зовнішньої опори в їх виборі і реалізації, тому він залишається наодинці із собою. Відсутність загальнозначущого критерію розмежування добра і зла приводить екзистенціалістів до виправдання будь-якого змісту вибору. Втрачається сенс зовнішньої оцінки якого-небудь вчинку, тому що «погляд з боку» не повинен впливати на унікальний вибір людини.

Разом з тим, екзистенціалісти не вважають волю абсолютною. Вони апелюють до совісті, призначення якої - проникати в найтаємніші куточки людської душі, спонукуючи її до максимально відвертих проявів. Критерієм вибору для них виступає гранична щирість поривів і готовність прийняти на себе відповідальність за все що відбувається. Екзистенціалізм не може знайти і обґрунтувати об’єктивні змістовні критерії моральної позиції, і тому він залишається на позиціях суб’єктивізму і етичного релятивізму.

Досить розповсюдженими в наш час є релігійно-етичні концепції. Соціально-етичні проблеми особистості, її моральне самовизначення чітко проявляються в такій течії протестантизму як неоортодоксія (або «діалектична теологія» - К. Барт, Т. Рейнхольд, П. Тілліх). З їх погляду, історія непідвладна розуму і волі, тому безглузді спроби людини підкорити її собі. Треба відмовитися від ідеї соціального прогресу і намірів узгодити суспільне буття із законами християнської моралі. Треба відмовитися також від ілюзорної надії на викорінення зла - воно внутрішньо властиве людській природі. Навколо теми «зіпсованості особистої душі» і будуються етичні погляди неоортодоксів, що перегукується з екзистенціальною етикою як у змістовному відношенні, так і по специфічній тональності, що складається із песимізму, ірраціоналізму, індивідуалізму. Мораль у земному житті спотворюється, вона пристосована до гріховної природи людини і не охороняє її від зловживань свободою. Замість того, щоб усвідомити свою нікчемність перед величчю божою, людина намагається утвердити свій егоїзм. Тільки за умови звертання людини до Бога, як абсолютної досконалості, виникає можливість орієнтуватися на вищі моральні цінності (любов, милосердя і т.п.) та переборювати егоїзм і свавілля.

У такому релігійному напрямку філософії як персоналізм, моральні орієнтації виражені більш оптимістично. Персоналізм є своєрідною релігійною формою утвердження особистості як вищої духовної цінності. Головним ідеологом цього учення є французький теологічний філософ Е. Мунье. Бути особистістю - значить бути з Богом, що підтримує людське тяжіння до ідеального, духовного, вищого. Особистість для персоналістів є основою моралі, а процес її постійного морального вдосконалення дає надію для створення гуманної «персоналістичної цивілізації ».

Представниками руського та українського персоналізму були М. Бердяєв, Л. Шестов, М. Лосський. Вони вважали особу єдиним суб’єктом історії і культури у протилежність народним масам. На думку Бердяєва і Шестова, аналіз людини тільки у співвідношенні з природою і суспільством недостатній, адже особа мусить затвердити своє неповторне «Я».

Персоналізм розриває поняття індивіда й особи. Якщо індивід – це людина як частина суспільства, роду, «біологічний або соціальний атом», то людина як особа стверджує себе тільки на шляху вільного волевиявлення, бо воля долає і кінцевість життя людини і соціальні перепони як би зсередини людини. Таким чинам, у фундаменті вчення персоналізму лежить теза про свободу волі. З позицій персоналізму питання про закономірності соціального розвитку не може бути вирішене раціональним пізнанням. Рішення завжди походить від особи, передбачає впрямованість волі, вибір, моральну оцінку.

Все мотеріальне персоналісти розглядають як наслідок творчої активності особи. Однак принцип раціоналізму в персоналізмі не заперечує, а навпаки, допускає віру в Бога. Розум повинен йти слідом за вірою. Отже, наукові знання не суперечать даним релігії. Персоналісти розмежовують сфери впливу релігії і науки. Бог у вченні персоналістів перетворився в діяльну сутність людини.

