Поняття галузі права міжнародних організацій та її джерела 11 страница

Рівень розвитку науки і техніки досяг таких висот, що можна впливати на компоненти екосистеми Землі з метою спричинити певний ефект - випадання опадів або усунення їх випадання, зміна напряму руху й сили ураганів і тайфунів і т. ін. Ці дії можуть бути продиктовані благими намірами або навпаки. Так, під час війни в Індокитаї США для успішного виконання бойових операцій штучно викликали рясні дощі з метою ускладнення дій супротивника. У пресі періодично з'являються публікації про те, що секретні відомства держав розробляють методи штучного спричинення землетрусів та інших стихійних лих.

Ці обставини спонукали міжнародне співтовариство прийняти в 1977 р. Конвенцію про заборону військового або будь-якого ворожого використання засобів впливу на природне середовище (набула чинності з 1978 р.). Конвенція зобов'язала держави, що беруть участь у ній, не використовувати з військовою або будь-якою іншою ворожою метою будь-які засоби для зміни шляхом навмисного управління природними процесами динаміки, складу або структури Землі, включаючи її біоту, літосферу, гідросферу і атмосферу, або космічного простору. Проте Конвенція не містить заборони на використання засобів дії на природне середовище з мирною метою. Держави-учасниці повинні співпрацювати у справі збереження, поліпшення і мирного використання навколишнього середовища з урахуванням потреб держав, що розвиваються.

 

Питання №139. Міжнародно-правова охорона морського середовища

Світовий океан займає 70,8 % площі поверхні земної кулі, що становить близько 361 млн кв. км. Поняття "Світовий океан" охоплює чотири океани (Атлантичний, Індійський, Тихий і Північний Льодовитий), а також підлеглі до них моря. Світовий океан містить значний обсяг мінеральних ресурсів та енергії, має важливе транспортне значення. Це така екосистема, від стану якої залежить життя і благополуччя всього людства.

Норми з охорони Світового океану містяться в міжнародно-правових актах - як у загальних (Конвенція про відкрите море від 29 квітня 1958 року; Конвенція про територіальне море та прилеглу зону від 29 квітня 1958 року; Конвенція про континентальний шельф від 29 квітня 1958 року; Конвенція ООН з морського права від 10 грудня 1982 року), так і спеціальних (Конвенція про запобігання забрудненню моря скидами відходів та іншими матеріалами від 29 грудня 1972 року; Міжнародна конвенція по запобіганню забрудненню з суден від 2 листопада 1973 року (з поправками) і Протокол до неї 1978 р.).

Женевські конвенції та Конвенція ООН з морського права визначають міжнародно-правові режими відкритого й територіального морів, прилеглої зони й континентального шельфу, закріплюють загальні положення щодо запобігання їх забрудненню та раціонального використання. У Конвенції про відкрите море останнє визначається як усі частини моря, що не входять ні до територіального моря, ні до внутрішніх вод якої-небудь держави. Проголошується принцип свободи відкритого моря для всіх держав (свободи судноплавства, рибальства, прокладення підводних кабелів і трубопроводів, польотів над ним), а також принцип, за яким жодна держава не вправі претендувати на підпорядкування будь-якої частини відкритого моря своєму суверенітету.

Конвенція про територіальне море та прилеглу зону тлумачить поняття "територіальне море" як морський пояс, який примикає до сухопутної території і внутрішніх вод держави та на який поширюється її суверенітет; а "прилегла зона" - це зона відкритого моря, що безпосередньо примикає до територіального моря держави, де вона може здійснювати контроль, необхідний для недопущення порушень її митних, фіскальних, імміграційних і санітарних правил. Конвенція встановлює суверенітет прибережних держав на територіальне море, повітряний простір над ним, а також на поверхню й надра його дна, фіксує право та визначає умови мирного проходу через територіальне море.

У Конвенції про континентальний шельф наводиться така дефініція поняття "континентальний шельф": це поверхня й надра морського дна підводних районів, що примикають до берега, але перебувають поза зоною територіального моря, до глибини 200 м або за цією межею, де глибина покриваючих вод дозволяє розроблення природних багатств цих районів, а також поверхня й надра подібних підводних районів, що примикають до берегів островів. Конвенція закріплює суверенне право прибережної держави на розроблення природних ресурсів континентального шельфу.

