Етичні вчення епоха Середньовіччя, Відродження, Новий час

 

Основними орієнтирами етичної свідомості епохи Середньовіччя є:

- теоцентризм (ідея бога як морального абсолюту);

- супранатуралізм (те, що засновано не на природних явищах, а на будь-якому сверхприродному факторі і цим фактором обумовлюється);

- антираціоналізм (приоритет віри над розумом);

- ригоризм (християнська мораль є відмовою від свовілля, підкорення волі бога);

- аскетизм (тілесне – тлен, головне – спасіння душі);

- інше у порівнянні з античною етикою розуміння чеснот (замість «блискучих пороків язичництва» - любов, милосердя, смирення);

- проголошення рівності людей перед богом.

Середньовічне етичне мислення є заперечення античної моральної філософіїї, тому що основою інтерпретації моральності є релігійна віра, а не розум. Розуму відводять другорядну роль в можливості збагнути суть моралі, а також у виборі індивідуальної моральної позиції. Всюди приоритет надан безмерній вірі в бога. Пошук об’єктивних основ моралі, що на тривалий час виявився пов’язаним із християнською релігією. Ідея загальної гріховності і спокути провини стражданням і покаянням, вірою і любов’ю до Бога, готовність виконати його волю стає визначальною. Основою інтерпретації моральності в етиці стала релігійна віра. Вся проблематика християнського морального вчення - про джерело і природу моралі, про призначення і сенс життя людини, про добро і зло сходить до Священного Писання. У своїй творчості християнські теологи і філософи - А. Августин, Ф. Аквінський, Е. Роттердамський - прагнули розкрити і розтлумачити моральний зміст текстів Священного Писання, обґрунтувати моральний спосіб життя християнина.

Ідея Бога як морального абсолюту задає жорстку межу тлумачення моральної проблематики: життя людини і цінності життя набувають сенсу тільки відповідно до божественного законодавства. Бог виступає в якості об’єктивного, безумовного, єдино істинного джерела моралі. Центром християнської етичної концепції є ідея любові до Бога. Любов розуміється як універсальний принцип моралі. З ідеї любові до Бога народжується нова, невідома античності, чеснота – милосердя, що передбачає прощення образ, готовність до співчуття і активної допомоги стражденним. На тлі ідеї любові одержує свій вираз «золоте правило моральності: «Отже, у всьому, як хочете, щоб з вами поводились люди, так чиніть і ви з ними…».

На відміну від стоїцизму, який орієнтується на сильну особистість, здатну все придбати в собі самій, християнство звертається до «ніщих духом», до «тружденним та нужденним», до всіх, кому потрібна точка опори. Тим хто у розпаччі християнська мораль пропонує втіху – спокуту страждань і вічне блаженство в іншому світі.

Ідеали початкового християнства значно відрізняються від наступних історичних форм його втілення, які підкорили диктату своїй догматики філософську та етичну думку. Поступово християнство стає ідеологією, просуваючись європейським простором, і воно значно еволюціонує, спираючись на різні соціокультурні обставини. Це виражається в наступних діях: від проповіді суцільної любові до переслідування інакодумців, від проголошення рівності людей і зречення богатства до санкціонування соціальної нерівності.

Для цієї епохи характерним є те, що моральна свідомість не вичленовується серед інших форм суспільної свідомості і моральності, як специфічний засіб регуляціїї від інших нормативів. Це пояснюється тим, що християнська теологія синтезувала в единий комплекс релігійну, філософську, етичну проблематики. В результаті проблема специфіки мораль не піднімається, а традиційні етичні проблеми прикриваються релігійним шаром.

Синкретизм середньовічного світогляду, позбавив етику самостійного статусу, підкорив моральну проблематику теософії, що збереглося в період патристики і в період схоластики.

Патристика (західна і східна). Патристики (гр. – отець) – філософії і теології отців церкви, тобто духовно-релігійних вождів християнства ІІ-VІІ ст. Першими патристами були апостоличні отці, які слідували безпосередньо за апостолом Павлом. В ІІ ст. з’являються апологетичні отці. Апологети (гр. захищаю), християнські богослови, письменники-філософи, які в своїх працях захищали принципи християнства від критики з боку язичних вчених. Апологети твердили, що аморальність не може бути властивістю Бога, який уособлює вище благо, а отже, аморальність язичницьких культів свідчить про їх неправдивість. Так принцип моральності набирає у пізнанні статусу критерію істини.

Спираючись на вчення стоїків, апологети розвивали моральні ідеї гуманного ставлення до людини, зміцнивши їх посиланням на авторитет Бога і поєднавши їх з практикою. Бог дарував людині мудрість і людинолюбство, тому для християн на першому місці стоїть шанування Бога, а безпосередньо за ним і у тісному зв’язку з ним – милосердя і людяність. Людяність, милосердя, співчуття, любов до людей – на ці почуття спирається етика апологетів.

Одним із апологетичних отців церкви був Квінт Септимій Тертулліан (бл. 160-222 рр.) – християнський богослов, письменник, юрист, філософ. Він намагався довести несумісність грецької філософії та християнського віровчення, вважав, що християнська «божественна» мудрість набагато глибша від мудрості філософської. Він заявляв у своєму основному творі «Апологетикум» («Захист»): «Вірую, тому що абсурдно, тому що це суперечить розуму». Цим розкривається суть його вчення. Вважав, що філософський розум спонукає людину до помилковості, до порушення загальноприйнятих правил і поглядів, тобто відводить людей від догматів і організаційних форм релігії. Віра, за Тертулліаном, є вищою істиною, ніж істина розуму.

Ідея підпорядкування моралі релігії найбільш яскраво відбита у творчості Августина Аврелія (Блаженного) - (354 – 430). Він був видатним теоретиком християнства і політиком католицької церкви. У православній традиції його прийнято називати Блаженним, а в католицькій – Святим. Його літературна спадщина велика. Сюди входять філософсько-теологічні праці, апологетичні твори, екзегетичні роботи (розтлумачуючи). У своїй філософії Августин спирався на філософію Платона.

