Культурологія, її предмет та специфіка

 

Культурологія є молодою науковою дисципліною. Умовно можна прийняти за дату її народження 1931 рік, коли американський професор Леслі Елвін Уайт (1900 – 1975 рр.) вперше прочитав курс культурології в Мічиганськом університеті. Проте культура стала предметом дослідження задовго до цього. Культура належить до найдавніших явищ в історії людства. Вона виникла разом з людиною і розвивається поряд з нею.

Дослівно «культурологія» – це наука, про розвиток культури, її норми, традиції, соціальні інститути, технологічні процеси, системи оцінок тощо.

Виникнення культурології в середині ХХ ст. було зумовлене наступними факторами: а) потребою у систематизованому викладенні інформації стосовно різноманітних культурних явищ та процесів, що була накопичена в різних галузях суспільствознавчого знання; б) необхідністю розробки методології, яка забезпечує адекватне дослідження феномену культури окремими науками, а також обґрунтовує єдиний підхід до предмету дослідження; в) важливістю визнання доцільності культурного плюралізму (тобто існування в світі різноманітних культур, які неможливо розглядати в ієрархічній послідовності), що щільно пов’язано з ростом національної самосвідомості; г) необхідністю цілісного аналізу культури для прийняття раціональних рішень у сфері культурної політики; д) усвідомленням гостроти проблеми дегуманізації, пов’язаної з ростом технократизму і вузькою професіоналізацією знань в освітній галузі, та необхідності підтримки балансу між технічним і гуманітарним знанням.

Культурологія формувалась як новий спосіб осмислення культури, який увібрав у себе досягнення різних галузей науки, трансформувавши їх структурно, надавши їм певну логічну та концептуальну спрямованість.

Вчення про культуру використовує результати багатьох гуманітарних наук як свої джерела (філософія, соціологія, історія, етнологія, антропологія, археологія тощо). Основними завданнями і ступенями цього дослідження є: 1) опис фактів культури (прикладне культурознавство); 2) виявлення закономірностей розвитку культури (історія культури); 3) теоретичне пояснення культурних процесів (культурологія, теорія культури); 4) побудова універсальних моделей і науковий прогноз перспектив культури (філософія культури, футурологія); 5) вироблення рекомендацій для практичної діяльності; 6) виховання шанобливого і дбайливого відношення до національної і світової культури.

Міждисциплінарний характер культурології визначає предмет, структуру і завдання навчальної дисципліни.

Об’єкт культурології – весь світ штучних порядків (речей, будівль, історичних подій, технологій діяльності, форм соціального життя, знань, понять, символів, комунікаційних мов тощо).

Предмет культурології – це процеси генези, морфології культури, її структура, сутність і зміст, типологія, динаміка й мова.

Узагальнюючи викладені вище міркування, можна дати таке визначення:

Культурологія – наука про зародження та розвиток культури (в її сучасному розумінні), її структуру, механізми розвитку, методи досліджень.

В широкому розумінні культурологія сьогодні трактується, як комплекс наук, який охоплює всю сукупність знань про культуру і вбирає в себе: філософію культури; теорію культури; історию культури; культурну антропологію; соціологію культури; прикладну культурологію; історію культурологічних вчень.

У вузькому смислі під культурологією розуміють загальну теорію культури, на основі якої розвиваються культурологічні дисципліни, які вивчають окремі форми культури (мистецтво, наука, етика, право тощо).

Культура – вельми складний і багатограний об’єкт вивчення. Поняття «культура» включає всі можливі прояви системи цінностей людського суспільства. В широкому розумінні культура – це все, що було створене людиною в процесі історії. Різні сторони культури і її феномени не піддаються чіткому відособленню друг від друга. Тому межі між окремими науками про культуру у складі культурологічного знання не є жорсткими, чітко окресленими. Знання про культуру довгий час формувалося в лоні філософії. Культурологія відокремилася як і інші науки, але не втратила свого зв’язку з нею. У будь-якій науці є філософськи проблеми. Вони торкаються її світоглядних основ і методологічних принципів наукового пізнання. Це відноситься також і до співвідношення культурології з філософією культури. Філософія культури – сфера філософських проблем культурології. До останніх відносять питання з сутності культури, перспективах, цілях її розвитку, її ролі в суспільному житті та історичному прогресі людства та ін. До філософії культури звертаються для обгрунтування передумов, на яких повинно будуватися наукове дослідження культури, для оцінки позитивних і негативних моментів в розвитку культури, для формування ідеалів, на які повинен орієнтуватися культурний розвиток суспільства і особистості, для визначення шляхів і способів просування до цих ідеалів. В сучасній культурології філософські міркування грають значно більшу роль ніж в природничих науках.