Спеціальні міжнародно-правові акти регулюють питання щодо охорони окремих компонентів морського середовища й захисту моря від конкретних джерел забруднення. Метою Конвенції про запобігання забрудненню моря скидами відходів та іншими матеріалами є індивідуальне й колективне сприяння ефективній боротьбі з усіма джерелами забруднення морського середовища, здійснення всіх можливих заходів для запобігання цьому скидами відходів і матеріалів, які можуть становити небезпеку для здоров'я людей і зашкодити життю живих ресурсів моря. Конвенція містить припис, що кожна держава окремо (залежно від її наукових, технічних та економічних можливостей), а також держави колективно зобов'язані вжити ефективних заходів для попередження забруднення морського середовища, що викликається скиданням відходів та інших матеріалів.

Міжнародна конвенція по запобіганню забрудненню з суден спрямована на співробітництво держав з метою досягнення повного припинення навмисного забруднення морського середовища шкідливими речовинами і зведення до мінімуму їх випадкових скидань. Конвенція зобов'язує держави співпрацювати у виявленні порушень, повідомляти про інциденти, пов'язані зі скиданням шкідливих речовин, обмінюватися інформацією.

Існує низка міжнародно-правових актів, що встановлюють відповідальність за забруднення морського середовища нафтою та визначають комплекс заходів з попередження такого забруднення і зменшення його наслідків. Серед них Міжнародна конвенція про цивільну відповідальність за шкоду від забруднення нафтою від 29 листопада 1969 року; Міжнародна конвенція щодо втручання у відкритому морі у випадках аварій, які призводять до забруднення нафтою від 29 листопада 1969 року, до якої 2 листопада 1973 року було прийнято Протокол щодо втручання у відкритому морі у випадках забруднення іншими речовинами; Конвенція про цивільну відповідальність за шкоду від забруднення нафтою в результаті розвідки та розробки мінеральних ресурсів морського дна від 17 грудня 1976 року.

Конвенція про захист Чорного моря від забруднення від 21 квітня 1992 року і Протоколи до неї4 спрямовані на досягнення прогресу в захисті морського середовища Чорного моря і збереженні його живих ресурсів. Основними положеннями цього документа є співпраця в запобіганні забрудненню морського середовища небезпечними речовинами, закріплення переліку небезпечних (Додаток І) та отруйних (Додаток II) речовин і матеріалів, а також установлення обмежень щодо їх скидання.

Внутрішні води - це частина водної території держави. Вони поділяються на внутрішні морські (води, розташовані між берегом держави і прямими вихідними лініями, прийнятими для відліку ширини територіального моря) і внутрішні неморські води (води річок, озер, каналів та інших водойм, розташовані в межах державних кордонів). Незважаючи на те, що внутрішні води знаходяться на державній території (отже, на них у повному обсязі поширюється суверенітет і юрисдикція держави), вони теж належать до об'єктів міжнародно-правової охорони. Це зумовлено насамперед тим, що води річок потрапляють у міжнародні води; деякі річки протікають територією не однієї держави, а тому отримують міжнародний статус; деякі озера належать до світової природної спадщини і мають міжнародне значення.

Серед міжнародних актів, спрямованих на охорону внутрішніх вод, необхідно виділити Конвенцію з охорони та використання транскордонних водотоків та міжнародних озер від 17 березня 1992 року і Протокол про воду та здоров'я від 17 червня 1999 року, а також Конвенцію щодо співробітництва по охороні та сталому використанню ріки Дунай (Конвенція про охорону ріки Дунай від 29 червня 1994 року.

Метою Конвенції з охорони та використання транскордонних водотоків та міжнародних озер є вжиття національних і міжнародних заходів для охорони, раціонального використання, запобігання, обмеження і зменшення забруднення транскордонних вод. Згідно з Конвенцією транскордонні води - це будь-які поверхневі чи підземні води, що позначають, перетинають кордони між двома й більше державами або розташовані в таких кордонах; у випадках якщо транскордонні води впадають безпосередньо в море, вони обмежуються прямою лінією, що перетинає їхні гирла між точками, розташованими по лінії малої води на їх берегах.

