Другий стовп – це Спільна Зовнішня Політика та Політика Безпеки (СЗППБ)

Їі завданням є зміцнення єдності та незалежності Європи, що повинно сприяти збереженню миру, безпеки, прогресу на цілому континенті та в світі. Цілі СЗППБ:

охорона спільних цінностей, життєвих інтересів, незалежності та цілісності ЄС, згідно з принципами Хартії Об'єднаних Народів,

зміцнення безпеки ЄС та його членів,

збереження миру та зміцнення міжнародної безпеки,

підтримка міжнародної співпраці,

розвиток та зміцнення демократії, а також легітимних урядів та поваги до прав людини і основних свобод.

Третій стовп – співпраця у сфері юстиції та внутрішніх справ.

Визначаючи обов'язки країн-членів у межах третього стовпа, творці Договору про ЄС не включили до діяльності ЄС питання, пов'язані з утриманням громадського спокою та охорону внутрішньої безпеки. У рамках третього стовпа, ЄС зобов'язується:

забезпечити громадянам ЄС високий рівень охорони з питань свобод, безпеки та юстиції,

запобігати расизму і ксенофобії, а також боротися з цими явищами,

запобігати організованій злочинності та боротися з ними,

боротися з тероризмом, торгівлею людьми, торгівлею наркотиками, торгівлею зброєю, корупцією та зловживаннями.

Маастрихтська угода створила нову структуру з трьома “опорами”, які мають як політичний, так і економічний характер. Це – Європейський Союз (ЄС).

Отже, діяльність ЄС базується на 4 угодах:

Угода про створення Європейського співтовариства вугілля та сталі (ЄСВС). Підписана 18 квітня 1952р. в Парижі, набрала чинності 23 липня 1952 року, втратила чинність 23 липня 2002року;

Угода про створення Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС) – підписана 25 брезеня 1957 р., набрала чинності з 1 січня 1958р.;

Угода про створення Європейської агенції з атомної енергетики (Євроатом), підписана в Римі разом з ЄЕС. На ці дві угоди часто посилаютья як і на „Римські угоди”. Коли вживається термін „Римська угода”, мається на увазі лише ЄЕС;

Угода про Європейський Союз (ЄС), підписана в Маастріхті 7 лютого 1992р., набрала чинності 1 листопада 1993р.

2 жовтня 1997 р.підписано Амстердамський Договір, набув чинності 1 травня 1999р., вніс зміни в угоду про Європейське Співтовариство та Європейський Союз, замінивши літери у назвах статей Угоди про Європейський Союз числами. Договір не мав суттєвого впливу на функціонування ЄС.

26 лютого 2000 р. – Ніццький Договір, набрав чинності 1 лютого 2003р., спрямовувався на вирішення інституційних проблем ЄС, пов'язаних із розширенням (зміна кількості голосів, якими володіють держави в Раді ЄС тощо).

 

Питання 145. Особливості міжнародно-правового регулювання економічних відносин у рамках СНД

Однією з нових структур, що виникли на пострадянському просторі, стала СНД. Її установчими документами є Угода про створення СНД від 8 грудня 1991 p., Протокол до Угоди та Алма-Атинська декларація від 21 грудня 1991 р. Статут СНД був прийнятий на засіданні Ради голів держав 22 січня 1993 р.

Метою СНД є: здійснення співпраці в політичній, економічній, екологічній, гуманітарній, культурній та інших галузях; утворення загального економічного простору; забезпечення прав та основних свобод людини відповідно до загальновизнаних принципів міжнародного права та документів ОБСЄ; співробітництво між державами-членами в забезпеченні міжнародного миру та безпеки та здійсненні роззброєння; взаємна правова допомога та співробітництво в інших галузях правових відносин; мирне вирішення спорів та конфліктів між державами СНД (ст. 2 Статуту). Співдружність має діяти на підставі загальновизнаних принципів міжнародного права. При цьому СНД не укладає міжнародних угод від свого імені.

Структура СНД репрезентована достатньо Складною системою органів. На сьогодні для досягнення мети та завдань Співдружності засновано близько 70 міждержавних, міжурядових і міжвідомчих органів.

Рада голів держав є відповідно до ст. 21 Статуту вищим органом Співдружності. Вона обговорює та вирішує принципові питання діяльності держав-членів у галузі їхніх спільних інтересів і збирається на засідання двічі на рік (можливі позачергові засідання). Рада голів урядів координує співробітництво виконавчої влади держав-членів і збирається на засідання чотири рази на рік. Рішення обох органів приймаються за умови загальної згоди — консенсусу. Будь-яка держава може проголосити про свою незацікавленість у тому чи іншому питанні, що не буде розглядатися як перепона для прийняття рішення. Рада міністрів закордонних справ здійснює координацію зовнішньополітичної діяльності держав-членів, взаємодію дипломатичних служб, співробітництво з ООН, ОБСЄ та іншими міжнародними організаціями, розробляє пропозиції для Ради голів держав та Ради голів урядів і забезпечує реалізацію їхніх рішень. Рішення приймаються за загальної згоди. Рада міністрів оборони (РМО) відає питаннями військової політики, військової розбудови та безпеки, координує діяльність міністерств (комітетів) оборони держав-членів, надає пропозиції Раді Голів держав та Раді голів урядів щодо складу та призначення Об'єднаних Збройних Сил Співдружності, принципів їхньої підготовки та матеріально-технічного забезпечення, щодо ядерної політики тощо.

