Поняття галузі права міжнародних організацій та її джерела 6 страница

— він спеціально завербований на місці або за кордоном для того, щоб воювати в збройному конфлікті;

— він фактично приймає безпосередню участь у воєнних діях;

— він бере участь у воєнних діях, керуючись головним чином бажанням одержати особисту вигоду, і йому дійсно обіцяна стороною або з доручення сторони, що знаходиться в конфлікті, матеріальна винагорода, що істотно перевищує винагороду, обіцяну або виплачувану комбатантам такого ж рангу, і функцій, які входять в особовий склад збройних сил даної сторони;

— він не є ні громадянином сторони, що знаходиться в конфлікті, ні особою, яка постійно мешкає на території, контрольованою стороною, що знаходиться в конфлікті;

— не входить в особовий склад збройних сил сторони, що знаходиться в конфлікті;

— не посланий державою, котра не є стороною, що знаходиться в конфлікті, для виконання офіційних обов'язків у якості особи, яка входить до складу її збройних сил.

ООН неодноразово висловлювалася проти найманст-ва, оголосивши його міжнародним злочином і призвавши всі держави прийняти закони, що карають найманців як кримінальних злочинців.

Відповідно до статті 63і Кримінального Кодексу України найманство визнається кримінальним злочином і кваліфікується як «вербування, фінансування, матеріальне забезпечення, навчання найманців з метою використання в збройних конфліктах інших держав або в насильницьких діях, спрямованих на повалення державної влади або порушення територіальної цілісності, а однаково використання найманців». Ці дії караються позбавленням волі терміном від 3 до 10 років. А сама «участь без дозволу відповідних органів державної влади в збройних конфліктах інших держав, з метою одержання матеріальної винагороди або іншої особистої вигоди» карається позбавленням волі терміном від 5 до 12 років.

Від найманців слід відрізняти добровольців (волонтерів) — іноземних громадян, які у силу політичних або інших переконань (а не з матеріальних міркувань) поступають на службу в армію якої-небудь воюючої сторони і включаються в особовий склад збройних сил.

 

Питання №110. Заборона та обмеження засобів та методів ведення війни

Відповідно до норм міжнародного права право сторін у збройному конфлікті вибирати методи або засоби ведення війни не є необмеженим. Цей принцип, сформульований IV Гаазькою конвенцією 1907 року, знайшов своє підтвердження в І Додатковому протоколі 1977 року до Женевських конвенцій 1949 року. Крім того, існує принцип, що забороняє застосування в збройних конфліктах зброї, снарядів і речовин і методів ведення війни, що можуть завдати надмірні ушкодження або принести зайві страждання. Цей принцип у своєму початковому виді — недопущення зайвих страждань — був уперше сформульований Петербурзькою декларацією 1868 року.

Таким чином, міжнародне право обмежує законні засоби і методи ведення війни.

Під засобами ведення війни розуміються зброя й інші засоби, застосовувані збройними силами у війні для заподіяння шкоди і поразки супротивника.

Методи ведення війни — це способи застосування засобів війни.

Відповідно до міжнародного права цілком заборонені такі засоби ведення війни:

— вибухові і запальні кулі (Санкт-Петербурзька декларація про скасування використання вибухових і запальних куль 1868 року);

— кулі, що розвертаються або сплющуються в людському тілі (Гаазька декларація про заборону вживати кулі, що легко розвертаються або сплющуються в людському тілі, 1899 року);

— отрути й отруєна зброя (IV Гаазька конвенція 1907 року);

— задушливі, отруйні та інші гази, рідини і процеси (Женевський протокол про заборону застосування на війні задушливих, отруйних та інших таких газів і бактеріологічних засобів 1925 року);

— біологічна зброя (Конвенція про заборону розроблення, виробництва і накопичення запасів бактеріологічної (біологічної) зброї і токсинів та їхнього знищення 1972 р. і Женевський протокол 1925 року);

— засоби впливу на природне середовище, що мають широкі довгострокові наслідки в якості засобів руйнації, завдання шкоди або заподіяння шкоди іншій державі (Конвенція про заборону військового або будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище 1977 року);

— будь-яка зброя, основна дія якої полягає в нанесенні ушкоджень осколками, що не виявляються в людському тілі за допомогою рентгенівських променів, та ін.