Важливе значення для охорони та раціонального використання вод мають двосторонні угоди з прикордонними державами. Як приклад можна навести угоди між Україною та Росією, Угорщиною, Словаччиною, Молдовою.

 

Питання 140. Міжнародно-правова охорона тваринного та рослинного світу

Міжнародне екологічне право формувалося шляхом ухвалення конвенцій про захист окремих видів тваринного світу. Наприклад, Міжнародної конвенції з регулювання китобійного промислу 1946 р., Конвенції про рибальство у північно-західній частині Атлантичного океану 1949 р., Конвенції про рибальство у північно-східній частині Атлантичного океану 1959 р., Угоди про охорону лососів у Балтійському морі 1962 р., Конвенції зі збереження тюленів Антарктики 1972 р., Угоди про збереження білих ведмедів 1973 р. та ін.

Важливий напрям міжнародного екологічного права - охорона природних комплексів і екосистем. У 1933 р. була прийнята Конвенція про охорону флори і фауни на Африканському континенті, а у 1940 р. - Конвенція про охорону природи та захист фауни і флори в Західній півкулі.

Відносно недавно були укладені Конвенція про водно-болотяні угіддя, що мають міжнародне значення, головним чином як життєве середовище водоплавних птахів 1972 р.; Конвенція про охорону дикої флори та фауни і природних середовищ існування в Європі 1979 р.; Конвенція про збереження морських живих ресурсів Антарктики 1980 р.; Конвенція про охорону природи в Південній частині Тихого океану 1986 р. Ці багатосторонні угоди регулюють, переважно на регіональній основі, широке коло питань, що стосуються, зокрема, створення резерватів і національних парків, обмежень на лов тварин і полювання на них, вивезення тварин з охоронюваних районів.

Значною віхою в розвитку міжнародного екологічного права є ухвалення двох глобальних угод - Конвенції про охорону всесвітньої і природної спадщини 1972 р. та Конвенції про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що перебувають під загрозою зникнення 1973 р.

Перша угода має на меті забезпечити створення ефективної системи колективної охорони пам'яток природи, наприклад, унікальних природних комплексів, районів існування тварин і рослин, що зникають.

Друга угода встановлює обмеження та запроваджує заходи контролю над міжнародною торгівлею видами, що зникають, рослинного і тваринного світу з метою недопущення надмірної експлуатації таких видів флори і фауни.

У природі е деякі види тварин, які у процесі життєдіяльності перетинають межі держав. Ці види іменуються мігруючими. Для захисту таких тварин у 1979 р. у Бонні (ФРН) була прийнята Конвенція про збереження мігруючих видів диких тварин. У додатках до Конвенції наводиться перелік видів мігруючих тварин, що перебувають під загрозою зникнення, а також зазначаються види, щодо яких зацікавлені держави можуть укласти спеціальні угоди. Є також конвенції, спрямовані на охорону мігруючих птахів, забезпечення для них сприятливого середовища перебування.

Економіка багатьох держав має значний сектор, що базується на добуванні та переробленні живих ресурсів морів і океанів. У зв'язку з постійним удосконаленням засобів розвідки і видобутку живих ресурсів моря виникла необхідність регулювання цього виду діяльності людини. Загальні норми, що належать до такого регулювання, містяться в Конвенції про відкрите море 1958 р. та Конвенції про рибальство і охорону живих ресурсів відкритого моря 1958 р. Надалі їх було розвинуто в Конвенції ООН з морського права 1982 р., розділ 2 частини VII ("Відкрите море") якої присвячений збереженню живих ресурсів відкритого моря і управлінню ними.

Названі міжнародно-правові акти виходять з того, що держави та їх громадяни мають право займатися рибальством у відкритому морі (свобода рибальства), дотримуючись норм міжнародних договорів і з урахуванням інтересів прибережних держав. Держави зобов'язані вживати необхідні заходи і співпрацювати одна з одною з метою збереження живих ресурсів відкритого моря.

Загальні положення універсальних конвенцій конкретизуються у спеціальних угодах про використання та збереження живих ресурсів відкритого моря, які найчастіше мають регіональний характер. До угод такого роду також належать Міжнародна конвенція про збереження атлантичних тунців 1966 р., Конвенція зі збереження живих ресурсів південно-східної Атлантики 1969 р., Конвенція про збереження лосося в північній частині Атлантичного океану 1982 р. та ін.