Формулою вчення Августина було: «Я хочу пізнати Бога і душу, а більше – зовсім нічого». Він створив онтологичне вчення про Бога як абстрактне буття. Сам Бог є джерелом буття, є вищою красою. Бог створив світ, постійно його оберігає і продовжує його творити. Бог є вищою сутністю, бо являє собою єдине, досконале, абсолютне буття. Він є причиною існування всього сущого, усіх його змін, є основою достовірності всього. Людині заздалегіть визначено Богом блаженство чи прокляття. Бог є найвищим благом і причиною усякого блага. Лише через з’єднання з Богом людина може досягти щастя. Тому спрямованість людини до Бога природна. Пізнати Бога може тільки душа. Душа безсмертна, вона не має у собі нічого матеріального, вона знаходиться у тісному зв’язку з розумом. Розум є погляд душі, яким вона сама собою споглядає істинне. Істина знаходиться у нашій безсмертній душі, а тому людина не повинна забувати про неземну мету свого життя. Вище призначення людини – спасіння душі.

Церква, згідно Августина, повинна займати особливе положення. Вона є зримим представником царства божого на землі. Держава повинна їй служити. Держава – це розбійницька зграя, царство гріха. Держава заснована на любові людини до себе, на егоїзмі. Це арена безперервної боротьби, війни, конфліктів. Падіння Риму є закономірним результатом його історії.

Вчення Августина довгий час було домінуючим. Лише ХІІІ ст. Тома Аквінський створив нову модель ортодоксії, але ідеї Августина продовжували своє життя, маючи вагомий вплив на духовний світ середньовіччя.

Християнізація Київської Русі в Х ст. створила сприятливі умови для поширення писемності і становлення самобутньої філософсько-етичної думки. Філософія Київської Русі своїм стрижнем мала етичну проблематику. Центральною постаттю цього періоду був митрополит Іларіон, автор «Слова про Закон і Благодать». Його діяльність і творчість припадають на першу половину ХІ ст. У своєму творі Іларіон стверджує протилежність моралі Закону Старого Завіту моралі благодаті Нового Завіту. На його думку, старозавітна іудейська мораль має вузько етнічний характер на відміну від універсалізму євангельської моралі. На думку Іларіона, зміст благодаті утворює євангельська істина. Вона вища за тимчасову користь, за саме людство. Вона обумовлює животворне буття, породжує спасіння. Закон є чужим уявлення про вище благо, свободу, він цілком занурений у буденне, в марноту земних пристрастей. Він не очищає, не робить шляхетним, а тільки спричиняє гнів і злочинність, заздрість, судові позиви. Для Київської Русі цілком зрозуміло, що Благодать, усуваючи закон, приводить до знищення рабства. Закон замінюється благодаттю, рабство – свободою. Відтепер немає обраних, а всі є рівними. Ті, хто пізнали істину, стали новими людьми, осягнули нові ідеї про призначення і цінність людини.

Ще одним напрямом у розвитку філософсько-етичної думки середньовіччя була так звана схоластика (лат. шкільний, учений). Розквіт її припадає на ХІ-ХІІ ст. (рання) і ХІІІ ст. (пізня схоластика). Це філософія, якої навчали в школах, а з середини ХІІ ст. – в університетах. Надалі слово «схолостика» стало синонімом такої науки, що була відірваною від життя, далекою від спостережень і дослідів та базувалась на некритичному наслідуванні переважно церковних авторитетів.

Завдання схоластики полягало в пошуку раціональних шляхів істинності, доказовості всього того, що проголошувала віра. Йшлося не про знаходження істини, яка дана в одкровенні, а про те, щоб довести істину за допомогою розуму, філософії. Схоласти прагнули раціонального обгрунтувати і систематизувати християнське віровчення. Для цього вони використовували ідеї античної філософії – Платона і особливо Арістотеля.

«Батьком» схоластики називають візантійського богослова, філософа Іоанна Скота Ериугену (бл. 810-877 рр.). Йому належить теза, яка відноситься до всієї схоластики: справжня релігія є справжньою філософією, і навпаки – справжня філософія є справжньою релігією. Ериугена був одним з перших захисників раціоналізації теології. Він писав, що Бог створив природу нашого розуму розумною, вільною. «Людина є розумна субстанція, вона здатна сприймати мудрість!» Бог по своїй щедрості нам дозволив рухатися за власним бажанням розумно і вільно. Рухом розуму є міркування. Причини праведних вчинків закладені у вільному виборі людської волі, а причини злодіянь полягають у спотвореному, викривленому русі свободного вибору.

Отже, виходячи з вище зазначеного, Ериугена висунув наступні етичні міркування. Будь-яка людина має право вільного морального вибору. Якщо людина має багато чеснот, то вона неодмінно заслуговує на спасіння.

Представником середньовічного реалізму був Ансельм Кентерберійський (1033-1109 рр.). Ансельм автор цілого ряду праць: «Про грамотного», «Про істину», «Про свободу вибору», «Чому Бог став людиною?». В роботі «Про істину» Ансельм намагався довести, що «істина» має місце не лише в мисленні, вона самостійна й існує сама по собі, існує реально. Істина не належить жодній речі, але коли якась річ існує відповідно їй, то йдеться про «її істину» або «її правдивість». Судження істинні, так як вони входять в «істину» взагалі. Справедливі дії здійснюються на основі їх приналежності до поняття справедливості взагалі. Пізнання істиного є прояв істини. Перебуваючи в самій собі, справжня істина тотожня Богу. Отже, загальні поняття мають власне, незалежне від одиничних речей існування, але зв’язані з ними.

Ансельм вважав, що через первородний гріх людина позбавлена права вільного морального вибору. Людина не здатна здійснювати вільний вібір і тому приходить до гріху. Моральність людини, її спасіння можливі тільки завдяки милості Бога.