Координаційно-консультативний комітет є постійно діючим виконавчим органом Співдружності. На виконання рішень Ради голів держав та Ради голів урядів він виробляє пропозиції з питань співробітництва в межах СНД, організує наради представників та експертів для підготовки проектів документів, забезпечує проведення засідань Ради голів держав та Ради голів урядівj сприяє діяльності інших органів.

Виконавчий секретаріат відає організаційно адміністративними питаннями діяльності СНД, його очолює Виконавчий секретар СНД.

Економічний суд — орган для розгляду суперечок за заявами держав — членів СНД та інститутів Співдружності, а також тлумачення питань юридичного характеру.

Комісія з прав людини є відповідно до ст.33 Статуту СНД консультативним органом, який спостерігає за виконанням зобов'язань щодо прав людини, що їх взяли на себе держави-члени в рамках Співдружності.

Робочою мовою Співдружності є російська мова (ст. 33 Статуту). Місцем перебування більшості постійно діючих органів СНД, у тому числі Координаційно-консультативного комітету, Виконавчого секретаріату, Економічного суду та Комісії з прав людини, є місто Мінськ.

Припускається вихід держави зі складу Співдружності за умов повідомлення про такий намір за 12 місяців до виходу.

 

 

Питання 146. Поняття та джерела міжнародного торгівельного права

Міжнародне торговельне право є системою принципів і норм, що регулюють відносини у сфері міжнародної торгівлі. Міжнародне торговельне право є підгалуззю міжнародного економічного права. У деяких підручниках з міжнародного торговельного права це поняття вживається в набагато ширшому значенні, принципи і норми міжнародного публічного права злиті з принципами і нормами міжнародного приватного права. Інакше кажучи, міжнародне торговельне право розглядається або як дисципліна, що створена двома зазначеними гілками права, або як така, що стоїть на межі між ними. У пропонованому курсі лекцій поняття "міжнародне торговельне право" розумітимемо класично, тобто без урахування сфери міжнародного приватного права.

Джерела міжнародного торговельного права:

• міжнародні договори (зокрема, торговельні);

• міжнародні правові акти міжнародних організацій;

• міжнародні торговельні звичаї;

• міжнародні прецеденти міжнародних арбітражів і судів;

• національне законодавство, якщо воно за згодою відповідних держав застосовується до регулювання міжнародних торговельних відносин.

Принципи міжнародної торгівлі сформульовані в багатьох міжнародно-правових актах. Зокрема, у заключному акті Конференції ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД) від 15.06.64 міститься досить довгий їх перелік. Наведемо деякі з них.

1. Торгові відносини базуються на основі поваги до принципу суверенної рівності, самовизначення народів і невтручання у внутрішні справи інших держав.

2. Недопущення дискримінації, що може відбуватись через те, що держави належать до різних соціально-економічних систем.

3. Кожна країна має суверенне право на вільну торгівлю з іншими країнами.

4. Економічний розвиток і соціальний прогрес мають стати загальною справою міжнародного співробітництва, сприяти зміцненню мирних відносин між країнами.

5. Національна і міжнародна економічна політика повинна спрямовуватись на досягнення міжнародного поділу праці відповідно до потреб та інтересів країн, що розвиваються, і світу в цілому.

6. Міжнародна торгівля має регулюватися правилами, які сприяють економічному і соціальному прогресу.

7. Розширення і всебічний розвиток міжнародної торгівлі залежать від можливості доступу на ринки й вигідності цін на сировинні товари, що експортуються.

8. Міжнародна торгівля має бути взаємовигідною і здійснюватись у режимі найбільшого сприяння, в її межах не повинні застосовуватися дії, які шкодять торговельним інтересам інших країн.

9. Розвинені країни, які беруть участь у регіональних економічних угрупованнях, повинні робити все, що від них залежить для того, щоб не завдавати шкоди і не впливати негативно на поширення їх імпорту з третіх країн, особливо з тих, що розвиваються.

10. Міжнародна торгівля має сприяти розвитку регіональних економічних угруповань, інтеграції та інших форм економічного співробітництва між країнами, що розвиваються.

11. Міжнародні установи і країни, що розвиваються, мають забезпечити збільшення припливу міжнародної фінансової, технічної й економічної допомоги для підкріплення і підтримки шляхом поповнення експортної виручки країн, що розвиваються, їхніх зусиль для прискорення економічного розвитку.

12. Значна частина коштів, які вивільнюються внаслідок роззброєння, повинна спрямовуватися на економічний розвиток країн, що розвиваються.

13. Державам, які не мають виходу до моря, необхідно надати максимум можливостей, які б дали їм змогу подолати вплив внутріконтинентального положення на їх торгівлю.

14. Повна деколонізація відповідно до Декларації ООН про надання незалежності колоніальним країнам і народам є необхідною умовою економічного розвитку та здійснення суверенних прав країн на природні багатства.

 

Питання 147. Поняття та джерела міжнародного митного права

Під міжнародним митним правом слід розуміти підгалузь міжнародного економічного права, яка включає в себе систему норм і принципів, що регулюють відносини між державами з митних та пов’язаних з ними інших питань міжнародного економічного співробітництва.

