Застереження та правки до міжнародних договорів

У тих випадках, коли учасник міжнародного договору не згодний з будь-якою частиною договору,"яка, однак, не виключає

Його участі у договорі, він має право виявити цю незгоду шляхом заяви застереження. Це суверенне право кожної держави, що можна заявити на всіх стадіях укладення договору.

Застереження — це одностороння заява держави, зроблена під час підписання, ратифікації, затвердження, прийняття договору, приєднання до нього, за допомогою якої вона бажає виключити або змінити юридичну дію певних положень договору в їхньому застосуванні до даної держави. Вона недопустима в двосторонньому договорі, а також якщо застереження самим договором або якщо договором передбачено право робити лише певні застереження, до яких дане не належить, або коли застереження недопустиме з точки зору об'єкта і мети договору (ст. 19 Віденської конвенції 1969 р.).

Для застереження згода інших учасників не вимагається. Але конвенцією встановлено, що застереження вважається прийнятим іншими учасниками, якщо протягом 12 місяців з дня його заяви вони не висловили проти нього заперечень. Разом з тим слід урахувати, що заява застереження створює новий режим договору між державою, яка заявила застереження, і тими, котрі застереження не заявляли. Він полягає в тому, що держава, яка заявила застереження, визнає договір не в цілому, а лише в тій частині, якої застереження не стосується. Для всіх же інших держав договір діє у повному обсязі.

Відповідно до Віденської конвенції 1969 р. договір може бути змінений за згодою його сторін шляхом внесення поправок (ст. 39). Вони за своїм призначенням і за процедурою прийняття рішення дуже відрізняються від застережень. За допомогою поправок змінюється договір, а застереження в основному уточнюють використання відповідних положень договору відносно конкретного учасника.

 

Питання 64. Прийняття договору та встановлення автентичності його тексту

Договірна ініціатива — це пропозиція однієї чи декількох держав укласти міжнародний договір для врегулювання певних відносин між собою. Зазвичай сторона, що виступила з такою пропозицією, представляє і проект майбутнього договору. Якщо пропозиція знаходить відгук, заінтересовані сторони визначають спільні заходи з підготовки тексту міжнародного договору.

З’ясування повноважень. Дії щодо укладання міжнародного договору виконують уповноважені на це особи. Представники держав повинні пред’явити відповідні повноваження (п/п (а) п. 1 ст. 7 Віденської конвенції 1969 р.), або вони можуть бути визнані такими, якщо “із практики відповідних держав або інших обставин випливає, що вони мають намір розглядати таку особу як ту, що представляє державу для цієї мети, і не вимагати пред’явлення повноважень” (п/п (б) п. 1 ст. 7 Віденської конвенції 1969 р.). Повноваження (як на всі стадії укладання договору, так і на будь-яку певну стадію) видаються відповідно до внутрішнього законодавства держави, яку представляють особи.

Деякі особи вважаються такими, що представляють державу за своєю посадою. Таким особам видання спеціальних повноважень не потрібно. Відповідно до п. 2 ст. 7 Віденської конвенції 1969 р. такими особами є: “а) голови держав, голови урядів і міністри закордонних справ — з метою здійснення всіх актів, що стосуються укладення договору; б) голови дипломатичних представництв — з метою прийняття тексту договору між державою, що акредитує, і державою, при якій вони акредитуються; в) представники, що уповноважені державами представляти їх на міжнародній конференції, в міжнародній організації або в одному з її органів, — з метою прийняття тексту договору на такій конференції, в такій організації або в такому органі”. Із цим положенням Конвенції кореспондують відповідні положення ст. 6 Закону України “Про міжнародні договори України”.

Підготовка та прийняття тексту договору. Міжнародна практика дозволила напрацювати три основні організаційно-правові форми підготовки узгодженого тексту договору: звичайні дипломатичні канали, міжнародні конференції та міжнародні організації. Як правило, текст договору відпрацьовується в межах однієї з цих форм. Трапляються випадки, коли один і той самий договір під час підготовки проходить всі три стадії. На міжнародних конференціях і в міжнародних організаціях текст договору приймається згідно з їхніми процедурами.

До стадії підготовки узгодженого тексту міжнародного договору також відноситься прийняття тексту договору та встановлення його автентичності. Прийняттям тексту договору закінчуються переговори між державами щодо його підготовки. Існують дві форми прийняття тексту договору: підписання та парафування. Після узгодження та прийняття тексту договору необхідно зафіксувати, що він є остаточним і не підлягає зміні (встановлення автентичності тексту). Відповідно до ст. 10 Віденської конвенції 1969 р. текст договору стає автентичним і остаточним шляхом застосування процедури, про яку домовились держави, що беруть участь у переговорах: підписання, підписання ad referendum, парафування тексту договору або заключного акта конференції, що містить цей текст.

Підписання ad referendum (умовне, неостаточне підписання) в подальшому потребує підтвердження з боку компетентного органу відповідної держави або міжнародної організації.

Парафування — це встановлення автентичності тексту договору за допомогою ініціалів уповноважених осіб, які засвідчують, що узгоджений текст договору є остаточним. Після парафування текст не може бути змінений навіть за згодою уповноважених осіб.

Висловлення згоди на обов’язковість договору. Останньою стадією укладання міжнародного договору є висловлення згоди суб’єктів міжнародного права на обов’язковість договору. Статті 11 Віденських конвенцій 1969 і 1986 років визначають такі способи висловлення згоди на обов’язковість договору: підписання договору, обмін документами, що складають договір, ратифікацію договору, його прийняття, затвердження, приєднання до нього або будь-який інший спосіб, про який домовились сторони.

Підписання може одночасно бути й формою прийняття тексту договору, і формою висловлення згоди на його обов’язковість. Під час підписання держави дотримуються правила альтернату — чергування підписів. В оригінальному примірнику двостороннього договору, що призначається для цієї сторони, найменування держави, підписи уповноважених осіб містяться на почесному місці — під текстом договору з лівого боку, а найменування держави-контрагента, підписи її представників — з правого. На примірнику договору, що призначений для другої сторони, застосовується зворотний порядок. У багатосторонніх договорах найменування сторін і підписи представників розміщуються зазвичай зверху вниз в алфавітному порядку (відповідно до обраної мови).

Обмін документами, що утворюють договір, — це спрощена процедура його укладання. Посадові особи (як правило, міністри закордонних справ) надсилають один одному листи (ноти), у яких викладаються попередньо узгоджені положення щодо сутності питання. Обмін листами означає згоду на обов’язковість цих положень.