Видатним мислителем був П’єр Абеляр (1079-1142 рр.), французький філософ, теолог-схоласт і поет. Автор праць: «Вступ до теології», «Логіка для початківців», «Діалектика», «Схоластична теорія», «Так і ні», «Етика, або Пізнай самого себе», «Діалог між Філософом, Іудеєм і Християніном». Мудрою людиною, за Абеляром, є та, яка у своїх діяннях спирається на розум, а не на сліпу віру. Він наполягав на раціонально-доказовому сприйнятті істини. Ототожнював Христа з Логосом і мудрістю отця – Софією. Наголошував, що кожен за допомогою власного розуму обирає авторитети. Розум має перевагу над авторитетом у тому, щоб «бути винахідником наук». Треба довіряти своїм власним силам, знаходити власні докази, а не користуватися чужими думками. У протилежність позиції Ансельма «вірю, а тому знаю», Абеляр говорить, що «пізнаю те, у що вірю». Не можна вірити в те, що незрозуміле. Людина повинна завоювати свою віру особистим зусиллям. Недоліком більшості релігій є те, що вони сприймаються не розумом, а звичкою, що прищеплюється з дитинства. Провідний філософсько-теологічний принцип середньовіччя – підпорядкування розуму вірі був спростований.

В середньовічну добу постала і набула розквіту не тільки християнська, але й мусульманська культура з відповідними етичними засадами. Формування етичних поглядів арабського світу в цю добу відбувалося в межах ісламу. Іслам виник в першій половині VІІ ст. Його родоначальником був Мухаммед (Магомет) – головний пророк Аллаха. У мить озаріння йому з’явився ангел Джебраїл, який оголосив волю Аллаха щодо його призначення і показав йому письмена на світку. Ці тексти згодом стали основою Корану – головної священної книги ісламу. Після цієї події Мухаммед зробився пророком-проповідником, який закликав до покірності волі Аллаха. Покірність – основа віри в Аллаха, визначальна риса і моральна настанова віруючих цієї релігії. Мусульманин перекладається як «покірний». Мухаммед проповідував певний спосіб життя, встановив етичні норми, дотримання яких вимагає від мусульман Аллах. Аллах – найвища цінність арабської культури. Він все створив, все передбачив і наперед визначив долю кожної людини. Абсолютне божественне передбачення виключає для людини будь-яку свободу волі. Така позиція, яка є різновидом релігійного фаталізму, відіграє велику роль в житті як ісламських суспільств, так і кожного віруючого, є основою громадської і особистісної моралі в ісламському середовищі. Ті мусульмани, які вірно служили Аллаху, терпіли, молилися, давали подаяння, поклали життя у боротьбі за іслам, їх чекає рай – сади вічності.

Джерелом етичних засад є священні тексти, записані в Корані, Сунні і Шаріаті. Згідно з релігійно-етичними приписами всі мусульмани є рівними перед Аллахом і кожен покірний волі Аллаха є воїном ісламу. Священні книги відобразили багатовіковий досвід розвитку моральних стосунків. Це знайшло вираз у таких правилах, як вшанування старших і батьків, заборона азартних ігор і вживання вина, суворе засудження брехні і крадіжок. Священними є родинні зв’язки, гостинність і обв’язок допомогати мандрівникам і убогим. Чітко прописані права жінок, що обмежує свавілля у подружніх стосунках. Головна моральна чеснота жінки є терпіння і покора чоловікові. Чоловік повинен шляхетно поводитися з дружиною.

Втілення сили Аллаха відбувається в уммі – мусульманській громаді, яка контролює життя, мислення, мораль й побут кожного індивіда. Поза уммою неможливе благочестиве моральне життя і спасіння.

Мусульманська етика виключає встановлену згори соціальну нерівнясть, закритість і недоторканість привілеїв окремих прошарків суспільства. Всіляко заохочується і теологічно обгрунтовується активність, підприємливість, соціальна мобільність. Таланти, сміливість, ризик, випадок – все це праведні моральні шляхи, що можуть допомогти людині досягти успіху в житті, зробити її щасливою.

Значний доробок у розробку етичних засад мусульманського суспільства здійснили видатні філософи середньовічної ісламської кільтури: Авіценна, Аверроес, Аль-Фарабі.

Аль-Фарабі (810-950 рр.) вважав, що головною метою людської діяльності є щастя, яке неможливе без пізнання. Умовами досягнення щастя є воля та її свобода. Воля з необхідністю пов’язана з чуттєвим пізнанням, її свобода – з логічним міркуванням, які і відкривають можливість того чи іншого вибору. Проте досягнення щастя, як вважав, слідуючи в цьому за Арістотелем, Аль-Фарабі, можливо лише у людській спільноті. Він створив соціально-етичну теорію, надавши їй виразної етичної спрямованості і виклав її у «Трактаті про погляди мешканців доброчесного міста». В своїх міркуваннях про ідеальне високоморальне місто арабський мислитель віходив з етичних ідей Арістотеля і Платона.

Ібн-Сіна (Авіценна – 980-1037 рр.) був видатним вченим і лікарем свого часу. Його з повагою називали «Князем вчених». Був добре обізнаний з працями Арістотеля, творчо розвинув ідеї Стагірита. Він створив енциклопедичне вчення про структуру знання і буття; це вчення мало епохальний та енциклопедичний характер. Авіценна прагнув сцілювати не лише тіла, але й душі. Класифікуючи науки, Ібн-Сіна загалом наслідує Арістотеля. Серед наук зустрічається етика як наука про поведінку окремої людини. Практичною етика вважається через те, що її предмет повністю визначається людськими діями. Авіценна вважав, що в земному житті моральність втілена у великих пророках, які знають мислиме без допомоги вчителів і грамоти, тільки через здогадку і через посередництво зв’язку із світом ангелів. Вони здатні осмислити і унаочнити положення тайного світу через свій розум і отримують одкровення. Життя і діяльність пророків є моральним ідеалом для звичайних людей і прикладом для наслідування.

Тома Аквінський (1225-1274 рр.) – видатний філософ європейського середньовіччя, ідеолог католицької церкви, родоначальник філософського напряму – томізму. В сімнадцять років вступив в орден домініканців і присвятив себе духовному служінню. Після смерті йому було присвоєно титул «ангельський доктор», а в 1323 р. він був зарахований католицькою церквою до лику святих, а його система стала офіційною філософською доктриною римо-католицької церкви (1879 р.), в центрі якої була проблема співвідношення релігії й філософії, віри й знання. В наші дні модернізований томізм (неотомізм) залишається одним з потужних напрямів теологічної й філософської думки в світі. Головним джерелом поглядів Томи стали твори Арістотеля. Літературна творчість Аквінського була обширною, він писав багато коментарів, які стосуються «Арістотелевої аналітики», «Нікомахової етики», «Метафізики», «Фізики», трактатів «Про душу», «Про небо і землю» тощо. Він автор трактатів з християнської догматики, трактатів із галузі права, філософії держави і суспільства. Головними працями його вважаються «Сума теології» (1266-1274 рр.), «Сума проти язичників» (1259-1264 рр.).