Історія культури вивчає хід культурно-історичного процесу в різних державах і регіонах світу. Вона описує культурні досягнення народів, з’ясовує своєрідність їх культур, збирає, аналізує і узагальнює великий фактичний матеріал, на який спирається дослідник, розробляючи теорію культури. Історія культури щільно пов’язана із загальною історією і складає в сутності одну із важливих гілок історичної думки.

Культурна антропологія разглядає життя людини в певній культурній сфері і досліджує її вплив на формування і розвиток особистості. В центрі уваги знаходиться залежність психіки і духовного світу людей від особливості культури, в якій вони живуть. Досліджується роль різних культурних факторів – сім’ї, системи виховання і освіти, існуючих в культурі знань, норм і цінностей, умов побуту і праці на кожному етапі життєвого шляху людини. Дані культурної антропології, які досліджують співвідношення загального і часткового, унікального й універсального в обумовленому культурою образі життя людини, мають велике значення для культурологічної теорії.

В соціології культури на перший план виходять питання, які пов’язані з аналізом взаємозв’язку культури і соціального, економічного, політичного життя суспільства. Культура трактується як система засобів, за допомогою яких організується й регулюється спільне життя і діяльність людей, соціальних установ й інститутів, як один з важливих факторів організації й інтеграції існуючих в суспільстві соціальних груп і суспільства в цілому. Якщо культурологія вивчає культуру «зсередини», зосереджуючися на її внутрішній структурі, співвідношенні її частин і форм, специфіке її змісту і закономірностях еволюції, то соціологія культури розглядає культуру «ззовні», фіксуя її зовнішні прояви в суспільному бутті й намагаючись з’ясувати закономірності її функціонування в суспільстві.

Прикладну культурологію вирізняє практична спрямованість: вона займається питаннями роботи закладів культури (бібліотек, клубів, музеїв та ін.) і організацій різних культурних заходів (свят, видовищ, фестивалів та ін.), проблемами менеджменту в сфері культури і культурної політики держави. В прикладної культурології на основі загальних теоретичних уявлень про культуру проводяться конкретні дослідження, які пов’язані з діагностикою культурних інтересів і запитів публики, з культурологічною експертизою реклами, змісту ЗМІ, систем освіти, соціальних проектів, реформ.

Історія культурологічних вчень важлива як джерело інформації з процесу розвитку знань про культуру. Знати хід їх історичної еволюції необхідно для того, щоб оцінити сучасний стан культурологічної науки і тенденції її подальшого розвитку. Історія культурологічних вчень невід’ємна від історії культури й загальної історії.

В наш час вивчення культури в її різних аспектах веде до подальшого росту диференціації культурологічного знання. Сучасні культурологічні дослідження здебільшого реалізуються згідно наступних моделей:

а) Класична модель. Для неї є характерним жорстке розділення суб’єкту і об’єкту пізнання, а також використання суто раціональної наукової методології;

б) Некласична модель. Ця модель зорієнтована на вивчення повсякденної культурної практики людини згідно з принципами герменевтики (наука про тлумачення текстів) та номіналізму (філософське вчення про загальні поняття, які пов’язані з конкретними чуттєвими речами, проте не мають реального існування);

в) Постмодерністська модель. Ця модель користується феноменологічним підходом, який відкидає можливість існування «абсолютного» суб’єкту пізнання і культурної творчості, який переосмислює в межах своєї культури значення інших культур.

Людина може пізнавати навколишній світ лише в межах свого культурного середовища, яке визначає основні параметри її досвіду, сприйняття та мислення. Культура має соціально-біологічну природу, оскільки, з одного боку, її формування відбувається в певних природних умовах, а з іншого боку, культура містить механізми, котрі забезпечують стабільне існування соціуму та органічне включення людини в суспільство. Людина та культура є взаємопов’язаними системами. Людина творить культуру, та, одночасно, є повністю в неї зануреною. Культурне визначає особистісне, і навпаки.

Таким чином, специфіка культурологічного знання полягає в тому, що культурологія вивчає культуру як «другу реальність», яка, на відміну від природи, утворилась завдяки людській діяльності, і в історичних результатах якої відображається побут, світогляд та діяльність культурно-історичних суб’єктів.