Ратифікація — це остаточне затвердження договору одним із вищих органів держави відповідно до процедури, передбаченої національним законодавством. Стаття 14 Віденської конвенції 1969 р. зазначає: “Згода держави на обов’язковість для неї договору висловлюється ратифікацією, якщо: а) договір передбачає, що така згода висловлюється ратифікацією; б) іншим чином встановлено, що держави, які беруть участь у переговорах, домовились про необхідність ратифікації; в) представник держави підписав договір за умови ратифікації; г) намір держави підписати договір за умови ратифікації випливає з повноважень її представника або був висловлений під час переговорів”. Ратифікація втілюється у двох актах: міжнародному (ратифікаційній грамоті) та внутрішньодержавному нормативному акті (законі, указі й ін.), які відповідають двом основним функціям ратифікації: міжнародній і внутрішньодержавній. Як міжнародний акт ратифікація означає процедуру, яку міжнародне право вважає необхідною для надання договорам обов’язкового характеру. Ратифікація дозволяє контролювати дії уповноважених, а також ще раз оцінити зміст міжнародного договору, що укладається. Відмова від ратифікації не є порушенням міжнародного права.

В Україні повноваження щодо ратифікації міжнародних договорів має Верховна Рада України. Закон України “Про міжнародні договори України” в ч. 2 ст. 9 встановлює, які міжнародні договори України підлягають ратифікації1. Закон про ратифікацію, підписаний Головою Верховної Ради України, в подальшому має бути представлений для підпису Президенту України.

Прийняття та затвердження становлять собою більш спрощену процедуру виявлення згоди на обов’язковість договору. Але за своєю сутністю вони виконують ті ж самі функції, що й ратифікація. Пункт 2 ст. 14 Віденської конвенції 1969 р. зазначає: “Згода на обов’язковість для держави договору висловлюється прийняттям або затвердженням за умов, схожих на ті, що застосовуються до ратифікації”. У багатьох випадках прийняття та затвердження дозволяють вищим посадовим особам при укладанні міжнародного договору обійти положення внутрішнього законодавства, що вимагають ратифікації. Відповідно до ст. 12 Закону України “Про міжнародні договори України” договори, що не потребують ратифікації, затверджує або Президент (у формі указу), або Уряд (у формі постанови). Затвердження як форма виявлення згоди на обов’язковість тексту договору активно застосовується у практиці міжнародних організацій. Генеральна Асамблея затверджує угоди ООН з її спеціалізованими закладами.

Приєднання як окрема форма висловлення згоди на обов’язковість міжнародного договору реалізується у тому разі, коли держава з будь-яких причин спочатку не брала участі у договорі, а згодом захотіла приєднатися до нього. Порядок і умови приєднання обумовлюються текстом договору. У звичайних випадках приєднання здійснюється після набрання договором чинності шляхом депонування ратифікаційної грамоти або іншого документа про приєднання. В Україні питання приєднання до міжнародних договорів регулюються ст. 13 Закону України “Про міжнародні договори України”.

Під час підписання договору або, якщо міжнародний договір підписаний за умови подальшої ратифікації (або іншого способу висловлення згоди на його обов’язковість), під час ратифікації держава може висловити до нього застереження. Необхідність застережень виникає у тих випадках, коли держава загалом зацікавлена в участі в договорі, але з тих чи інших причин не згодна з його окремими положеннями. Згідно з п/п. (г) п. 1 ст. 2 Віденської конвенції 1969 р. застереження — це “одностороння заява в будь-якому формулюванні та під будь-яким найменуванням, що зроблена державою під час підписання, ратифікації, прийняття або затвердження договору або приєднання до нього, через яку вона бажає виключити або змінити юридичну дію певних положень договору у їх застосуванні до цієї держави”. Застереження можна робити тільки до багатосторонніх договорів. Застереження до двостороннього договору може розглядатися як пропозиція його перегляду.

Держава має право робити застереження до договору “за виключенням тих випадків, коли: а) це застереження забороняється договором; б) договір передбачає, що можна робити тільки певні застереження, до яких це застереження не відноситься; або в) у випадках, що не підпадають під дію пунктів (а) і (б), застереження не сумісне з об’єктом та метою договору” (ст. 19 Віденської конвенції 1969 р.).

Питання 65. Форми надання державами згоди на обов’язковість міжнародного договору

Останньою стадією укладання міжнародного договору є висловлення згоди суб'єктів міжнародного права на обов'язковість договору. Статті 11 Віденських конвенцій 1969 і 1986 років визначають такі способи висловлення згоди на обов'яз­ковість договору: підписання договору, обмін документами, що складають договір, ратифікацію договору, його прийняття, затвердження, приєднання до нього або будь-який інший спосіб, про який домовились сторони.

Підписання може одночасно бути й формою прийняття тексту договору, і формою висловлення згоди на його обов'яз­ковість. Під час підписання держави дотримуються правила альтернату — чергування підписів. В оригінальному при­мірнику двостороннього договору, що призначається для цієї сторони, найменування держави, підписи уповноважених осіб містяться на почесному місці — під текстом договору з лівого боку, а найменування держави-контрагента, підписи її представників — з правого. На примірнику договору, що призначений для другої сторони, застосовується зворотний порядок. У багатосторонніх договорах найменування сторін і підписи представників розміщуються зазвичай зверху вниз в алфавітному порядку (відповідно до обраної мови).

Обмін документами, що утворюють договір, — це спро­щена процедура його укладання. Посадові особи (як прави­ло, міністри закордонних справ) надсилають один одному листи (ноти), у яких викладаються попередньо узгоджені положення щодо сутності питання. Обмін листами означає згоду на обов'язковість цих положень.

Ратифікація — це остаточне затвердження договору од­ним із вищих органів держави відповідно до процедури, пе­редбаченої національним законодавством. Стаття 14 Віденсь­кої конвенції 1969 р. зазначає: «Згода держави на обов'яз­ковість для неї договору висловлюєтьсяратифікацією, якщо: а) договір передбачає, що така згода висловлюєтьсяратиф­ікацією; б) іншим чином встановлено, що держави, які бе­руть участь у переговорах, домовились про необхідність ра­тифікації; в) представник держави підписав договір за умо-виратифікації; г) намір держави підписати договір за умови ратифікації випливає з повноважень її представника або був висловлений під час переговорів»¹. Ратифікація втілюється у двох актах: міжнародному (ратифікаційній грамоті) та внутрішньодержавному нормативному акті (законі, указі й ін.), які відповідають двом основним функціям ратифікації: міжнародній і внутрішньодержавній. Як міжнародний акт ратифікація означає процедуру, яку міжнародне право вва­жає необхідною для надання договорам обов'язкового харак­теру. Ратифікація дозволяє контролювати дії уповноваже­них, а також ще раз оцінити зміст міжнародного договору, що укладається. Відмова від ратифікації не є порушенням міжнародного права.

В Україні повноваження щодо ратифікації міжнародних договорів має Верховна Рада України. Закон України «Про міжнародні договори України» в ч. 2 ст. 9 встановлює, які міжнародні договори України підлягають ратифікації¹. За­кон про ратифікацію, підписаний Головою Верховної Ради України, в подальшому має бути представлений для підпи­су Президенту України.