Міжнародне співтовариство також вживає заходи щодо захисту рослин і рослинного світу від хвороб і шкідників. У 1951 р. була укладена Міжнародна конвенція про захист рослин, яка покладає на держави обов'язок вживати необхідні заходи законодавчого, адміністративного і технічного характеру із захисту рослин. У 1983 р. була прийнята Угода про тропічні ліси, які часто піддаються хижацькій експлуатації. Угода спрямована на забезпечення режиму раціонального використання найбільшого компонента "легенів планети" і відновлення тропічних лісів. Конференція 1992 р. в Ріо-де-Жанейро прийняла спеціальну резолюцію про принципи збереження лісових екосистем світу. На цій самій Конференції була підписана Конвенція про охорону біологічного різноманіття. Положення Конвенції спрямовані на збереження біологічного різноманіття Землі шляхом раціонального використання її компонентів на користь усього міжнародного співтовариства і досягнення на цій основі сталого розвитку. В1994 р. Україна приєдналася до цієї Конвенції.

 

Питання 141. Поняття міжнародного економічного права, його джерела

Міжнародне економічне право (МЕП)- це галузь міжнародного публічного права, яка регулює економічні відносини між державами та іншими суб'єктами міжнародного публічного права (динамічно розвиватися лише з другої половини XX ст.)

Предметом МЕП є міждержавні економічні, в широкому розумінні, комерційні відносини, а також міжнародне економічне співробітництво держав, МО та інших суб'єктів міжнародного публічного права у різних сферах світової господарської діяльності: міжнародній торгівлі, міжнародних валютно-фінансових і кредитних відносинах, міжнародних інвестиційних відносинах, міжнародних митних відносинах, відносинах міжнародної економічної допомоги, у сфері транспорту, зв'язку, енергетики, інтелектуальної та іншої власності, туризму тощо.

Особливістю міжнародного економічного права як самостійної галузі міжнародного права є її комплексний характер, який визначається тісною взаємозалежністю у цій сфері публічно-правових та приватноправових механізмів регулювання.

Важливо, що одним з перших у 1928 р. запропонував концепцію міжнародного господарського права як особливого регулятора міжнародних економічних відносин, на засадах сучасного міжнародного економічного права, визначний український юрист-міжнародник В. М. Корецький, який у свій час був віце-президентом Міжнародного суду ООН у Гаазі.

Хоча міжнародне економічне право базується на нормах і принципах міжнародного публічного права, воно теж має свою систему й складові елементи, галузі та інститути. Залежно від сфери правового регулювання виокремлюють такі галузі міжнародного економічного права:

- міжнародне торгове право, в рамках якого здійснюється правове регулювання торгівлі не тільки товарами, а й послугами, правами інтелектуальної власності тощо;

- міжнародне фінансове право, яке регулює транснаціональний рух капіталів через розрахункові, валютні, кредитні відносини;

- міжнародне інвестиційне право, яке тісно пов'язане з міжнародним фінансовим правом і регулює відносини у сфері руху іноземних інвестицій;

- міжнародне трудове право, яке регулює публічно-правові відносини у сфері руху міжнародних трудових ресурсів;

- міжнародне транспортне право, яке регулює відносини у сфері міжнародного економічного співробітництва з питань використання різних видів транспорту.

Окремо можна назвати також галузі міжнародного економічного права, які регулюють відносини у сфері регіональної економічної інтеграції (зокрема європейської), промислового, сільськогосподарського та науково-технічного співробітництва.

Джерела:

Основним джерелом міжнародного економічного права є міжнародний економічний договір, який визнається таким через особливості "писаного права" ("jus scriptum"), оскільки саме стосовно міжнародних економічних відносин він є незамінним механізмом регулювання міждержавних господарських відносин, адже особливо в цій сфері вимагається чіткість формулювань і уникнення неточностей (при застосуванні цифр, таблиць тощо).

