Д) транснаціональних компаній. 4 страница

Принцип непорушності (недоторканності) державних кордонів є логічним продовженням принципу територіальної цілісності держав і складає одну з найважливіших основ безпеки, насамперед, європейських держав. Фактично цей принцип закріплює непорушність державних кордонів країн Європи за підсумками Другої світової війни.

Цей принцип уперше був сформульований у Заключному акті НБСЄ 1975 року, що, зокрема, говорить, що «держави-учасниці розглядають як непорушні всі кордони одна одної, так і кордони всіх держав у Європі, і тому вони будуть утримуватися зараз і в майбутньому від будь-яких зазіхань на ці кордони».

Тому визнання цього принципу означає також і відмову від яких-небудь територіальних домагань.

Держави-учасниці НБСЄ тим самим висловили своє визнання існуючих кордонів європейських держав. Це визнання є міжнародно-правовим, що спричиняє певні юридичні наслідки, зокрема, це визнання не можна анулювати.

Відповідно до статті 2 Конституції України «територія України в межах існуючих кордонів є цілісною і недоторканною». У силу свого суверенітету і, зокрема, територіального верховенства, кожна держава вправі самостійно встановлювати порядок перетинання її кордону громадянами, транспортом і вантажами (видання національного закону про державний кордон), або такий порядок установлюється за згодою заінтересованих держав з урахуванням загальновизнаних принципів і норм міжнародного права (міжнародний договір про правовий режим державного кордону між суміжними державами). Для забезпечення недоторканності кордонів суміжні держави укладають угоди про режим взаємного кордону. Україна має майже з усіма такими країнами угоду про режим взаємного кордону і про розвиток мирного співробітництва на кордонах.

Таким чином, основний зміст принципу непорушності кордонів можна звести до трьох елементів:

— визнання існуючих кордонів у якості юридично встановлених відповідно до міжнародного права;

— відмова від будь-яких територіальних домагань на даний момент або в майбутньому;— відмова від будь-яких інших зазіхань на ці кордони.

Питання 47. Принцип мирного врегулювання спорів

Принцип мирного вирішення спорів, будучи покликаний забезпечити мирне співіснування держав, відноситься до числа норм, що лежать в основі існування і стабільного функціонування міжнародного співтовариства. Відповідно до п. З статті 2 Статуту ООН усі члени Організації Об'єднаних Націй вирішують свої міжнародні спори мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир і безпеку, і справедливість.

Еволюція принципу мирного вирішення міжнародних спорів відзначена серією міжнародних договорів і угод, котрі, у міру того як вони обмежували право звертатися до війни, поступово розвивали засоби мирного вирішення міжнародних спорів і встановлювали юридичний обов'язок держав використовувати такі засоби:

— принцип закріплений у Статуті ООН і у всіх міжнародних актах, що викладають принципи міжнародного права. Йому спеціально присвячений ряд резолюцій Генеральної асамблеї ООН, серед яких можна виділити Манільську декларацію про мирне вирішення міжнародних спорів 1982 року;

— першим багатостороннім актом, що встановив обов'язок мирного вирішення спорів, був Статут Ліги Націй, її члени зобов'язалися передавати спір, здатний викликати розірвання, на третейський або судовий розгляд або на розгляд Ради Ліги;

— більш повна формула цього принципу втілена в Паризькім пакті про відмову від війни 1928 року, у якому сторони визнали, що врегулювання або вирішення всіх спорів або конфліктів, здатних виникнути між ними, якого б характеру або якого б походження вони не були, повинні завжди вишукуватися тільки в мирних засобах;

— відповідно до Статуту ООН Декларація про принципи міжнародного права 1970 року сформулювала принцип у такий спосіб: «Кожна держава вирішує свої міжнародні спори з іншими державами мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир і безпеку і справедливість».