Прийняття та затвердження становлять собою більш спрощену процедуру виявлення згоди на обов'язковість до­говору. Але за своєю сутністю вони виконують ті ж самі функції, що й ратифікація. Пункт 2 ст. 14 Віденської кон­венції 1969 р. зазначає: «Згода на обов'язковість для держа­ви договору висловлюється прийняттям або затверджен­ням за умов, схожих на ті, що застосовуються до ратифі­кації». У багатьох випадках прийняття та затвердження дозволяють вищим посадовим особам при укладанні міжна­родного договору обійти положення внутрішнього законо­давства, що вимагають ратифікації. Відповідно до ст. 12 За­кону України «Про міжнародні договори України» догово­ри, що не потребують ратифікації, затверджує або Президент (у формі указу), або Уряд (у формі постанови). Затвердження як форма виявлення згоди на обов'язковість тексту договору активно застосовується у практиці міжна­родних організацій. Генеральна Асамблея затверджує уго­ди ООН з її спеціалізованими закладами.

Приєднання як окрема форма висловлення згоди на обо­в'язковість міжнародного договору реалізується у тому разі, коли держава з будь-яких причин спочатку не брала участі у договорі, а згодом захотіла приєднатися до нього. Порядок і умови приєднання обумовлюються текстом договору. У зви­чайних випадках приєднання здійснюється після набрання договором чинності шляхом депонування ратифікаційної гра­моти або іншого документа про приєднання. В Україні питан­ня приєднання до міжнародних договорів регулюються ст. 13 Закону України «Про міжнародні договори України».

Під час підписання договору або, якщо міжнародний до­говір підписаний за умови подальшої ратифікації (або іншо­го способу висловлення згоди на його обов'язковість), під час ратифікації держава може висловити до нього за­стереження. Необхідність застережень виникає у тих випад­ках, коли держава загалом зацікавлена в участі в договорі, але з тих чи інших причин не згодна з його окремими поло­женнями. Згідно з п/п. (г) п. 1 ст. 2 Віденської конвенції 1969 р. застереження — це «одностороння заява в будь-якому формулюванні та під будь-яким найменуванням, щозроблена державою під час підписання, ратифікації, прий­няття або затвердження договору або приєднання до ньо­го, через яку вона бажає виключити або змінити юридичнудію певних положень договору у їх застосуванні до цієї дер­жави». Застереження можна робити тільки до багатосто­ронніх договорів. Застереження до двостороннього догово­ру може розглядатися як пропозиція його перегляду.

Держава має право робити застереження до договору «завиключенням тих випадків, коли: а) це застереження за­бороняється договором; б) договір передбачає, що можнаробити тільки певні застереження, до яких це застережен­ня не відноситься; або в) у випадках, що не підпадають піддію пунктів (а) і (б), застереження не сумісне з об'єктомта метою договору» (ст. 19 Віденської конвенції 1969 р.).

 

Питання 66. Набуття чинності міжнародного договору. Дія, дійсність міжнародного договору

Набуття чинності договором означає, що він є юридично обов'язковим для сторін і породжує відповідні права та обов'язки. Однак на практиці чимало є випадків, коли договір, що набув чинності, зобов'язує застосовувати його положення у певних випадках.

Так, у Женевській конвенції 1949 р. про захист цивільного населення під час війни зазначено: "Дана Конвенція буде застосовуватись з початком будь-якого конфлікту або окупації... На території сторін, що знаходяться у конфлікті, застосування конвенції припиняється після загального завершення воєнних дій" (ст. 6). Звідси можна стверджувати, що терміни "набуття чинності" та "застосування договору" близькі за значенням, але не тотожні.

Усе залежить від характеру договору та інших обставин. Зокрема, багатосторонні договори здебільшого передбачають набуття чинності після згоди на їх обов'язковість відповідної кількості держав. Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р. визначила цю кількість у 35 учасників і набула чинності лише з 27 січня 1980 р. Женевська конвенція 1949 р. про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях передбачила, що вона "набуває чинності через шість місяців після того, як у крайньому разі дві ратифікаційні грамоти будуть передані на зберігання" (ст. 58).

Чимало багатосторонніх договорів передбачають відповідний термін набуття чинності після висловлення згоди на їх обов'язковість. Зокрема, Конвенція ООН з морського права 1982 р. визначила цей термін у 12 місяців. Отже, з вищевикладеного можна зробити висновок про те, що укладення договору та набуття ним чинності -- це різні поняття.

Віденські конвенції закріпили загальну норму, згідно з якою договір набуває чинності в порядку і в дату, передбачені в самому договорі або погоджені між державами, які брали участь у переговорах (п. 1 ст. 24). Якщо цього не зроблено, то договір набирає чинності, як тільки буде виражено згоду всіх держав, які брали участь у переговорах, на обов'язковість для них договору (п. 2 ст. 24).

Стосовно приєднання до договору, який набув чинності, передбачено, що він набуває чинності для відповідного суб'єкта з тієї дати, коли він виразив згоду на обов'язковість договору, якщо у договорі не передбачено інше.

З огляду положень Віденських конвенцій дійсність договору означає, що він укладений згідно з їх нормами і може оспорюватись тільки на основі застосування цих конвенцій. Припинення договору, його денонсація або вихід з нього учасника можуть мати місце лише в результаті застосування положень самого договору або конвенцій. Це ж правило застосовують до зупинення дії договору (ст. 42).

Лише чинні міжнародні договори можуть породжувати правові наслідки для договірних сторін, і лише згідно з такими договорами сторони можуть набувати законні, а не уявні права та обов'язки, на досягнення яких була направлена воля учасників договору. Юридична дійсність міжнародних договорів не може оцінюватися з позиції політичних чи економічних критеріїв.

Дійсність включає в себе правомірність, але не обмежується лише нею. Поняття "дійсність" є значно ширшим від поняття "правомірність": це юридична повноцінність міжнародного договору у площині не лише його відповідності міжнародному праву, а й наявності у ньому сторін, котрі наділені міжнародною правоздатністю, узгодження їх воль та ін.

Аналізуючи питання про дійсність відповідного міжнародного договору, необхідно керуватись тим, що вказаний договір набув чинності згідно з його умовами, тобто при його укладанні були дотримані всі формальні підстави, і що він ще залишається чинним.

Дійсність передбачає дію міжнародного договору. Але це правило не є абсолютним, оскільки міжнародний договір може діяти, не будучи при цьому чинним. Прикладом цього можна назвати пакт Молотова - Ріббентропа, котрий був укладений з порушенням міжнародного права.

У ст. 45-53 Віденської конвенції 1969 р. закріплені конкретні обставини недійсності міжнародного договору. Він вважається недійсним, якщо:

1) укладений з явним порушенням положень внутрішнього права, які стосуються компетенції і порядку укладення договору (ст. 46);

2) згода на обов'язковість для держави згідно з договором дана помилково, коли помилка стосується факту або ситуації, які, за припущенням цієї держави, існували при укладенні договору і були істотною основою для її згоди на обов'язковість договору (ст. 48);

3) держава уклала договір під впливом обманних дій іншої держави, яка брала участь у переговорах (ст. 49);

4) згода держави на обов'язковість для неї договору була виражена в результаті прямого або непрямого підкупу її представника іншою державою, яка брала участь у переговорах (ст. 50);

5) згода держави на обов'язковість для неї договору було виражена в результаті примусу її представника діями або погрозами, спрямованими проти нього (ст. 51);

6) укладення договору стало результатом погрози силою або її застосуванням на порушення принципів міжнародного права, втілених у Статуті ООН (ст. 52);

7) договір на момент укладення суперечить імперативній нормі загального міжнародного права ("jus cogens") (ст. 53).