Джерела міжнародного митного права

Розглядаючи міжнародні договори як джерела міжнародного митного права, слід зауважити, що вони можуть мати як універсальний, так і регіональний характер. До універсальних багатосторонніх міжнародних договорів слід віднести Конвенцію про створення Ради митного співробітництва від 15 грудня 1950 р. (Брюссель), Конвенцію про номенклатуру для класифікації товарів у митних тарифах від 15 грудня 1950 р. (Брюссель), Митну конвенцію про ввезення комерційних автотранспортів на обмежений строк від 18 травня 1956 р. (Женева), Митну конвенцію відносно матеріалу життєзабезпечення мореплавців від 1 грудня 1964 р. (Брюссель), Міжнародну конвенцію про спрощення і гармонізацію митних процедур від 18 травня 1973 р., відому ще як Конвенція Кіото, Митну конвенцію про міжнародне перевезення вантажів із застосуванням книжки МТД від 14 листопада 1975 р. (Женева), Міжнародну конвенцію щодо взаємної адміністративної допомоги, у відверненні, розслідуванні та припиненні порушення митного законодавства від 9 червня 1977 р. (Конвенція Найробі), Конвенцію ООН про міжнародні змішані перевезення вантажів від 27 травня 1980 р., Міжнародну конвенцію про гармонізовану систему описання і кодування товарів від 1 червня 1983 р. (Брюссель), Конвенцію про тимчасове вивезення від 26　червня 1990 р. (Стамбул) та ін.

Серед джерел міжнародного митного права є також багатосторонні угоди, які укладаються на регіональному рівні між відповідними країнами. Прикладом може бути Угода про співробітництво і взаємодопомогу у митних справах від 15 квітня 1994 р., яка укладена в рамках СНД.

Немало укладається між державами і двосторонніх угод, що стосуються митної справи. З участю України укладено понад 30　угод та договорів з окремих питань митної справи. Так, з республікою Грузією укладені 13 квітня 1993 р. такі угоди: Угода про процедуру митного оформлення транзитних вантажів і взаємодію митних органів України і Республіки Грузія під час такого оформлення; Угода про митне оформлення транзитних вантажів і багажу громадян; Угода про взаємне визнання митних документів і митних забезпечень; Угода про співробітництво в боротьбі з контрабандою та порушення митних правил та ін. Подібного роду угоди укладено нашою державою з Азербайджанською Республікою, Республікою Білорусь, Республікою Казахстан, Литовською Республікою, Республікою Молдова, Російською Федерацією та іншими країнами як близького, так і далекого зарубіжжя.

Міжнародні організації, що діють у сфері митної справи, приймають акти, які є джерелами міжнародного митного права. Так, Всесвітня митна організація розробляє рекомендації, що забезпечують одноманітне тлумачення і застосування Конвенцій, укладених як за результатами роботи Ради, так і стосовно номенклатури для класифікації товарів у митних тарифах і оцінки товарів у митних цілях. Ці рекомендації підготовлені Групою з вивчення можливості створення Європейського митного союзу. Крім того, розробляються рекомендації щодо примирення під час розгляду спорів з тлумачення і застосування Конвенцій. Сторони спору можуть раніше домовитися, вважати для себе рекомендації Ради обов’язковими (ст. 3 п.　4—5 Конвенції про створення Ради митного співробітництва).

Ще раніше Радою митного співробітництва (8 червня 1971 р.) були прийняті рекомендації “Про спрощення митного контролю авіапасажирів на основі двоканальної системи”. Мова йде про зелений і червоний канали, які сьогодні називають зеленим і червоним митними коридорами. Відповідно до цих рекомендацій по зеленому каналу (коридору) проходять без митного огляду пасажири, які не мають при собі товарів або мають лише товари, що можуть завозитися без сплати імпортного мита і податків, і на завезення яких не поширюються заборони й обмеження. А по червоному каналу (коридору) проходять усі інші пасажири, які повинні виконати необхідні митні формальності.

Нинішня практика митного контролю передбачає і так званий третій канал. Так, у країнах — членах Європейського Союзу на підставі відповідних угод для їхніх громадян в аеропортах введено окремий третій канал, де вони проходять митне оформлення.

До міжнародних організацій, які поряд з виконанням інших функцій, займаються і митними питаннями, слід включити Світову організацію торгівлі, Конференцію ООН з торгівлі і розвитку (ЮНКТАД), регіональні організації (наприклад, Європейські Співтовариства, СНД, Євразійське економічне співтовариство) та ін., які також приймають відповідні акти, що можуть розглядатися джерелами міжнародного митного права. Так, важливу роль у розробленні митних кодексів держав — учасниць СНД відіграли Основи митних законодавств держав — учасниць Співдружності Незалежних Держав, які були затверджені рішенням Ради глав держав СНД від 10 лютого 1995 р. У цьому документі визначені принципи правового, економічного та організаційного регулювання митної справи у державах — членах Співдружності. До речі, зазначені Основи використовувалися і під час підготовки Митного кодексу України та Митних кодексів держав — членів СНД.

13 березня 1992 р. у рамках СНД була підписана Угода про принципи митної політики (Україна і Азербайджанська Республіка Угоди не підписали).