 

Категорії культурології

 

Категорії культурології – це найбільш загальні поняття, що слугують для відтворення досвіду, знаходження предметних відношень та розчленування і синтезу культурної дійсності. До основних категорій культурології відносяться:

Міф – в науковій літературі вживається в декількох значеннях: міф як символічне уявлення людей про світ; міф як результат наївної віри, колективного художньо-образного мисленням на чуттєво-емоційному рівні; міф як оповідання про богів та «культурних героїв». Якщо узагальнити всі ці значення, то можна сказати, що міф – це специфічне символічне оповідання, яке є результатом колективного мислення та частіше за все являє собою опис діянь богів, або інших надлюдських істот, які опинились у незвичайних та надприродних обставинах.

Ритуал – сукупність приписів і правил, які визначають порядок дій в соціальному житті або при виконанні культових обрядів. Ритуал тісно пов’язаний з міфом, тому що міф є обґрунтуванням ритуалу, а ритуал – його практичною актуалізацією. Міф для архаїчної людини був єдиною можливою реальністю. Саме в міфі містилось первинне обґрунтування соціальних відносин, норм поведінки, суспільних цінностей. У ритуалі міф знаходив свій найбільш повний прояв.

Знак – матеріальний об’єкт, який сприймається через почуття і використовується для позначення уявлення про інший об’єкт, що є значенням даного знаку. В певній мірі знак заміняє той об’єкт, який він позначає. Сукупність знаків, що підпорядкована певним правилам, називається знаковою системою, прикладом якої є природний знак, система знаків дорожнього руху та ін. Знаки та знакові системі відіграють важливу роль у будь-якій культурі, оскільки здатні кодувати, зберігати та транслювати інформацію, в результаті чого можлива передача культурного досвіду і знань. Впровадження знаків у соціокультурну практику людини пов’язано із розвитком здатності людського розуму до абстрагування, оперування поняттями про предмети замість самих предметів.

Символ – образ, що втілює ідею, якій певна група людей надає особливий смисл. Символ являє собою ту інформацію, яку фіксують почуття в людській свідомості. Оскільки символ характеризується умовністю, то він в значній мірі є таємним і скритним для невтаємничених. Символ здатний передавати духовний зміст культури через певні матеріальні предмети, а також образи або дії. На відміну від знака символ є більш багатозначним. Він пов’язаний із діалогічною формою пізнання, оскільки його істинний зміст розкривається лише в процесі комунікації. В тому випадку, коли символ не задіяний в культурному та соціальному діалозі, він втрачає своє автентичне (первинне) значення та вироджується в пусту форму.

Архетип – прообраз, первісна структурна форма або зразок. Архетип передбачає наскрізну символічну структуру, яка пронизує площину культури, що при змінах конкретно-історичного наповнення зберігає специфічну тематизацію. Наприклад, уявлення про благо та прекрасне притаманні кожній культурі на кожному етапі її розвитку, але в кожному окремому випадку ці уявлення мають свою специфіку.

Цивілізація – ступінь розвитку культури, що є протилежною по відношенню до варварства. Іноді поняття цивілізації вживається як синонімічне до поняття культури та розуміється як відносно самодостатнє соціально-історичне утворення. До початку XIX ст. цивілізація трактувалась як процес культурного розвитку, у той час коли з першої половини XIX ст. дане поняття стало позначати певний стан суспільства. Філософи О.Шпенглер та М.Данилевський тлумачили цивілізацію як завершальну стадію розвитку культури, період культурного занепаду.

Цінності – переконання про те, що є добро, істина, краса, справедливість тощо, які поділяє більшість членів суспільства. Цінності найбільш тісно пов’язані не з реальним станом речей, а з бажаним та належним. Більшість цінностей релятивні (відносні) та трансформуються в ході культурного і суспільного розвитку. Наявність спільних цінностей відіграє важливу роль в підтримці культурної єдності.

Норми – приписи, зразки дій та поведінки, міра судження про речі та міра оцінки. В нормах формулюються критерії соціальної поведінки та мислення. В межах культурної практики часто норми виникають із цінностей. Спільність норм забезпечує існування комунікативних зв’язків всередині культури.