Щодо можливості застосування ядерної зброї, як у міжнародному праві, так і воєнній доктрині більшості держав існує така точка зору. Оскільки прямої заборони використовувати ядерну зброю в міжнародному праві немає, ядерні держави (признаючи в цілому згубність застосування такої зброї) обґрунтовують правомірність її використання при здійсненні права на колективну й індивідуальну самооборону, при нанесенні відповідного ядерного удару. Проте, з іншого боку, у міжнародному праві є норми про заборону засобів і методів ведення війни, що спричиняють надмірні руйнації, що мають невибіркову дію, норми про захист цивільного населення під час війни і т.д., положення яких непрямим чином можуть бути застосовані і до ядерної зброї. Тому вважається обгрунтованим віднесення ядерної зброї до заборонених засобів і методів ведення війни.

У 1981 році була підписана Конвенція про заборону або обмеження застосування конкретних видів звичайної зброї, що можуть вважатися такими, котрі наносять надмірні ушкодження або мають невибіркову дію (ратифікована СРСР у 1982 році).

До Конвенції додаються три Протоколи: Протокол про осколки, які не можна знайти (Протокол І), Протокол про заборону або обмеження застосування мін, мін-пасток та інших пристроїв (Протокол II), Технічний додаток до Протоколу про заборону або обмеження застосування мін, мін-пасток та інших пристроїв, Протокол про заборону або обмеження застосування запальної зброї (Протбкол III).

Відповідно до Протоколу І забороняється застосовувати будь-яку зброю, основна дія якої полягає в нанесенні ушкоджень осколками, що не виявляються в людському тілі за допомогою рентгенівських променів.

Протокол II (у зв'язку з внесенням поправок він одержав нову назву: «Протокол про заборону або обмеження застосування мін, мін-пасток та інших пристроїв, із поправками, внесеними 3 травня 1996 року») стосується застосування на суші мін, мін-пасток та інших пристроїв, визначення яких міститься в даному документі, у тому числі мін, установлюваних із метою перешкодити подоланню прибережних смуг, водних шляхів або рік, але не належить до застосування протикорабель-них мін на морі або на внутрішніх водних шляхах.

Під «мінами» розуміються будь-який боєприпас, установлений під землею, на землі або поблизу землі або іншої поверхні і призначений для детонації або вибуху від присутності, близькості або безпосереднього впливу людини або засобу, що рухається, і «дистанційно встановлювана міна» означає будь-яку в такий спосіб визначену міну, встановлену за допомогою артилерії, ракет, мінометів або аналогічних засобів або скинену з літального апарату.

«Міна-пастка» — це пристрій або матеріал, що призначений, сконструйований або пристосований для того, щоб вбивати або заподіювати ушкодження, і який спрацьовує зненацька, коли людина доторкається або наближається до предмету, що здається нешкідливим, або чинить дію, що здається безпечною.

Забороняється використовувати міни, міни-пастки у разі нападу, оборони або в порядку репресалій проти цивільного населення як такого або проти окремих цивільних осіб.

Забороняється також невибіркове застосування мін, тобто:

а) не на військовому об'єкті або не з метою, спрямо ваною на нього;

б) способом або засобом доставления, що не дозволяє спрямовану дію по конкретному військовому

об'єкту;

в) якщо воно може спричинити випадкові втрати життя серед цивільного населення, поранення цивільних осіб, шкоду цивільним об'єктам або те й інше разом, що були б надмірні стосовно очікуваної конкретної і безпосередньої військової переваги.