Крім цього, статутні документи відповідних міжнародних організацій містять окремі норми та принципи, що входять до системи міжнародного митного права. Наприклад, у Договорі про заснування Європейського співтовариства, підписаного у Римі 25　березня 1957 р., є розділ IX “Спільна торговельна політика” (ст. 131—134) та розділ X “Митне співробітництво” (ст. 135), в яких зазначається, що, утворивши Митний союз між собою, держави-члени, виходячи зі спільних інтересів, прагнуть сприяти гармонійному розвитку світової торгівлі, поступовому скасуванню обмежень у міжнародній торгівлі та зниженню міжнародних бар’єрів (ст. 131), здійсненню митного співробітництва між державами-членами (ст. 135) тощо.

 

Питання 148. Поняття та джерела міжнародного права інтелектуальної власності

Закони кожної окремої держави регулюють, як правило, дії, вчинені тількина території цієї держави. З метою гарантування охорони інтелектуальної власності своїх громадян в іноземних державах було запроваджено міжнародну охорону права інтелектуальної власності. Система міжнародних відносин, що склалася у світі в галузі охорони інтелектуальної власності, об'єднана в рамках Всесвітньої організації інтелектуальної власності (ВОІВ). ВОІВ є спеціалізованою установою Організації Об'єднаних Націй, на сьогодні в ній перебуває 155 держав. Діяльність ВОІВ спрямована на:

розробку нових міжнародних угод і проектів з гармонізації національних законодавств;

забезпечення міжнародної реєстрації ряду об'єктів інтелектуальної власності;

збір і розповсюдження технічної, наукової та іншої інформації.

Серед джерел міжнародного права щодо захисту авторських прав виділяють наступні Конвенції.

9 вересня 1886 року в Берні було прийнято Бернську конвенцію про охорону літературних і художніх творів. У зв'язку з досягненнями технічного прогресу та з метою вдосконалення Конвенцію декілька разів було переглянуто. У преамбулі Бернської конвенції зазначено її мету - охороняти настільки ефективно і однаково, наскільки це можливо, права авторів на їх літературні та художні твори.

Бернська конвенція відкрита для всіх країн. Приєднуючись до неї, держава стає повноправним членом Бернського союзу, що надає право на право голосу та автоматичне членство в Координаційному комітеті ВОІВ. Україна приєдналась до Бернської конвенції 25 жовтня 1995 р. Бернська конвенція побудована на таких принципах:

національний режим - твори, що з'явилися на світ у країнах - членах Союзу, можуть отримати у всіх інших

країнах-учасницях таку ж охорону, яку ці країни надають своїм громадянам;

автоматична охорона - національний режим не залежить від будь-яких формальних умов, тобто охорона надається автоматично без реєстрації чи депонування;

незалежність охорони - володіння наданими правами та їх здійснення не залежить від існування охорони в країні походження твору.

Всесвітня конвенція про авторське право була прийнята 6 вересня 1952 р. в Женеві. Колишній СРСР приєднався до Всесвітньої конвенцій 25 травня 1973 р., Україна є членом Конвенції також з цього моменту. В конвенції визначаються об'єкти охорони, принцип національного режиму, суб'єкти й строки охорони, виключне право на переклад, а також знак охорони авторського права.

Договір ВОІВ про авторське право (ДАП) укладено в Женеві 20 грудня 1996 р. Договір є відкритим для країн-учасниць ВОІВ і Європейського співтовариства. Україна є членом Договору ВОІВ з 6 березня 2002 р.

Необхідність підписання ДАП була викликана у зв'язку з сучасними технологіями і не врегульованими раніше правами. Так, серед об'єктів, які охороняє авторське право є комп'ютерні програми незалежно від форми і способу їх втілення, компіляція даних або іншої інформації у будь-якій формі, що становлять собою результат інтелектуальної творчості. Договір розглядає права авторів право на розповсюдження, прокат і доведення творів до загального відома. Серед розділів Договору є розділ щодо захисту електронної інформації про управління правами. Мається на увазі інформація, що ідентифікує автора, твір, інформація про умови використання твору.

З міжнародних джерел, які регулюють суміжні права, виділяють наступні. По-перше, це Римська конвенція про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення. Україна є учасником Конвенції з 12 червня 2002 р. Римська конвенція встановлює національний режим охорони, охорону виконавців від дій, на які вони не давали згоди, охорону прав виробників фонограм і організацій ефірного мовлення. Конвенція встановлює строк охорони суміжних прав у 20 років з моменту, коли було зроблено запис, відбулося „живе" виконання або передача в ефір.

У 1972 р. було прийнято Женевську конвенцію про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їх фонограм. Конвенція є відкритою для всіх країн-учасниць ООН, Україна приєдналась до неї 18 лютого 2000 р. Конвенція передбачає обов'язок кожної учасниці охороняти інтереси виробника фонограм, який є громадянином іншої договірної держави. Таку охорону надають відповідно до законодавства в галузі авторського і суміжного права, законодавства про недобросовісну конкуренцію і кримінального права.

Брюссельська конвенція про розповсюдження несучих програми сигналів, що передаються через супутники, була прийнята у 1974 р.