З приведеного формулювання принципу мирного вирішення міжнародних спорів видно, що принцип ставить за обов'язок кожній державі вирішувати будь-які міжнародні спори мирними засобами. Сторони в суперечці не вправі відмовитися від мирного врегулювання і не можуть виключити з-під дії принципу будь-які спори. Принцип не поширюється на спори, котрі стосуються справ, що входять, по суті, у внутрішню компетенцію будь-якої держави (принцип невтручання).

Попередження і вирішення спорів здійснюються на базі принципів суверенної рівності і сумлінного виконання зобов'язань з міжнародного права. Відзначається і самостійне значення принципу сумлінності. Держави повинні діяти в дусі сумлінності, із тим щоб уникати виникнення спорів, повинні прагнути до якнайшвидшого і справедливого вирішення своїх спорів. Виявляється зв'язок із принципом співробітництва. Духом співробітництва і сумлінності слід керуватися в пошуках раннього і справедливого вирішення спорів. Відзначається і зв'язок із принципом невтручання — мирне врегулювання не повинно супроводжуватися втручанням у внутрішні справи. Особливо підкреслюється зв'язок із принципом незастосування сили.

Питання 48. Принцип співробітництва

Принцип міжнародного співробітництва зобов'язує держави співробітничати одна з одною незалежно від розходжень їх політичних, економічних і соціальних систем.

Ідея міжнародного співробітництва держав, незалежно від розходжень у їх політичному, економічному і соціальному ладі, у різноманітних сферах міжнародних відносин із метою підтримки міжнародного миру і безпеки є основним положенням у системі норм, що містяться в Статуті ООН. Як принцип вона була сформульована в Декларації про принципи міжнародного права 1970 року.

Після прийняття Статуту ООН принцип співробітництва був зафіксований у статутах багатьох міжнародних організацій, у міжнародних договорах, численних резолюціях і деклараціях.

З прийняттям Статуту ООН принцип співробітництва посів своє місце в ряді інших принципів, обов'язкових для дотримання відповідно до сучасного міжнародного права. Так, відповідно до Статуту держави зобов'язані здійснювати міжнародне співробітництво у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру, а також зобов'язані підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією метою приймати ефективні колективні заходи.

Конкретні форми співробітництва і його обсяги залежать від самих держав, їхніх потреб і матеріальних ресурсів, внутрішнього законодавства і прийнятих на себе міжнародних зобов'язань. Аналіз політико-правових документів, що відбивають наміри держав (Декларація про принципи міжнародного права 1970 року і Декларація принципів Заключного акта НБСЄ 1975 року), показує прагнення держав надати принципові співробітництва універсальний характер.

Обов'язок держав співробітничати одна з одною, звичайно, припускає сумлінне дотримання державами норм міжнародного права і Статуту ООН. Якщо ж якась держава ігнорує свої зобов'язання, що витікають із загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, то тим самим ця держава підриває основу співробітництва.

Основними напрямками співробітництва є:

— підтримка миру і безпеки;

— загальна повага прав людини;

— здійснення міжнародних відносин в економічній, соціальній, культурній, технічній і торговій галузях відповідно до принципів суверенної рівності і невтручання;

— співробітництво з ООН і вживання заходів, передбачених її Статутом;

— сприяння економічному зростанню у всьому світі.

Питання 49. Принцип добросовісного виконання міжнародних зобов’язань

Принцип сумлінного виконання міжнародних зобов'язань виник у формі міжнародно-правового звичаю pacta sunt servanda (лат. — угоди треба дотримуватися) на ранніх стадіях розвитку державності.

В якості загальновизнаної норми поведінки суб'єктів зазначений принцип закріплений у Статуті ООН, преамбула якого підкреслює рішучість членів ООН створити умови, при яких можуть дотримуватися справедливість і повага до зобов'язань, що витікають із договорів та інших джерел міжнародного права. Відповідно до п. 2 статті 2 Статуту «всі Члени Організації Об'єднаних Націй сумлінно виконують прийняті на себе за дійсним Статутом зобов'язання, щоб забезпечити їм усім у сукупності права і переваги, що витікають із приналежності до складу Членів Організації».