Забороняється застосування мін, що не є дистанцій но встановлюваними мінами, мін-пасток у будь-якому місті, селищі, селі або в іншому районі з аналогічним зосередженням цивільних осіб, де бойові дії між сухо путними військами не ведуться або не вважаються не минучими, крім випадків, коли:

а) вони встановлені на військовому об'єкті або в безпосередній близькості від військового об'єкта, що належить супротивній стороні або знаходиться під її контролем; або

б) прийняті заходи для захисту цивільних осіб від їхнього впливу, наприклад установлені попере джуючі знаки, виставлена варта, опубліковані попе редження або виставлене огородження.

Про будь-яку установку або будь-яке скидання дистанційно встановлюваних мін, що можуть мати наслідки для цивільного населення, провадиться ефективне завчасне оповіщення.

Забороняється при будь-яких обставинах застосовувати:

а) міни-пастки у вигляді переносного предмета, що здається нешкідливим, який призначений для по міщення в нього вибухової речовини і для вибуху при доторку або наближенні до нього;

б) міни-пастки, що яким-небудь чином з'єднані або асоціюються з міжнародно визнаними захисни ми сигналами; хворими, пораненими або мертвими; місцями поховання; медичними об'єктами, устатку ванням або транспортом; дитячими іграшками; про дуктами харчування; кухонним посудом; предметами явно релігійного характеру; історичними пам'ятниками і т.п.

Сторони в конфлікті повинні реєструвати розташування всіх попередньо запланованих мінних полів, установлених ними, і всіх районів, у яких вони в широких масштабах і відповідно до попереднього плану використовували міни-пастки.

Всі реєстраційні документи підлягають збереженню сторонами, що після припинення активних військових дій вживають усіх необхідних і відповідних заходів для захисту цивільних осіб від небезпеки мінних полів, мін і мін-пасток.

Протокол III поширюється на «запальну зброю», тобто зброю або боєприпаси, що у першу чергу призначені для підпалу об'єктів або заподіяння людям опіків за допомогою дії полум'я, тепла або того й іншого разом, що виникають у результаті хімічної реакції речовини, доставленої до цілі (вогнемети, фугаси, снаряди, ракети, гранати, міни, бомби, ємкості з запальними речовинами).

Забороняється піддавати цивільне населення або цивільні об'єкти нападу з застосуванням запальної зброї.

Забороняється також перетворювати ліси або інші види рослинного покрову в об'єкт нападу з застосуванням запальної зброї, за винятком випадків, коли такі природні елементи використовуються для того, щоб укрити, сховати або замаскувати комбатантів або інші військові об'єкти, або коли вони самі є військовими об'єктами.

Використання авіації з погляду міжнародного права признається допустимим, проте її не можна використовувати проти невоєнних об'єктів, проти мирного населення і т.п.

Відповідно до міжнародного права заборонені також такі методи ведення війни:

— зрадницьки вбивати або ранити мирне населення або супротивника;

— вбивати або ранити супротивника, що здався і склав зброю;

— повідомляти тому, хто обороняється, що у разі опору пощади нікому не буде;

— незаконно користуватися парламентерським прапором або прапором держави (нейтральної), що не бере участь у війні, прапором або знаками Червоного Хреста та ін.;

— примушувати громадян ворожої сторони брати участь у військових діях проти своєї держави;

— геноцид під час війни;

— убивство парламентера й осіб, які його супроводжують (трубача, сурмача, барабанщика);

— атака, бомбардування або знищення санітарних установ, госпітальних суден, транспортів, літаків, санітарного персоналу;

— винищування або захоплення ворожої власності, крім випадків військової необхідності;

— бомбардування незахищених міст, портів, селищ, жител, історичних пам'ятників, храмів, госпіталів, не використовуваних у воєнних цілях;

— знищення культурних цінностей, історичних та інших пам'ятників, місць відправлення культів, або їхнє використання для забезпечення успіху у воєнних діях;

— деякі інші дії.

Щодо заборонених методів ведення війни Додатковий протокол І 1977 року до Женевських Конвенцій 1949 року закріплює концептуальне положення, що стає визначальним принципом стосовно таких методів ведення війни: «Забороняється вбивати, наносити поранення або брати в полон противника за допомогою віроломства». У п. 1 статті 37 даного протоколу віроломство визначається як «дії, спрямовані на те, щоб викликати довіру противника і змусити його повірити, що він має право на захист або зобов'язаний надати такий захист згідно з нормами міжнародного права, застосовуваного в період збройних конфліктів, з метою обману такої довіри». Отже, віроломство — це зобов'язання, що вселяють довіру противнику, але зумисне порушувані для одержання воєнної переваги.