Договір ВОІВ про виконання і фонограми (ДВФ) укладено 20 грудня 1996 р. Україна приєдналась до договору 20 травня 2002 р. Договір стосується прав інтелектуальної власності виконавців і виробників фонограм і надає їм такі види майнових прав:

право на відтворення - виключне право дозволяти пряме або опосередковане відтворення фонограм будь-яким способом і в будь-якій формі;

право на розповсюдження — виключне право дозволяти доведення до загального відома оригіналу і примірників фонограм шляхом продажу або іншого передання права власності;

право на прокат - виключне право дозволяти комерційний прокат для публіки оригіналу і примірників фонограм, як це дозволено національним законодавством країн-учасниць;

право зробити записані виконання доступними -виключне право дозволяти доведення до загального відома будь-якого виконання, записаного як фонограма, щоб публіка мала до них доступ в будь-який час і з будь-якого місця.

Договір встановлює строк 50 років для захисту виконання і фонограм.

 

Питання 149. Поняття міжнародного патентного права, його джерела

В об'єктивному сенсі патентне право є сукупність норм, що регулюють майнові та особисті немайнові відносини, що виникають у зв'язку з визнанням авторства та охороною винаходів, корисних моделей і промислових зразків, встановленням режиму їх використання, наділенням авторів та інших суб'єктів особистими немайновими і майновими правами, а також захистом даних прав.

У суб'єктивному сенсі патентне право являє собою майнове або особисте немайнове право конкретного суб'єкта, пов'язане з певним винаходом, корисною моделлю чи промисловим зразком.

Потреба в патентному праві обумовлена неможливістю прямої охорони результатів технічного або художньо-конструкторського творчості засобами авторського права. На відміну від об'єктів авторського права винаходи, корисні моделі та промислові зразки як вирішення певних практичних завдань у принципі є відтворювані. Вони можуть бути створені незалежно один від одного різними особами. Тому їх охорона припускає формалізацію в законі їх ознак, дотримання спеціального порядку визначення пріоритету, перевірку новизни і встановлення особливого режиму їх використання. Таку охорону забезпечує тільки патентне право.

Внаслідок функціонального зв'язку норм патентного права з нормами інших інститутів і галузей права його джерелами служать переважно комплексні нормативні акти. У більшості з них цивільно-правові норми переважають, але не утворюють акти в цілому.

Патентне законодавство в Україні формується досить активно, оскільки така форма охорони результатів творчої діяльності відповідає вимогам ринкової економіки. Основними джерелами патентного законодавства на сьогодні є: З У «Про власність»; ЗУ «Про основи державної політики в сфері науки і науково-технічної діяльності»; «Про науково-технічну інформацію»; «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі»; «Про охорону прав на промислові зразки»; Положення про Державне патентне відомство України та інші НПА. Важливим джерелом патентного права України є міжнародні договори (Паризька конвенція про охорону промислової власності). Якщо міжнародним договором встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством-застосовуються правила міжнародного договору.

 

Питання 150. Поняття міжнародного авторського права, його джерела

Основними напрямами духовної творчості народу є наукова діяльність, література і мистецтво. Результати цих видів творчої діяльності, невичерпні за формами, прийомами, способами об'єктивного вираження духовного багатства людини, є предметом правової охорони. Певні суспільні відносини, що виникають у зв'язку з їх використанням, потребують правового регулювання, яке бере на себе авторське право. В об'єктивному розумінні авторське право — це сукупність правових норм, які регулюють відносини, що виникають внаслідок створення і використання творів науки, літератури та мистецтва. У суб'єктивному розумінні — це сукупність прав, які належать автору або його правонаступникам у зв'язку зі створенням і використанням твору літератури, науки і мистецтва.
У зв'язку з прийняттям Закону України "Про авторське право і суміжні права" Верховна Рада України постановою від 4 лютого 1994 p. внесла до ЦК України такі зміни:
1. Статтю 472 викласти у такій редакції. "Стаття 472. Законодавство України про авторське право і суміжні права. Законодавством України охороняються особисті (немайнові) і майнові права авторів та їх правонаступників, пов'язані із 19 9-321

створенням та використанням творів науки, літератури і мистецтва (авторське право), і права виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення (суміжні права).
Відносини, що складаються у зв'язку зі створенням і використанням об'єктів авторського права і суміжних прав, регулюються Законом Україні "Про авторське право і суміжні права" та іншими законодавчими актами України.

2. Статті 473—513 виключити.

Завдання авторського права — встановити найсприятливіші правові умови для творчої діяльності, забезпечити доступність результатів цієї діяльності всьому суспільству. Його основним принципом є поєднання інтересів автора та інтересів усього суспільства. Авторське право проголошує і забезпечує широкий захист особистих (немайнових) і майнових прав авторів.
Джерела авторського права представлені нормативними актами, до яких передусім належить нова Конституція України (1996 p.), конституційні та законодавчі акти, що визначають основні засади, Закон України "Про авторське право та суміжні права" та інші закони. Так, питанням розвитку інтелектуальної діяльності та правової охорони її результатів Конституція України присвячує кілька статей. Стаття 54 Конституції гарантує громадянам України свободу будь-якої творчості — художньої, літературної, наукової і технічної, ст. 41 проголошує право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. У ст. 55 Конституція України надає судовий захист правам і свободам людини і громадянина. Законодавство, яке безпосередньо регулює відносини власності, визнає за громадянином виключне право розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної і творчої праці. Зокрема, Закон України "Про власність" проголошує в ст. 13, що об'єктами права власності громадян є твори науки, літератури, мистецтва, відкриття, винаходи, промислові зразки та інші результати інтелектуальної діяльності. Ст. 41 цього закону встановлює, що твори науки, літератури і мистецтва є об'єктами права інтелектуальної власності.
Важливе значення у регулюванні авторських відносин повинні мати типові авторські договори, які затверджуватимуться Кабінетом Міністрів України або за його дорученням відповідними відомствами і творчими спілками.