Тома намагався подолати конфлікт між вірою й знанням, з’єднати мораль й релігію. Він спирався на наступні постулати: предмети теології й філософії співпадають; в релігії присутні догмати, які можуть бути доведени теоретично; наукове обгрунтування догматів християнства укріплює віру; ряд християнських догматів людина не може осягнути розумом.

За Томою, Бог є благом. Вище благо для людини – це єднання з Богом, інтелектуальне споглядання Бога. Благість єднання з Господом не пов’язана з емпіричною та чуттєвою благодаттю, а є результатом інтелектуальної діяльності. Благодать в емпіричному світі є обмеженою тому, що пізнання Бога через його вираз в земних явищах спотворюється чуттєвим початком людини. Полною й вічною благодать може бути тільки у потойбічному житті. Все, що створив Бог є абсолютне благо, тому абсолютного зла немає. Воно породжується діяльністю людини. Причини зла: відступ людини від правил й законів; недосконалість волі людини; хибний моральний вибір. Моральність реалізує чесноти. Доброчесний вчинок – це дія, яка виражає свідомий вибір, волю індивіда. Чесноти, за Томою: розумові – інтелектуальні й практичні (розум, здоровий глузд); моральні – засновані на почуттях й щільно пов’язані з розумовими чеснотами (справедливість та ін.); богословські – віра, надія, любов.

Доба Відродження (фр. Ренесанс) хронологічно охоплює ХІV-ХVІ ст. й отримала назву через прагнення своїх діячів відродити класичну античну думку. Мислителі цієї епохи творчо переробили античну спадщину і започаткували ряд оригінальних науково-теоретичних і культурних напрямів, серед яких чільне місце посідає гуманістична етика. Поняття гуманізму (лат. людяність) широко використовував у своїх творах Цицерон для означення цілісної і неподільної етико-естетичної характеристики людини. В епоху Відродження Леонардо Бруні визначав гуманітарні дослідження як пізнання тих речей, що стосуються життя й моралі і які прикрашають та вдосконалюють людину. Центром гуманістичного руху була Італія. У період Відродження було закладено фундамент гуманістичної моралі, яка виразно протиставлялася середньовічному теоцентризму. На засадах гуманістичної моралі була розроблена принципово нова світоглядна парадигма, в якій людина вперше посіла центральне місце у Всесвіті. На думку гуманістів справжня шляхетність за основу має вченість. Специфічним критерієм шляхетності стає ступінь оволодіння культурними цінностями. Слід зазначити, що гуманістична ідеологія від самого початку містила в собі суперечності, які згодом стали джерелом її саморуйнування. Фундаментальна суперечність доби Ренесансу полягала в тому, що самовозвеличення людини, яке знаходилося в основі ренесансної культури, а потім стало причиною її падіння.

В добу Ренесансу вперше за всю європейську історію з моменту утвердження християнства було відкинуте уявлення про Бога як особу, що посідає центральне місце у Всесвіті і людській історії. Людина залишилася одна в універсумі. Сенсом її життя стало не служіння Богові, а самоствердження. Самовозвеличення сприяло зведенню людини до рівня природної істоти. Людина почала духовно згасати в матеріальності. Погляд людини на природу поступово змінюється від ортодоксально християнського до окультного, а згодом – до механістичного. Позбавивши природу Творця, людина почала ставитись до неї як споживач. Зрештою відкрилися психологічні можливості для хижацького руйнування природи. Саме в секуляризованому (світському) гуманізмі потрібно вбачати духовне коріння сучасної екологічної кризи.

Гуманісти відкинули християнську ідею первородного гріха і відродили античне розуміння людини як доброї, прекрасної і розумної істоти. По суті етичні регулятори було замінено на естетичні принципи світобачення. Духовність підміняється мистецтвом, культурою.

Католицизм зазнав глибокої деформації з появою ренесансного гуманізму. Продаж різних посад, корупція, непристойна поведінка духовенства – все це спричинило катастрофічне падіння авторитету католицької церкви. При цьому самі папи і більшість кардиналів були гуманістами, пристрасними шанувальниками античності, покровителями наук і мистецтв.

Утопізм став ще одним продуктом розпаду культури Ренесансу. Утопія – це проект побудови на Землі царства щастя і свободи без Бога. Утопії завжди носили богоборчий характер. Результатом спроб втілення утопій в життя став тоталітаризм в усіх його різновидах і дегуманізація суспільних відносин.

Гуманізм абсолютизує свободу і самодостатність людини і стверджує антропоцентризм. На противагу антропоцентризму християнська антропологія грунтується на христоцентризмі і вченні про благодать.

Лоренцо Валла (1407-1457 рр.) в трактаті «Про насолоду» стверджував, що людина повинна насолоджуватися не тільки духовними, а й тілесними задоволеннями. На думку Валла насолода є головним законом життя, тому що Бог створив всі земні блага і дав людині здатність до насолоди (п’ять почуттів). Принцип насолоди Валла розповсюджував і на потойбічний світ. Він описує рай де люди мають досконалі тіла. Валла утверджував принцип індивідуалізму: егоїзму неможна позбавитись, він закладений у людську природу, породжений інстинктом самозбереження. Життя індивіда є вищим благом для нього, життя близьких, судьба Вітчизни – другорядні. Чеснотою є користь, вона грунтується на здоровому розрахунку. Принципу користі підкоряються всі суспільні відносини.

Піко делла Мірандола (1463-1494 рр.) проголошує, що людина – це мікрокосм, вінець творіння, центр Всесвіту (в праці «Промова про гідність людини»). Мірандола стверджує, що Бог створив людину незавершеною, що дає людині свободу самовдосконалювання, сворення свого образу. Важлива чеснота людини – здатність продовжити справу Творця. Людина може досягнути досконалості янголів, якщо здолає свої низьки пристрасті. Людина може отримати вище благо через Божу благодать. Людина може досягти природного щастя шляхом пізнання природи і себе самої, дійти до таємниць Всесвіту.