Від віроломства слід відрізняти воєнну хитрість — дії відвертаючого характеру, спрямовані на дезорієнтацію противника. Прикладом таких хитрощів є: використання маскувань, пасток, несправжніх операцій і дезінформація (стаття 37 Додаткового протоколу). Воєнна хитрість у період збройних конфліктів припустима і не суперечить міжнародному праву.

 

Питання 111. Захист поранених, хворих і військовополонених

Кажучи про захист жертв війни, мають на увазі забезпечення сторонами конфлікту міжнародно-правового захисту для таких категорій осіб: поранені, хворі, особи зі складу збройних сил на морі, що постраждали від аварії корабля, військовополонені, цивільне населення, тобто надання їм такого статусу, який гарантував би гуманне поводження з ними та виключав насильство, знущання, глум над особою тощо.

Основними міжнародно-правовими актами, які визначають правове становище вказаних осіб, є чотири Женевські конвенції 1949 р. і Додаткові протоколи І та ІІ 1977 р. До поранених і хворих відносяться як військовослужбовці, так і цивільні особи, які внаслідок травми, хвороби, іншого фізичного чи психічного розладу, інвалідності потребують медичної допомоги чи піклування і які утримуються від будь-яких ворожих дій. Це й пасажири корабля, що зазнав аварії, особи, які наражаються на небезпеку на морі й інших водах, вагітні жінки, породілля, новонароджені діти. Режим поранених і хворих поширюється і на особовий склад ополчень і добровольчих загонів, партизан, осіб, які слідують за збройними силами, але не входять до їхнього складу, на військових кореспондентів, обслуговуючий склад, на членів екіпажів торгового флоту, населення неокупованої території, яке береться за зброю з наближенням ворога.

Держави, що воюють, повинні поводитися із жертвами війни за будь-яких обставин гуманно, надавати їм максимально можливу медичну допомогу та догляд. Якщо такі особи опиняються у владі іншої сторони конфлікту, вони вважаються військовополоненими. Щодо цих осіб забороняються такі дії: посягання на життя та фізичну недоторканність; взяття в заручники; колективні покарання; погрози вчинити вищевикладені дії; проведення медичних чи наукових дослідів; позбавлення права на неупереджене судочинство; застосування практики апартеїду й інших негуманних дій на підставі расової дискримінації. Військові повинні дозволяти цивільному населенню та благодійним організаціям за власною ініціативою підбирати поранених, хворих і піклуватися про них, і за такі дії ніхто не повинен переслідуватися та засуджуватися. Сторони конфлікту за можливості мають реєструвати полонених, поранених і хворих для подальшої передачі державі, громадянами якої вони є.
Міжнародно-правова охорона цивільного населення.

Режим військового полону. Режим військового полону регламентовано ІІІ Женевською конвенцією 1949 р. Згідно із Конвенцією військовополоненими вважаються особи, які потрапили під владу ворога: особовий склад збройних сил, ополчення та добровольчих загонів, які входять до складу збройних сил; особовий склад партизанських загонів; особовий склад збройних сил, який підпорядковується уряду, не визнаному державою, яка утримує в полоні; військові кореспонденти, постачальники, інші особи, які слідують за збройними силами; члени екіпажа торгового флоту та цивільної авіації; населення неокупованої території, що взялося за зброю, якщо воно відкрито носить зброю та виконує закони та звичаї війни.