Звичаї – традиційні форми культової та соціальної поведінки, які закріплені колективною звичкою. Звичаї підтримують стабільність суспільства та культури. Для сучасного суспільства у зв’язку з постійним прискоренням розвитку є характерним зниження ролі звичаїв, які просто не встигають закріплюватись в соціокультурній реальності, що постійно трансформується. Це має серйозні негативні наслідки (дестабілізація соціальних процесів, духовна дезорієнтація тощо).

Закони – у вузькому розумінні – нормативні акти, прийняті вищим органом державної влади. У широкому розумінні це категорії, які дозволяють фіксувати повторюваність, стабільність та регулярність різноманітних аспектів природного та культурного буття.

Розвиток – закономірна зміна матерії та свідомості, а також їх універсальна властивість. Розвиток буває інтенсивним (супроводжується виникненням якісно нових форм), а також екстенсивним (передбачає прояв і збільшення вже наявного).

Прогрес – поступовий рух, спрямований на розвиток людської культури до кращого і більш досконалого стану. Виникнення уявлень про прогрес стало можливим лише завдяки концепції лінійного часу, характерного, зокрема, для християнського світогляду. Для традиційних культур, навпаки, є характерною циклічна модель часу. Саме минуле в традиційних культурах являло собою абсолютний авторитет та зразок для наслідування (наприклад, концепція «золотого сторіччя» у давньогрецькій культурі), майбутнє ж сприймалось як поступове погіршення та деградація.

Регрес – рух назад, у безкінечне. Регрес часто передбачає рух від наслідку до причини, від зумовленого до умови. Стосовно соціального та культурного розвитку регрес означає рух протилежний прогресу, тобто втрату соціокультурних досягнень, повернення до більш раннього і більш примітивного стану, деградацію.

Картина світу - як вища форма узагальнення, систематизації та інтеграції пізнавального досвіду людства. У спільнотах, що існують у схожих природнокліматичних умовах або мають спільну історичну долю, формуються порівняно тотожні культури за способом життя, технологією господарчої діяльності, системою цінностей. Цей культурний інваріант відображає характерні для певної спільноти уявлення про світ, схеми його розуміння і пояснення, що дає можливість виокремлювати наукові, позанаукові (релігійну, художню) й універсальну картини світу.

Універсальна картина світу розкриває усі сторони багатогранних відносин людини і світу, оскільки її предметом є культура як цілісна, динамічна і якісно визначена система. Універсальна картина світу є вищою формою інтегральності культурного досвіду людства, синтезом узагальнених уявлень про природу і суспільство в їх значенні для людини, результатом духовної активності людства і пізнавальною основою світогляду особистості. Поняття універсальної картини світу певною мірою є тотожним поняттям «культурна система» і «культурна конфігурація».

Ментальність народжується з природних даних і соціально зумовлених компонентів і розкриває картину світу, яка закріплює єдність культурної традиції певної спільноти. Ментальність є одною з форм адаптивної поведінки, формується в глибинах підсвідомості, доводиться до ступеня автоматизму і реалізується людиною майже механічно і не рефлективно. Ті чи інші типи ментальності можуть бути властиві певній культурній добі або соціальній групі як специфічний тип емоційної реакції на навколишній світ. Картина світу, закарбована у ментальності як стійке утворення, що змінюється дуже повільно.

Маргіналізація – процес розвитку «пограничних» культурних явищ, які знаходяться на «краю» культурної системи. В науці розповсюджена думка, яка була вперше виголошена М.Вебером, про те, що поштовхом до різноманітних культурних трансформацій слугує саме процес маргіналізації.

Артефакт – предмет або явище, яке виникло в результаті цілеспрямованої діяльності людини.

Культурні об’єкти – культурні феномени, артефакти в їх субстанціональному та символічному вираженні.

Світова культура – це сукупність кращих досягнень всіх національних культур різних народів.

Національна культура – є продуктом праці одного народу. Вона відбиває світогляд, його національну свідомість, своєрідність мислення, розуміння основних проблем загальнолюдського і власного буття як етнографічно конкретної частини людства.

Суперкультура або домінуюча культура – це культура, якою керується більшість членів певного суспільства. Кожне окреме суспільство створює протягом свого розвитку власну національну культуру, основними її ознаками є спільна мова, домінуюча релігія, традиції, звичаї, що передаються з покоління в покоління, народна культура тощо.

Контркультура – культура, яка знаходиться в опозиції до традиційної (домінуючої), тобто та субкультура, що містить соціокультурні цінності і настанови, які суперечать фундаментальним принципам суперкультури.