В етиці неопозитивізму об’єднано декілька шкіл і течій. Для українського етичного насліддя має значення етичні концепції Львівсько-Варшавської школи. Основоположник Львівсько-Варшавської філософської школи – польський філософ Казімеж Твардовський читав у Львівському університеті цикл лекцій «Головні напрями наукової етики», тексти яких були згодом опубліковані. Етичній проблематиці присвячено його праці «Фрідріх Ніцше», «Етика щодо теорії еволюції», «Песимізм і оптимізм», «Чи завжди людина чинить егоїстично?». Він розрізняє такі основні види етики: дескриптивна, яка досліджує моральні явища; теоретична, яка формулює критерії оцінок моральних явищ; нормативна, яка визначає коло чеснот, правил і обов’язків; практична, яка визначає способи формування і дотримання чеснот.

Моральні норми і правила поведінки виникають не з теоретичного дослідження, а з використання результатів цього дослідження в практичних цілях. Метою етики є досягнення соціальної гармонії. Твардовський поділяє етику на дві частини – теоретичну, яку він вважає науковою, і практичну.

На основі неопозитивіської філософії виникла формалістична етика. У всіх її проявах формально-логічні компоненти аналізу моральної проблематики переважають над змістовними. Етика стала розглядатися як метатеорія, тобто теорія про теорію, про те, чому і яким чином будуються етичні теорії і чому вони не в змозі прийти до загальнозначущих висновків. Це означало свідому відмову від дослідження явищ морального життя і поведінки людини, і поворот до з’ясування природи етичного знання і можливостей етики відповідати загальним принципа науковості. У формалістичній етиці прийнято розрізняти дві основні школи: 1) емотивізм (А.Айер, Б.Рассел, Р.Карнап); 2) лінгвістичний аналіз моралі або аналітична метаетика (С.Тулмін, Р.Хеар, Г.Ейкен та ін.)

Емотивізм у своєму аналізі моральних суджень дійшов висновку, що вони не говорять нічого про положення речей у світі, а є проявом емоційного стану суб’єкта, виражають схильності і бажання мовця і одночасно служать велінням для слухача. Їх функція - виразити емоції і установки мовця, а також впливати на емоційний стан сприймаючого суб’єкта, спонукаючи його до певних дій. Замикаючись на логічних операціях з мовою, представники емотивізма не вважають за можливе хоча бодай якимось чином впливати на вибір людиною тих або інших моральних цінностей. Вони залишають людину в полоні своєї власної сваволі, сваволі іншого або ідейного маніпулювання, санкціонованого суспільством. Реальне моральне життя і емотивизм виявляються, по суті, не співпричетними.

Аналітична школа досліджує не окремі моральні судження, а повсякденну мову моралі, прагнучи не тільки оголосити її сферою «псевдосуждень», але виявити специфіку. Найбільш послідовною спробою подолання суб’єктивізму, зближення етики з реальним життям, є позиція Р.Хеара. Відштовхуючись від аналізу специфіки моральних суджень, що мають характер припису і включають відповіді на практичні питання, Р.Хеар підкреслює практичний зміст моральної філософії. Її головне завдання - допомогти людині краще міркувати над моральними проблемами, розкриваючи логічну структуру мови, якій підкоряється наша думка. Така моральна філософія показує, що мораль - це не тільки сфера емоцій, бажань, вона також пов’язана з раціональністю і добровільними діями. Для обґрунтування цього Р.Хеар формулює принцип «універсалізуємості». Зміст цього принципу в тім, що моральні судження здатні відбивати особливості загальної для людей ситуації, незалежно від їх волі. Вони тому пропонують імперативи загального, а не тільки ситуативного характеру.

У своїх міркуваннях представники формалістичної етики постійно проводять тезу про неможливість наукового, раціонального обґрунтування вихідних принципів моралі, тим самим повертаються до ідеї нейтральної етики. Стверджується, що моральна позиція, в остаточному підсумку, є справою особистого бажання кожного і тому етична теорія не може допомогти людям у вирішенні моральних проблем.