Розвиток міжнародного права підтверджує універсальний характер принципу. Відповідно до Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1968 року кожен чинний договір обов'язковий для його учасників і повинний ними сумлінно виконуватися. Більш того, учасник не може посилатися на положення свого внутрішнього права в якості виправдання для невиконання ним договору.

Сфера дії розглянутого принципу помітно розширилася в останні роки, що одержало відбиток у формулюваннях відповідних міжнародно-правових документів. Так, відповідно до Декларації про принципи міжнародного права 1970 року кожна держава зобов'язана сумлінно виконувати зобов'язання, прийняті нею відповідно до Статуту ООН, зобов'язання, що витікають із загальновизнаних норм і принципів міжнародного права, а також зобов'язання, що витікають із міжнародних договорів, діючих відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права.

У Декларації підкреслюється необхідність сумлінного дотримання насамперед тих зобов'язань, що охоплюються поняттям «загальновизнані принципи і норми міжнародного права» або випливають із них.

У Декларації принципів Заключного акта НБСЄ 1975 року держави-учасниці погодилися сумлінно виконувати свої зобов'язання з міжнародного права: як ті зобов'язання, що випливають із загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, так і ті зобов'язання, що випливають із відповідних міжнародному праву договорів або інших угод, учасниками яких вони є.

У різних правових і соціально-культурних системах існує своє розуміння сумлінності, що безпосереднім чином відбивається на дотриманні державами прийнятих зобов'язань. Концепція сумлінності одержала закріплення у великій кількості міжнародних договорів, резолюціях Генеральної асамблеї ООН, у деклараціях держав і т.д.

Юридичний зміст сумлінності слід виводити з тексту Віденської конвенції про право міжнародних договорів, головним чином, розділів «Застосування договорів» (статті 28-30) і «Тлумачення договорів» (статті 31-33). Застосування положень договору багато в чому визначається його тлумаченням.

Принцип сумлінного виконання міжнародних зобов'язань поширюється тільки на дійсні угоди. Це значить, що розглянутий принцип застосовується тільки до міжнародних договорів, укладеним добровільно і на основі рівноправністі.

Будь-який нерівноправний міжнародний договір насамперед порушує суверенітет держави і як такий порушує Статут ООН, оскільки Організація Об'єднаних Націй заснована на принципі суверенної рівності усіх її членів, що, у свою чергу, прийняли на себе зобов'язання розвивати дружні відносини між націями на основі поваги принципу рівноправністі і самовизначення народів.

Питання 50. Загальна характеристика взаємодії міжнародного і національного права. Теорії взаємодії міжнародного і національного права: монізм, дуалізм

У доктрині міжнародного права було вироблено три концепції співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права: одна дуалістична і дві моністичних.

Німецький юрист-міжнародник Г. Тріпель та його італійський колега Д. Анцилотті - відомі прихильники дуалістичної концепції - вважали, що міжнародне право і внутрішньодержавне право "є окремими правопорядками".

Представники моністичних концепцій визнають єдність обох систем права, вважаючи, що міжнародне і внутрішньодержавне право - це складові єдиної системи. Моністичний напрям міжнародно-правової думки у свою чергу поділяється на дві гілки: 1) концепцію примату (верховенства) внутрішньодержавного права; 2) концепцію примату міжнародного права.

Концепція примату внутрішньодержавного права була поширена наприкінці XIX - на початку XX ст. серед німецьких юристів. Теоретичною основою цієї концепції стали ідеї Г. Гегеля про те, що держава є "дух у його субстанціональній розумності і безпосередній дійсності", а отже, держава є "абсолютною владою на землі". Тому вона правомочна з власної волі створювати і змінювати не тільки норми внутрішньодержавного права, а й норми "зовнішньодержавного права", тобто міжнародного права. Продовжуючи цю думку, один з яскравих представників цього напряму юридичної науки А. Цорн стверджував, що міжнародне право юридично є правом лише тоді, коли воно право державне1.