Держава, яка утримує в полоні, несе відповідальність за поводження із військовополоненими. Кожний військовополонений при його допиті зобов’язаний повідомити тільки свої прізвище, ім’я, звання, дату народження й особистий номер. Військовополонені не можуть бути піддані фізичному каліченню, науковим і медичним дослідам. До них не можуть бути застосовані репресалії. Військовополонені повинні бути захищені від насильства та залякування, їм забезпечуються повага до особистості та гідності. Держава, яка захопила в полон, може піддати військовополонених інтернуванню. Їм також може бути заборонено виходити за встановлену межу табору. Військовополонені забезпечуються приміщенням, харчуванням, одягом, медичною допомогою. До них має бути забезпечений доступ медичного та духовного персоналу. У полоні зберігається носіння відзнак.
Військовополоненим забезпечується можливість працювати, примушення до праці забороняється. Заборонено використовувати військовополонених на небезпечних роботах (наприклад, для знешкодження мін) або таких, що принижують гідність. У процесі роботи мають виконуватися вимоги техніки безпеки. Військовополонені повинні мати зв’язок із зовнішнім світом. Їм забезпечується також право подання скарги органам влади держави, яка утримує їх у полоні.

Військовополонені зобов’язані виконувати закони держави, яка їх утримує в полоні та яка має право застосовувати судові та дисциплінарні стягнення за проступки. Однак стягнення може бути накладене лише один раз за один проступок. Забороняються колективні покарання. За втечу військовополонений може бути підданий тільки дисциплінарному стягненню.

Після закінчення воєнних дій військовополонені звільняються та репатріюються.

 

Питання №112. Правовий режим військової окупації

У процесі розвитку збройного конфлікту одна з воюючих сторін може окупувати повністю або частково територію іншої воюючої сторони. При цьому на окупованій території припиняється ефективне функціонування органів влади окупованої держави, а адміністративне управління переходить до військового командування держави, що окупувала певну територію. Проте держава, що окупує, не здобуває суверенних прав над цими територіями і не може їх анексувати або поступитися іншій державі. Юридичне положення таких територій визначається під час остаточного мирного врегулювання.

Режим воєнної окупації регламентується законами і звичаями війни, зокрема, Гаазькою конвенцією про закони і звичаї суходільної війни 1907 р., Женевськими конвенціями про захист жертв війни 1949 р. і додатковими протоколами І і ІІ до них 1977 р.

Воєнна окупація починається з моменту встановлення фактичного контролю над певною територією і триває до втрати цього контролю над нею. На цій території створюється окупаційна адміністрація, яка повинна здійснювати свої функції відповідно до норм міжнародного права. Окупаційна адміністрація зобов'язана допускати діяльність місцевих суддів і урядовців, але не може примусити їх до цього. Окупаційна влада може використовувати для своїх потреб державні будівлі та споруди, але без набуття на них права власності.

Стосовно населення окупованої території повинні виконуватися основні права людини, а також права, зафіксовані в нормах права збройних конфліктів. Забороняються з будь-яких мотивів викрадення, а також депортування населення окупованої території на територію держави, що окупує, або третьої держави. Проте для забезпечення безпеки населення або з особливо вагомих військових міркувань можлива повна або часткова евакуація певного окупованого району. Окупаційна влада не може примушувати населення окупованих територій служити у своїх збройних силах або допоміжних підрозділах, а також примушувати до надання відомостей про армію й оборонні засоби іншої воюючої держави. Особи, яким більше 18 років, можуть бути направлені на примусові роботи, якщо це необхідно для потреб окупаційної армії або пов'язано з діяльністю комунальних підприємств, забезпеченням населення харчуванням, житлом, одягом, транспортом, медичною допомогою. Окупаційна адміністрація повинна поважати життя, честь і гідність, сімейні права та релігійні переконання населення зайнятих територій.

Не допускається захоплення, знищення або пошкодження власності громад, церковних, добродійних, освітніх, художніх і наукових установ незалежно від форми власності. Окупаційна влада зобов'язана забезпечити захист і повагу до культурних цінностей (пам'яток архітектури, мистецтва, історії, наукових колекцій, архівних матеріалів і т. д.), що перебуває під їх контролем.

Реквізиція приватної власності для потреб окупаційної адміністрації допускається з урахуванням місцевих можливостей і за умови оплати вилученого або видачі відповідної розписки. Руйнування приватної власності забороняється, крім випадків абсолютної військової необхідності.