Нікколо Макіавеллі (1469-1527 рр.) заклав підвалини політичної науки Нового часу. Вперше розмежував принципи моралі й політики. Відійшов від релігійної догматики. Бог, за Макіавеллі, є Долею, Необхідністю. Досліджуючи відносини людей (політичні) доходить висновку, що вони є виразом низької природи людини. Людська природа має вираз у хаотичної зміні вдачі, падінні й возвеличенні держав.

Макіавеллі є автором оригінальної етичної доктрини, яка не вписувалась в гуманістичну парадигму. В питанні про походження моралі він відкидає ідею надприродного джерела етичних норм, мислитель відмовляється від абсолютних критеріїв моральності. На його думку, мораль виникає з появою суспільного інтересу, з елементарної потреби впорядкування суспільних відносин. Концентрований вираз мораль знаходить у понятті «справедливість».

Макіавеллі розглядає мораль і моральність з діалектичних позицій. Головні джерела активності людей – любов й страх. Людина є швидше злою, ніж доброю. Від добра все спускається до зла і від зла піднімається до добра. Умовою взаємоперетворення добра у зло і навпаки є досягнення ними межі свого розвитку у конкретній ситуації. Головною моральною чеснотою, навколо якої об’єднується решта, є честь. В діалектиці честі і пов’язаних з нею чеснот – слави, гідності, гордості, самолюбства, марнославства – відображення співпадіння і розходження інтересів окремої особи і суспільства.

Джордано Бруно (1548-1600 рр.) є видатною постаттю епохи. Особливостями моральної особистості, за Бруно, є автономність, самодостатність, відповідальність за себе і своє оточення, володіння творчою енергією, осмислення моральних проблем, сприймання загально людських цінностей.

Основні положення вчення: подолання теологічного розуміння Бога; розгляд Бога як єдності природи; моральні цінності, чесноти – це якості людини і її діяльності; людська діяльність є поза духовним початком, бо ставить собі ціль; діяльність людей грунтується на причинності соціального осередку; єдність людини і суспільства має вираз в діяльності людей на користь суспільства.

Початок ХVІ ст. у Європі – доба радикального перелому в європейській культурі, відбувається становлення нової парадигми її розвитку на століття вперед. На цей час припадає найвище піднесення реформаційних рухів.

Реформація (лат. перетворення, виправлення) – рух спрямований проти середньовічної католицької церкви, як опори феодального ладу. Реформація залишалась в рамках середньовічного світу думок людей і в цих межах пропонувала їм новий, спрощенний шлях до Бога. Перегляд основних догматів католицизму привів до виникнення нового напрямку християнства – протестантизму. Проте, суттєвим є те, що Ренесанс і Реформація мають загальну антифеодальну спрямованість. Не дивлячись на те, що течії відрізнялися способом критики середньовічної схоластики, вони створили умови формування основ філософії Нового часу.

Першими проявами реформаторської антифеодальної ідеології були вчення англійського реформатора Дж. Вікліфа (Уікліфа) і його послідовника Яна Гуса. Своє ідейне оформлення Реформація одержала в ученнях Мартіна Лютера, Жана Кальвіна і Томаса Мюнцера. Головними ідеями протестантизму є: критика всіх інстанцій церковного авторитету; розуміння свободи совісті як невід’ємного особистого права; визнання моральної самостійності державно-правових відносин; захист ідеї рівної гідності людей на підставі хрещення; обстоювання морального значення праці й професіоналізму; релігійно-моральне освячення підприємницької діяльності.

Фундаментальною категорією є віра, яка поєднує в собі теологічний і етичний зміст. Вона породжує безумовну скерованість віруючого на творіння добра. Важливим є також покликання. Реалізувати віру як безкорисливу спрямованість на добро означає просто зосередитись на здійсненні свого покликання. Так було сакралізовано мирську діяльність. Діячи Реформації проголосили монастирський аскетизм аморальним. Вони проповідували мирський аскетизм, головним змістом якого було високоякісне виконання професійних обов’язків. Професіоналізм отримав священний статус «несення хреста». Так були закладені підвалини нової трудової, господарської моралі і релігійного освячення підприємницької діяльності. Протестанти оперують поняттям «праця» не як економічним терміном, а як релігійно-етичної категорією. Найважливішим моральним принципом стала дієва християнська любов.

Мартін Лютер (1483-1546 рр.), німецький мислитель, громадський діяч, засновник німецького протестантизму (лютеранства). Термін «протестантизм» походить від протесту князів-євангелістів Німеччини, який вони висловили на сеймі у Шпайєрі в 1529 р. На цьому сеймі більшість ухвалила декрет про заборону лютеранства під загрозою застосування сили. На цю погрозу князі, прибічники Лютера, відповіли, що у питаннях сумління більшість не має сили. Цей протест було скеровано проти втручання мирської влади у справи віросповідання і проти свавілля духовенства. З цього часу тих, хто ставав на бік Реформації, почали називати протестантами.

Лютер виступив проти церкви як єдиного посередника між Богом і людиною. Він вважав, що духовна влада нічим не відрізняється від світської, тому вона повинна бути підпорядкована державі. Лютер прагнув замінити авторитет церкви авторитетом Біблії. На його думку, кожен християнин в силу свого священства має право самостійно тлумачити Писання і захищати віру. Справа визволення знаходиться в руках кожного. Людина сама стоїть перед Богом із проханням про покутування. Лютер заперечував виключне право папи на тлумачення священного писання. Можливість спасіння він бачив у безпосередній вірі в Писання, слово Боже, як воно є в Євангелії. Він зробив Біблію доступною для кожного. Спасіння людини не залежить від церковних обрядів, а досягається чистою вірою, яка є «Божим даром».

Лютер зазначав, що християнин має любити і те, що є грішним, лихим, немудрим, немічним – любити для того, щоб зрозуміти все це благим, мудрим, сильним, адже любов творить добро. 31 жовтня 1517 р Лютер прибив 95 тез до дверей замкової церкви у Віттенберзі (Саксонія). Головною ідеєю тез було заперечення продажу індульгенцій і купівлі за гроші прощення гріхів. Етичний сенс 95 тез полягав у прагненні реформатора домогтися, щоб енергія ненависті до зла була скерована всередину грішника, проти власної моральної нікемності. Вичавити із себе негідника перше, ніж виправляти і рятувати світ – такою була віхідна моральна програма, яку запропонував Лютер. Він також у формі теологічних міркувань обгрунтував свободу совісті як первинний всезагальний принцип моральної і правової свідомості.