Концепція примату внутрішньодержавного права була поширена в кінці XIX - на початку XX ст. у Німеччині тому, що в цей час економіка країни переживала підйом і потребувала нових ринків збуту та сировини. Але навіть буржуазне міжнародне право було певною перешкодою на шляху німецької експансії. Це і викликало появу концепції верховенства внутрішньодержавного права над міжнародним, з тим щоб теоретично виправдати дії німецького мілітаризму на міжнародній арені. Міжнародна практика не пішла у цьому напрямі, а статус норм внутрішньодержавного права у праві міжнародному був визначений Міжнародним Судом ООН у рішенні у справі про компанію "Барселона трекшн, лайт енд пауер лімітед" (Бельгія проти Іспанії) від 5 лютого 1970 р.: "У міжнародному праві повинні враховуватися норми внутрішньодержавного права, що отримали загальне визнання в національних правових системах".

Напевно, найавторитетнішим представником другого моністичного напряму - концепції примату міжнародного права, поширеної серед учених-юристів, є австрійський юрист-міжнародник і філософ Г. Кельзен.

Г. Кельзен, згідно зі своєю "чистою теорією права", вважав, що співвідношення між міжнародним правопорядком і національними правопорядками "нагадує співвідношення національного правопорядку і внутрішніх норм корпорації".

Слід зазначити, що і міжнародне, і внутрішньодержавне право-дві самостійні системи права, що перебувають у взаємозв'язку і взаємодії. Об'єктивно немає примату однієї системи права над іншою, оскільки вони регулюють різні види соціальних відносин. Проте у зв'язку з тим, що норми міжнародного права мають на меті забезпечити загальний мир і безпеку, захистити права й основні свободи людини, сприяти плідній співпраці держав у різних сферах, тобто закріплюють і забезпечують досягнення вищих цілей та цінностей людства, держави можуть у своєму конституційному і поточному законодавстві проголосити визнання верховенства норм міжнародного права над нормами внутрішньодержавного права. Робиться це не через об'єктивно властиве верховенство системи міжнародного права над внутрішньодержавним, а з метою свідомого об'єднання потенціалу двох систем права в справі прогресивного розвитку людства й охорони вищих цінностей людської цивілізації.

 

Питання 51.Міжнародне право про взаємодію з національним правом. Зобовязання держави і внутрішнє право. Практика держав

Під міжнародним правом розуміється сукупність юридичних норм, що регулюють відносини між державами.

Міжнародне право істотно відрізняється від внутрішньодержавного права.

Об'єднує норми міжнародного і національного права те, що і ті й інші є соціальними нормами, тобто регулюють суспільні відносини. І ті й інші являють собою продукт вольової діяльності людей.

Деякі автори, визнаючи правовий характер норм міжнародного права, вважають міжнародне право примітивним (наприклад, Г. Кельзен). На їхню думку, міжнародне право перебуває на такому рівні розвитку, на якому національне право знаходилося в період свого зародження. Вони вважають, що у своєму розвитку міжнародне право пройде шлях, який пройшло національне право, і з часом досягне "досконалості" останнього. ¹

Впливають принципи і норми міжнародного права на розвиток внутрішнього права наступним чином. По-перше, виникає нова "правова зв'язаність держав", коли вони добровільно беруть на себе міжнародні зобов'язання і навіть передаютьздійснення частини своїх суверенних прав (ст.79 Конституції РФ) міждержавним об'єднанням. Натомість держави набувають нові можливості колективного та узгодженого вирішення публічних справ, використання для цього міжнародних інститутів, охорони своїх інтересів.