Воєнна окупація є двох видів. По-перше, окупація воюючою державою території ворога в процесі воєнних дій. По-друге, можлива післявоєнна окупація ворожої території як спосіб гарантування виконання переможеним зобов'язань, які випливають з його відповідальності за агресію, як, наприклад, післявоєнна окупація Німеччини військами держав антигітлерівської коаліції. Норми права збройних конфліктів поширюються на обидва види окупації.

 

Питання 113. Захист культурних цінностей

Принципи захисту культурних цінностей у разі збройного конфлікту були сформульовані в Гаазьких конвенціях 1899 г і 1907 р. і у Вашингтонському пакті від 15 квітня 1935 р Надалі вони отримали розвиток в Конвенції про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту від 14 травня 1954 р (Конвенція та Протокол до неї набули чинності для СРСР 4 квітня 1957 г), а також у деяких інших документах, зокрема в Додаткових протоколах до Женевських конвенцій 1949 г про захист жертв війни Актуальність регулювання питання про культурні цінності визначається тим серйозним збитком, який був нанесений їм в ході численних збройних конфліктів. З урахуванням збільшення руйнівних масштабів сучасної зброї загроза культурним цінностям зростає.

Тим часом збиток, що наноситься культурних цінностей кожного народу, є збиток для культурної спадщини всього людства, бо світова культура складається з культурних досягнень кожного народу Конвенція про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту 1954 р виходить з того, що збереження культурної спадщини має велике значення для всіх народів світу і цей спадок повинно мати міжнародний захист, т е охорону і повагу культурних цінностей.

До культурних цінностей, зокрема, належать незалежно від їх походження і власника рухомі або нерухомі цінності у вигляді пам'ятників архітектури, мистецтва чи історії, археологічних місць розташування мистецтва; рукописів, книг, наукових колекцій, архівних матеріалів, будівель, призначених для збереження або експонування культурних цінностей (музеїв, великих бібліотек, сховищ, архівів), центрів, де перебуває значна кількість культурних цінностей Обов'язок договірних сторін ще в мирний час підготувати охорону культурних цінностей, розташованих на їх власній території, від можливих наслідків збройного конфлікту, заборонити використання цих цінностей, а також споруд для їх захисту в разі виникнення військових дій Сторони зобов'язуються забороняти, попереджати, припиняти будь-які акти крадіжки, грабежу або незаконного присвоєння культурних цінностей, а також будь-які акти вандалізму щодо них Вони забороняють реквізицію рухомих культурних ценнос -

172 VIII Захист прав особи під час озброєного конфлікту

Сторона, яка окупувала територію іншого учасника угоди, повинна підтримувати зусилля його компетентних національних властей з метою забезпечення охорони та збереження культурних цінностей даної держави Окупуюча держава повинна в разі потреби терміново втрутитися і вжити заходів з охорони таких цінностей, якщо останні в ході військових дій отримали пошкодження, а компетентні національні влади не в змозі забезпечити їх збереження.

Певним культурних цінностей, наприклад, центрам їх зосередження, може бути надана спеціальна захист, якщо вони знаходяться на достатній відстані від великого індустріального пункту або будь-якого важливого військового об'єкта, що є за своїм характером вразливим (аеродром, радіостанція і т. п), а також не використовуються у військових цілях. Культурні цінності, яким надається такий захист, повинні бути внесені відповідно до положень Конвенції в "Міжнародний реєстр культурних цінностей, що перебувають під спеціальним захистом".

З моменту включення даних цінностей в Міжнародний реєстр учасники Конвенції, забезпечуючи імунітет цих цінностей, зобов'язані утримуватися від будь-якого ворожого акту, спрямованого проти них, і від використання їх у військових цілях.