Лютер стверджував ідею, що вище за індивідуальну совість віруючого стоїть лише Святе Письмо. У випадку, коли совість не суперечить Святому Письму, думка християнина не повинна переслідуватися та зазнавати утиску. Вона може бути помилковою, проте за інакодумство не можна переслідувати.

Лютер не поділяв народного розуміння Реформації як боротьби за соціальну справедливість і євангельську рівність. Його реформи носили класовий і історично обмеженний характер, вони виражали інтереси князів і міської правлячої верхівки. Мирську несправедливість, на думку Лютера, не можна викоренити, її треба лише визнати і терпіти, підкорюючись їй. Християни мусять підкорятися владі і не бунтувати проти неї.

Докладно основні ідеї Реформації викладено у 28 артикулах (статтях) Аугсбурського віросповідання, написаного Ф. Меланхтоном, сподвижником Лютера і представленого на розгляд сейму, зібраного протестанськими князями в 1530 р.

Незалежним від Лютера, шляхом до Реформації прийшов Ульріх Цвінглі (1484-1531 р.). Священик і з 1522 р. розпочав Цюріхську реформацію. В 1523 році Цвіглі оприлюднив 267 тез» з викладом своїх ідей. На відміну від Лютера Цвіглі вважав, що істина у християнстві повинна не тільки не суперечитим Святому Письму, але й знаходити своє безпосереднє підтвердження у ньому.

Жан Кальвін (1509-1564 р.), французький теолог, автор трактату «Настанови в християнській вірі». Його заслугою є те, що він систематизував ідеї Лютера і інших реформаторів. Основою кальвінізму є вчення про божественне призначення. Бог ще до створіння світу одних зумовлює до спасіння, інших - до осуду. Бог сам визначає, хто буде спасенним, а хто – ні. Жодні зусилля людини не можуть змінити це, але кожний повинен бути впевненим, що він – «Божий обранець». Згідно Кальвіна, віруюча людина, хоч і не знає своєї долі, своїми успіхами в особистому житті може довести, що вона «Божий обранець». Успіх у професійній діяльності – ознака, що підтверджує богообранність. Професія виступає як покликання, місце служіння Богу. Кільвінізм виправдовував буржуазне підприємництво епохи першопочаткового накопичення. Тому доброчесністю проголошувались поміркованість й ощадність, сповідувався режим світського аскетизму.

Томас Мюнцер (1490-1525 р.), церковний проповідник, один із вождів Селянської війни в Німеччині (1525 р.). Релігійно-філософські твори грунтуються на необхідності встановлення такої «Божої влади» на землі, яка принесла б соціальну рівність. Бог всюдисущий у своїх твореннях і відкривається у вірі. І лише у вірі може бути використана його роль спасителя. Релігійна віра, в його розумінні, викликана пробудженням розуму в людині, приводить її на шлях підкорення особистих інтересів інтересам спільності, що виражає владу Бога на землі.

Гуманістичні ідеї в Україні. Панування татаро-монголів, Великого князівства Литовського, Польщі негативно вплинуло на розвиток українського народу, який досяг високого рівня за кращіх часів Київської державності. З цього часу протягом віків український народ вів боротьбу за політичне самовизволення й власне існування як окремої етнічної та національної спільноти, що і зумовило також розвиток його духовної культури.

Починаючи з ХV ст. на українських землях широкого поширення набувають еретичні вчення та вільнодумство. Сліпому поклонінню Святому Письму протиставлялось критичне мислення, скептичне ставлення до церковних обрядів (хрещення, вінчання тощо), висловлювався сумнів відносно божественного походження церковних книг. В Україні ХV ст. в значній мірі став поширюватися інтерес до питань з логіки, медицини, астрономії тощо, чому сприяла діяльність гуртка київських книжників. Перекладалось багато літератури науково-енциклопедичного характеру. Перекладались праці Аль-Газалі, Аль-Разі, Арістотеля. Зростання інтересу до природи і людини сприяли появі групи видатних діячів гуманістичної культури України, серед яких виділялись Юрій Дрогобич, Павло Русин, Станіслав Оріхоський-Роксолан.

Юрій Котермах (Котермак) із Дрогобича (Юрій Дрогобич бл. 1450-1494 рр.) – вчений, доктор медицини і філософії. Підкреслював, що «для великих діянь необхідною є не лише сила, а й людський розум, знання». Людина здатна пізнати світ, і ця здатність зумовлюється не божественним одкровенням, а наявністю в природі непохитних законів. Він говорив про великі можливості науки і розуму, наголошував на необхідності вивчення природи та її законів з тим, щоб поставити їх на службу людині. Велику увагу він зосереджував на популярізації наукових знань, підкреслював велику роль філософії у житті людини, вважав, що вона робить людей богами.

Інший славетний український поет-гуманіст, педагог – Павло Процелер (Русин 1470-1517 рр.) походить з міста Кросно (нині воєводство Польщі). Ця теріторія в ті часи була заселена лемками. Він вчився і викладав у Краковському університеті, мав вчений ступінь магістра, який дав йому право очолювати кафедру римської літератури. Він читав лекції про Овідія, Вергілія, Лукіана та інших поетів. Крім того, він перекладав твори згаданих авторів та писав власні вірші. Предметом особливої гордості було його слов’янське походження, тому він взяв собі псевдонім – Русин. В центрі його творчості стоять питання реального земного життя, людської особистості. В цивілізованій державі, на його думку, людина повинна мати право на повноцінне життя, свободу совісті, слідувати велінням власного розуму. Шанувати людину треба не за її багатства і титули, а за розум та інши чесноти. Самою дорогою коштовністю є книга – скарбниця мудрості, образ правди святої. Правитель повинен бути мудрою людиною, мати світлий розум, дбати про повагу громадян, стверджувати всі права і чесноти. Історичний інтерес зумовлюється не Божим промислом, а постає діяльністю людей, які беруть безпосередню участь в історичних подіях.