Таким чином, недійсність міжнародних договорів може бути відносна або абсолютна. Ознаками відносної недійсності необхідно вважати: порушення внутрішніх конституційних норм, помилку, обман, підкуп представника держави. До ознак абсолютної недійсності варто віднести: примус держави або її представника; договір суперечить основним принципам або імперативній нормі загального міжнародного права ("jus cogens").

Учені-міжнародники доводили, що порушення конституційної процедури виявлення згоди щодо договору перетворює його для держави на необов'язкову. Таку думку відстоювали Л. Оппенгейм, Г. Лаутерпахт, Ш. Руссо, Л. Комаровський, А. Стоянов, В. Шуршалов та ін. Послідовники такої доктрини вважали, що відповідні норми національного права є частиною міжнародного права.

На думку А. Фердросса, "ратифікований міжнародний договір може бути оспорений у тому випадку, якщо ефективне обмеження договірної правоздатності було відомо іншій договірній стороні або могло стати відомим при прояві необхідної стурбованості"67. Однак коли згода держави на обов'язковість договору виражена представником, безпосередньо главою держави чи уряду, міністром закордонних справ, відповідно, факт порушення внутрішнього права держави стосовно процедури укладення договору не впливає на дійсність угоди. Винятком може бути випадок, коли таке порушення є очевидним. Зокрема, якщо укладений з порушенням внутрішнього права договір набув чинності та почав реалізовуватися його сторонами, у такому випадку його припинення можливе лише зі згоди іншої сторони.

Відповідно до Конституції України, Конституційний Суд дає висновок про відповідність Конституції чинних міжнародних договорів або тих договорів, котрі вносяться у Верховну Раду для вираження згоди на їх обов'язковість (ст. 151).

Виходячи із вищевикладеного, необхідно зауважити, що абсолютна недійсність тягне за собою недійсність договору, в той час як відносна недійсність перетворює договір лише у такий, що може бути заперечений.

Після встановлення недійсності договору кожен учасник може вимагати від будь-якого іншого учасника відновлення попереднього стану ("status gua ante"). Однак при цьому вчинені добросовісні дії не можуть вважатися неправомірними лише через недійсність договору, якщо ці дії за своїм змістом не суперечать іншим нормам міжнародного права.

Згідно зі ст. 28 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, договори не мають зворотної сили. Це означає, що положення договору не є обов'язкові для учасника стосовно будь-якої дії чи факту, котрі мали місце до дати набуття договором чинності, або щодо будь-якої ситуації, яка перестала існувати до цієї дати.

Термін дії договорів залежить від характеру відносин, що регулюються ними, та намірів сторін. А тому залежно від терміну дії міжнародні договори можна класифікувати на три групи: строкові, безстрокові та невизначено-строкові. Найчастіше термін дії договору передбачено у тексті договору. Договір, що укладений на певний термін, автоматично припиняє свою дію з його закінченням, якщо сторони спеціально не домовляться про продовження цього терміну або відновлення дії договору на новий термін.

До безстрокових відносять здебільшого мирні договори, договори про кордони, про роззброєння.

Найчастіше укладають невизначено-строкові договори, в яких визначений певний термін дії, але при цьому він передбачає, що після цього терміну договір буде залишатися чинним доти, доки один із учасників не заявить про свій намір денонсувати його.

Від продовження терміну дії договору (пролонгації) необхідно відрізняти відновлення дії договору - у випадку припинення або призупинення дії договору. Реновація (відновлення) договору може відбуватися автоматично (наприклад, після припинення воєнних дій), мовчазливо або через обмін нотами.

За сферою дії (у просторі) виокремлюють: універсальні договори, в яких передбачена участь держав усього світу; регіональні, в яких беруть участь держави певного регіону; локальні, сфера дії яких обмежена невеликою кількістю держав, та двосторонні договори.

 

Питання 67. Недійсність міжнародного договору

Умови дійсності договорів. Дійсним вважається міжнародний договір, якщо він у цілому або в будь-якій частиніне суперечить основним принципам або імперативним нормам міжнародного права. Ця загальновизнана точка зору закріплена у Віденській конвенції 1969 р. У ст. 53 цієї Конвенції говориться: «Договір є нікчемним, якщо в момент укладення він суперечить імперативним нормам загального міжнародного права».

Тільки дійсні міжнародні договори можуть породжувати правомірні наслідки для сторін, і тільки за такими договорами сторони можуть набувати законні, а не уявні права і обов'язки, на досягнення яких була спрямована воля учасників договору.

Одним з найважливіших умов дійсності договору є дотримання встановлених правил при його заключеніі1. Укладати договір повинні належні суб'єкти, а переговори вести належним чином уповноважені представники, які повинні: не застосовувати силу і дотримуватися повної добровільність; не допускати обману в ході переговорів і не вчиняти дій, що викликають помилки в тексті договору; дотримуватися конституційну процедуру укладання договорів; не допускати підкупу представника держави абоміжнародної організації. Дійсність договору або згоди держави на обов'язковість для неї договору може оскаржуватися тільки на основі загальновизнаних норм міжнародного права.

Договори, що не відповідають перерахованим вище умовам, є недійсними.

Умови і наслідки недійсності договорів. У ст. 45-53 Віденської конвенції 1969 вказано на конкретні обставини недійсності міжнародного договору. Міжнародний договір оголошується недійсним, якщо:

1) він укладений з явним порушенням внутрішніх конституційних норм, що стосуються компетенції та порядку укладання договору(Ст. 46);

2) згода на зобов'язання за договором дано за помилку, якщо помилка стосується факту або ситуації, що існували при укладанні договору і являли собою істотну основу для згоди на обов'язковість договору (ст. 48);

3) держава уклала договір під впливом обманних дій іншої бере участь у переговорах держави (ст. 49);

4) згоду держави на обов'язковість для неї договору було виражено в результаті прямого або непрямого підкупу його представника іншим беруть участь у переговорах державою (ст. 50);

5) представник держави дав згоду на умови договору під примусом або погрозами, спрямованими проти нього (ст. 51);

6) укладення договору стало результатом погрози силою або її застосування в порушення принципів міжнародного права, втілених у Статуті ООН (ст. 52);

7) договір в момент укладання суперечить основним принципам міжнародного права (ст. 53).

Недійсність міжнародного договору може бути відносною і абсолютною. Ознаками відносної недійсності є: порушення внутрішніх конституційних норм, помилка, обман, підкуп представника держави. До ознак абсолютної недійсності відносяться: примус держави або його представника; протиріччя договору основним принципам або імперативною нормою загального міжнародного права (jus cogens).

Якщо договір визнаний недійсним, то або його учасники повністю звільняються від зобов'язань виконання договору надалі, або усуваються підстави, які послужили причиною недійсності договору, або договір за згодою учасників переглядається весь або в якійсь його частині.