Міжнародні економічні договори можна умовно поділити на договори-закони, які містять загальні, часто рамкові, правовстановлюючі положення щодо регулювання міжнародних економічних відносин, і договори-угоди, що регулюють конкретні, локальні, вужчі сфери правовідносин. До перших, наприклад, відносять договори про принципи економічних відносин, установчі договори міжнародних економічних організацій тощо, а до других - договори про поставку товарів, кредитні договори та ін.

За кількістю учасників міжнародні економічні договори поділяють на двосторонні та багатосторонні. За предметом правового регулювання міжнародні економічні договори поділяють на торгові, клірингові, кредитні, про науково-технічне співробітництво, про уникнення подвійного оподаткування тощо.

Залежно від рівня сторін, які укладають договори, в міжнародному економічному праві виокремлюють також договори міждержавні, міжурядові та міжвідомчі. Стосовно останніх, то, на думку певна частина міжвідомчих угод у сфері міжнародних економічних відносин, зокрема між міністерствами фінансів різних країн про неторгові платежі або між податковими службами про співпрацю і взаємодопомогу стосовно реалізації угод про уникнення подвійного оподаткування, можуть бути джерелами нової галузі, яка швидко формується, - міжнародного адміністративного права.

Міжнародно-правовий звичай як правило міждержавної поведінки, що в результаті загального та тривалого застосування в економічних відносинах визнається суб'єктами міжнародного права як юридично обов'язкова норма, теж є важливим джерелом міжнародного економічного права.

У цьому визначенні сформульовано три основні характеристики міжнародно-правового звичаю: загальність і тривалість застосування, його юридична обов'язковість ("opinio juris").

Рішення міжнародних економічних організацій як джерела міжнародного економічного права мають певні особливості. З одного боку, вони визнаються джерелами так званого м'якого права адже можуть не мати юридично обов'язкового характеру, але мають значення і силу рекомендацій (прикладом с низка рекомендацій ГЛ ООН у сфері регулювання міжнародних економічних відносин). З Іншого боку, в рішеннях міжнародних економічних організацій уточнюються і конкретизуються чинні договірні та звичаєво-правові норми. Крім того, з виникненням міжнародних економічних організацій, які наділені повноваженнями приймати юридично обов'язкові для держав рішення (мова йде про регіональні інтеграційні об'єднання, наприклад, Європейський Союз), акти цих міжнародних економічних організацій, хоча і мають особливу правову природу та сферу дії, займають своє місце поряд із міжнародними договорами та міжнародно-правовими звичаями у сфері регулювання міжнародних економічних відносин.

Особливими джерелами міжнародного економічного права так звані кодекси, правила поведінки які приймаються в основному у формі резолюцій ООН І, не будучи юридично обов'язковими, все ж мають певне тлумачення. Прикладом такого акта є Кодекс узгоджених на багатосторонній цепові справедливих принципів і правил для контролю зо обмежувальною діловою практикою, прийнятий ГА ООН у 1980 р. Певна роль як допоміжним (факультативним) джерелам міжнародного економічного права належить також доктрині та судовому прецеденту.

 

 

Питання 142. Принципи міжнародного економічного права

Принципи міжнародного економічного права можна поділити на дві групи: загальні та спеціальні.

До загальних принципів відносять основні принципи міжнародного публічного права в їх проекції на міжнародні економічні відносини. В економічній сфері завданням основних принципів є забезпечувати основні права й обов'язки держав, зміцнювати міжнародний правопорядок в економічних відносинах та слугувати основою для створення й ефективного функціонування інших норм міжнародного економічного права.

Таким чином, до загальних принципів міжнародного економічного права відносять загальновідомі, основні принципи міжнародного права, які узагальнені в Декларації принципів Заключного акта НБСЄ 1975 р.: 1) суверенна рівність, повага прав, властивих суверенітету; 2) незастосування сили чи погрози силою; 3) недоторканність кордонів; 4) територіальна цілісність держав; 5) мирне врегулювання спорів; 6) невтручання у внутрішні справи; 7) повага прав людини і основних свобод, включаючи свободу думки, совісті, релігії та переконань; 8) рівноправність і право народів розпоряджатися своєю долею; 9) співробітництво між державами; 10) добросовісне виконання зобов'язань по міжнародному праву.

Так, принцип суверенітету держав над їх багатствами і природними ресурсами передбачає вільну реалізацію кожною державою суверенітету над своїми природними багатствами та контроль за економічною діяльністю в рамках своєї державної території.

Принцип незастосування сили в міжнародному економічному праві передбачає заборону застосування сили чи погрози силою як засіб урегулювання економічних спорів чи питань, які можуть викликати економічні спори у відносинах між державами. Знаходить своє вираження у створенні механізмів урегулювання економічних спорів у міжнародних договорах та в рамках МО (СОТ, ЄС).

Принцип співробітництва між державами передбачає не лише їх право, а й відповідний обов'язок співпрацювати між собою для вирішення глобальних економічних проблем людства (сприяння сталому економічному розвитку, використання ресурсів Світового океану, боротьба зі світовою економічною кризою).

Принцип поваги прав людини займає особливе місце серед загальних принципів міжнародного економічного права, оскільки людина, ЇЇ права та свободи є найвищою цінністю, у тому числі у сфері економічних відносин між державами, які зобов'язані постійно поважати ці права та свободи у своїх взаємних відносинах і будуть вживати всіх заходів, самостійних чи колективних, з метою сприяння загальній і ефективній їх повазі.

Стосовно спеціальних принципів міжнародного економічного права, то немає єдиного доктринального підходу до їх визначення та тлумачення.

Система принципів співробітництва держав з метою встановлення так званого нового міжнародного економічного порядку була закріплена в низці документів, прийнятих у рамках ООН, у тому числі в Декларації та Програмі дій по встановленню нового міжнародного економічного порядку 1974 р., Хартії економічних прав та обов'язків держав 1974 р., Заключному акті Конференції ООН з торгівлі та розвитку 1964 р.

Серед цих спеціальних принципів міжнародного права можна виокремити такі:

Хартія економічних прав і обов'язків держав формулює принцип свободи вибору форми організації економічного співробітництва, згідно з яким кожна держава вільна у виборі форм економічних відносин, незалежно від будь-яких відмінностей у політичних, економічних та соціальних системах.

Принцип недискримінації в міжнародному економічному праві передбачає обов'язок для держав не погіршувати (тобто не створювати гірших умов для громадян та інших суб'єктів національного права конкретної держави) відповідний режим економічної діяльності.

Принцип національного режиму, який випливає із загального принципу співробітництва держав, зобов'язує їх забезпечувати іноземним фізичним, юридичним особам, інвестиціям ті самі умови (режим) у рамках своєї території, що і національним фізичним, юридичним особам, інвестиціям, щодо конкретних правил реєстрації, доступу до захисту своїх прав у судах, механізмів захисту інтелектуальної власності тощо.

Принцип взаємної вигоди, закріплений у міжнародних документах, зокрема Хартії економічних прав та обов'язків держав 1974 р., безпосередньо пов'язаний з принципом суверенної рівності та передбачає необхідність урахування обопільних інтересів та досягнення взаємної вигоди в міжнародних економічних відносинах, що повинно, своєю чергою, усунути прояви дискримінації та політико-економічної залежності одних держав щодо інших. У контексті реалізації цього принципу у відносинах із економічно менш розвинутими країнами (країнами, що розвиваються) з метою досягнення міжнародної соціальної справедливості застосовується принцип надання їм певних односторонніх вигод (преференцій) з боку економічно розвинутих країн для досягнення фактичної рівності у взаємних економічних стосунках.

Принцип (режим) найбільшого сприяння (РНС) передбачає юридичне зобов'язання однієї держави (сторони договору) надати іншій державі (стороні договору) найбільш сприятливий режим (права, пільги, привілеї її юридичним та фізичним особам у певній сфері, наприклад торгівлі), який уже наданий чи може бути наданий у майбутньому будь-якій державі.

 

Питання 143. Держава як суб’єкт міжнародного економічного права

Тривалий час єдиним завданням міжнародного права було регулювання відносин виключно між державами. Власне, і міжнародне право виникло з об'єктивної необхідності врегулювати саме окремі аспекти взаємовідносин держав. Тому немає нічого дивного в тому, щодо Другої світової війни більшість науковців вважали, що єдиним суб'єктом міжнародного права є держава. І хоча зараз домінують зовсім інші думки, все-таки держава й надалі продовжує залишатися основним суб'єктом цієї галузі права.