Найбільш визначним представником тогочасної гуманістичної культури в Україні був Станіслав Оріховський-Роксолан (1513-1566 рр.), якого сучасники з повагою називали «руським Демосфеном». Був глибоко обізнаний з усіма здобутками античної, середньовічної та гуманістичної культури. Історичний процес пов’язував з розвитком науки і освіти, приділяв увагу їх популярізації з метою вдосконалення людини. Людина, вважав він, навіть талановита від природи, не зробить нічого видатного без відповідної освіти і знання. Велику увагу приділяв питанням мудрості, розуму і сили. Справжня мудрість, на його думку, це та мудрість, що тісно пов’язана з освітою і вихованням, адже великі особистості минулого здобули собі славу і безсмертя завдяки тому, що мали мудрих вчителів. Розум повинен бути органічно поєднаним з силою. Сила без розуму занепадає, а розум не буває без сили міцним. Ідеальний монарх – це філософ на троні, що вирізняється своєю мудрістю, мужністю і справедливістю. Сам король є «страж держави», залежить від громадян і вони служать йому не з примусу, а добровільно.

Не держава призначена для монарха, а монарх для держави, і він має дбати передусім про благо народу. Справедливою є держава, що забезпечую життя громадян згідно з їх природними правами. Це право на вланість, свобода слова, совісті, право жити відповідно власного розуму.

Етика Нового часу. Новоєвропейська етична думка формується в умовах якісних змін соціально-економічного і духовного життя європейського суспільства, в епоху нового буржуазного соціально-політичного ладу. Епоха релігійних війн, фрагментами якої стали і перші буржуазні революції в Нідерландах і Англії, привела до глибокої секулярізації (лат. світський, мирський) моральної свідомості. Процес секулярізації супроводжується моральною кризою. Традиційні цінності втрачають свій вплив. Занепадає довіра до таких чеснот, як альтруїзм, співчуття, милосердя, які досить часто стають знаряддям лицемірства. Моральна криза супроводжується народженням і зміцненням нової ціннісно-нормативної системи, головними властивостями якої є емпіризм і раціоналізм. Головні чесноти: працелюбство, професіоналізм, устремління до самовдосконалювання. Людина повинна «створити себе сама». Матеріальний статок (гроші) є мерилом моральності: багата людина має більше чеснот ніж бідна (їй легше бути добропорядною); багатство сприяє авторитету людини, в тому числі й моральному; чесність веде до успіху (комерційному також); моральна шкода компенсується грошима.

Відбулася радикальна переорієнтація цінностей - з потойбічної моралі на людську, з етики одкровення на емпіричну земну етику. Мораль була зведена на землю, пов’язана з умовами реального життя. Безумовні моральні вимоги: дотримуватись справедливості; чесно виконувати угоди («вексельна чесність»); поважати чужу свободу. Надконфесійна ідея прав людини, народжена в процесі боротьби за свободу совісті в часи Реформації, була втілена в етичних засадах правозахисного руху, оповивши зміст етичних поніть. Мораль стає індивідуалістичною: економічна незалежність людей визиває їх моральну автономію. Моральні норми, цінності, чесноти мають загальнолюдський характер і обов’язкові та однакові для всіх.

Етика зводилася до галузі природознавства, що повинна мати справу не з божественними веліннями й ідеальним світом, а із природним буттям людини, її потребами, прагненнями та інтересами. Теоретичною основою етики на довгий час стає поняття «людська природа», а сама етика стає натуралістичною. Вона виводить закони поведінки людини із природи, що часто призводило до ототожнення її з природничонауковим знанням. Прагнення надати етиці статус строгої наукової теорії шляхом використання методів математики, фізики було характерно для Декарта, Гоббса, Спінози і багатьох інших.

МішельМонтень (1533-1592 рр.) в своїх працях систематизував досвід різних епох («Досвіди»). Людина є часткою дійсності, що змінюється і як інші живі істоти, підкорюється природним закономірностям. Свобода людини в єдності з природними законами. Душа й тіло людини єдині, тому не можна піклуватися тільки про душу, необхідно цінувати земне життя і відійти від аскетизму. Необхідно прийняти життя (радощі й страждання). Поведінка людини не повинна грунтуватися лише на релігійних поглядах, звичаях (вони досить різнорідні, тому і відносні). Істинні чесноти спрямовані природою й супроводжуються щастям, насолодою. Монтень не зводив моральність лише до сукупності однозначних норм. Він відкидав релігійні догми. Людина повинна керуватися особистим досвідом, постійно до нього мати сумнів, критично перероблювати його та на його основі будувати моральне судження.

Виступав проти фальшивих чеснот, які частіше прикривали егоїстичні прагнення людей, а також підкорення інтересів людини інтересам групи чи держави. Він наголошував на приоритеті інтересів індивіда, самоцінність життя людини. Моральна людина – це людина, яка міркує та має сумніви, скептично ставиться до догм, удосконалює себе.

Френсіс Бекон (1561-1626 рр.) – був засновником методології емпіричної науки. Свої етичні погляди виклав у творі «Досвіди, або Напучування моральні і політичні». В цій праці він критикує етичні вчення кіренаїків, епікурейців, стоїків і скептиків за проповідь в них пасивності, заспокоєності і споглядальності. На його думку, благо повинно бути активним і скерованим на вдосконалення людини, є два визначальні моральні потяги: до індивідуального блага; до суспільного блага. Перший приводить до формування цілісної особистості, другий – робить людину частиною суспільства. Другий потяг відіграє більш важливу роль, ніж перший. Моральною чеснотою, яка виявляється у потягу до суспільного блага, є обов’язок (моральний обов’язок якісної високопрофесійної діяльності). Виявом високоморальної налаштованості людини є діяльний альтруїзм.

Рене Декарт (1596-1650) – фундатор філософського раціоналізму Нового часу. Базуючись на раціоналізмі, Декарт головний принцип моралі, моральне благо вбачав у розумній поведінці на підставі знання істини. Всі пороки походять від невігластва, а зло є відсутністю істини або її нестачею. Істина і зло несумісні. Знання істини забезпечує свободу духа і сгамовує пристрасті, примхи і свавілля.