Питання 68. Підстави та порядок припинення і призупинення дії міжнародних договорів

Для того щоб міжнародні відносини були стабільними, угоди повинні припинятися тільки відповідно до норм міжнародного права. Міжнародний договір може бути припинений за взаємною згодою його учасників. Так, 1 липня 1991 р. був підписаний Протокол про припинення дії Варшавського договору про дружбу, співпрацю і взаємну допомогу 1955 р. та Протокол про його пролонгацію від 26 квітня 1985 р. державами - учасницями цього Договору. Вихід з договору або його припинення також можливі відповідно до положень договору. Частіше за все юридичною підставою припинення договору виступають закінчення строку дії договору або його виконання. У багатьох договорах передбачається можливість їх денонсації, тобто одностороннього правомірного припинення договору на умовах, вказаних у ньому. Зазвичай договори зобов'язують, щоб заява про денонсацію була направлена депозитарію або іншому учаснику за 6-12 місяців. Коли в договорі немає формального положення про можливість його денонсування, проте характер договору передбачає право на це, або було встановлено, що учасники мали намір передбачити можливість денонсації, у такому разі повідомлення про денонсацію має бути направлене не менше, ніж за 12 місяців (ст. 56 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 p.).

Анулювання міжнародного договору означає одностороннє правомірне припинення договору на умовах, які в ньому не передбачені. Підставами для анулювання міжнародного договору є істотне порушення його положень іншими учасниками, неможливість виконання договору, докорінна зміна обставин, виникнення нової імперативної норми загального міжнародного права (jus cogens). Проте, забезпечуючи стабільність міжнародних відносин, міжнародне право сприяє збереженню чинності договорів, у зв'язку з чим і підстави для анулювання міжнародних угод не прийнято тлумачити розширювально: коли в ході розгляду в Суді ООН справи стосовно проекту Габчиково - Надьмарош (Угорщина проти Словаччини) Угорщина представила п'ять аргументів на підтримку правомірності її повідомлення про припинення дії Договору (наявність крайньої необхідності, неможливість виконання Договору, докорінна зміна обставин, істотне порушення Договору Чехословаччиною і поява нових норм міжнародного екологічного права), Суд у рішенні від 25 вересня 1997 р. вказав, що навіть якщо і буде встановлена наявність крайньої необхідності, вона не є підставою для припинення договору. На неї можна посилатися лише з метою звільнення від відповідальності держави, що не виконала положення будь-якого договору. Розглянувши решту аргументів, Суд ООН також відкинув їх належність і зробив висновок, що, не зважаючи на те, що ні Угорщина, ні Чехословаччина не змогли виконати свої зобов'язання за Договором 1977 p., їх обопільно протиправна поведінка не поклала край дії Договору і не призвела до його припинення.

Таким чином, слід підкреслити, що для анулювання міжнародного договору не достатньо простого його порушення з боку інших учасників, воно має бути істотним. Істотним воно буде у разі відмови від договору, яка не допускається міжнародним правом, і при порушенні положення, що має істотне значення для досягнення мети договору. Посилання на неможливість виконання договору буде правомірним, якщо безповоротно зник або знищений об'єкт, необхідний для виконання договору. Проте не можна посилатися на цю обставину, якщо така неможливість є результатом порушення самим учасником договору зобов'язань за договором або іншого міжнародного зобов'язання, узятого ним на себе щодо будь-якого іншого учасника договору.

Міжнародні договори діють на умові rebus sic stantibus (незмінності обставин). При цьому проста зміна обставин не спричиняє правових наслідків для учасників договору.

Лише докорінна зміна обставин і тільки за умови, що наявність таких обставин становила істотну підставу для згоди учасників на обов'язковість для них договору або наслідки зміни обставин докорінно змінюють сферу дії зобов'язань, що підлягають виконанню, дає право на анулювання міжнародного договору. Проте на докорінну зміну обставин не можна посилатися як на підставу припинення договору або виходу з нього, якщо договір встановлює державний кордон, або якщо така корінна зміна обставин, на яку посилається учасник, є наслідком порушення ним зобов'язань за договором або іншого міжнародного зобов'язання, узятого цим учасником на себе щодо будь-якого іншого учасника договору. При появі нової імперативної норми загального міжнародного права будь-який існуючий договір, що суперечить цій нормі, вважається недійсним і припиняється.

Припинення міжнародного договору звільняє його учасників від подальшого виконання зобов'язань за ним. Проте припинення не зачіпає прав і зобов'язань, що з'явилися внаслідок виконання договору.

Призупинення міжнародного договору означає тимчасове припинення його дії і може здійснюватися як відносно всіх учасників договору, так і щодо якогось окремого учасника відповідно до положень договору або з відома всіх учасників. Крім того, два або декілька учасників багатостороннього договору можуть укласти угоду про припинення його дії у відносинах між собою, якщо таке припинення передбачається договором або ним не забороняється, а також якщо воно не впливає на реалізацію прав та обов'язків інших учасників і не є несумісним з метою та об'єктом договору.

Учасники міжнародних договорів повинні дотримуватися правила естопеля. Відповідно до цього правила учасник договору втрачає право посилатися на підстави припинення, призупинення або недійсності міжнародного договору. Відбувається це тоді, коли учасник договору, знаючи про наявність таких підстав, ясно або мовчазно погодився (через його поведінку) з тим, що договір залежно від випадку дійсний, зберігає силу або залишається у дії (ст. 45 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.).

На практиці застосування естопеля - складне і суперечливе, оскільки поняття "поводження держав" має вельми широку інтерпретацію зацікавленими учасниками договору.

Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р. не дає певної відповіді на питання про вплив війни на дію міжнародних договорів. У ст. 73 Конвенції йдеться: "Положення цієї Конвенції не передбачають жодних правил з питань, які можуть виникнути щодо договору... з початку військових дій між державами"1. Проте внаслідок аналізу договірної практики і звичаєвого права можна зробити деякі висновки щодо цієї проблеми. Так, двосторонні політичні угоди (про дружбу і співпрацю, про ненапад, про створення союзу, про дипломатичні та консульські зносини і т. ін.), що були в силі на момент початку війни, припиняють свою дію. Призупиняють дію договори економічні і зі спеціальних питань (про науково-технічну, культурну та інші види співпраці). Після закінчення війни держави ухвалюють рішення про їх відновлення або припинення. Багатосторонні договори з початком війни між деякими учасниками цих договорів продовжують у цілому діяти, проте із призупиненням дії у взаємовідносинах воюючих держав до закінчення війни. У взаємовідносинах нейтральних учасників договору і воюючих учасників такі договори зберігають свою силу. Деякі міжнародні договори, укладені на випадок війни, починають застосовуватися з початком бойових дій.

 

Питання 69. Виконання міжнародних договорів

Основним принципом права міжнародних договорів є принцип добросовісного виконання міжнародних зобов'язань, що витікають з договорів ("договори повинні виконуватися"). Цей принцип зумовлює дію і застосування міжнародних договорів, тобто є підставою виникнення тих юридичних наслідків, з якими пов'язано укладення договору.

