Правонаступництво щодо державних боргів

Державний борг – будь-яке фінансове зобов’язання держави-попередниці стосовно іншої держави або будь-якого суб’єкта МП, що виникло на підставі МП (ст 33 Конвенції 1983 р.).

Ст. 36 Конвенції 1983 р. – відсутність наслідків правонаступництва держав для кредиторів, правонаступництво не торкається прав і обов’язків кредиторів.

При поділі держави державний борг переходить в рівній частці з урахуванням майна, прав та інтересів.

ННЗ – ніякий державний борг держави-попередниці не переходить до неї. Угода про незалежність не повинна підривати економічний устрій ННЗ.

Віденська конвенція 1983 р. пропонує: 1) консультації; 2) примиреня.

20. Похідний характер правосуб’єктності міжнародних організацій. Специфіка міжнародних організацій як суб’єктів міжнародного права.

Міжнародні організації утворюються основними суб’єктами міжнарод-ного права на основі угоди між ними, тому відносяться до групи похідних суб’єктів міжнародного права. Ці угоди є засновницькими актами міжна-родних організацій. У цих актах визначаються цілі і завдання організацій, її організаційно-структурний порядок і регулюються відносини організації державами-членами.

Роль і значення міжнародних міжурядових організацій у справі підтримки миру і безпеки, захисту прав і свобод людини, розвитку плідного співробітництва між державами неухильно зростає. У доктрині міжнародного права такі організації загальновизнано вважаються суб'єктами міжнародного права. Таке положення характерне і для самого міжнародного права, що підтверджується Віденською конвенцією про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р. (п. 4 ст. 2) і Віденською конвенцією про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р. (ст. 3). Статус міжнародних організацій як суб'єктів міжнародного права підтверджений також у Консультативному висновку Міжнародного Суду ООН від 11 квітня 1949 р. "Про відшкодування збитку, понесеного на службі ООН", що відобразилося і в подальшій практиці Суду.

Міжнародні організації створюються первинними суб'єктами міжнародного права на основі угоди між ними, тому належать до групи вторинних (похідних) суб'єктів міжнародного права. Такі угоди є засновницькими актами міжнародних організацій. У цих актах визначаються мета і завдання організації, її організаційно-структурний порядок і регулюються відносини організації з державами-членами.

На відміну від держав, міжнародні організації є специфічним суб'єктом міжнародного права. Так, вони не володіють суверенітетом і своєю територією. Вступати у міжнародно-правові відносини така організація може лише у межах своєї компетенції, визначеної в її засновницькому документі - статуті (договорі, угоді). Відповідно до засновницьких актів міжнародних організацій держави-члени можуть мати свої представництва при них, а представництво організацій у вказаних державах - відносно рідкісне явище. Спеціальна правоздатність міжнародних організацій полягає також у тому, що вони не можуть бути стороною у спорі, який розглядається Міжнародним Судом ООН. Відомо, що такою стороною може бути тільки держава.

За волевиявленням держав-членів міжнародна організація може припинити існування як суб'єкт міжнародного права. Наприклад, Рада економічної взаємодопомоги (РЕВ) у 1991 р. була розформована і втратила міжнародну правосуб'єктність. У таких випадках можливі питання про правонаступництво щодо майна, фондів, деяких функцій. Проте такий інститут стосовно міжнародних організацій практично не розроблений.

Всі ці факти свідчать про те, що спеціальна правоздатність міжнародних організацій відрізняється від універсальної правоздатності головних суб'єктів міжнародного права - держав.

Питання 21. Державоподібні утворення. Вільні міста. Міжнародно-правовий статус Ватикану та Мальтійського Ордену

Державоподібне утворення - це особлива історично сформована політико-релігійна або політико-територіальна одиниця (Ватикан, Мальтійський орден).

Міжнародна правосуб'єктність державоподібних утворень, до яких належать так звані вільні міста та території (Краків — до 1846 р.; "вільна держава Данциг" - 1920-1939 рр.; "вільна територія Трієст"); а також такі специфічні утворення як Ватикан і Мальтійський Орден обумовлюється міжнародними договорами.

До об’єднання Німеччини специфічний міжнародно-правовий статус мав Західний Берлін. Сьогодні до державоподібних утворень належить лише центр католицької церкви — Ватикан, — міжнародно-правовий статус якого визначається Латеранськими угодами з Італією від 11 лютого 1929 р., що були переглянуті 18 лютого 1984 р.. Ватикан є членом МАГАТЕ, має статус спостерігача при ООН та її спеціалізованих установах, його представники (нунції) мають дипломатичні імунітети і привілеї.