Субкультура – це цілісна культура відповідної соціальної групи всередині «великої національної культури», що складається із стійких норм, ритуалів, особливостей зовнішнього вигляду, мови, художньої творчості, які значно відрізняються від домінуючих у суспільстві.

Актуальна культура – найпоширеніша та найпопулярніша в даний час. Актуальність культури – це безпосередній і живий процес, який пояснює наявність моди не лише в одязі але й щодо культури (поведінка, професія).

Культурне успадкування – процес передачі культурних цінностей та інформації в часі.

Культуртрегерство – розповсюдження культури, за яким стоять корисливі та загарбницькі інтереси.

Культурна асиміляція – злиття однієї культури з іншою, яке супроводжується втратою власної культурної або національної специфіки.

Локальні культури – культури, які властиві даній місцевості або регіону.

Регіональні культури – це культурні спільноти, які утворюються у відповідному географічному ареалі і протягом тривалого історичного часу зберігають свою специфіку.

Елітарна культура – створюється і використовується привілейованою частиною суспільства – елітою (фр. краще, відбірне, вибране) або на її замовлення професійними творцями. Визначення еліти у різних авторів неоднозначне. Але найпоширенішим є розуміння еліти як особливої верстви суспільства, обдарованої специфічними духовними здібностями. Елітарна культура спирається на високі класичні зразки і випереджає рівень, доступний сприйнятт. Людини із середньою освітою. Елітарна культура вимагає наявності спеціальної освіти, високих моральних здібностей, витонченості естетичного смаку. Вона характеризується оригінальністю, новизною, відходом від традиційного, тяжінням до експерименту, складністю, неординарністю, епатажем. Усі ці риси, в певний період, роблять елітарну культуру зрозумілою переважно обраним. Але проблема її доступності – це проблема часу.

Народна культура – включає в себе два види – популярну і фольклорну (колядні свята, український вертеп тощо) культури.

Міська культура – культура міста, індустріальна культура, урбанізована культура.

Сільська культура – сільський тип культури, культура села, культура селян.

Глобальна культура – універсальна, всесвітня культура, яка розповсюджується поза національними та регіональними межами. Поняття глобальної культури в сучасному світі тісно пов’язано з розвитком інформаційних технологій, які перетворюють світ у так зване «глобальне село». Завдяки широким можливостям швидкої передачі інформації (як це відбувається, наприклад, в мережі Інтернет), культурні розбіжності та специфічні культурні цінності поступово стираються, поступаючись місцем універсальним цінностям та нормам. Водночас, абсолютне домінування глобальної культури в майбутньому з точністю спрогнозувати неможна, оскільки історія знає цілий ряд спроб формування глобальної культури (Римська імперія, СРСР тощо), жодна з яких не витримала перевірку часом.

Масовакультура – поняття, що відображає стан культури середини ХХ – початку ХХІ ст. і пов’язане з розвитком засобів масової комунікації, розширенням сфери масового виробництва та споживання, стандартизацією потреб. Уявлення про масову культуру стали розвиватись в Європі приблизно з середини XIX ст. Для масової культури є характерною масова потреба в подібних матеріальних та духовних благах та відповідне масове споживання. Саме тому по відношенню до сучасного суспільства часто вживається термін «культура споживання». Масова культура створюється для народу, але не народом. Її створюють професіонали, які виступають не стільки як художники, скільки як ремісники. Їх «витвори» часто називають «кітчем», під яким мають на увазі яскраву, але позбавлену смаку масову продукцію. Масова культура розважає, надає насолоду та задоволення, викликає гострі почуття й інтерес екстравагантного. Вона розрахована на людей будь-якого віку, професій, місця проживання, освіти, є зрозумілою і доступною. Даний термін несе певний негативний відтінок, адже сучасний процес споживання відрізняється високим степенем механізованості, що призводить до дегуманізації, духовної дезорієнтації і девальвації багатьох культурних цінностей, тобто до внутрішнього спустошення культури.

Система категорій культури є не лише засобом збереження знання, але і засобом аналізу реальності. Чисельність категорій культурології постійно зростає, що пов’язано з активним розвитком культурології як науки. Формування культурологічних категорій відбувається, як спонтанно (інтуїтивно), в ході досліджень, а також в процесі запозичень з філософії, соціології, психології, лінгвістики та інших областей знання, які модернізуються відповідно до пізнавальних культурологічних завдань.