Кожний договір, що правомірно набув чинності, юридично зобов'язує всіх учасників. Держава зобов'язана вчиняти все від неї залежне для реалізації договору у всій повноті. Принцип сумлінності забороняє зловживання договірними правами, тобто використання їх, завдаючи збитків правам і законним інтересам інших держав.

Відмова від договору допустима тільки у передбачених міжнародним правом випадках. Не можна посилатися на своє внутрішнє право як на підставу для невиконання договору.

Тлумачення міжнародного договору - з'ясування його реального значення і змісту з метою найповнішої і найточнішої реалізації умов договору. Адже застосування договору неможливе без з'ясування змісту його положень стосовно конкретних умов.

Тлумачення міжнародного договору здійснюють:

одна із сторін договору, і в цьому разі тлумачення має силу лише для цієї сторони;

сторони договору за угодою між ними, і в цьому випадку воно обов'язкове для цих сторін;

міжнародні органи, про які з цією метою можуть згадати у самому договорі.

У ст. 31 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. передбачено, що тлумачення договору має бути однаковим незалежно від суб'єктів, які здійснюють тлумачення.

Основні принципи тлумачення - сумлінність, єдність, ефективність, максимальне використання різномовних текстів і др.

При тлумаченні враховуються будь-яка наступна угода щодо тлумачення договору, подальша практика застосування договору і будь-які норми міжнародного права, які застосовуються у відносинах між учасниками. Терміну, що використовується в договорі, може надаватися спеціальне значення, якщо учасники мали такий намір.

Як додаткові засоби тлумачення можуть використовуватися підготовчі матеріали і обставини укладення договору тільки в тому випадку, якщо тлумачення приводить до неясних або двозначних висновків, або до результатів, які є явно абсурдними або нерозумними. Розрізняють:

а) офіційне тлумачення (здійснюється учасниками договору, спеціальними органами, наприклад, Міжнародним Судом ООН);

б) неофіційне (доктринальне);

в) внутрішньодержавне тлумачення (реалізується уповноваженим на те державним органом для внутрішньодержавних цілей).

Тлумачення здійснюється за допомогою спеціальних способів (прийомів), до яких відносяться граматичне (словесне), логічне, історичне і систематичне тлумачення договорів.

Граматичне тлумачення означає з'ясування значення окремих слів і договору на основі граматичних та інших правил. Під логічним тлумаченням розуміється тлумачення тієї або іншої статті договору на основі іншої статті або зіставлення їх один з одним. Текст договору при цьому повинен використовуватися як єдиний цілісний документ.

Тлумачення договору може здійснюватися шляхом порівняння його положень з іншими договорами, тобто відбувається систематичний вид тлумачення. Іноді з моменту укладення договору проходить значний проміжок часу, у зв'язку з чим виникають труднощі в з'ясуванні його дійсного змісту, наприклад, цілей договору, окремих його положень і термінів. Для тлумачення таких договорів доводиться вдаватися до вивчення історичної обстановки укладення договору, дослідження різних підготовчих матеріалів, дипломатичного листування і т.д. Таке тлумачення називається історичним.

Тлумачення міжнародних договорів в односторонніх деклараціях і заявах, що додаються до договору, є виявом волі одного з учасників міжнародного договору, що формулюється з відома інших його учасників. Це свого роду автентичне тлумачення.

Заява - односторонній акт, яким сторони міжнародного договору висловлюють своє тлумачення або розуміння його положень і з якого для них не випливають міжнародно-правові наслідки. Тлумачні заяви і декларації не можуть бути віднесені до застережень, оскільки шляхом одностороннього тлумачення не можна змінити положень міжнародного договору.

Питання 70. Тлумачення міжнародного договору

У правовій доктрині і практиці міжнародного права тривалий час домінували два принципи тлумачення, які випливали з ідеї абсолютного суверенітету держав - сторін договору: а) головну роль при тлумаченні договірних положень відіграє намір сторін під час створення тексту договору, і воно з'ясовується насамперед за допомогою аналізу підготовчих матеріалів; б) у разі сумніву договірні положення слід інтерпретувати обмежувальної на користь необмеженої свободи суверенних держав - сторін договору. Проте під час розробки Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. Комісія міжнародного права відхилила підхід, згідно з яким при інтерпретації договору слід віддавати перевагу якомусь одному з таких чинників, як текст договору, намір сторін або його об'єкт і мета, оскільки використання одного з них на шкоду іншим чинникам суперечило б практиці Міжнародного Суду ООН. Так, у рішенні у справі про Англо-іранську нафтову компанію від 22 липня 1952 р. Суд заявив, що він не може ґрунтуватися на суто граматичній інтерпретації: він повинен намагатися дати таке тлумачення, яке відповідає природному й обґрунтованому прочитанню документа, належним чином враховуючи наміри сторони.

У подальшій своїй практиці Міжнародний Суд ООН твердо дотримується норм Конвенції 1969 р.: у рішенні від 13 грудня 1999 р. у справі, що стосується острова Касикилі/Седуду (Ботсвана проти Намібії), Суд вказав, що тлумачитиме положення Договору від 1 липня 1890 р., застосовуючи правила тлумачення, передбачені у Віденській конвенції, з урахуванням свого прецедентного рішення у справі між Лівійською Арабською Джамахирією і Чадом від 1994 р., в якому йдеться, що "договір повинен тлумачитися на добросовісній основі відповідно до звичайного значення, яке належить надавати термінам договору в їх контексті, а також у світлі об'єкта і мети. Тлумачення повинне базуватися перш за все на тексті договору. В якості додаткового заходу можна звернутися до таких засобів тлумачення, як матеріали з підготовки договору".

Прийоми тлумачення розрізняють залежно від характеру зобов'язань - сприятливих або несприятливих. У першому випадку терміни необхідно вживати в ширшому значенні, а в зобов'язаннях несприятливих - навпаки. Г. Гроцій з цього питання зазначав, що "одні обіцянки містять зобов'язання сприятливі, інші - ні; одні - змішані, інші - посередні. Сприятливі зобов'язання мають рівносторонній характер і спрямовані на взаємну користь; чим значніша і ширша така користь, тим більш сприятливим є і таке зобов'язання, як, наприклад, ті, що сприяють швидше миру, ніж війні, або війні оборонній перед тією, що має іншу мету. Несприятливими є ті обіцянки, згідно з якими обтяжується тільки одна сторона або вона обтяжується більше, ніж інша; які передбачають покарання чи визнання будь-яких актів неправомірними або вносять зміни в попередні зобов'язання. До змішаних належать такі, що вносять зміни в попередні угоди, але з метою миру; зважаючи на значущість блага, яке мають на меті, або змін, що вносяться, вони визнаються то сприятливими, то несприятливими, проте за всіх рівних умов переважає сприяння. У зобов'язаннях сприятливих слова потрібно вживати в ширшому значенні, так щоб включати технічні або дані самим законом позначення".