Під спеціальний захист на прохання зацікавленої сторони може бути узятий і транспорт, який використовується виключно для перевезення культурних цінностей як усередині території держави, так і для перевезення їх на іншу територію. Культурні цінності, а також транспорт, що користуються спеціальним захистом, позначаються відмітним знаком і знаходяться під міжнародним контролем, передбаченим Виконавчим Регламентом - складовою частиною Конвенції 1954 р про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту. Транспортні засоби, що користуються спеціальним захистом, і транспортовані на них культурні цінності будуть користуватися імунітетом від конфіскації, взяття в якості призу або захоплення. В інтересах збереження цінностей повинен користуватися повагою, наскільки це дозволяють вимоги безпеки, і призначений для захисту цих цінностей персонал Якщо він виявляється разом з культурними цінностями захопленим g про Захист жертв збройних конфліктів між країнами СНД 173 противником, йому повинна бути надана можливість продовжувати здійснювати свої функції.

Що стосується захисту культурних цінностей у разі збройного конфлікту неміжнародного характеру, то в такій ситуації сторонам в конфлікті забороняється вчиняти будь-які ворожі акти, спрямовані проти складових культурну або духовну спадщину народів історичних пам'яток, творів мистецтва або місць відправлення культу, і використовувати їх для підтримки воєнних дій. Таким чином, до захисту культурних цінностей у разі збройного конфлікту неміжнародного характеру застосовні ті положення Конвенції 1954 г, які визначають поняття "повага культурних цінностей".

 

Питання №114. Закінчення війни та її правові наслідки

Воєнні дії між державами можуть закінчуватися укладанням перемир'я або капітуляцією однієї з них.

Перемир'я — тимчасове припинення воєнних дій на умовах, узгоджених воюючими сторонами. Розрізняють місцеве перемир'я (на окремій ділянці фронту) і загальне перемир'я (по усьому фронті).

Перемир'я може укладатися на певний строк або бути безстроковим.

Місцеве перемир'я носить тимчасовий характер, воно укладається для обмеженого театру воєнних дій, із конкретними цілями або задачами місцевого значення — добір і транспортування поранених, хворих і вбитих, обмін пораненими, переговори з парламентарем та ін.

Загальне перемир'я або загальне припинення вогню цілком припиняє бойові дії воюючих. Воно, як правило, не обмежується яким-небудь терміном і продовжується до укладання мирного договору або мирного врегулювання.

Суттєве порушення перемир'я однією зі сторін може слугувати підставою для поновлення воєнних дій.

Капітуляція — це припинення воєнних дій на умовах, продиктованих переможцем.

Розрізняють просту капітуляцію (капітуляцію окремого підрозділу, об'єкта, пункту, району, наприклад капітуляція фашистських військ у Сталінграді в 1943 році) і загальну капітуляцію (усіх збройних сил, наприклад капітуляція Японії в 1945 році).

Капітуляція може бути беззастережною (без всяких умов із боку переможеного) або почесною (наприклад, капітуляція гарнізону фортеці з умовою збереження зброї і стягів).

На відміну від загального перемир'я, при капітуляції переможена сторона втрачає навіть формальну рівність із переможцем, за винятком випадку почесної капітуляції.

Як правило, ні перемир'я, ні капітуляція не означають автоматичного припинення стану війни. Для цього необхідно або видання акту (одностороннього або двостороннього) про припинення стану війни, (наприклад, Указ Президії Верховної Ради СРСР 1955 року про припинення стану війни між СРСР і Німеччиною) або укладання мирного договору (наприклад, мирний договір між СРСР і Італією 1947 року).

У мирному договорі фіксується припинення стану війни, вирішуються питання про відновлення мирних відносин між державами, про долю довоєнних договорів між воюючими сторонами і т.д.

Правові наслідки закінчення війни (стану війни) наступають як для воюючих, так і для нейтральних та інших держав, що не воюють.

З припиненням стану війни для воюючих держав:

— перестають діяти багато договорів воєнного часу, у тому числі закони і звичаї війни, і набирають сили угоди, що нормалізують відносини між державами;

— установлюються нормальні мирні відносини, у тому числі і дипломатичні;

— відновляється дія раніше укладених міжнародних договорів і укладаються нові договори;

— повертаються усі військовополонені;

— провадиться репатріація цивільного населення;