Іноді до цієї категорії відносять Суверенний мальтійський орден, який є релігійним орденом католицької церкви. До захоплення Наполе­оном Мальти у 1798 р. Орден володів цим островом. Але сучасний право­вий статус Ордена скоріше підпадає під поняття благодійної неурядової організації, міжнародна правосуб’єктність якої базується на звичаї.

Державоподібні утворення мають певну подібність з державами, проте не володіють у повному обсязі притаманними державам ознаками.

Їх часто називають квазі-суб'єктами міжнародного права. Наприклад статус Ватикану - резиденції глави католицької церкви (Папи Римського) в особливому районі Риму - у даний час визначений угодою 1984 р. між Італією і "Святим престолом" (так Ватикан іменується в міжнародних актах).

Такі учасники міжнародних відносин мають право укладати міжнародні договори з іншими суб'єктами міжнародного права, відкривати дипломатичні та інші представництва, брати участь у роботі міжнародних організацій тощо.

 

Питання 22. Міжнародна правосуб’єктність народів, що реалізують право на самовизнання

У Статуті ООН й інших документах цієї організації зафіксовано право народів, а не націй, на самовизначення. Зроблено це, мабуть, тому, що існують полі- і моноетнічні народи. І якби був проголошений принцип самовизначення націй, то його застосування до поліетнічних народів викликало б очевидні труднощі. Щоб уникнути цього і був закріплений принцип самовизначення народів, який передбачає самовизначення нації або націй як складової того або іншого народу. Професор А. Ейде (Норвегія), член Підкомісії ЕКОСОР із попередження дискримінації і захисту меншин, аналізуючи міжнародно-правове поняття "народ", абсолютно справедливо зазначає, що під народом слід розуміти демос, а не етнос.

Принцип самовизначення народів отримав подальший розвиток у таких міжнародних актах: Декларація про надання незалежності колоніальним країнам і народам, прийнята на 15-й сесії Генеральної Асамблеї ООН в 1960 р., Декларація про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН 1970 р. В останній декларації, зокрема, проголошується: "Через принцип рівноправності і самовизначення народів, закріпленого в Статуті ООН, всі народи мають право вільно визначати без втручання ззовні свій політичний статус і здійснювати свій економічний, соціальний і культурний розвиток, а кожна держава зобов'язана поважати це право відповідно до положень Статуту"1. Аналогічне положення закріплено в ст. 1 Міжнародного пакту про цивільні та політичні права 1966 р. і в ст. 1 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., які є загальними міжнародними договорами.

Зазвичай народи реалізують право на самовизначення під керівництвом національно-визвольних рухів, організацій і фронтів, які й виражають їх суверенну волю на міжнародній арені, а щодо самих народів здійснюють законодавчі й виконавчі функції. Таким чином, народи стають учасниками міжнародно-правових відносин, тобто суб'єктами міжнародного права. Так, народ Намібії реалізував право на самовизначення під керівництвом Народної організації Південно-Західної Африки (СВАПО), Анголи - Народного руху за визволення Анголи (МПЛА), Алжиру - Фронту національного визволення (ФНВ) Алжиру. Боротьбу палестинського народу за створення власної держави очолює Організація визволення Палестини (ОВП). Після здобуття незалежності національно-визвольні рухи, організації і фронти, як правило, стають правлячими політичними партіями у своїх країнах.

На відміну від держав, які за міжнародним правом не можуть застосовувати силу або загрозу силою, народи, що реалізують право на самовизначення, мають право застосовувати всі форми боротьби, у тому числі озброєну. Насамперед це стосується тих випадків, коли метрополія насильно перешкоджає здійсненню права на самовизначення.

Як і держави, народи, що реалізують право на самовизначення, мають повну міжнародну правосуб'єктність і належать до первинних суб'єктів міжнародного права. Вони можуть встановлювати відносини з державами і міжнародними організаціями, брати участь у роботі міжнародних конференцій, укладати двосторонні й багатосторонні міжнародні угоди.

Необхідно підкреслити, що право на самовизначення мають лише ті народи, у яких немає своїх національних держав, наприклад, палестинці або курди. При цьому не слід плутати право національних меншин захищати свою національно-культурну самобутність із правом народів на самовизначення. Відповідно до ст. 27 Міжнародного пакту про цивільні та політичні права 1966 р., національним меншинам не може бути відмовлено у праві користуватися своєю культурою, сповідати свою релігію і користуватися рідною мовою. Іншими словами, національні меншини мають права добиватися у межах держав, на території яких вони проживають, створення для них національно-культурної або національно-територіальної автономії, але не права на самовизначення, оскільки за чинним міжнародним правом воно їм не належить.

За законодавством деяких держав специфічними правами користуються нечисленні корінні народи (кримські татари, ескімоси, саамі, ненці, ханти, мансі та ін.). Міжнародно-правовий статус корінних народів поки остаточно не визначений. З 1982 р. діє Робоча група ООН з корінного населення, яка і займається вказаною проблемою. Робоча група підготувала проект Декларації ООН про права корінних народів. Декларація була прийнята на 61-й сесії Генеральної Асамблеї ООН у вересні 2007 р. У цьому документі перераховані права і свободи, які повинні належати корінним народам. Серед цих прав було зафіксовано і право корінних народів на самовизначення (Преамбула і ст. 3). Проте в ст. 4 Декларації встановлено, що реалізація права корінних народів на самовизначення стосується автономії або самоврядування в питаннях, що належать до їх внутрішніх і місцевих справ, а також шляхів і засобів фінансування їх автономних функцій1.

 

Питання 23. Проблема визнання міжнародної правосуб’єктності індивіда. Зростання нормативної регламентації в міжнародному праві і свобод людини

Суб'єкти міжнародного права повинні: по-перше, бути реальними (активними, діючими) учасниками міжнародних відносин; по-друге, володіти міжнародними правами і обов'язками; по-третє, брати участь у створенні норм міжнародного права; по-четверте, мати повноваження щодо забезпечення виконання норм міжнародного права.

В даний час права і обов'язки індивідів або держав по відношенню до індивідам закріплені в багатьох міжнародних договорах. Найважливішими з них є Женевська конвенція про поліпшення долі поранених і хворих в діючих арміях 1949; Женевська конвенція про поводження з військовополоненими 1949; Женевська конвенція про захист цивільного населення під час війни 1949; Статут Міжнародного військового трибуналу 1945 р.; Загальна декларація прав людини 1948 р.; Конвенція про попередження злочину геноциду і покарання за нього 1948 р.; Додаткова конвенція про скасування рабства, работоргівлі та інститутів і звичаїв, подібних з рабством 1956 р.; Конвенція про політичні права жінок 1953; Віденська конвенція про консульські зносини 1963; Міжнародний пакт про економічні, соціальні ікультурні права 1966; Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966; Конвенція проти тортур та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984 р.; численні конвенції, схвалені МОП '. Наприклад, ст. 6 Загальної декларації прав людини 1948 р, говорить: «Кожна людина, де б він не нaxоділся, має право на визнання її правосуб'єктності».

З pегіонaльниx договорів відзначимо Європейську конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. та 11 протоколів до неї; Конвенцію СНД про пpaвax і основний свободax людини 1995 Аналогічні конвенції є і в дpугіx pегіонax світу.

Ці договори закріплюють права і обов'язки індивідів як учасників междунapодниx правовідносин, надають індивіду права на звернення до міжнародних судових установ зі скаргою на дії суб'єктів міжнародного права, визначають правовий статус окремих категорій індивідів (біженців, жінок, дітей, мігрантів, національних меншин і т. д.).

Міжнародні права індивідів, що випливають із загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, закріплені приблизно в 20 багатосторонньо і в ряді двосторонніх договорів.

Наприклад, згідно зі ст. 4 Додатковою конвенції про скасування рабства, работоргівлі та інститутів і звичаїв, сxодниx з рабством 1956 р., раб, який знайшов притулок на судні беруть участь у цій Конвенції держави, ipsofacto стає вільним. Міжнародний пакт про економічні, соціальний і кулиIуpниx пpaвax 1966визнає право кожної людини на: а) участь у культурному житті; б) користування результатами наукового прогресу і rnx практичне застосування; в) користування захистом моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв'язку з будь-якими науковими, літературними або Художній працями, автором якого він є.

Відповідно до ст. 6 Міжнародного пакту про громадянські та політичні пpaвax 1966 право на життя є невід'ємне право кожної людини. Це право оxpaняется законом Ніхто не може бути безпідставно позбавлений життя. Таким чином, і цій статті міжнародне право гарантує індивіду право наСтатья 9 Пакту гарантує індивіду право на свободу та особисту недоторканність. Кожен, хто був жертвою незаконного арешту чи утримання під вартою, має право на компенсацію, що має позовної силою. Згідно зі ст. кожна людина, де б він не нaxоділся, має право на визнання її правосуб'єктності.

Конвенція СНД про пpaвax і основний свободax людини 1995 говорить: «Кожна людина, де б він не нaxоділся, має право на визнання її правосуб'єктності» (ст. 23).

Міжнародний суд ООН у своєму рішенні від 27 червня 2001 р. по справі братів Лагранд проти США відзначив, що порушення ст. 36 Віденської конвенції про консульскті соглашеніям63 р. Сполученими Штатами є порушенням індивідуальних прав братів Лагранд.

Питання 24. Проблеми визначення міжнародної правосубєктності субєктів федеральних держав, міжнародних неурядових організацій, транснаціональних корпорацій тощо

На підставі викладеного можна дати таке визначення: міжнародна неурядова організація - це організація некомерційного характеру, створена не на основі міжурядової угоди, однак відповідно до нормативного акта держави-місцеперебування для здійснення діяльності у двох і більше державах відповідно до основних принципів і норм міжнародного права. Фактично МНУО становить об'єднання національних громадських організацій двох і більше держав для досягнення спільних цілей у міжнародному масштабі. Урядові структури також можуть брати участь у діяльності МНУО, але вони не відіграють у них домінуючої ролі.

З метою підвищення ефективності роботи багато міжурядових організацій, як універсальних, так і регіональних, активно співпрацюють із МНУО. Наприклад, у РЄ і ОАД є спеціальний механізм співробітництва з МНУО. Існують певні організаційні форми взаємодії з МНУО і у ЄС.

Однак найбільш розвинені зв'язки з МНУО має ООН та її спеціалізовані установи. Відповідно до ст. 71 Статуту ООН ЕКОСОР уповноважена "проводити належні заходи для консультації з неурядовими організаціями, зацікавленими в питаннях, що входять до її компетенції. Такі заходи можуть бути погоджені з міжнародними організаціями, за необхідності - з національними організаціями після консультації із зацікавленим членом Організації". Ця стаття створила правову основу для вироблення механізмів співробітництва ООН із МНУО.

а) націй і народів, що борються за свою незалежність;

Аналіз теорії і практики міжнародного права з цього питання свідчить про таке:

1. Міжнародна правосуб´єктність визнається за учасниками національно-визвольного руху. Саме таке поняття вживається в рамках ООН. Терміни „нація”, „народ” вважаються такими, що важко підлягають визначенню. А спроби визначення або залишаться марними, або можуть тільки посилити міжнародне напруження.

2. Правосуб´єктність учасника національно-визвольного руху за своєю суттю є перехідною до державної (кінцева мета — створення незалежної держави). В основі правосуб´єктності є принцип наступництва політичного утворення: держава після здобуття незалежності зобов’язана дотримуватися зобов´язань, які вона взяла на себе в правових актах, прийнятих до незалежності.

3. Правосуб´єктність народу, нації, які борються за створення незалежної держави, має перехідний, тимчасовий характер. З припиненням такої боротьби змінюється статус її учасника. У процесі боротьби на націю, народ, які її ведуть, поширюються всі права та обов´язки учасника міжнародного конфлікту, тобто принципи і норми міжнародного гуманітарного права, права збройних конфліктів тощо. За такими суб´єктами визнається право вступати у правові відносини, зокрема укладати міжнародні угоди з іншими державами або іншими сторонами, які воюють чи які повстали.

5. Нації, народи, які борються за створення незалежної держави, не є універсальними (як держава) суб´єктами міжнародного права. Вони можуть бути учасниками лише тих правовідносин, які постають на основі принципу самовизначення.

6. Міжнародно-правовою суб´єктністю володіє не тільки нація (народ), яка бореться за незалежну державу, а кожна, зокрема, навіть і ті, які вже завоювали цю незалежність. Якщо боротьба за незалежність держави завершується актом проголошення незаможності, то необхідно правосуб´єктність продовжувати на якихось інших засадах, аніж боротьба за незалежну державу.

Кожен народ має право на зносини з іншими суб’єктами міжнародного права. Здійснює він це право через державу, а у випадку відсутності державності — через органи квазідержавного характеру. Це ж правило випливає з права народу укладати міжнародні договори і реалізовувати їх, отримувати захист та допомогу від інших суб’єктів міжнародного права тощо.

б) міжнародних організацій;