Велике значення для правильного розуміння міжнародних договорів мають принципи тлумачення, під якими розуміють загальні правила, що враховують особливості міжнародного договору як угоди суб'єктів міжнародного права.

Принципами тлумачення міжнародних договорів є насамперед сумлінність і надання термінам договору звичайного значення. Спеціальне значення терміна може надаватися в тому випадку, коли учасники договору мали такий намір. З метою тлумачення контекст договору охоплює його текст, включаючи преамбулу і додатки, а також будь-яку угоду стосовно договору. До уваги також має братися будь-який документ, складений одним або декількома учасниками у зв'язку з укладенням договору. Якщо була будь-яка подальша угода між учасниками щодо тлумачення договору або його застосування, то вона повинна враховуватися при тлумаченні міжнародного договору. Враховується і подальша практика застосування договору, що встановлює згоду учасників щодо його тлумачення.

Водночас у межах окремих міжнародних договорів можуть існувати власні принципи.

Найпоширенішими способами тлумачення міжнародних договорів є граматичний, логічний, спеціально юридичний, історичний, систематичний. За змістом ці способи тлумачення мало чим відрізняються від аналогічних прийомів, що використовуються при тлумаченні внутрішньодержавних нормативних актів і описані в загальній теорії права.

Під історичним способом тлумачення в цілому розуміють з'ясування значення міжнародного договору шляхом вивчення історичної обстановки, конкретних обставин і взаємовідносин сторін під час його укладення з урахуванням мети, якої прагнули досягти останні.

За суб'єктом інтерпретації розрізняють офіційне і неофіційне тлумачення міжнародного договору. Тлумачення вважається офіційним, якщо воно здійснене державами (та їх органами) або міжнародними органами й організаціями. Тлумачення, здійснене юридичними або фізичними особами, є неофіційним. Різновидом неофіційного вважається доктринальне тлумачення, яке здійснюють вчені або наукові організації.

Автентичне тлумачення - найвищий рівень офіційної інтерпретації, оскільки здійснюється всіма його учасниками, тому воно має силу положень самого міжнародного договору.

Тлумачення міжнародних договорів міжнародними організаціями й особливо ООН - вельми авторитетний різновид офіційного тлумачення, хоча не має юридичної обов'язковості.

При з'ясуванні дійсного значення і змісту міжнародного договору важлива роль також належить міжнародним судовим і арбітражним органам, наприклад, Міжнародному Суду ООН і Європейському суду з прав людини. Здійснюване цими органами тлумачення іменується судовим і його авторитет останнім часом неухильно зростає. Так, у результаті тлумачення Європейським судом з прав людини Конвенції 1950 р. і Протоколів до неї утворюються прецеденти тлумачення, формою існування яких є рішення й ухвали цього Суду, що сприймаються державами - членами Ради Європи як обов'язкові. Суд ЄС, покликаний забезпечити одноманітне розуміння і застосування права співтовариств, у порівняно короткі строки утвердився як високоавторитетний і неупереджений орган. Діючи в межах юрисдикції, він сформулював багато життєво важливих для розвитку інтеграційного процесу концептуальних положень. Така, наприклад, створена ним концепція незалежності і самостійності права ЄС як автономної правової системи. Суд ЄС сформулював основні кваліфікаційні ознаки права ЄС. За допомогою судового тлумачення він заповнив багато прогалин і уточнив зміст деяких постанов установчих договорів і актів вторинного права.

 

Питання 71. Укладення міжнародних договорів України

Участь України у міжнародних відносинах взагалі і відносинах економічного характеру зокрема обумовила необхідність правового врегулювання порядку укладання, виконання і денонсації міжнародних договорів, де вона виступає одним із суб’єктів міжнародного права. У зв’яз­ку з цим Верховна Рада України 22 грудня 1993 р. прийняла Закон України «Про міжнародні договори України». За роки незалежності Україна як суб’єкт міжнародних відносин, напрацювала відповідний досвід стосовно використання міжнародних договорів у практиці міжнародного співробітництва. Це вимагало перегляду змісту зазначеного вище закону від 22 грудня 1993 р. і внесення до нього відповідних змін. Тому 26 грудня 2002 р. була прийнята Верховною Радою України нова редакція Закону Украї­ни «Про міжнародні договори України». У цьому законі вміщено чимало нових положень, спрямованих на вдосконалення викорис­тання міжнародних договорів за участі України.

Цей закон має універсальний характер. Його положення визначають загальний порядок укладання і виконання міжнародних договорів незалежно від їх характеру (політичний, економічний тощо) і застосовуються до всіх міжнародних договорів України. Отже, зазначений Закон є правовою основою укладення міжнародних економічних договорів.

Значення нової редакції цього Закону насамперед полягає в тому, що в ст. 2 його дано тлумачення досить суттєвих термінів, які використовуються у міжнародно-правовій договірній практиці. У ньому вони вживаються у такому значенні:

міжнародний договір України — укладений у письмовій формі з іноземною державою або іншим суб’єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи кількох пов’язаних між собою документах, і незалежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо);

укладання міжнародного договору України — дії щодо підготовки тексту міжнародного договору, його прийняття, встановлення його автентичності, підписання міжнародного договору та надання згоди на його обов’язковість для України;

повноваження — документ, яким одній або кільком особам у встановленому цим Законом порядку доручено представляти Україну з метою підготовки тексту міжнародного договору, його прийняття, встановлення його автентичності, підписання міжнародного договору та, у випадках, передбачених міжнародним договором, надання згоди на його обов’язковість для України;

ратифікація, затвердження, прийняття, приєднання — залежно від конкретного випадку форма надання згоди України на обов’язковість для неї міжнародного договору;

заява — односторонній акт, яким сторони міжнародного договору висловлюють своє тлумачення або розуміння його повноважень і з якого для них не випливають міжнародно-правові наслідки;

застереження — одностороння письмова заява, зроблена при підписанні, ратифікації, затвердженні, прийнятті міжнародного договору або приєднанні до нього, якою висловлюється бажання виключити або змінити юридичну дію певних положень договору щодо їх застосування до України;

міжнародна організація — міжнародна міжурядова організація;

сторона — держава, інший суб’єкт міжнародного права, які погодились на обов’язковість для них договору і для яких договір є чинним;

депозитарій — держава, міжнародна організація або її голов­на виконавча посадова особа, якій здається на зберігання оригінал міжнародного договору і яка виконує стосовно цього договору функції, передбачені міжнародним правом;

припинення дії — втрата міжнародним договором своєї сили за умов, визначених самим міжнародним договором, або за вольовим рішенням сторін (денонсація, вихід з договору);

зупинення дії — перерва дії міжнародного договору протягом певного проміжку часу.

Закон також дає визначення міждержавних, міжурядових та міжвідомчих договорів.

Питання 72. Надання згоди на обов’язковість міжнародних договорів України

Верховна рада України надає законом згоду на обов’язковість міжнародних договорів України (ратифікація, затвердження, при­йняття, приєднання) та здійснює денонсацію (приймає рішення про відмову від виконання) міжнародних договорів України відповідно до Конституції України, Закону України “про міжнародні догово­ри України”, Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 р. та регламенту Верховної ради.