Для правильного і однозначного застосування законодавства при захисті авторських прав велике значення має судова практика розгляду справ, що виникають у разі порушення авторських прав. Верховний Суд України систематично узагальнює й аналізує таку практику, робить відповідні висновки, про які повідомляє суди.

Особливу групу джерел сучасного авторського, права становлять міжнародні договори: Бернська конвенція з охорони літературних та художніх творів (1886 p.), яка нераз доповнювалася і змінювалася Всесвітня (Женевська) конвенція про авторське право (1952 p.)- Римська конвенція з охорони прав артистів-виконавців, виробників фонограм, а також виробників організацій мовлення (1961 p.)- Конвенція, що створює Всесвітню організацію інтелектуальної власності (підписана в Стокгольмі в 1967 p., чинна з 1970 p.)- Женевська конвенція про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного їх відтворення (1971 p.)- Брюссельська конвенція про розповсюдження програм, що несуть сигнали, які передаються через супутники (1974 p.)1.

Міжнародні договори встановлюють взаємні права та обоз'язки країн-учасниць і є основною правовою формою розвитку міжнародного співробітництва в галузі авторського права. В Україні укладення міжнародних договорів є конституційним правом.

Якщо міжнародним договором, учасником якою є Україна, встановлено інші правила, ніж ті, що містяться в законодавстві України про авторське право і суміжні права, то застосовуються правила міжнародного договору (ст. З Закону про авторське право).

 

Питання 151. Поняття міжнародного валютно-фінансового права. Організаційно-правовий механізм міжнародної валютно-фінансової системи

Міжнародне фінансове право — це система юридичних принципів та норм, що регулюють міжнародні фінансові відносини. Залежно від сфер дій розрізняють міжнародне публічне право та міжнародне приватне право.

Взаємовідносини між суб’єктами міжнародного права регулюються нормами цього самого права, які, залежно від сили дії, бувають диспозитивними та імперативні.

Міжнародно-правові джерела (ст. 38 Статуту Міжнародного суду)

* Загальні принципи права, визнані цивілізованими націями.
* Міжнародні конвенції, загальні та спеціальні, що встановлюють правила, визнані державами, які конфліктують.
* Міжнародний звичай як доказ загальної практики, визнаної за правову норму.
* Судові рішення та доктрини найкваліфікованіших спеціалістів з публічного права різних націй як додатковий засіб для визначення правових норм.

Система міжнародних угод щодо фінансової діяльності

Ця система містить:

* Угоди про створення міжнародних (регіональних) організацій, основним предметом діяльності яких є забезпечення міжнародних валютно-кредитних відносин (ураховуючи норми, викладені в статутах вказаних організацій):

1) міждержавних, міжнародних та регіональних організацій;

2) міжнародних (регіональних) міждержавних банків.

* Угоди про міжнародні розрахунки, тобто про порядок здійснення розрахунків за торгові та неторгові операції у сфері міжнародних економічних відносин:

1) платіжні угоди, у яких держави висловлюють свою волю відносно платежів у вільно або обмежено конвертованих валютах відповідно до законодавства, що діє в країнах—учасницях угод;

2) клірингові угоди про взаємне зарахування боргів та вимог по зовнішньоекономічних операціях між державами без переказів валюти;

3) платіжно-клірингові угоди.

* Міжнародні кредитні угоди, тобто міждержавні угоди про надання кредитів, зокрема угоди про синдиційовані кредити, у визначеній валюті чи міжнародній рахунковій одиниці (ЄКЮ, СРД) або про поставку товару в кредит:

* Міждержавні угоди про інвестиції (вкладення капіталів).

* Міжнародні угоди про забезпечення фінансових зобов’язань суб’єктів міжнародної фінансової діяльності.

* Інші міжнародні угоди про відносини майнового та немайнового характеру, що виникають за функціонування суб’єктів міжнародної фінансової діяльності, а також про порядок розгляду спорів між ними.

Один з найвдаліших експериментів сфери міжнародного співробітництва та координації політики — Банк міжнародних розрахунків (БМР). Його основне призначення — виконання функції розрахункової палати для центральних банків усього світу. Він є центром міжнародного співробітництва в банківській та валютній сферах. БМР організовує періодичні зустрічі експертів і конференції персоналу центральних банків та регулюючих органів країн-учасниць, надає інформацію про фінансові та валютні ринки, володіє базою статистичних даних щодо міжнародних банківських проблем.

В останні роки в Європі зросли масштаби фінансової інтеграції та координації валютно-фінансової політики в межах ЄС.