Етика прагматизму (утилітиристська орієнтація, США). Засновник (кінець ХІХ ст.) – Чарльз Пірс (мораль – «засіб доброго життя»), головні представники – Джордж Джеймс, Джон Дьюї. Основні ідейні орієнтири: «формула життя» (бажання – дія – успіх) визначає головні підстави діяльності: корисність, дієвість, ефективність; кожна моральна ситуація є унікальною і потребує унікального рішення (критерій – найбільша повнота блага й користі) – етика повинна бути ситуаційною; інструменталізм – загальні моральні етичні ідеї є тільки інструментами, які допомогають індивіду вирішити свої ситуації найкращім для нього чином.

В кінці ХІХ ст. виник фрейдизм, або психоаналіз, засновником якого є австрійський лікар-психіатр Зігмунд Фрейд (Фройд). Згодом від фрейдизму відокремилися і стали самостійними школи аналітичної психології (фундатор К.Г.Юнг) та індивідуальної психології (засновник А. Адлер). Суть етики психоаналізу полягає у зведенні життєвих прагнень людини до несвідомих потягів. Кожній людині притаманні два основні потяги – сексуальний і вроджена агресія. Мораль є елементом психічної структури людини. Мораль, за Фрейдом – «Ідеал – Я», що служить засобом придушення зазначенних потягів. Функція моралі полягає у сублімації (переключенні) психічної енергії потягів на різноманітні види культурної діяльності.

Карл Густав Юнг розробив концепцію колективного підсвідомого, яка стала підгрунтія для пояснення моральних явищ. На поведінку людини істотно впливають архетипи колективного підсвідомого. Для їх унаочнення Юнг використовує образи аполлонічного і діонісійного, які він запозичує з філософії життя Ф.Ніцше. Юнг також розробив ідеальну психологічну типізацію і поділив людей на два основні типи – екстравертивний та інтровертивний. Енергія першого типу скерована на зовнішній світ, на об’єкти, а другого – на заглиблення у внутрішній духовний світ переживань і відчуттів. Моральність людини суттєво визначається тим, до якого психологічного типу вона належить.

В другій половині ХХ ст. на основі цих концепцій та синтезу з іншими вченнями сформувалися доктрини неофрейдизму і фрейдомарксизму (Г. Маркузе, Е. Фромм). Фромм є автором концепції біофілійної етики. За цією концепцією людина одночасно має два потенційні потяги – любов до життя (біофілія) і любов до смерті (некрофілія). Основною етичною проблемою для кожної людини є визначення «бути» чи «мати». Морально цінною є орієнтація на самоствердження людини «бути») через суспільну солідарність, засновану на загальній любові.

Мораль соціалістичного суспільства. Радянська етична мораль переосмислила ідеї марксизму, доповнила їх новими ідеями. Мета – побудова комуністичного суспільства. В комуністичному суспільстві головним є: розподілення благ за потребою членів суспільтва; вільний розвиток кожної людини як умова вільного розвитку усіх людей; висока свідомість людей, подолання будь-яких егоїстичних устремлінь. Соціалістична мораль в ідеалі була: гуманізацією всіх сфер життя суспільства й людини; духовний зріст індивіда; особистісна відповідальність кожної людини за життя суспільства; зростання солідарності всіх членів суспільства, спілкування, яке зосноване на духовних інтересах людей; повага до праці; піклування суспільства про дітей, хворих, старих.

Релігійна етика (християнська) етика ХХ ст. представлена на базі ідеологій неотомізму і неопротестантизму.

Етика неотомізму (Ж. Марітен, Е. Жильсон, К. Войтила) грунтується на ідеях Томи Аквінського. Головні постулати: асиміляція нових ідей; декларування гармонії віри й розуму; антропологічний поворот, пов’язаний зі збільшенням ступенем свободи людини, ідеї автономності мирського життя.

Етика неопротестантизму (К. Барт, Е. Бруннер) включає перегляд традиційного християнства, ірраціоналістичну орієнтацію, використування ідей екзістенціалізму. Головні ідеї: абсурдність світу, трагізм людського існування, розірванного на дві частини (дійсна і недійсна), що зумовлює дві моральні орієнтації (дійсна – звернення до Бога). Людська природа гріховна і це визначає відчуття провини перед Богом. Істинну мораль раціонально неможливо виразити і реалізувати в мирському житті. Віра має приоритет над справами.

Християнська етика С.Л. Франкла представлена в роботі «Смисл життя». Він стверджує, що немає сенсу, якщо людина існує поза відносинами з Богом; намагається переробити світ; уявлення людей про добро й справедливість (їх істинність). Людина повинна служити Богу, перебороти в собі звіряче. Людині треба накопичувати духовність. Людські блага (любов, богатство) повинні служити Богу любові до рідних, полегшення їх страждань. Зло є порожнечею, яку повинно заповнити добро.

Християнська етика К.С. Льюїса. Істинно віруюча людина повинна пожертвувати земною любов’ю заради любові до Бога. Бог дарував людині благодатну любов – милосердя. Воно звернено на всіх і на Бога.Оптимальним є об’єднання природної любові (дружба) й милосердя. Любов-потреба: людина потребує любов Божу, чия благість робить цю залежність вільною і любов інших людей.

Християнський модернізм Д. Бонхеффера. Ісус Христос символізує собою єдність грішного світу людей і Царства Божого. Служіння Богу – це служіння людям. Сучасна людина несе в собі відповідальність за порядок в світі. Вона не потребує Бога як опори, компенсації людської слабкості. Бог залишив людину, щоб вона мала змогу діяти самостійно.

«Універсалістська етика» пов’язана з максимально широкою репрезентацією морального суб’єкту, який виступає в якості представника всього людства, а не окремої культури. Головна інтенція – моральна консолідація людей в загальнопланетному масштабі.

«Жива етика» описана Миколою та Оленою Реріх, які представили себе посередниками між Махатмами (великими вчителями) і людством. Головні ідеї: синтез діяльного початку Заходу і споглядальності Сходу. Етика повинна бути загальнолюдською і практично значущою, яка допомогає правильно жити і врятувати світ. Космічний сенс культури (духовна єдність) дає можливість розширення свідомості подолання протистояння різних культур, звільнення від служіння загальному благу людства.

 

Питання до самоконтролю

 

1. Як співвідносяться між собою поняття «етика», «мораль», «моральність»?

2. У чому полягає зміст предмету етики?

3. З чого складається структура етики?

4. Якими є функції моралі у суспільстві?

5. Проанализуйте в чому відрізняються етичні вчення стародавньої Індії й Китаю?

6. Які етичні течії існували і досьогодні існують у індійському суспільстві?

7. Які етичні погляди мудреців Давньої Греції ми можемо бачити і сьогодні?

8. Порівняйте між собою етичні вчення Індії і Давньої Греції.

9. Розкрийте значення понять «гедонізм» і «евдемонізм»?

10. Проаналізуйте доктрини Середньовіччя.

11. Розкрийте моральні ідеї часів Київської Русі у контексті історичного часу?

12. В чому були суперечності між теорією і практикою гуманістичної етики Відродження?

13. Порівняйте етичне вчення А. Блаженого і М. Лютера.

14. Як вплинула протестантська етика на розвиток підприємництва в ранньобуржуазному суспільстві?

15. Зробіть порівняльний аналіз емпіричної і раціоналістичної етичних парадигм Нового часу.

16. Як розроблялась проблема прав людини в етичних доктринах ХVІІ – ХVІІІ ст.?

17. В чому суть етичних доктрин А. Шопенгауера і Ф. Ніцше?

18. Етичні ідеї української філософської школи у Новий час.

19. Вплив етичних концепцій екзистенціалізму на мораль постмодернізму.

20. В чому особливості посткласичної етики?





Дата добавления: 2015-11-05; просмотров: 552 | Нарушение авторских прав


Рекомендуемый контект:


Похожая информация:

Поиск на сайте:


© 2015-2019 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.023 с.