Томас Гоббс (1588-1679 рр.) розвинув положення про «природжений егоїзм», підкреслюючи незмінність «природи людини» і користі як визначального морального принципа. Взаємне обмеження егоїзму людей на основі природного закону самозбереження і створена на договірних засадах держава, кладуть кінець «війні всіх проти всіх» і доморальному стану людини. Суспільний договір і держава дозволяють надати поняттям добра і зла загальнозначущий характер: держава, установлюючи єдині для усіх закони, вводить інтереси і прагнення людей у певні межі, що щонайкраще відповідає їх спільному інтересу у підтримці світу і самозбереження. В основі устрою держави і її законів повинен бути вищий, природний моральний закон, заради чого люди і об’єдналися в державу - це громадянський добробут, благополуччя народу. Сутність етики і полягає в розкритті цих природних законів людського гуртожитку і налагодження громадянського життя людей.

Бенедикт Спіноза (1632-1677 рр.). Основна праця має назву «Етика». Етична доктрина базується на раціоналістичних і натуралістичних засадах, певною мірою спираючись на ідеї стоїцизму. Етика, як особлива дисципліна досліджує властивості, які притаманні людині. Людина – егоїстичний індивід, який керується законами самозбереження й прагне до власної вигоди. Свобода є пізнаною необхідністю, а тому різним людям вона властива різною мірою. Моральний ідеал Спінози має такі ступені: право людини на самоствердження і всебічний розвиток; активна діяльність як зміст щастя, що знаходить свій вищий вираз у пізнанні. Пізнання, за Спинозою, це не лише шлях до свободи, але її мета і виправдання, її вищий зміст і сутність.

Джон Локк (1632-1704 рр.) видатний філософ і педагог. Етика Локка є переважно утилітаристською (корисною). Головна заслуга – розробка проблеми прав людини. В «Трактаті про державне правління» Локк визначив три основні вроджені права людини: право на життя; право на свободу; право на власність. Ця формула прав людини увійшла до багатьох ранньобуржуазних конституцій і стала відправним пунктом для подальшої позитивної розробки проблематики прав людини і громадянина.

Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646-1716 рр.) продовжив раціоналістичну тенденцію у розробці етичних проблем. Його погляди грунтувалися на твердженні, що наш світ є найбільш гармонійний, а тому найкращий із можливих світів. З точки зору вічного універсуму, зла немає взагалі. У тимчасовому земному бутті зло служить для розуміння і вірної оцінки добра. Побібно до тіні від світла зло – лише «тінь» добра. Наявність зла є стимулом для вдосконалення людини на шляхах поглиблення пізнання.

Новим етапом у розвитку української духовної культури була діяльність Острозького культурно-освітнього центру, що був заснований у 1576 р. К. Острозьким. Василь Костянтинович Острозький (1526-1608 рр.) вживав ім’я Костянтин, мабуть, на знак пошани до свого батька, славетного полководця Костянтина Івановича Острозького – великого гетьмана литовського, переможця московських військ під Оршею (1514 р.), мецената Києво-Печерської лаври. Панагеристи прямо писали, що ім’я Костянтин мало також засвідчити намір українського князя бути опікуном, оборонцем і охоронцем інтересів християнської церкви, яку колись утверджував імператор Константан Великий, і працювати для поширення християнського вчення через писемність та освіту – подібно до Константина-Кирила Філософа.

Князь Костянтин-Василь Острозький був найвпливовішим тогочасним українським магнатом, загальновизнаним «начальником у православ’ї», меценатом, культурним діячем. Польський король Стефан Баторій прилюдно назвав його «верховним охоронцем і захисником православної церкви в Західній Русі». Острозький був прихильником культурно-релігійної автономії українського і білоруського народів, протегував різноманітні православні інституції, медичні заклади та освітні заклади. Він заснував у місті Острозі, що належало йому, гурток письменників, школи в Турові (1572 р.), Володимирі-Волинському (1577 р.), школу і друкарню в Острозі (1576 р.).

Автором багатьох полемічних творів антикатолицького спрямування, письменником-полемістом був Іван Вишенський, людина великого літературного й полемічного хисту, родом із досить значного на той час галицького міста Судова Вишня, з 1596 р. – чернець одного з монастирів на Афоні (Греція) – великого релігійного центру православної церкви. Відомо близько 20 творів І. Вишенського, найвизначніші з яких – «Обличеніє діявола-миродержца», «Послоние к утекшим от православія єпископам», «Порода о очищенію церкви» та ін.

В своїх творах він критикував Берестейську унію та католицизм, весь тогочасний церковний і світський лад. Стрижнем його творчості є захист традиціоналістської православної доктрини. Він відстоював реформаційну за своїм характером ідею загального священства, проголошував мирське суспільство з його соціальною несправедливістю неправдивим, пропагував природну рівність людей, вважав ідеальним суспільний устрій, побудований на принципах первісного християнства. В центрі його поглядів постає людина з усіма її стражданнями, надіями і сподіваннями. Щасливою людина може стати лише тоді, коли буде осягати божественні істини і втілювати їх у своє життя.

Бог є вічне начало усього, невичерпний розум, вища воля, існує у собі, є непізнаваною істиною. Божествений світ як світ істини, добра і справедливості протистоїть світові земному, де панує зло, насильство, зрада, свавілля. Ідея «несумірності Бога» і світу, нестабільності було для Вишенського основою обгрунтування протесту проти католицизму.

Буття для людини – це боротьба тіла і духа. Людина повинна прагнути до духовного злиття з Богом, відмовитись від усього мирського. Все це залежить від волі людини, бо вона вибирає, що може утвердитися в ній – тілесне, зле або духовне. Людина дійсно живе, якщо вона живе за покликанням духу, тобто дбає про добро, її чекає вічне блаженство. Духовний ідеал має освічувати все земне життя людини, а земне життя повинне спрямовуватися на осягнення цього ідеалу. Утвердження духовного ідеалу внаслідок перемоги духу над тілом і є щастя в земному житті. Щастя не дарується, а свідомо здобувається праведністю життя згідно з вимогами божественних знань. Вдосконалення людини можливе тільки через подолання зла, що досягається за умов її самопізнання в духовному плані.