 

Питання 152. Поняття та джерела міжнародного інвестиційного права. Міжнароний правопорядок на ринку інвестицій

У системі міжнародних економічних відносин слід виділити особливу групу відносин, пов’язаних з наданням та використанням інвестицій. Аналіз багатьох міжнародних договорів дає можливість зробити висновок, що під терміном «інвестиції» розуміють будь-який вид майна, яке можуть передавати юридичні та фізичні особи для відповідного його вкладення (інвестування) однією державою в економіку іншої. Міжнародна інвестиційна діяльність дає змогу інвестору мати прибутки не лише тоді, коли він передав свої інвестиції суб’єкту іншої держави, а й тоді, коли зазначений суб’єкт здійснює фінансово-господарську діяльність на місцевому ринку і теж отримує певний прибуток, частина якого знову надходить інвестору. Майном, яке може вкладатися під виглядом інвестицій, може бути як рухоме, так і нерухоме майно, акції, частка майна або коштів одного суб’єкта в статутному фонді інших, облігації, державні цінні папери, право вимагати стосовно грошових сум, зокрема прибутку, авторське і промислове право; будь-які економічні права, пов’язані з отриманням ліцензії і привілеїв, у тому числі право на розвідку, видобуток природних копалин та експлуатацію природних ресурсів тощо. Якщо спробувати узагальнити ці об’єкти інвестицій, то їх можна згрупувати таким чином: 1) матеріально-майнові (машини, устаткування, товари, об’єкти, що будуються, тощо), 2) немайнові (права та інтереси, інтелектуальна власність тощо); 3) грошові. Залежно від спрямування інвестицій їх можна поділити на реальні, які використовуються з метою підвищення економічного, виробничого, матеріально-технічного потенціалу, та фінансові, характерні для фінансової сфери, коли інвестиції вкладаються в облігації, векселі, акції та інші цінні папери.

Інвестиції можуть бути як прямими, так і непрямими. Перші дають змогу інвестору брати участь в управлінні об’єктом, що ним інвестується. Відповідно до Сеульської конвенції 1985 р. заснування Багатостороннього агентства з гарантій інвестицій до прямих інвестицій відносять визнані такими Радою директорів цього Агентства (на право участі у розподілі продукції, участі у проекті та прибутках, одержаних унаслідок його реалізації, на будівництво «під ключ», за ліцензійними угодами тощо). Всі інші інвестиції можна віднести до непрямих, так званих «портфельних», коли спостерігається вкладення коштів до набору «портфеля» всіляких цінних паперів.

Залежно від того, хто інвестує капітал, інвестиції можуть бути державними та приватними. Зазначимо, що в міжнародних інвестиційних відносинах вагому роль відіграє держава, оскільки може виступати, з одного боку, безпосередньо експортером капіталу, а з іншого — гарантом вивезення приватного капіталу. При цьому вона бере на себе обов’язок захисту інвестицій.

Особливу увагу в Конвенції відведено питанню заснування і функціонування Міжнародного центру з урегулювання інвестиційних спорів між державами та особами інших держав через примирення та арбітраж.

До Центру входять Адміністративна рада та Секретаріат. Адміністративна рада є вищим органом Центру і має у своєму складі по одному представникові від кожної Договірної держави. Повноваженнями її є такі: а) прийняття адміністративного та фінансового регламенту Центру; б) прийняття правил проведення примирювальної процедури та арбітражу; в) прийняття регламенту примирювальної процедури та арбітражу; г) схвалення заходів, що вживаються Банком (мається на увазі Міжнародний банк реконструкції та розвитку) для використання його адміністративних повноважень і служб; д) визначення умов діяльності Генерального секретаря та його заступника; е) прийняття щорічного бюджету, доходів та витрат Центру; є) схвалення щорічного звіту про діяльність Центру. Конвенція дає можливість Адміністративній раді мати й інші повноваження, а також виконувати інші функції, якщо це буде потрібно для реалізації положень даного документа.

Адміністративна рада за її рішенням чи рішенням Голови Адміністративної ради, Генерального секретаря або на вимогу не менше п’яти її членів щорічно скликається на збори. Рішення Адміністративної ради приймається простою більшістю голосів, але за умови, що на ній присутні більшість її членів.

До Секретаріату Адміністративної ради входять Генеральний секретар, один або кілька його заступників та відповідний штат працівників. Генеральний секретар є повноважним представником та головною посадовою особою Центру.

Суттєве значення має питання щодо складу посередників та арбітрів. Ними можуть бути особи, що мають достатню кваліфікацію і висловили бажання виконувати покладені на них обов’язки. Кожна з Договірних держав володіє правом призначати по чотири особи тих і інших. При цьому останні можуть бути громадянами даної держави, а можуть і не бути ними. А голова має право призначати в кожен із списків по 10 осіб, які повинні бути громадянами різних держав. Особи, включені до списків, повинні мати високі моральні якості, достатню компетентність у галузі права, комерції, економіки або фінансів для того, щоб бути в змозі приймати обґрунтовані рішення. Особливу роль відіграє компетентність такої особи в галузі права. При комплектуванні списків посередників та арбітрів голова має враховувати важливість забезпечення представництва в них основних правових систем, що існують у світі, а також головних форм економічної діяльності. Посередники та арбітри виконують свої обов’язки протягом шести років.

 

Питання 153. Поняття та джерела міжнародного податкового права. Регулювання проблем подвійного оподаткування

Подвійне оподаткування — це процес (як правило, негативний), що передбачає використання однієї податкової бази чи її частини для нарахування двох і більше податків. Воно можливе як на внутрішньому ринку, так і у сфері зовнішньоекономічної діяльності. Уникнути подвійного оподаткування на внутрішньому ринку можна лише за умови функціонування чітких та прозорих законів щодо оподаткування.