По-друге, безперечно політико-правове вплив, свого роду загальна нормативна орієнтація, коли міжнародна норма як би позначає предмети національно-правового регулювання з урахуванням їх загальної значущості.

По-третє, спостерігається очевидний вплив ідей, принципів і структур міжнародного права на процеси розвитку та реформування галузей внутрішнього права.

По-четверте, відбувається процес "переходу", "переливу" міжнародних норм у національні норми - шляхом "деконцентрації" і конкретизації, повного або часткового відтворення (диспозиції) у тексті національного закону, посилання й відсилання.

По-п'яте, міжнародні норми використовуються як засоби тлумачення як і юридичний аргумент у правозастосовчій діяльності.

По-шосте, не можна не сказати про визнання міжнародних рішень (документів) важливими для діяльності законодавчих, виконавчих і судових органів.

По-сьоме, серед міжнародних структур все більшу питому вагу здобувають міждержавні об'єднання. А це - вищий ступінь державно-правової інтеграції. Для неї характерні: а) загальні історико-соціальні долі держав; б) географічна близькість; в) відображення у структурі системи національно-державних інститутів і їх жорстке взаємодію; г) сувора "зв'язаність" національних правових актів імперативними актами міждержавних об'єднань; д) наявність спеціальних процедур вирішення спорів між державами-членами.

Дуже виразно виявляється тенденція наростаючого впливу міжнародного права на систему і галузі внутрішнього права. Причому цей вплив у тих чи інших галузях права виражається неоднаково, за допомогою різних міжнародно-правових засобів.

Реалізація принципів і норм міжнародного права і "входження" їх у національну правову систему являють собою складний процес. Вірно зазначено: одні норми реалізуються тільки в міжнародних відносинах, а інші - у внутрішній сфері держав за допомогою відповідних процедур. ²

Реально відбувається вибір з усього масиву норм і переваг, оскільки кожна країна несе тягар багатьох міжнародних зобов'язань. З міркувань політичним і економічним нерідко віддається перевагу нормам, які пов'язують її з різними державами і міждержавними об'єднаннями.

Доводиться зіставляти міжнародні норми з національними. Розбіжність понять і термінів загострює проблему їх змістовності і точності перекладу.

Імплементація міжнародних норм пов'язана з такою процедурою, як ратифікація (схвалення, приєднання), що має сенс і міжнародно-правовий, і конституційної процедур.

Міжнародні норми, що вимагають прийняття, зміни або скасування національних норм, надають дуже сильний вплив.

Питання 52. Національне право про взаємодію з міжнародним правом. Порядок засвоєння норм міжнародного права у внутрішньому праві. Імплементація. Трансформація. Практика держав у засвоєнні норм міжнародного права як частини національного права

У національне законодавство України про міжнародні договори входять такі нормативно-правові акти:

— Конституція України від 28 червня 1996 року;

— Закон України від 22 грудня 1993 року «Про міжнародні договори»;

Закон України від 10 грудня 1991 року «Про дію міжнародних договорів на території України»;

— Постанова Кабінету Міністрів України від 17 червня 1994 р. №422 «Про затвердження Положення про порядок укладання, виконання і денонсації міжнародних договорів України міжвідомчого характеру» та ін.

Прийняття Конституції України 1996 року стало важливою соціально-політичною подією, що мала не тільки внутрішньодержавний, але і міжнародний аспект.

Одним з суттєвих аргументів, що підтверджують такий міжнародний аспект, стала конституційна регламентація міжнародних договорів України, що визначає її правове поводження на міжнародній арені.

У статті 9 Конституції України закріплено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких дана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Тут же міститься положення про те, що укладання міжнародних договорів, що суперечать Конституції України, можливо тільки після внесення відповідних змін у Конституцію України.

