Поняття галузі права міжнародних організацій та її джерела 10 страница

У міжнародному праві поняття міжнародних повітряних сполучень (перевезень) зазвичай розкривається через комерційні права (або "свободи повітря"). До них належать п'ять основних "свобод повітря":

1. Право транзитного польоту без посадки над територією держави, що надала це право.

2. Право транзитного польоту з посадкою з некомерційною метою (в основному для заправлення паливом), тобто без взяття на борт пасажирів або їх висадження, розвантаження і завантаження багажу й пошти.

3. Право висаджувати в іноземній державі пасажирів і вивантажувати вантажі й пошту, взяті на борт у державі реєстрації повітряного судна.

4. Право брати на борт пасажирів, вантажі й пошту в іноземній державі з метою їх перевезення в державу реєстрації повітряного судна.

5. Право брати на борт пасажирів, вантажі й пошту в іноземній державі з метою їх перевезення в будь-яку третю державу" і так само висаджувати пасажирів і розвантажувати вантажі й пошту в цій третій державі.

Авіакомпанії прагнуть одержати дозвіл на комерційну діяльність в обсязі п'яти "свобод повітря", тому що це забезпечує найвищу прибутковість їхньої роботи. Разом з тим п'ята "свобода повітря" в повному обсязі (перевезення пасажирів і вантажів у будь-які треті держави) зазвичай не надається, оскільки це погіршувало б становище національних авіакомпаній з надання аналогічних послуг.

З розвитком міжнародних повітряних сполучень відбувався процес удосконалювання "свобод повітря". П'ять згаданих свобод були доповнені ще трьома:

6. Право виконувати пасажиро- і вантажоперевезення між третіми державами через свою територію.

7. Право виконувати пасажиро- і вантажоперевезення між третіми державами, минаючи свою територію.

8. Каботажні перевезення, тобто перевезення в межах однієї іноземної держави.

Стаття 7 Чиказької конвенції 1944 р. надає право кожній державі-учасниці відмовляти повітряним суднам іншої учасниці в наданні восьмої "свободи повітря". Учасники Конвенції взяли на себе зобов'язання не надавати цю свободу будь-якій державі на виключній основі. Іншими словами, повітряний каботаж може дозволятися будь-якій державі, що звернулася з відповідним проханням, або не дозволятися жодній.

Правове регулювання міжнародних повітряних сполучень здійснюється шляхом укладення двосторонніх угод. За наполегливою вимогою США до Заключного акта Чиказької конвенції 1944 р. була внесена стандартна форма таких двосторонніх угод про обмін комерційними правами в регулярному міжнародному повітряному сполученні ("чиказький тип"). Іншим досить популярним прототипом зазначених угод є згадана угода між Великою Британією і США 1946 р. ("бермудський тип").

Важливу роль у правовому регулюванні міжнародних повітряних сполучень відіграє багатостороння угода - Варшавська конвенція для уніфікації деяких правил, що стосуються міжнародних повітряних перевезень 1929 р. Цей документ зафіксував положення про відповідальність авіаперевізника у випадку заподіяння шкоди пасажирові й вантажу та запровадив однакові стандарти перевізних документів.

У 70-ті роки США розгорнули кампанію з дерегулювання діяльності авіапідприємств на внутрішніх лініях. У результаті в 1978 р. Конгрес США прийняв відповідний закон. У 1979 р. США прийняли Закон про конкуренцію на міжнародному повітряному транспорті, основні положення якого були запозичені з закону 1978 р. За законом 1979 р. можливе застосування санкцій до держав, які не згодні з методами вільної конкуренції на ринку міжнародних повітряних сполучень. Санкції можуть передбачити припинення, призупинення або зміну дозволу іноземному перевізникові виконувати польоти в США. Керуючись засадами "дерегуляції", США уклали відповідні угоди з кількома державами.

Європейська рада своєю директивою від 25 липня 1983 р. також запровадила режим часткової "лібералізації" щодо внутрішньо-регіональних повітряних сполучень між державами Західної Європи. Він поширюється тільки на польоти повітряних суден місткістю не більше 70 місць або з максимальною злітною вагою 30 т.

Міжнародні повітряні сполучення здійснюються повітряними суднами та їхніми екіпажами. Кожне повітряне судно повинно мати національну належність, що відповідає державі реєстрації. Зареєстроване судно вноситься до державного реєстру. Цей факт означає наявність публічно-правового зв'язку між державою реєстрації й повітряним судном, яке перебуває під захистом держави реєстрації.

Однак наявність публічно-правових відносин між повітряним судном і державою реєстрації не перешкоджає тому, щоб це судно було об'єктом цивільного права, перебувало у приватній власності держави, юридичних або фізичних осіб з усіма юридичними наслідками, що звідси випливають. Важливе значення у міжнародних повітряних сполученнях має поділ на державні й цивільні повітряні судна. До перших належать повітряні судна, які використовуються на військовій, митній і поліцейській службі. До них положення Чиказької конвенції 1944 р. не застосовуються.

Члени екіпажу повітряного судна під час виконання своїх службових обов'язків вважаються представниками експлуатанта судна (власника), що відповідає за дії екіпажа. Кожний член екіпажа має чіткі функціональні обов'язки. Очолює екіпаж командир, який відповідає за повітряне судно, інших членів екіпажу, пасажирів і вантаж у межах визначених часових рамок. Міжнародне право визначає правове становище екіпажу загалом. Деякі вимоги до екіпажу містяться у ст. 32, 33 Чиказької конвенції 1944 р. і додатку 1 до неї. Однак детальна правова регламентація правового статусу екіпажу - це прерогатива національного законодавства держави реєстрації повітряного судна.

 

Питання 133. Комерційні права у міжнародних повітряних сполученнях

Цивільні повітряні польоти відбуваються в основному з комерційними цілями (перевезення пасажирів, багажу, пошти). Такі перевезення визнаються міжнародними, коли здійснюються між територіями двох або більше держав, або якщо місце відправлення та призначення знаходяться на території однієї держави, але зупинка передбачена на території іншої держави.

Комерційні права є самостійними та самі по собі не випливають із надання права на виконання міжнародного повітряного польоту. Здійснення комерційних прав пов’язане зі “свободами повітря”, п’ять із яких були закріплені в ході Чиказької конференції 1944 р. і згодом доповнені ще трьома свободами: правом здійснювати перевезення пасажирів, вантажу та пошти між третіми країнами через свою територію; правом здійснювати перевезення пасажирів, вантажу і пошти між третіми країнами, минаючи територію держави, де повітряне судно зареєстроване; правом на так званий каботаж, тобто на перевезення іноземним перевізником між пунктами, що розташовані на території тієї ж самої держави. Остання із цих свобод зараз використовується вкрай рідко, і тому її іноді зовсім не згадують.

Надання права на здійснення міжнародних комерційних польотів є винятковою компетенцією держави (тієї, з території якої або на території якої їх здійснюють). Держави контролюють перевезення та можуть регулювати їхні обсяги, керуючись внутрішнім законодавством або відповідними міжнародними договорами. На території України іноземні перевізники здійснюють свою діяльність відповідно до її законів, а також міжнародних договорів (ст. 66 Повітряного кодексу України). Підставою для виконання повітряних перевезень є договір, котрий має бути підтверджений документами, що видаються самими авіаперевізниками або уповноваженими ними особами. Такими документами є: для пасажира – квиток, для багажу пасажира – багажна квитанція, під час перевезення інших вантажів – авіавантажна накладна.

Договірному врегулюванню в міжнародних авіаперевезен-нях підлягають тарифи та правила їхнього застосування, що можуть бути встановлені на основі двосторонніх договорів між державами. У разі їхнього прийняття Міжнародною авіатран-спортною асоціацією ці тарифи та правила набирають чинності для авіапідприємств тільки після схвалення їх урядами відповідних країн, де ці авіапідприємства зареєстровані.

Норми про відповідальність авіаперевізника, що виникає зі здійснення міжнародних комерційних повітряних польотів, містяться, як правило, у двосторонніх угодах про повітряне сполучення і складають найважливішу сферу правового регулювання в міжнародному повітряному праві. Межі відповідальності повітряного перевізника сформульовані у Варшавській конвенції 1929 р. й у Гаазькому протоколі до неї 1955 р.

Зазвичай норма про відповідальність складається з обов’язку перевізника відшкодувати шкоду, що виникає з його провини під час повітряного перевезення. У разі смерті пасажира або заподіяння шкоди його здоров’ю, а також у разі заподіяння матеріального збитку через запізнення під час перевезення перевізник несе відповідальність, якщо тільки не доведе, що вжив усі необхідні заходи або що відповідні заходи неможливо було вжити. Перевізник також несе відповідальність за втрату, нестачу або ушкодження багажу з моменту прийняття його до перевезення і до видачі одержувачеві, а так само вантажу, якщо не доведе, що вжив всі необхідні заходи для запобігання заподіянню збитків або що такі заходи неможливо було вжити. Якщо перевізник доведе, що причиною виникнення шкоди є провина потерпілого, то умови відповідальності не настають або відповідальність може бути обмежена. Межі відповідальності перевізника не застосовуються, якщо буде доведено, що збиток виник внаслідок наміру або грубої необережності самого перевізника. У багатьох країнах широко застосовується також адміністративна та кримінальна відповідальність за порушення умов експлуатації міжнародних повітряних ліній.

 

Питання №134. Поняття та джерела міжнародного космічного права

Слід вказати на те, що космічний простір, розташований у юридичному і фізичному смислі за межами земного повітряного простору що простирається в безкраїсть не маючи ніякої межі, не пристосований для життя і діяльності людини, а також ніяких інших живих істот, крім спеціальних апаратів і пристроїв, причому на обмежений час. Тому в даний час для держав немає сенсу оголошувати територіальні претензії на певні ділянки таких просторів.

У результаті такої обмеженої функціональності юридичний статус космічного простору з початку космічної діяльності склався як статус міжнародного простору, тобто простору, на який не поширюється суверенітет або юрисдикція будь-якої держави. Правовий режим космічного простору (практично в межах усієї сонячної системи) також типовий для міжнародного простору.

Міжнародне космічне право — галузь сучасного міжнародного права, що регулює діяльність держав з дослідження і використання космічного простору, що встановлює його правовий режим.

Потреба міжнародного правового регулювання космічної діяльності була породжена науково-технічним прогресом, що призвів до запуску Радянським Союзом 4 жовтня 1957 року першого штучного супутника Землі, що ознаменував початок освоєння людством космічного простору.

Космічною діяльністю займається нині дуже обмежене число високорозвинених держав і держав, що володіють відповідними можливостями. Саме вони і виступають основними суб'єктами міжнародного космічного права. Але в результаті такої діяльності й у її міжнародно-правовому регулюванні зацікавлені всі держави світу, людство в цілому. Тому правове регулювання космічної діяльності із самого початку стало здійснюватися шляхом укладання, головним чином, універсальних міжнародних угод, відкритих для участі всіх держав. Основна роль у справі розроблення таких договорів належить Організації Об'єднаних Націй в особі Генеральної Асамблеї, її допоміжного органу — Комітету з використання космічного простору в мирних цілях і його підкомітету з правових питань.

Як відзначалося раніше, космічний простір — це недержавна (міжнародна) територія, юридичний статус і правовий режим якої визначаються міжнародним правом. В основі правового режиму космічного простору лежать вироблені в рамках ООН або під її егідою міжнародні універсальні договори. У їхньому числі: Договір про принципи діяльності держав з дослідження і використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла 1967 року; Конвенція про реєстрацію об'єктів, що запускаються в космічний простір, 1975 року; Угода про діяльність держав на Місяці й інших небесних тілах, 1979 року. Такими договорами є також: Угода про врятування космонавтів, повернення космонавтів і повернення об'єктів, запущених у космічний простір, 1968 року; Конвенція про міжнародну відповідальність за збитки, завдані космічними об'єктами, 1972 року.

Виходячи з положень цих універсальних міжнародних угод, багато держав уклали угоди про науково-технічне співробітництво в сфері космічної діяльності, їх кількість перевищує десятки, якщо не сотні, і продовжує безупинно рости.

До числа джерел міжнародного космічного права універсального характеру належать також договори, що частково регулюють і космічну діяльність. Це, наприклад, Договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, у космічному просторі і під водою, 1963 року; Конвенція про заборону воєнного або будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище, 1977 року.

Крім того, до джерел міжнародного космічного права належать міжнародні договори двостороннього характеру. Так, у 1963 році між СРСР і США була укладена джентльменська угода про нерозміщення в космічному просторі будь-яких об'єктів із ядерною зброєю й іншими засобами масового знищення. Загальне значення цієї угоди було підтверджено в резолюції Генеральної Асамблеї ООН 1884 (XVIII). У 1998 році Російська Федерація, СІЛА, країни, що входять у Європейське космічне агентство, Японія і Канада уклали угоду про створення міжнародної космічної станції.

 

Питання №135. Міжнародно-правовий режим космічного простору і небесних тіл

В основі міжнародного космічного права лежить принцип пов'язаної з дослідженням космосу діяльності і використання космічного простору, включаючи розташовані в межах сонячної системи небесні тіла. Цей принцип має системний характер, і з нього можна виділити ряд інших принципів: здійснення діяльності з дослідження і використання космосу і небесних тіл відповідно до принципів міжнародного права; свобода дослідження і використання космічного простору і небесних тіл; заборона національного присвоєння космічного простору і небесних тіл; часткова демілітаризація космічного простору і повна демілітаризація небесних тіл; збереження суверенних прав держав на космічні об'єкти, що запускаються ними; запобігання наслідків потенційно шкідливих експериментів у космічному просторі та на небесних тілах; надання допомоги екіпажу космічного корабля у разі аварії, лиха, вимушеної посадки; сприяння міжнародному співробітництву в мирному дослідженні і використанні космічного простору і небесних тіл; міжнародна відповідальність держав за свою діяльність у космосі.

Зазначені принципи, що стосуються правового режиму космічного простору, передбачені Договором про принципи діяльності держав з дослідження і використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла, 1967 року. Деякі такі принципи були конкретизовані і розвинені в інших універсальних угодах, зокрема, в Угоді про діяльність держав на Місяці й інших небесних тілах, 1979 року. Дослідження і використання космічного простору здійснюються на благо й в інтересах усіх країн, незалежно від ступеня їх економічного або наукового розвитку. Він відкритий для дослідження і використання всіма державами без будь-якої дискримінації. Космічний простір, включаючи Місяць та інші небесні тіла, відповідно до Договору не підлягає національному присвоєнню ні шляхом проголошення на них суверенітету, ні шляхом використання або окупації, ні будь-якими іншими способами. Таким чином, чітко встановлюється, що космічний простір є недержавною, міжнародною територією (практично в межах Сонячної системи), правовий режим якої встановлюється відповідними положеннями міжнародного права.

В основі такого режиму - положення про свободу дослідження і використання космічного простору всіма державами на благо й в інтересах усього людства. Результати космічної діяльності є загальним надбанням людства. В Договорі встановлюється, що норми космічного права є інтегральною частиною міжнародного права в цілому і повинні застосовуватися з урахуванням інших його положень. Держави-учасниці (практично всі держави світу) здійснюють космічну діяльність «відповідно до міжнародного права, включаючи Статут ООН, в інтересах підтримки міжнародного миру і безпеки і розвитку міжнародного співробітництва і порозуміння». Держави-учасниці «зобов'язуються не виводити на орбіту Землі будь-які об'єкти з ядерною зброєю або будь-якими іншими видами зброї масового знищення, не встановлювати зброю на небесних тілах і не розміщати таку зброю в космічному просторі яким-не-будь іншим чином». Місяць та інші небесні тіла «використовуються всіма державами-учасницями Договору винятково в мирних цілях...». Таким чином, одним із принципів космічного права є принцип демілітаризації космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла, хоча це не настільки очевидно й загальновизнано, оскільки мають місце різноманітні тлумачення відповідних положень Договору, зокрема того, чи стосуються вони будь-яких видів зброї або тільки зброї масового знищення. Держави-учасниці Договору несуть міжнародну відповідальність за національну діяльність у космічному просторі незалежно від того, чи здійснюється вона урядовими органами, або неурядовими юридичними особами, і за забезпечення того, щоб національна діяльність проводилася відповідно до положень, що містяться в цьому договорі. У разі діяльності в космічному просторі міжнародної організації, відповідальність за виконання договору несуть, поряд із міжнародною організацією, також держави, що беруть участь у ній.

 

Питання №136. Правовий статус космонавтів і космічних об’єктів

У Договорі про принципи діяльності держав з дослідження і використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла, 1967 року, установлено, що космонавти розглядаються як посланці людства в космос. Виконуючи космічні польоти навіть у складі міжнародних екіпажів, космонавти є представниками своїх держав, однак при цьому їхня діяльність носить і загальнолюдський характер. Згідно Договору, держава, у регістр якого занесений об'єкт, запущений у космос, здійснює юрисдикцію й контроль над будь-яким екіпажем цього об'єкта. Отже, і іноземні громадяни, що є членами екіпажа космічного об'єкта, підпадають під юрисдикцію держави його реєстрації, якщо інше не передбачено спеціальними угодами.

Юрисдикція держави реєстрації здійснюється під час знаходження об'єкта в космічному просторі, у тому числі й на небесному тілі. У відповідності з Договором 1967р., держави зобов'язані надавати космонавтам усіляку допомогу у випадку аварії, нещастя або змушеної посадки на території іншого государства або у відкритому морі. Космонавтам, що зробили змушену посадку, повинна бути забезпечена безпека, і вони негайно повинні бути повернуті державі, у регістр якого занесений їх космічний корабель. Держави зобов'язані інформувати один одного або ООН про установлені ними явищах у космосі, які могли б становити небезпеку для життя або здоров'я космонавтів. Аналогічні положення втримуються в Угоді про Місяць 1979г.

Права власності держави реєстрації на космічні об'єкти, запущені в космос, і на їхні складові частини залишаються незачепленими під час їхнього знаходження в космічному просторі або на небесному тілі, або після повернення на Землю. Такі об'єкти і їхні складові частини, виявлені на іноземній території, повинні вертатися державі реєстрації космічного об'єкта. Слід зазначити, що повернення космонавтів державі, що запустила, є безумовним зобов'язанням, і держава, що повертає їх, не повинне вимагати компенсації витрат, зв'язаних з рятуванням і поверненням «посланців людства в космос». Що ж стосується повернення космічного об'єкта і його складових частин державі, що запустила, то дане зобов'язання не є безумовним: необхідне прохання держави, що запустила, про це; на вимогу необхідно представити до повернення розпізнавальні дані; витрати по виявленню й поверненню об'єкта і його складових частин повинні покриватися державою, що запустила. Згідно Конвенції про реєстрацію об'єктів, що запускаються в космічний простір, 1975 р., держава, що здійснює такий запуск, реєструє космічний об'єкт у національному регістрі. Кожна держава, що запускає, представляє Генеральному секретареві ООН у найкоротший строк необхідну інформацію про кожний космічний об'єкт, занесеному в його регістр. Генеральний секретар ООН веде Реєстр, куди вноситься зазначена інформація.

 

Питання №137. Поняття, джерела міжнародного права навколишнього середовища

Охорона навколишнього природного середовища належить до глобальних проблем виживання людської цивілізації. Тому навколишнє природне середовище виступає важливим об'єктом міжнародно-правового регулювання.

Під екологічним правом розуміють сукупність принципів і норм, що регулюють діяльність держав із запобігання й усунення шкоди різноманітного виду і з різноманітних джерел, що наноситься національним системам навколишнього природного середовища окремих держав і системам навколишнього природного середовища, що знаходяться за межами національної юрисдикції.

Основними об'єктами міжнародно-правової охорони навколишнього природного середовища є суша, надра, Світовий океан, небесні тіла, повітряний простір, космічний простір, флора і фауна Землі, а також боротьба з основними джерелами забруднення навколишнього природного середовища.

Основними джерелами забруднення навколишнього природного середовища є промислові та хімічні відходи, ядерна зброя і складові матеріали, нафта і газ, транспортні засоби, діяльність людини (правомірна і неправомірна).

Джерела міжнародного екологічного права діляться на дві групи:

— міжнародні договори

— міжнародні порядки.

Види міжнародних договорів:

а) універсальні:

— Конвенція про забруднення морів викиданням від ходів та інших матеріалів 1972 року;

— Конвенція про запобігання забруднення із суден 1973 року;

— Конвенція про міжнародну торгівлю видами дикої флори та фауни, що перебувають під загрозою зникнення, 1973 року;

— Конвенція про заборону воєнного або будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище 1977 року;

— Конвенція про трансграничне забруднення повітря на далекі відстані 1979 року;

— Конвенція ООН з морського права 1982 року;

б) регіональні:

— Конвенція про захист фауни та флори в Європі 1979 року;

— Конвенція про захист Середземного моря від забруднення 1976 року

— та інші.

Основні принципи міжнародного екологічного права:

— міжнародне природно-охоронне співробітництво держав та інших суб'єктів міжнародного права;

— незавдавання шкоди навколишньому природному середовищу;

оцінювання трансграничних екологічних наслідків планованої діяльності;

— навколишнє природне середовище поза державним кордоном є спільним надбанням усього людства;

— міжнародна відповідальність за екологічну шкоду;

— свобода дослідження і використання навколишнього природного середовища та його компонентів;

— раціональне використання навколишнього природного середовища;

— та інші.

 

Питання 138. Міжнародно-правова охорона планетарного середовища та космічного простору

Атмосферне повітря є одним із найважливіших природних благ. Проте розширення та інтенсифікація насамперед хімічного і металургійного виробництва спричинили серйозне забруднення атмосфери. Гострота цієї проблеми посилюється тією обставиною, що у зв'язку з рухливістю повітряні маси вільно перетинають кордони держав, викидаючи небезпечні опади на значному віддаленні від джерел забруднення повітря. Наприклад, двоокис сірки, який потрапляє в повітря від індустріальних центрів Західної Європи і США, через якийсь час з опадами потрапляє на територію Скандинавських держав і Канади у вигляді розчину сильнодіючої сірчаної кислоти ("кислотні дощі"). На жаль, сьогодні немає консолідованого міжнародно-правового акта, який би регулював основні питання щодо використання і охорони атмосфери Землі. У цій сфері діють спеціальні угоди із запобігання й обмеження найнебезпечніших видів забруднення повітря.

У 1979 р. під егідою Європейської економічної комісії була укладена Конвенція про транскордонне забруднення повітря на великі відстані (в силі з 1983 р.). Держави-учасниці зобов'язалися обмежити і, наскільки це можливо, зменшувати забруднення повітря, обмінюватися інформацією, проводити консультації, наукові дослідження і моніторинг (контроль) якості повітря. У 1985 р. до Конвенції було прийнято протокол, що містить зобов'язання держав-учасниць скоротити викиди сірки в повітря на своїх територіях і зменшити їх транскордонні потоки на 30 % відносно 1993 р. Протокол, прийнятий у 1988 р., передбачає контроль викидів оксидів азоту та їх транскордонних потоків. Україна бере участь у цих угодах.

22 травня 2001 р. держави, визнаючи, що стійкі органічні забруднювачі мають токсичні властивості, виявляють стійкість до розкладання, характеризуються біоакумуляцією і є об'єктом транскордонного перенесення з повітрям, водою й мігруючими видами, а також осаджуються на великій відстані від джерела викиду, накопичуючись в екосистемах суші та водних екосистемах, підписали Стокгольмську конвенцію про стійкі органічні забруднювачі.

Озоновий шар атмосфери виконує важливу функцію із захисту Землі від шкідливої дії ультрафіолетових променів. Діяльність людини, продиктована недалекоглядними інтересами, призвела до виснаження озонового шару і виникнення "озонових дір". У 1985 р. у Відні на міжнародній конференції була прийнята Конвенція про охорону озонового шару (набула чинності з 1988 р.). Вона передбачає зобов'язання загального характеру щодо контролю за його станом і співпраці в розробленні заходів із захисту озонового шару. В 1987 р. було підписано Монреальський протокол щодо речовин, які призводять до виснаження озонового шару. Протоколом впроваджуються обмеження на виробництво речовин, які негативно впливають на озоновий компонент атмосфери. Україна є учасницею цих угод.

Серйозну загрозу для благополуччя людства становить "парниковий ефект", тобто глобальне потеплення клімату Землі, спричинене підвищеною концентрацією в атмосфері двоокису вуглецю (вуглекислого газу). "Парниковий ефект" призводить до танення полярних льодовиків, підвищення рівня морів і океанів з непередбачуваними негативними наслідками для всієї екосистеми нашої планети. На думку вчених, глобальна зміна клімату - один із найгрізніших викликів людству, який вимагає вжиття екстрених і ефективних заходів2.

У 1992 р. на Конференції в Ріо-де-Жанейро 160 держав підписали Рамкову конвенцію ООН про зміну клімату. її основне завдання - забезпечити таку поведінку держав, яка б не загрожувала перенасиченням атмосфери парниковими газами і не призводила б до кліматичних катастроф. Конвенція передбачає заходи зі стабілізації рівня концентрації парникових газів із метою недопущення "перегріву" планети. В ній передбачається відповідальність усіх держав за зміну клімату Землі. Правда, ця відповідальність диференціюється залежно від ступеня економічного розвитку держав і враховує потреби й інтереси країн, що розвиваються.

Межа між повітряним простором і космосом на висоті 100- 110 км є юридичною, але не фізичною. Тому процеси, що відбуваються в навколоземному космічному просторі, безпосередньо впливають на нашу планету. Активність у справі дослідження і використання космічного простору, що неухильно зростає, призвела до необхідності вжиття заходів з охорони космічного середовища від шкідливих наслідків такої діяльності. Нині ближній космос уже помітно забруднений відпрацьованими штучними супутниками та їх компонентами, деталями ракет та іншим космічним сміттям. Це становить реальну загрозу для функціонуючих космічних об'єктів і космонавтів. Використання ядерних джерел енергії на космічних апаратах, проведення великомасштабних експериментів у космосі, елементи промислового виробництва (надчистих сплавів, ліків і т. ін.) на орбітальних станціях, можлива розробка місячних ресурсів, військова діяльність у космосі містять у собі додаткові небезпеки забруднення і шкідливої дії на навколоземний простір.

На сучасному етапі розвитку міжнародного права проблеми забруднення космосу розв'язуються на рівні загальних норм - Московського договору про заборону випробувань ядерної зброї в трьох середовищах (у тому числі в космічному просторі) 1963 р., Договору з космосу 1967 р., Угоди про Місяць 1979 р. Так, у ст. IX Договору 1967 р. і ст. VI Угоди 1979 р. зафіксовано зобов'язання уникати шкідливого забруднення космічного простору, Місяця та інших небесних тіл, а також несприятливих змін земного середовища внаслідок доставлення позаземної речовини і вживати для цього відповідні заходи. Договором з космосу встановлена заборона на виведення в космічний простір будь-яких об'єктів з ядерним або іншим видом зброї масового знищення. Угода 1979 р. взагалі встановила режим повної демілітаризації і нейтралізації Місяця та інших небесних тіл. Ці заходи мають безумовне позитивне значення в охороні космічного середовища від звичайного і радіоактивного забруднення. Проте спеціальних угод щодо захисту космосу від шкідливої антропогенної дії поки не розроблено.