За юридичною силою міжнародні податкові угоди бувають двох видів.

— які мають більшу юридичну силу порівняно з національними податковими законами. Наприклад, в Україні, Російській Федерації, де міжнародні договори мають більшу юридичну силу, ніж національні закони, незалежно від того — раніше чи пізніше їх було прийнято (ст. 19 Закону України «Про систему оподаткування» від 18 лютого 1997 року № 77/97-ВР).

— які мають рівну юридичну силу (США, Великобританія). Така ситуація породжує багато суперечностей, в основі яких лежить зіткнення окремих положень рівних за силою національних і міжнародних норм, хоча після затвердження міжнародний договір стає актом, рівним національному, і за особливостями використання мало чим відрізняється від знов прийнятого національного закону[17].

Міжнародні угоди, що регулюють податкові відносини, можна об'єднати в три групи.

1. Умовно податкові — угоди, в яких питання оподаткування регулюються поряд з іншими, які не входять до предмету податкового чи фінансового права.

2. Загальноподаткові — угоди, присвячені загальним, основним проблемам оподаткування між договірними країнами (угоди про усунення подвійного оподаткування).

3. Обмежено-податкові — угоди, що обумовлюють застосування механізму оподаткування щодо конкретного виду податку, платника чи об'єкта оподаткування.

Завдання податкових угод (усунення подвійного оподаткування і механізм цього процесу, захист національного платника, доступ договірних сторін до необхідної інформації) реалізуються при розгляді чотирьох груп проблем:

а) сфери застосування договору;

б) закріплення конкретних видів податків за державами;

в) усунення подвійного оподаткування і механізму, що його забезпечує;

г) поведінка договірних сторін.

Загальна податкова угода про усунення подвійного оподаткування доходів і капіталу (майна) звичайно складається з трьох частин: у першій встановлюється сфера дії угоди, у другий визначаються податкові режими, у третій передбачаються методи і порядок виконання угоди.

Перша частина складається, як правило, з двох статей, що визначають коло осіб, охоплюваних угодою, і податки, про які йдеться в угоді.

До другої частини включено статті, що регулюють межі юрисдикції кожної країни з обкладання конкретних видів доходів і капіталу (майна). Ці статті можна умовно поділити на три групи: статті, що стосуються доходів від «активної» діяльності (тобто пов'язаної з присутністю на території іншої держави); статті, що регулюють режим обкладання «пасивних» доходів; статті про оподаткування капіталу (майна). Крім того, сюди ж включено статті, що дають визначення деяких термінів, що вживаються в угоді.

У третій частині згруповано статті, які визначають порядок відносин і співробітництва між компетентними органами з виконання угоди, а також дуже важливі статті про погоджений між сторонами метод усунення подвійного оподаткування і статті про вступ у силу і припиненні дії угоди.

Під джерелами права розуміють форми вираження норм чинного права.

Система джерел податкового права в структурному відношенні ділиться на дві частини: джерела, які мають внутрішньодержавну природу, і міжнародно-правові джерела.

У податковому праві визначальну роль відіграють внутрішньодержавні (національні) джерела. До них відносять закони, підзаконні правові акти, судову практику (рішення органів конституційної юстиції та акти інших судових органів), правовий звичай.

Роль і значення цих джерел податкового права в різних країнах неоднакові. Основним джерелом податкового права є закони, серед яких домінуюче значення має Основний закон - Конституція.

У регулюванні податкових відносин висока роль підзаконних нормативних актів. У різних країнах обсяг підзаконного регулювання податкових відносин різний. Однак ці акти видаються на основі та на виконання законів, мають «підлеглий» характер.

Судова практика офіційно визнається джерелом права, в тому числі податкового, в англосаксонських країнах. У країнах континентальної правової системи визнано, що суд не творить, а застосовує право. Однак і тут судові акти мають велике значення в регулюванні податкових відносин.

Правовий звичай - що склалося в практиці звичай, що стало юридично обов'язковим, в податковому праві застосовується надзвичайно рідко, в основному в сферах, що не мають прямого відношення до обчислення та сплати податків (порядок проходження податкових законопроектів у парламенті і т.п.).

Певний вплив на податкові відносини надає і юридична доктрина - наукові праці та теорії в галузі податкового права. Однак необхідно розглядати її не як самостійний джерело права, а як одну з основ розвитку інших джерел податкового права.

Міжнародно-правові джерела податкового права представлені двох-і багатосторонніх договорів, угод, що зачіпають різні аспекти оподаткування.

Системі джерел податкового права властиво єдність, основою якого служать відносини субординації її елементів.

Субординація виключає конкуренцію різних джерел в регулюванні одного і того ж аспекту оподаткування. Вона заснована на принципі законності: відповідно всіх норм податкового права основним принципам оподаткування, закріпленим або випливають з Конституції; відповідності підзаконних нормативних актів законам.

Міжнародні інтеграційні процеси призводять до уніфікації джерел податкового права. Вона зачіпає як зміст правових норм, так і форму їх вираження. У країнах з різними системами національного права все більшого значення набувають закони та міжнародні договори.