Слід зазначити, що, виходячи з конституційних положень, міжнародні договори однозначно є частиною національного законодавства України. Це витікає і з Закону України від 10 грудня 1991 року «Про дію міжнародних договорів на території України», відповідно до якого укладені і належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори складають невід'ємну частину національного законодавства України і застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

Слід мати на увазі, що в поточному законодавстві України укладений інший механізм імплементації. Наприклад, у Законі України «Про внесення змін і доповнень у Закон України «Про плату за землю» від 19 вересня 1996 року, і інших закріплене положення про те, що якщо міжнародним договором України встановлені інші правила, ніж ті, що визначені дійсним Законом, то застосовуються правила міжнародного договору.

У профільному Законі України від 22 грудня 1993 року «Про міжнародні договори України» одночасно містяться обидва механізми імплементації. У його статті 17 закріплено, що:

— укладені і належним чином ратифіковані міжнародні договори України складають невід'ємну частину національного законодавства України і застосовуються в порядку, передбаченому для національного законодавства;

— якщо міжнародним договором України, укладання якого відбулося у формі закону, встановлені інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору України.

Відповідно до Преамбули Закон України від 22 грудня 1993 року «Про міжнародні договори України» установлює порядок укладання, виконання і денонсації міжнародних договорів України з метою належного забезпечення національних інтересів, здійснення цілей, завдань і принципів зовнішньої політики України, закріплених у Конституції України. Він застосовується до всіх міжнародних договорів України — міждержавних, міжурядових і міжвідомчих, регульованих нормами міжнародного права, незалежно від їхньої форми і найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол, обмін листами або нотами, інші форми і найменування міжнародних договорів).

У цьому законі поняття «укладання міжнародного договору України» застосовується в розширювальному і багатоаспектному смислі й охоплює ведення переговорів із метою підготування тексту міжнародного договору, прийняття тексту міжнародного договору або встановлення його автентичності і вираження згоди на обов'язковість міжнародного договору для України.

Відмінною рисою даного нормативно-правового акта, що підтверджує його профільний характер, є системна класифікація міжнародних договорів України, дана в статті 2 Закону. Відповідно до неї міжнародні договори України укладаються з іноземними державами і міжнародними організаціями від імені':

а) України;

б) Уряду;

в) міністерств і інших центральних органів державної виконавчої влади. Від імені України укладаються міжнародні договори:

а) політичні, територіальні, мирні;

б) що стосуються прав і свобод людини;

в) про громадянство;

г) про участь України в міждержавних спілках та інших міждержавних об'єднаннях (організаціях), системах колективної безпеки;

д) про військову допомогу і щодо направлення контингенту Збройних Сил України в іншу країну або допуску збройних сил іноземних держав на територію України;

) про використання території і природних ресурсів України;

ж) яким за згодою Сторін надається міждержавний характер.

Питання 53.Конституція України і міжнародне право. Конституція України про дію міжнародного права у внутрішньому праві

До Великої Французької революції конституційне право мало виключно інтровертний характер, тобто регулювало тільки внутрішні правовідносини. Саме у Конституції Франції вперше було визначено компетенцію державних органів у сфері зовнішніх зносин.

Після Першої світової війни значну увагу міжнародному праву приділи­ли конституції Веймарської республіки, себто Німеччини (1919 p.), Австрії (1920 р.) та Іспанії (1939 p.). Після Другої світової війни з'явилася закономір­на тенденція закріплення повноважень державних органів у сфері зовнішньої політики, спочатку у конституціях Японії (1946 p.), Франції (1946 p.), Італії (1947 p.), ФРН (1949 р.) і далі у більшості держав світу.

Після створення ООН, міжнародні договори все більше стосуються не тільки зовнішніх зносин, але й внутрішніх правовідносин. Достатньо згадати про прийняття стандартів з прав людини. Отже, питанням ратифікації між­народних договорів приділяється все більша увага, а отже законодавчі органи прагнуть більше контролювати ці процеси; приймається все більше спеціалі­зованого законодавства з цих питань.