Держава є первинним суб'єктом міжнародного права і її правосуб'єктність має універсальний характер, тобто є найбільш повною за обсягом. Правосуб'єктність інших суб'єктів міжнародного права проявляється в основному в результаті їх взаємовідносин з державами або взагалі з'являється в результаті їхньої волі.

Особливим елементом міжнародної правосуб'єктності держави є суверенітет, що визначають як верховенство в межах власної території і незалежність у зовнішніх зносинах від будь-якого внутрішнього та зовнішнього впливу. Міжнародне право виходить із презумпції наявності суверенітету в кожної держави. Суверенітет виникає у момент виникнення держави і припиняється тільки із припиненням існування держави. На нього не впливає факт визнання держави чи відсутність останнього. Він ніким не може бути обмежений, крім самої держави. У той же час варто зазначити, що абсолютного суверенітету не буває. Держави добровільно погодилися обмежити його, наприклад, з метою захисту прав людини тощо.

Хоча суверенітет держави не може ніким обмежуватися, однак він повинен здійснюватися в рамках, передбачених принципами і нормами міжнародного права. Так, досить часто держави добровільно обмежують свій суверенітет, укладаючи відповідні міжнародні договори чи вступаючи в міжнародні організації. Наприклад, усі держави-члени ООН погодилися з тим, що п'ять держав будуть постійними членами Ради Безпеки і матимуть "право вето". Іншим прикладом можна вважати Швейцарію, яка обмежила свій суверенітет, проголосивши постійний нейтралітет, який забороняє їй вступати у військово-політичні союзи чи організації, здійснювати інші дії, які несумісні з цим статусом.

Із теорії суверенітету держав випливає декілька важливих принципів, дотримуватися яких є обов'язком держав, а саме: рівності, незалежності та мирного співіснування. Принцип рівності означає, що всі держави є рівними між собою. Цей принцип підкреслює рівність прав і обов'язків та жодним чином не стосується політичної рівності. Під незалежністю розуміють можливість вирішувати усі питання внутрішнього та зовнішнього життя без впливу на цей процес інших суб'єктів. Однак незалежність жодним чином не порушує обов'язок держави дотримуватися норм і принципів міжнародного права. Стосовно мирного співіснування, то недотримання цього принципу завжди порушує суверенітет держави, оскільки позбавляє іншу державу можливості незалежно здійснювати управління своєю територією. Серед інших обов'язків держав потрібно виокремити такі: поважати права та свободи людини; дотримуватися міжнародних зобов'язань, норм і принципів міжнародного права; не втручатися у внутрішні справи інших держав; утримуватися від погрози силою чи її застосування; нести відповідальність за порушення норм і принципів міжнародного права тощо.

Суверенітет передбачає можливість держав володіти певними правами. Як зазначено вище, держава володіє найширшим обсягом прав порівняно з іншими суб'єктами міжнародного права. Проте нині немає жодного документа, який би передбачав вичерпний перелік таких прав. Хоча варто зауважити, що Комісія з міжнародного права розробила спеціальний документ, який повинен був урегулювати це питання, однак він не знайшов достатньої підтримки держав. Відповідно до проекту, до основних прав держав пропонувалося віднести: право на незалежність і державний суверенітет, право на рівність і рівноправне співробітництво, право народів та держав на самовизначення; право на індивідуальну і колективну самооборону, право на міжнародне співробітництво й міжнародне спілкування; право на мир і мирне співіснування тощо. До основних обов'язків держав на лежало: утримуватися від втручання у внутрішні справи будь-якої іншої держави; вирішувати свої суперечки з іншими державами мир ними засобами; поважати незалежність і суверенітет інших держав, сумлінно виконувати свої міжнародні зобов'язання; утримуватися від погрози силою або її застосування проти територіальної недоторканності або політичної незалежності інших держав тощо. Формально, права та обов'язки держав закріплені в Статуті ООН (зокрема, преамбулі, гл. 1-11, ст. 51,55,73), у двосторонніх і багатосторонніх договорах, резолюціях Генеральної Асамблеї ООН, Хартії економічних прав і обов'язків держав 1974 p., у Заключному акті НБСЄ 1975 р. та в інших документах.