Законопроекти про надання згоди на обов’язковість міжнарод­них договорів України вносять на розгляд Верховної Ради Президент України та Кабінет Міністрів України. На виконання повноважень, встановлених п.п. 5 і 32 ч. 1 ст. 85 та ч. 1 ст. 9 Конституції України, Верховна рада України може прийняти рішення про:

а) необхідність ініціювання укладення або укладення міжнарод­ного договору на тих чи інших засадах і внесення відповідних документів на її розгляд;

б) надання згоди на обов’язковість міжнародних договорів Укра­їни;

в) денонсацію міжнародних договорів України.

До законопроектів про надання згоди на обов’язковість міжна­родних договорів України мають неодмінно додаватися фінансово-економічні розрахунки і прогнози можливих наслідків надання згоди на обов’язковість відповідних міжнародних договорів. проекти зако­нів про внесення змін до законів, пропозиції про прийняття нових за­конів, проекти інших актів Верховної ради, спрямовані на виконання міжнародних договорів України, подаються до Верховної ради разом з відповідними висновками Міністерства юстиції та Міністерства за­кордонних справ України.

Внесений на розгляд Верховної ради законопроект про надання згоди на обов’язковість між

народного договору України попередньо розглядається комітетом, до предмета відання якого належать питан­ня засад зовнішньої політики, відповідним комітетом (комітетами), до предметів відання якого (яких) належать питання, які містить за­конопроект.

Законопроект щодо надання згоди на обов’язковість міжнарод­ного договору України має вноситися на розгляд Верховної ради як невідкладний і включається до порядку денного сесії Верховної ради без голосування.

Верховна рада, з урахуванням висновків відповідних комітетів (якщо такі є), одночасно розглядає внесений президентом України або Кабінетом Міністрів України законопроект про надання згоди на обов’язковість міжнародного договору України, а також формулю­вання застережень України щодо нього, застереження інших договір­них сторін, формулювання заперечень України щодо застережень або згоди з ними, проекти законів або проекти законів про внесення змін до законів, що випливають з цих міжнародних договорів, а також про­екти актів Верховної ради з цих питань, і приймає відповідні рішення щодо кожного з них.

Верховна рада може прийняти рішення про перенесення розгля­ду законопроекту про надання згоди на обов’язковість міжнародного договору України до одержання Верховною радою висновків Консти­туційного Суду України щодо відповідності міжнародного договору Конституції України.

При наданні згоди на обов’язковість міжнародного договору України Верховна рада одночасно має офіційно підтвердити за­стереження, зроблені Україною під час підписання міжнародного договору, зняти їх чи висловити згоду із застереженнями інших дер­жав — учасниць договору або заперечення проти них, а також може самостійно формулювати і висловлювати застереження відповідно до положень Віденської конвенції про право міжнародних договорів. пропозиції щодо застережень до міжнародних договорів України (крім двосторонніх договорів) вносяться народними депутатами у порядку, передбаченому законом для внесення пропозицій до зако­нопроектів.

У законопроекті про надання згоди на обов’язковість міжна­родного договору України зазначаються порядок та умови набрання чинності міжнародним договором на території України відповідно до положень цього міжнародного договору та Віденської конвенції про право міжнародних договорів.

На підставі закону про надання згоди на обов’язковість міжна­родного договору України голова Верховної ради України підписує ратифікаційну грамоту, яка засвідчується підписом Міністра за­кордонних справ України, якщо договором передбачений обмін та­кими грамотами.

Законопроекти про денонсацію міжнародного договору Укра­їни вносить на розгляд Верховної ради президент України, Кабінет Міністрів України та народні депутати.

Верховна рада приймає рішення про денонсацію міжнародного договору України, згода на обов’язковість якого була надана Верхо­вною радою на виконання її повноважень, встановлених ч. 1 ст. 9, п. п. 5 і 32 ч. 1 ст. 85 Конституції України.

Законопроект про денонсацію міжнародного договору України вноситься на розгляд Верховної ради разом з документами, перед­баченими Законом України “про міжнародні договори України” та регламентом Верховної ради, і проектами актів, прийняття яких зу­мовлюється денонсацією відповідних міжнародних договорів.

Міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких за­коном надана Верховною радою, публікуються українською мовою в офіційних друкованих виданнях України.

 

Питання 73. Поняття права зовнішніх зносин, його джерела. Система органів зовнішніх зносин

Концепція права зовнішніх зносин є частиною науки міжнародного права. Визнаним її автором став український професор К. К. Сандровський, який виходив з ідеї розгляду різних форм здійснення зовнішніх зносин як єдиної самостійної галузі міжнародного права, що складається з таких чотирьох частин:

дипломатичне право;

консульське право;

право спеціальних місій;

дипломатичне право міжнародних організацій.

У кожній з цих складових права зовнішніх зносин є спільний предмет правового регулювання — офіційна діяльність держав у міжнародних відносинах за допомогою відповідних органів зовнішніх зносин.

Зовнішні зносини - це частина загальної системи міждержавних відносин і міжнародної діяльності кожної держави, що охоплює лише офіційні, підтримувані за допомогою особливих державних органів переважно політичні зв'язки і відносини між державними та іншими суб'єктами міжнародного права з метою здійснення їх зовнішніх функцій мирними засобами відповідно до основних принципів міжнародного права.

Таким чином, право зовнішніх зносин - галузь сучасного міжнародного права, що складається із системи юридичних норм, які регулюють правовий статус і діяльність суб'єктів міжнародного права у здійсненні їхніх зовнішніх зносин відповідно до основних принципів міжнародного права.

Відповідно право зовнішніх зносин містить такі підгалузі як дипломатичне право, консульське право, право спеціальних місій, дипломатичне право міжнародних організацій. Дипломатичне і консульське право - одні з найстаріших галузей міжнародного права.

Правовий статус, привілеї та імунітети органів зовнішніх зносин, які виступають у цих чотирьох сферах регламентуються:

1. Віденською конвенцією про дипломатичні зносини 1961 р.

2. Віденською конвенцією про консульські зносини 1963 р.

3. Конвенцією про спеціальні місії 1969 р.

4. Віденською конвенцією про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р.

5. Конвенцією про привілеї та імунітети Організацій Об'єднаних націй 1946 р.

6. Конвенцією про попередження та покарання злочинів проти осіб, що користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів, 1973 р.

7. Законом України "Про дипломатичну службу" 2001 р.

8. Консульським статутом України 1994 р.

9. Постановою Верховної Ради України "Про основні напрями зовнішньої політики України" 1993 р. і т.д.

Згадані конвенції утворюють систему міжнародно-правових норм, комплекс погоджених, упорядкованих елементів, що регулюють цей вид суспільних відносин. Виходячи з аналізу їх змісту, можна зазначити, що міжнародний договір і міжнародний звичай є основними джерелами права зовнішніх зносин. Слід мати на увазі, що нерідко норми права зовнішніх зносин, встановивши основу регулювання у будь-яких питаннях, прямо відсилають до внутрішньодержавних законів і правил.