В Україні укладання міжнародних договорів регулюється:

1. Конституцією України, зокрема ч. 2 ст. 9 КУ передбачає, що будь-який договір, що суперечить КУ може бути укладений після внесення до неї змін. У п.п. 1, 3-5 Конституції зазначені функції Президента у сфері зовнішніх зносин:

- забезпечувати державну незалежність, національну безпеку та право­наступництво держави;

- представляти державу у міжнародних відносинах, здійснювати керів­ництво зовнішньополітичною діяльністю держави, вести переговори та укла­дати міжнародні угоди України;

- приймати рішення про визнання іноземних держав;

- призначати і звільняти голів дипломатичних представництв України в Інших державах та при міжнародних організаціях тощо.

Законом України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2003 року. Він встановлює порядок укладення, виконання та припинення дії міжнародних договорів України з метою належного забезпечення національ­них інтересів, здійснення цілей, завдань і принципів зовнішньої політики України, закріплених у Конституції України та законодавстві України. Цей Закон застосовується до всіх договорів України - міждержавних, міжуря­дових і міжвідомчих, регульованих нормами міжнародного права, незалежно під їх форми і найменування.

2. Рішенням Конституційного Суду України від 12 липня 2000 року щодо особливостей надання згоди на обов'язковість міжнародних договорів;і боку Верховної Ради України.

 

Питання 54. Реалізація у внутрішньому праві України міжнародних зобовязань, що випливають із членства України в раді Європи

1. Для сталого функціонування демократичних інститутів та утвердження верховенства права (Рекомендація ПАРЄ від 4 квітня 2000 року, 1497 (2001), Резолюції ПАРЄ 1239 (2001), 1364 (2004), 1549 (2007), 1755 (2010), 1988 (2014), Декларація 2 (2014) Конгресу регіональних та місцевих влад Ради Європи):

1) взяти участь у межах компетенції у розробці комплексних пропозицій щодо внесення змін до Конституції України, у тому числі в частині реформування системи правосуддя, органів прокуратури, децентралізації влади та передачі повноважень на місця, з урахуванням висновків Європейської Комісії "За демократію через право" (Венеціанська Комісія)

2) забезпечити комплексне і системне реформування виборчого законодавства в Україні з урахуванням відповідних висновків Венеціанської Комісії і Резолюцій Парламентської Асамблеї Ради Європи та подання в установленому порядку Кабінету Міністрів України пропозицій

розробити законопроект щодо удосконалення засад прозорості фінансування діяльності політичних партій та виборчих кампаній з урахуванням Резолюції ПАРЄ 1755 (2010), а також рекомендацій GRECO за результатами Третього раунду оцінювання

2. Забезпечити незалежність та ефективність системи правосуддя, завершення судової реформи (Резолюції ПАРЄ 1194 (1999), 1755 (2010), 1862 (2012), 1988 (2014), для чого:

1) розробити та внести в установленому порядку на розгляд Кабінету Міністрів України законопроект щодо внесення змін до Закону України "Про судоустрій та статус суддів" (нова редакція)

) розробити та внести на розгляд Кабінету Міністрів України законопроект про внесення змін до Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність"

3. Вжити необхідних заходів для наближення правових засад діяльності органів системи кримінальної юстиції до європейських стандартів, посилення демократичного контролю у цій сфері (Резолюція ПАРЄ 1466 (2005), для чого:

1) внести на розгляд Кабінету Міністрів України законопроекти про:

поліцію та поліцейську діяльність

Службу безпеки України

оперативно-розшукову діяльність (нова редакція)

2) внести на розгляд Кабінету Міністрів України пропозиції щодо створення Державного бюро розслідувань злочинів, вчинених працівниками правоохоронних органів

4.Продовжити реформування пенітенціарної системи та здійснити подальшу гуманізацію кримінального законодавства і системи виконання покарань (Резолюція ПАРЄ 1466 (2005), Доповіді ЄКПТ за результатами візитів в Україну), для чого: