Система органів зовнішніх зносин

Якщо зовнішні зносини існували ще на самих ранніх стадіях розвитку державності, то постійний апарат зовнішніх зносин склався у державах значно пізніше - у ХVІ- ХVІІ століттях.

На сучасному етапі зовнішні зносини здійснюються системою відповідних, спеціально уповноважених на те органів, які можна поділити на дві групи: внутрішньодержавні органи зовнішніх зносин (внутрішні) та закордонні органи зовнішніх зносин (зовнішні).

Внутрішньодержавні органи зовнішніх зносин — державні органи, за допомогою яких здійснюються зв'язки певної держави з іншими державами, міжнародними організаціями і які постійно перебувають на території цієї держави.

Закордонні органи зовнішніх зносин — державні органи, за допомогою яких здійснюються зв'язки з іншими державами і міжнародними організаціями і які розташовані на території іноземної держави.

 

Питання 74. Дипломатичні представництва: поняття, види, функції

Дипломатичне представництво - постійний закордонний державний орган зовнішніх зносин, створений на основі спільної угоди однією державою на території іншої для підтримання постійних офіційних контактів. Дипломатичне представництво виступає від імені своєї країни у всіх питаннях, що стосуються відносин з іншою стороною.

Сучасна дипломатична практика використовує кілька видів дипломатичних представництв:

посольство - представництво першого вищого класу, очолюване послом або тимчасово повіреним у справах;

місія - представництво другого класу, очолюване посланником або повіреним у справах;

постійне представництво при міжнародних організаціях;

дипломатичні представництва, що мають з різних причин інші назви та особливості організації (наприклад, Народні бюро зовнішніх зв'язків у Лівії).

Відповідно до Закону України "Про дипломатичну службу" 2001 р. дипломатичними працівниками можуть бути громадяни України, які мають відповідну фахову вищу освіту, необхідні професійні та ділові якості, володіють державними та іноземними мовами і за станом здоров'я можуть бути направлені у довготермінове відрядження.

Дипломатичні ранги відповідно до Закону України "Про дипломатичну службу" 2001 року:

♦ Надзвичайний і Повноважний Посол;

♦ Надзвичайний і Повноважний Посланник 1-го класу;

♦ Надзвичайний і Повноважний Посланник 2-го класу;

♦ радник 1-го класу;

♦ радник 2-го класу;

♦ перший секретар 1-го класу;

♦ перший секретар 2-го класу;

♦ другий секретар 1-го класу;

♦ другий секретар 2-го класу;

♦ третій секретар;

♦ аташе.

Дипломатичний працівник, якому присвоєно дипломатичний ранг, перебуває у ньому довічно і може бути позбавлений цього рангу лише за вироком суду.

Дипломатичні ранги Надзвичайного і Повноважного Посла, Надзвичайного і Повноважного Посланника першого класу, Надзвичайного і Повноважного Посланника другого класу присвоюються Президентом України за поданням міністра закордонних справ України. Інші ранги присвоюються Міністром закордонних справ України за поданням атестаційної комісії міністерства.

Структуру та кількісний склад персоналу дипломатичного представництва затверджує Міністерство закордонних справ з урахуванням чинників доцільності. Але обов'язково до складу дипломатичного представництва входять: глава дипломатичного представництва, члени дипломатичного персоналу - особи з дипломатичним рангом (радник, секретар, аташе встановлених рангів), члени адміністративно-технічного персоналу, члени обслуговуючого персоналу.

Адміністративно-технічний персонал дипломатичного представництва - члени персоналу представництва, які здійснюють адміністративно-технічне обслуговування представництва (референти-перекладачі, технічні секретарі, канцелярський персонал, діловоди, шифрувальник, бухгалтерські працівники тощо). Віденська конвенція про дипломатичні відносини 1961 р. дає можливість призначати такими працівниками громадян держави, в якій акредитоване представництво. Члени адміністративно-технічного персоналу мають привілеї та імунітети, що прирівняні до привілеїв та імунітетів дипломатів, за винятком того, що імунітет від цивільно-правової й адміністративної юрисдикції держави перебування не поширюється на дії, вчинені ними не під час виконання своїх службових обов'язків.

Обслуговуючий — садівники, прибиральниці, водії, кухарі, вахтери і т.д.

У міжнародному праві та дипломатичній практиці сукупність дипломатичних представників у країні перебування, колективне об'єднання з протокольних приводів називають дипломатичним корпусом.

Дуайєн - особа, обрана очолювати дипломатичний корпус (обирається найстарша й найдосвідченіша особа). Якщо дипломатичний корпус знаходиться в державі з католицькою релігією, то, як правило, дуайєном обирається нунцій.

Функції дипломатичного представництва закріплено у ст. З Віденської конвенції 1961 р. Найважливішими з них є:

представництво акредитуючої держави у державі перебування;

захист інтересів своєї держави у державі перебування та її громадян у рамках міжнародного права;

ведення переговорів з урядом держави перебування;

консульська;

інформаційна, тобто збір всіма законними засобами відомостей про умови і події у державі перебування і повідомлення про них уряду акредитуючої держави;

заохочення дружніх відносин між державою, яку представляє дипломатичне представництво, і державою перебування та розвиток їх взаємовідносин у галузі економіки, культури, науки тощо.

На нашу думку, доцільно також зупинитися на понятті та функціях торгівельних представництв.

Торговельне представництво - це частина дипломатичного Представництва в окремій державі, здійснює свою діяльність під загальним керівництвом посла (посланника) і підзвітне профільному міністерству (зовнішньої торгівлі або економіки і т.д.). Поширені випадки, коли торговельне представництво очолював торгівельний представник, якого призначає уряд.

Інститут торговельних представництв введений до системи зовнішніх зносин держав завдяки практиці колишнього Союзу РСР і був закріплений у Віденській конвенції 1961 р. У дипломатичній практиці цей інститут є складовою частиною відповідних посольств і місій.

Основними функціями торговельних представництв за кордоном є:

♦ видання дозволів на здійснення торговельних операцій установам, які беруть участь у зовнішньоторговельному обороті;

♦ регулювання і контроль діяльності організацій, які мають дозвіл на самостійний вихід на зовнішній ринок;

♦ запровадження операцій із зовнішньої торгівлі для організацій, які беруть участь у зовнішньоторговельному обороті;

♦ видача дозволів на ввезення товарів, свідоцтв про проходження товарів, дозволів на транзит товарів через країну;

♦ контроль у країні перебування за виконанням законів про зовнішню торгівлю організаціями, які беруть участь у зовнішньоторговельному обороті;

♦ вивчення загальних умов і торговельної кон'юнктури у країні перебування.

Найважливішою правовою гарантією здійснення функцій торговельних представництв за кордоном є забезпечення їх відповідними привілеями та імунітетами (як складової частини дипломатичних представництв) відповідно до міжнародного права. Мається на увазі недоторканність помешкань торговельних представництв, недоторканність їх архівів і документів, митні привілеї, користування прапором і емблемою акредитуючої держави, податкові чи фіскальні привілеї тощо.

 

Питання 75. Співвідношення міжнародного і внутрішнього правового регулювання діяльності дипломатичних представництв

Питання про співвідношення міжнародного та внутрішнього права є відносно новим у правовій теорії та практиці. Тривалий час міжнародне право обслуговувало відносно вузьку галузь зовнішньополітичної діяльності держав, мало стосуючись внутрішньої. При цьому сама сфера міжнародних відносин була закритою, у ній було присутнє гранично обмежене коло суб’єктів. До того ж в умовах панування абсолютного державного суверенітету, що межував зі сваволею, ступінь впливу міжнародного права на міжнародну політику був мінімальним. А у внутрішньому правопорядку держави взагалі не схильні були брати до уваги міжнародне право – з огляду на уявлення, що домінували, воно за своєю природою не могло торкатися внутрішньодержавних відносин.

Проблема співвідношення міжнародного та внутрішнього права теоретично та практично стала притягувати до себе увагу з другої половини ХІХ ст. Це було пов’язано зі зростанням ролі міжнародного права і з посиленням взаємозв’язку і взаємозалежності держав. Саме в цей час виникли перші доктринальні обґрунтування видів і способів співвідношення міжнародного та внутрішнього права. Як і в сучасній доктрині, це питання розглядали залежно від того, що становить собою міжнародне право, яке коло його суб’єктів, якими є об’єкт і метод міжнародно-правового регулювання, джерела зобов’язань, як слід розуміти державний суверенітет.

Питання про співвідношення міжнародного та внутрішнього права має як теоретичне, так і практичне значення. Для більшості держав світу міжнародне право давно перестало бути чимось екзотичним і далеким від потреб практикуючого юриста, як це було ще на початку ХХ ст. Це вкрай складне питання постало перед Україною й у загальному вигляді було вирішено вже при прийнятті Декларації про державний суверенітет 1990 р..

У світі все частіше виникають ситуації, вирішення яких неможливе без міжнародно-правового співробітництва. Це стосується не лише спроб вирішити глобальні проблеми сучасності (екологічну, продовольчу, енергетичну, розвитку, народонаселення тощо), задля чого мають бути об’єднані зусилля всіх держав світу. Без використання міжнародного права неможливо також повноцінно здійснювати захист прав людини, вести боротьбу зі злочинністю, співпрацювати в галузі міжнародних перевезень, освоєння світового океану. Держави змушені визнати для себе або пріоритет міжнародного співробітництва і, відповідно, міжнародного права, або опинитися перед загрозою глобальної кризи, вийти з якої поодинці неможливо. Більшість держав світу зробили вибір на користь визнання авторитету міжнародного права. До сфери міжнародно-правового регулювання потрапляють усе більше питань, які раніше відносилися, як правило, до сфери виключної внутрішньої компетенції держави.

 

Питання 76. Порядок призначення глави та членів дипломатичного представництва

Призначення та відкликання глав дипломатичних представництв здійснюється на основі міжнародного та національного права.

Перед призначенням акредитовану державу запитує у приймаючої держави згоду - агреман - на прийняття конкретної особи як глави дипломатичного представництва.

На аркуші паперу з вказівкою прізвища, імені, по батькові, року народження і послужного списку кандидата на посаду глави дипломатичного представництва не ставиться жодних підписів або печаток. Якщо протягом максимум трьох тижнів з дня передачі папери на подану кандидатуру відповіді немає, значить, що приймає, не бажає мати дана особа в якості глави дипломатичного представництва. Причини можуть бути різні. Найбанальніша з них - особа допускало недружні висловлювання щодо приймаючої держави.

Відсутність мотивування з боку приймаючої держави вважається нормою в дипломатичній практиці. У цьомувипадку акредитуючої держави необхідно подбати про підготовку довідкових даних на нову кандидатуру глави дипломатичного представництва.

Після отримання агремана на представлену кандидатуру, тобто визнання його personagrata (бажаним особою), голова акредитуючої держави підписує указ (або інший документ) про призначення даної особи главою дипломатичного представництва в державі перебування, який публікується в пресі.

Після цього глава акредитуючої держави підписує вірчі грамоти, завізовані головою зовнішньополітичного відомства, які адресовані чолі приймаючої держави. У документі міститься прохання «вірити» всього того, що буде викладати від імені акредитуючої держави глава дипломатичного представництва.

Відповідно до міжнародного права глава дипломатичного представництва в державі перебування вважається таким, що приступив до своїх обов'язків або I) з моменту вручення їм вірчих грамот главі держави, або 2) з моменту його прибуття до держави перебування і вручення копій вірчих грамот главі його зовнішньополітичного відомства. Який з названих двох варіантів буде застосовуватися, залежить від практики держави перебування, яка повинна застосовуватися однаково.

У дипломатичній практиці часто бувають випадки, коли одна і та ж особа суміщає функції глави дипломатичного представництва в двох чи більше державах (кумуляція). Це відбувається тоді, коли поруч з великою державою знаходиться невелика держава, в яке з міркувань економії фінансових коштів недоцільно направляти ще одного голову дипломатичного представництва. Наприклад, посол Російської Федерації в Австралії одночасно є посломза сумісництвом в Фіджі, Науру і Вануату.

Припинення функцій глави дипломатичного представництва настає у випадках: 1) його відкликання акредитуючої держави; 2) оголошення його persona поп grata, тобто небажаним особою; 3) розриву дипломатичних відносин між акредитив і приймаючим державами; 4) початку воєнних дій між ними; 5) припинення існування одного з цих двох держав або їх обох в якості суб'єкта міжнародного права. Найчастіше функції глави дипломатичного представництва припиняються у зв'язку з його відкликанням акредитуючої держави.

У разі відкликання голови дипломатичного представництва глава акредитуючої держави направляє главі держави перебування відкличні грамоти, в якій повідомляє, що він прийняв рішення відкликати голову свого дипломатичного представництва. Відклична грамота вручається главі держави перебування або самим від'їжджаючим, або його наступником.

Питання 77. Дипломатичні привілеї та імунітети

Дипломатичні привілеї та імунітети - це сукупність особливих пільг, прав і переваг, наданих іноземним дипломатичним представництвам, їх персоналу та іншим особам, що користуються ними за міжнародним правовим захистом на території держави перебування.

Розрізняють дипломатичні привілеї та імунітети дипломатичного представництва й особисті привілеї та імунітети дипломатичного представника.

Під дипломатичними імунітетами розуміють вилучення дипломатичних агентів із сфери дії юрисдикції держави перебування, незастосування до них засобів примусу, санкцій, передбачених внутрішнім правом. Це необхідна гарантія нормального здійснення дипломатом своїх функцій.

Статті 22 і 24 Віденської конвенції 1961 р. зобов'язують держави додержуватися дипломатичного імунітету таким чином:

1. Помешкання представництва оголошуються недоторканими, а влада держави перебування може вступити в ці помешкання лише за згодою глави представництва.

2. На державі перебування лежить спеціальний обов'язок вживати всіх належних заходів щодо захисту помешкань представництва від будь-якого порушення спокою представництва чи образи його гідності.

3. Помешкання представництва, меблі та інше майно, що є в них, а також засоби пересування представництва користуються імунітетом від обшуку, реквізиції, арешту та виконавчих дій.

4. Архіви і документи представництва недоторкані у будь-який час і незалежно від їх місцезнаходження.

До привілеїв та особистих імунітетів належать недоторканність особи і житла; повний імунітет від кримінальної юрисдикції держави перебування; повний імунітет від цивільної та адміністративної юрисдикції щодо службової діяльності; фіскальний (податковий) імунітет. Загальновизнаними дипломатичними особистими привілеями є митні привілеї (право на безмитне перевезення багажу і звільнення його від митного огляду), вільне пересування дипломатів та членів їх сімей на території іншої держави.

До імунітетів дипломатичного представництва належать недоторканність приміщень; імунітет від примусових дій щодо майна і засобів пересування представництва; недоторканність кореспонденції; фіскальний імунітет. До привілеїв дипломатичних представництв належать право на безперешкодні зносини зі своїм центром та іншими представництвами держави; митні та протокольні привілеї (право на прапор, на носіння форми, на старшинство і т.п.).

Загалом дипломатичні пільги і привілеї — це чинники, що сприяють дипломатичній роботі і полегшують її.

 

Питання 78. Консульські установи: порядок відкритя, види, функції

Консульське право - це сукупність міжнародних правових норм, що регулюють діяльність консулів, порядок організації і діяльності консульських представництв.

Консульство — це установа, яка входить до системи органів зовнішніх зносин держави і представляє її на визначеній угодою території держави перебування, здійснюючи на ній захист прав та інтересів своєї держави, її громадян і юридичних осіб. Джерелами його регулювання - це міжнародні договори і міжнародно-правові звичаї, а також національне законодавство держав. Консульські установи як закордонні органи зовнішніх зносин держави порівняно з дипломатичними представництвами мають свої особливості.

Встановлення консульських зносин між державами здійснюється за взаємною згодою. При цьому згода, дана на встановлення дипломатичних відносин між двома державами, передбачає, якщо не обумовлено інше, згоду на встановлення консульських зносин.

Консульська установа може бути відкрита на території держави перебування тільки за згодою цієї держави. Але консульства функціонують не в масштабах усієї держави, а в межах так званого консульського округу.

Консульський округ - територія держави перебування, на якій відповідно до угоди між урядами договірних держав консульська установа (консул) виконують покладені на них завдання. Реалізація консульських функцій за межами округу можлива лише в окремих випадках за згодою держави перебування.

Місцеперебування консульської установи, її клас і консульський округ визначаються спочатку державою, яка представляє, а потім підлягають схваленню державою перебування.

Функції консульства:

- захист інтересів своєї держави в державі перебування;

- захист інтересів юридичних і фізичних осіб держави, яку представляє консул, у державі перебування, зокрема представництво інтересів своїх громадян у суді у справах про спадщину і у разі смерті, а також охорона інтересів неповнолітніх і недієздатних осіб держави в державі перебування, виконання доручень судових органів тощо;

- сприяння розвитку у торгівлі, економічних, наукових, культурних зв'язків між своєю державою та державою перебування;

- інформування своєї держави про політичну, економічну, культурну, правову і наукову сфери життя держави перебування;

- виконання прав нагляду та інспекції щодо літаків і суден прапора своєї держави, надання їм у разі потреби допомоги і сприяння;

- видача паспортів і проїзних документів громадянам своєї держави, а також віз, свідоцтв та інших необхідних документів для поїздки до держави, яку представляє консульство, громадянам держави перебування та іноземцям;

- легалізація документів.

Держава, яку представляє консульська установа, має право користуватися своїм державним прапором і гербом у державі перебування з урахуванням законів, правил і звичаїв останньої.

. Консульські приміщення недоторканні, тобто влада держави перебування не може без згоди консульської установи потрапляти у її робочі приміщення. Консульські приміщення і резиденції звільняються від усіх державних, районних і муніципальних податків, зборів і мита. Консульські архіви і документи недоторканні у будь-який час і незалежно від їх місцезнаходження.

Держава перебування повинна також забезпечити всім працівникам консульської установи свободу пересування і подорожей по її території. При цьому враховуються правила в'їзду в зони держави перебування з огляду на мотиви державної безпеки.

 

Питання 79. Імунітети та привілеї працівників консульських установ

Згідно з міжнародним і національним законодавством дипломатичні представництва та їх співробітники користуються відповідними імунітетами та привілеями.

Під дипломатичними імунітетами розуміються вилучення з-під адміністративної, кримінальної та цивільної юрисдикції держави перебування.

Дипломатичні привілеї - це пільги, переваги, що надаються дипломатичним представництвам і їхнім співробітникам.

Дипломатичні імунітети і привілеї надаються з метою створення найбільш сприятливих умов для здійснення функцій дипломатичними представництвами. Правовою основою таких імунітетів і привілеїв є суверенна рівність держав, оскільки дипломатичні представництва та їх працівники є уособленням держав.

Дипломатичні імунітети і привілеї підрозділяються на: 1)імунітети і привілеї дипломатичного представництва та 2) особисті імунітети і привілеї.

До імунітетам і привілеїв дипломатичного представництва відносяться:

1.Непрікосновенность приміщень дипломатичного представництва. Під приміщеннями розуміються будівлі або їх частини, що використовуються для цілей представництва, включаючи резиденцію його глави, а також обслуговуючий цю будівлю або його частини земельну ділянку, у тому числі сад і автостоянку. Їх недоторканність означає, що влада держави перебування не можуть вступати в ці приміщення без згоди глави представництва.

Держава перебування зобов'язана вживати належних заходів для захисту приміщень представництва від будь-якого вторгнення або заподіяння шкоди, а також для запобігання будь-якого порушення спокою представництва або образи її гідності. Ось чому влада держави перебування бувають так стурбовані, коли перед будівлями дипломатичних представництв іноземних держав проходять будь-які мітинги, демонстрації, ходи або пікети.

Незважаючи на закріплену міжнародним і внутрішньодержавним правом недоторканність дипломатичних представництв, нерідкі випадки вторгнення сторонніх осіб на їх територію. Наприклад, 8 липня 2003 зловмисники проникли в посольство Росії у Швеції, потім викрали автомобіль співробітника посольства. У результаті будівлі посольства завдано збитків, автомобіль не підлягає відновленню. Це не перший випадок такого роду. 12 листопада 2002 у зв'язку зі зломом п'яти автомобілів в житловій зоні посольства Російської Федерації перед послом Швеції в Росії вже ставилося питання про необхідність запобігання несанкціонованихпроникнень на територію посольства. Проте, судячи по другому інциденту, належних заходів вжито не було. МЗС Росії вимагає забезпечити безпеку посольства і, беручи до уваги, що відповідальність за подію лежить на шведській стороні, відшкодувати заподіяну шкоду.

Нерідко виникає питання: що робити в разі форс-мажорних обставин - пожежі, повені, захоплення приміщення терористами? Відповідь однозначна - ні за яких обставин не можна без згоди глави дипломатичного представництва вступати на його територію.

Міжнародне право не дозволяє використовувати інститут недоторканності приміщення дипломатичних представництв в якості притулку осіб, переслідуваних владою держави перебування. Тим не менше практика деяких держав, головним чином Латинської Америки, багата прикладами використання приміщень іноземних дипломатичних представництв в цілях надання політичного притулку особам, переслідуваним владою держави перебування.

2.Помещенія дипломатичних представництв, предмети їх обстановки та інше що знаходиться в них майно, а також засоби пересування співробітників представництв користуються імунітетом від обшуку, реквізиції, арешту та інших виконавчих дій як у мирний час, так і під час збройних конфліктів.

У зв'язку з цим слід сказати про випадок грубого порушення норм міжнародного права, зокрема положень Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 р., військовою владою США 6 квітня 2003 при проведенні ними та Великобританією військової акції проти Іраку. Колона автомобілів російського посольства в Багдаді, очолювана автомобілем російського посла вІраку під російським прапором, була обстріляна в декількох кілометрах від Багдада. При цьому п'ять осіб було поранено. Одному з них була зроблена операція, і він залишений в госпіталі. Росія зажадала від США повного дотримання всіх зобов'язань, які несуть воюючі сторони по відношенню до дипломатичних представництв

3.Помещенія представництв, як власні, так і орендовані, володіють фіскальним імунітетом, тобто звільняються від усіх податків, зборів і мит, крім плати за конкретні види обслуговування.

4.У ст. 24 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 закріплена недоторканність архівів і документів дипломатичних представництв в будь-який час і в будь-якому місці. Це стосується і періоду розриву дипломатичних відносин між державами, в тому числі і у зв'язку зі збройним конфліктом між ними. Офіційна кореспонденція дипломатичних представництв також недоторканною. Тому користуються імунітетом дипкур'єри під час доставляння ними диппоштою за призначенням.

Привілеї дипломатичних представництв:

1.Право користування прапором і емблемою своєї держави на приміщеннях диппредставництва, включаючи резиденцію його глави, а також на засобах пересування глави представництва (ст. 29 Віденської конвенції 1961 р.).

2.Таможенние привілеї, тобто право ввозити на територію держави перебування і вивозити з цієї території призначені для офіційного користування представництв товари зі звільненням від сплати митних зборів, податків і без застосування до товарів заборон і обмежень економічного характеру (п.«А» ст. 36 Віденської конвенції 1961 р.; ст. 299 Митного кодексу РФ 2003 р.).

3.Свобода зносин зі своєю державою, його диппредставників-чують і консульськими установами в інших країнах. Для цього держава може користуватися всіма підходящими засобами, в тому числі послугами дипкур'єрів або шифрованих депеш.

 

 

Питання 80. Особисті імунітети та привілеї працівників консульських установ

До особистих імунітетів і привілеїв відносяться:

1.Непрікосновенность дипломатів. Вони не можуть бути затримані або тим більше арештовані. Держава перебування повинна приймати всі належні міри для попередження будь-яких зазіхань на їх особистість, свободу і гідність.

2.Непрікосновенность резиденцій дипломатів, їх засобів пересування, майна, паперів та кореспонденції. Якщо дипломат знаходиться за кермом автомобіля і порушує правила дорожнього руху, він може бути зупинений працівниками служби дорожнього руху, і вони йому можуть вказувати на порушення конкретного правила. Проте ні штрафувати, ні піддавати дипломата яким-небудь іншим санкціям представники влади держави перебування не має права.

3.Іммунітет від юрисдикції держави перебування - кримінальної та цивільної. Слідчі органи, цієї держави не повинні порушувати кримінальні справи відносно дипломатів, а її суди не можуть такі справи розглядати. Разом з тим влада країни перебування можуть звернутися до вищих органів держави дипломата про зняття з нього імунітету від кримінальної юрисдикції у випадках вчинення тяжких злочинів. Найчастіше мова йде про скоєння дорожньо-транспортних пригод, в результаті яких гинуть люди.

У рідкіснихвипадках влада країни дипломата йдуть на щоб зняти з нього імунітет від кримінальної юрисдикції, якщо їм скоєно тяжкий злочин. Так, в 1996 р. президент Грузії зняв імунітет з грузинського дипломата Г. Махарадзе, який, будучи за кермом автомобіля, здійснив наїзд на 16-річну дівчину США, і вона загинула. Американський суд визнав грузинського дипломата винним у скоєнні тяжкого злочину і засудив його до тривалого терміну позбавлення волі. Через п'ять років США передали засудженого владі Грузії для подальшого відбування терміну покарання у себе на батьківщині.

Дипломати не володіють імунітетом у випадках пред'явлення позовів: 1) по приватному нерухомого майна дипломата, яке знаходиться на території держави перебування; 2) за спадкоємства, коли дипломат виступає як приватна особа; 3) що стосуються будь-якої діяльності, здійснюваної дипломатом у державі перебування за межами своїх офіційних функцій.

У дипломатичній практиці зустрічаються випадки, коли дипломат сам збуджує позов в суді держави перебування. При цьому він відмовляється від непідсудність у даній справі. У цьому випадку на нього не поширюється судовий імунітет відносно зустрічних позовів, пов'язаних з порушеною їм справою.

Дипломати не зобов'язані давати свідчення. Однак ніщо не перешкоджає їм це робити, якщо вони самі того побажають. Природно, дипломати користуються імунітетом від адміністративної юрисдикції.

4. Особистий багаж дипломата не підлягає огляду митними властямидержави. Виняток становлять випадки, коли є серйозні підстави вважати, що в багажі дипломата містяться предмети, заборонені законом для ввезення або вивезення (ст. 36 Віденської конвенції 1961 р.; ст. 300 Митного кодексу РФ 2003 р.).

Привілеї дипломата:

1) звільнення від усіх податків, зборів і мит в державі перебування, крім непрямих податків, податків на спадщину і ряду зборів;

2) звільнення від усіх трудових, державних і військових повинностей;

3) звільнення від митних зборів, податків і зборів (ст. 36 Віденської конвенції 1961 р.; п. 2 ст. 300 Митного кодексу РФ 2003 р.).

Слід зазначити, що дипломатичними імунітетами та привілеями користуються всі члени сім'ї дипломата, якщо вони не є громадянами країни перебування. Статус адміністративно-технічного персоналу прирівняний до дипломатичного, за винятком цивільної й адміністративної юрисдикції, яка на останніх не поширюється. Обслуговуючий персонал користується імунітетом у відношенні дій, чинених під час виконання службових обов'язків. Він звільнений від податків, зборів і мита на заробіток, отриманий їм по службі.

 

Питання 81. Тогрівельні представництва: поняття, функції

У 1918 р. РНК РСФРР прийняла декрет "Про націоналізацію зовнішньої торгівлі", тим самим вперше у світі була встановлена монополія держави на зовнішню торгівлю. Для здійснення цієї монополії Радянська держава створила спеціальні органи зовнішніх зносин - торгові представництва. Відповідно до радянського законодавства торгові представництва були частиною дипломатичного представництва СРСР і здійснювали за кордоном права у сфері зовнішньоекономічної діяльності Радянської держави, забезпечували захист торгово-політичних і економічних інтересів СРСР та ефективність його участі в системі світових економічних відносин. У 1991 р. переважно з об'єктивних причин Радянський Союз розпався (не останню роль у цьому відіграв радянський монополізм у політичній і економічній сферах). Розпалася і радянська монополія зовнішньої торгівлі. Проте її рудименти (торгові представництва за кордоном) в Україні залишалися до 2010 р.

Відповідно до Положення про торговельно-економічну місію у складі закордонної дипломатичної установи України основними функціями цих органів зовнішніх зносин були:

- захист економічних інтересів України, у тому числі у сфері оподаткування, та прав суб'єктів підприємницької діяльності України в державі перебування;

- сприяння розвитку торговельно-економічних зв'язків України, залученню іноземних інвестицій у пріоритетні сфери економіки України і виконанню міжнародних договорів України, укладених з державою перебування;

- інформування Міністерства економіки України, Міністерства закордонних справ України та інших органів виконавчої влади України про цінову, податкову, тарифну політику, яку проводить держава перебування, стосовно товарів, що експортують з України;

- підготовка висновків щодо доцільності імпорту товарів та послуг, залучення кредитів з держави перебування, на основі запропонованих державою перебування цін, тарифів, кредитних ставок тощо.

Торговельно-економічну місію очолював керівник торговельно-економічної місії, який за посадою був радником-посланником або радником закордонної дипломатичної установи України.

Фахівці-міжнародники вказували на те, що кризове становище в зовнішньоекономічній діяльності України свідчить про низьку ефективність торговельно-економічних місій Української держави за кордоном та пропонували скасувати цей інститут радянської системи.

Цю критику Президент України "почув" і 8 квітня 2010 р. підписав Указ "Про деякі питання представництва економічних інтересів України за кордоном", яким зобов'язав Міністерство закордонних справ України забезпечити утворення у складі дипломатичних представництв України за кордоном відділів з економічних питань у межах визначеної в установленому порядку граничної чисельності працівників закордонних дипломатичних установ. У зв'язку з цим було ліквідовано торговельно-економічні місії у складі закордонних дипломатичних установ України.

У дипломатичних представництвах багатьох держав є посади торгових радників, торгових секретарів або аташе. Ці співробітники підтримують зв'язки з міністерством зовнішньої торгівлі держави перебування або іншим відомством, що виконує аналогічні функції. Торгові радники, торгові секретарі або аташе належать до дипломатичного персоналу представництв і на них поширюються привілеї та імунітети, передбачені міжнародним правом. Україні, яка прагне привести своє законодавство у відповідність зі стандартами плюралістичної демократії, слід перейняти цей досвід і щодо зовнішньоторговельної діяльності дипломатичних представництв.

 

Питання 82. Правове положення постійних представництв при міжнародних організаціях

Однією з характерних особливостей сучасних міжнародних відносин є зростання кількості і значення міжнародних організацій у забезпеченні миру і різнобічної співпраці суб'єктів міжнародного права. Найвагоміша роль у справі створення і функціонування міжнародних організацій належить державам. Свій зв'язок з міжнародними організаціями держави здійснюють за допомогою відносно нового інституту - постійних представництв держав при таких організаціях. Держави насамперед мають постійні представництва при ООН та її спеціалізованих установах, а також при регіональних організаціях. Постійні представництва при міжнародних організаціях можуть відкривати тільки держави - члени таких організацій. Держави, які не є членами таких організацій, але зацікавлені в їх діяльності, можуть мати при них постійні місії спостерігачів, якщо така можливість передбачена у засновницьких документах організацій.

Відкриття при міжнародній організації постійного представництва є правом держави, а не її обов'язком. Питання про розміщення штаб-квартири міжнародної організації або її відділення має бути узгоджене з приймаючою державою, оскільки тільки вона може дати дозвіл на це. Зазвичай з цього приводу укладається угода між організацією і державою перебування. З державою перебування організації також узгоджується питання про відкриття постійних представництв держав-членів. Але на відміну від дипломатичного представництва, одного разу дана згода приймаючої держави на відкриття постійних представництв держав при міжнародній організації поширюється на всі держави, що мають наміри відкрити такі представництва. У подальшому вже не вимагається погоджувати це питання з державою перебування у кожному окремому випадку відкриття нового постійного представництва.

Функції постійних представництв держав при міжнародних організаціях зафіксовані у Віденській конвенції про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р. До них, зокрема, належать:

a) забезпечення представництва надсилаючої держави при організації;

b) підтримка зв'язку між надсилаючою державою і організацією;

c) ведення переговорів з організацією і в її рамках;

d) з'ясування здійснюваної в організації діяльності і повідомлення про неї уряду надсилаючої держави;

е) забезпечення участі надсилаючої держави в діяльності організації;

і) захист інтересів надсилаючої держави відносно організації;

е;) сприяння здійсненню мети і принципів організації шляхом співпраці з організацією і в її рамках (ст. 6).

У ст. 7 цієї Конвенції визначені функції постійної місії спостерігачів при міжнародній організації:

a) забезпечення представництва надсилаючої держави й охорона її інтересів відносно організації, а також підтримка зв'язків з нею;

b) з'ясування здійснюваної в організації діяльності і повідомлення про неї уряду надсилаючої держави;

c) сприяння співробітництву з організацією і ведення з нею переговорів.

Як бачимо, частина функцій постійних представництв держав при міжнародних організаціях схожа з функціями дипломатичних представництв. Проте є і відмінності, пов'язані зі специфікою діяльності міжнародних організацій і наявністю тристоронніх зв'язків (надсилаюча держава - організація - приймаюча держава) у процесі здійснення такої діяльності. Ці обставини і визначають особливості процедури призначення та припинення функцій членів персоналу постійних представництв і його кількісний склад. Так, у ст. 9 Конвенції 1975 р. закріплений принцип свободи призначення співробітників постійних представництв. При цьому чисельність персоналу представництва не повинна виходити за межі, які є розумними і нормальними з урахуванням функцій організації, потреб представництва, обставин і умов у державі перебування (ст. 14). Для призначення глави постійного представництва одержувати агреман не вимагається.

Глава представництва передає генеральному секретарю організації свої повноваження, які дають правову підставу для виконання ним своїх функцій. Припинення функцій персоналу постійного представництва в Конвенції пов'язується з двома умовами: 1) повідомленням про це організації надсилаючою державою; 2) остаточним або тимчасовим відкликанням постійного представництва.

У зв'язку з тим, що персонал постійного представництва акредитований при міжнародній організації, а не при державі перебування, то оголошення члена персоналу persona non grata не передбачено. Разом з тим у ст. 77,84 і 85 Конвенції 1975 р. враховано законні інтереси приймаючої держави. У цих статтях зафіксовано, що всі члени персоналу представництва, які користуються привілеями та імунітетами, зобов'язані поважати закони і постанови держави перебування. У разі "серйозного і очевидного" порушення кримінального законодавства приймаючої держави або такого втручання в її внутрішні справи надсилаюча держава відкликає таких осіб, припиняє їх діяльність або вживає заходів до їх від'їзду. При цьому тягар доведення "серйозного і очевидного" порушення лежить на державі перебування.

Привілеї й імунітети, передбачені Конвенцією 1975 р. для постійних представництв та їх персоналу, аналогічні дипломатичним привілеям та імунітетам.

 

Питання 83. Поняття і функції спеціальних місій

Незважаючи на те, що в сучасних умовах центр, дипломатичної діяльності змістився в бік постійних дипломатичних представництв, така форма дипломатії, як спеціальні дипломатичні місії, що є одним з найстаріших інститутів міжнародного права і водночас найдревнішим інститутом дипломатичного права, продовжує відігравати важливу роль у реалізації суб'єктами міжнародного права свого права на участь у міжнародному спілкуванні.

Інститут спеціальних місій розвинувся головним чином після Другої світової війни. Це було зумовлено значним розширенням міжнародних відносин між державами, поглибленням взаємних інтересів, стабільним розвитком засобів зв'язку, транспорту та ін. Підтвердженням цього є велика кількість спеціальних місій, що направляють-і ся і приймаються, починаючи від глав держав, глав урядів, міністрів закордонних справ та інших членів уряду, представників генерального штабу міністерства оборони і закінчуючи місіями нижчого рангу, котрі направляються з різноманітних важливих для держави питань (укладення тексту договору, участь у протокольно-церемоніальних заходах тощо).

Правовою основою діяльності спеціальних дипломатичних місій е Конвенція про спеціальні місії, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН8 грудня 1968 р. Для України Конвенція набула чинності з 26 вересня 1993 р.

Згідно зі ст. 1 Конвенції, спеціальна місія є тимчасовою місією, яка за своїм характером представляє державу і направляється однією державою в іншу за згодою останньої для розгляду з нею певних питань або для виконання щодо неї певного завдання.

Вирішення питання щодо направлення та приймання в себе спеціальної місії належить до компетенції сторін і розв'язується за їх взаємною згодою. Така домовленість може бути виражена у вигляді І договору, який передбачає обмін відповідними місіями, обміну нотами, джентльменської угоди та ін.

Сучасне міжнародне право передбачає, що кожен його суб'єкт (держава, нація, що бореться за свою державність, МО) мають право направляти та приймати спеціальні місії.

Тимчасовий характер спеціальної місії може виявлятись як у часі "функціонування, так і в прийнятті зацікавленою державою рішення про те, що місія завершить свою діяльність у момент виконання покладеного на неї завдання. Однак із цього не варто робити висновок про те, що час її діяльності завжди короткий, оскільки мета місії може бути досить складна, а її виконання нерідко потребує довшого І часу. В історії дипломатії відомі випадки, коли діяльність таких місій тривала декілька років.

Спеціальна місія має представницький характер, і ця обставина дає змогу розмежувати спеціальні місії і різні недержавні, хоча значною мірою також офіційні місії та візити.

Наявність дипломатичних або консульських відносин не є необхідною передумовою для направлення або прийняття спеціальної місії. Крім цього, її діяльність не пов'язана також з інститутом визнання, який є необхідною юридичною передумовою для встановлення дипломатичних відносин. Це дає змогу державам використовувати таку форму дипломатії за будь-яких умов, і при цьому вони вільні від будь-яких зобов'язань, крім тих, що передбачені функціонуванням конкретної місії.

Акредитуюча держава на свій розсуд може призначити главу і членів спеціальної місії, надавши попередньо приймаючій державі необхідну інформацію про чисельність і склад місії, а також прізвища і посади осіб, яких вона має намір призначити. На відміну від глави дипломатичного представництва, главі спеціальної місії не потрібно отримувати агреман.

Відповідно до ст. 10 Конвенції про спеціальні місії, представники акредитуючої держави в спеціальній місії, а також члени її дипломатичного персоналу в принципі мають бути громадянами акредитуючої держави.

До складу спеціальної місії може входити дипломатичний, адміністративно-технічний та обслуговуючий персонал. Якщо члени постійного дипломатичного представництва або консульської установи, що перебуває у приймаючій державі, включені до складу спеціальної місії, вони зберігають привілеї та імунітети членів дипломатичного представництва або консульської установи, крім привілеїв та імунітетів, що надаються Конвенцією про спеціальні місії.

Приймаюча держава може в будь-який час, не будучи зобов'язаною мотивувати своє рішення, повідомити акредитуючу державу, що хтось із членів її дипломатичного персоналу визнаний "persona non grata" або що будь-який інший член персоналу місії є неприйнятний. Тоді акредитуюча держава зобов'язана відповідно відкликати цю особу або припинити її функції в місії.

Якщо акредитуюча держава відмовиться виконати або не виконає у межах розумного строку свої зобов'язання, про які йшлося вище, приймаюча держава може відмовитися визнати цю особу членом спеціальної місії. Водночас стосовно глави і членів деяких спеціальних місій, які обіймають відповідні посади у державі, що акредитується (наприклад, прем'єр-міністр, міністр закордонних справ, міністр зовнішньої торгівлі), приймаюча держава не може заявити, що ця особа є "persona non grata". Такі дії могли б бути кваліфіковані як втручання у внутрішні справи акредитуючої держави.

У ст. 13 Конвенції про спеціальні місії передбачено, що функції спеціальної місії розпочинаються з моменту встановлення місією офіційного контакту з міністерством закордонних справ або іншим органом приймаючої держави, щодо якого є домовленість. Здебільшого спеціальні місії отримують повноваження від глав держав, глав урядів або міністрів закордонних справ.

Приймаюча держава адресує всю кореспонденцію, що стосується спеціальної місії, главі місії або, якщо глава місії не призначений, уповноваженому представнику, або через постійне дипломатичне представництво.

Місцеперебування спеціальної місії визначається за згодою між зацікавленими державами. Якщо місія здійснює поїздки країною, її штаб-квартирою потрібно вважати постійне дипломатичне представництво акредитуючої держави.

Стаття 20 Конвенції містить положення, які визначають юридичні та фактичні підстави для завершення функцій спеціальної місії. Зокрема, вони припиняються:

а) за домовленістю зацікавлених держав;

б) після виконання завдання спеціальної місії;

в) після закінчення строку, встановленого для спеціальної місії, якщо він спеціально не продовжений;

г) після повідомлення акредитуючою державою про те, що вона припиняє діяльність спеціальної місії або відкликає її;

ґ) після повідомлення приймаючої держави про те, що вона вважає діяльність спеціальної місії припиненою.

Важливо зазначити, що факт розірвання дипломатичних або консульських відносин між акредитуючою державою і державою перебування не призводить до припинення діяльності спеціальних місій, що існують на момент розірвання відносив.

Загальні переваги, які надаються спеціальній місії, закріплені уст. 22 Конвенції, яка констатує, що приймаюча держава повинна надавати спеціальній місії можливості, необхідні для виконання її функцій, беручи до уваги характер і завдання спеціальної місії. Головна особливість полягає в тому, що надання таких можливостей, привілеїв та імунітетів є тепер не питанням ввічливості чи доцільності, відданим на розсуд держави, а її правовим обов'язком.

Приміщення, в яких розташовується спеціальна місія, недоторканні. На приймаючу державу покладено спеціальний обов'язок: вжити всіх належних заходів для захисту приміщень спеціальної місії від будь-якого вторгнення або завдання шкоди та для відвернення будь-якого порушення спокою місії або образи її гідності. Приміщення спеціальної місії, предмети облаштування та інше майно, що використовують для роботи, а також транспортні засоби користуються імунітетом від обшуку, реквізиції, арешту та виконавчих дій.

Архіви і документи спеціальної місії недоторканні у будь-який час та незалежно від їх місцезнаходження. Пошта спеціальної місії прирівнюється до дипломатичної пошти і не підлягає ні розкриттю, ні затриманню. Усі місця, зайняті поштою спеціальної місії, повинні мати видимі зовнішні знаки, які вказують на їх характер, і вони можуть містити тільки документи та предмети, призначені для офіційного користування спеціальною місією.

Щодо особистих привілеїв та імунітетів глави та членів спеціальної місії потрібно виокремити принцип особистої недоторканності глави і членів дипломатичного персоналу спеціальної місії. Вони не підлягають арешту або затриманню у будь-якій формі. Для цього приймаюча держава має вжити всіх заходів, щоб запобігти будь-яким посяганням на їх особу, свободу або гідність. Представники акредитуючої держави в спеціальній місії та члени її дипломатичного персоналу користуються імунітетом від кримінальної, адміністративної та цивільної юрисдикції держави перебування.

Глава і члени дипломатичного персоналу спеціальної місії звільняються від усіх прямих податків, зборів та мита, особистих і майнових, державних, районних і муніципальних податків, за винятком непрямих податків, які включені у ціну товарів або послуг, зборів і податків на приватне нерухоме майно, що перебуває на території приймаючої держави, якщо особа не володіє ним від імені акредитуючої держави для потреб місії.

Особистий багаж члена спеціальної місії звільняється від огляду. Якщо немає серйозних підстав припускати, що він містить предмети, на які поширюються винятки, викладені вище, або предмети, ввезення і вивезення яких регулюється карантинними правилами приймаючої держави, такий огляд проводять лише у присутності особи або її уповноваженого представника.

Члени сім'ї глави і членів дипломатичного персоналу спеціальної місії, що перебувають разом з ним, користуються, якщо вони не є громадянами держави перебування, такими самими привілеями та імунітетами, як і члени дипломатичного персоналу спеціальної місії (п. 1 ст. 39).

Конвенція не виключає можливість укладення державами на основі принципу взаємності угоди про надання привілеїв та імунітетів адміністративно-технічному та обслуговуючому персоналу спеціальної місії, аналогічних наданим дипломатичному персоналу.

 

Питання 84. Поняття та юридична природа міжнародних організацій

Сучасні міжнародні відносини характеризуються постійним розширенням сфер взаємодії держав, тому всі нові відносини стають предметом міжнародно-правового регулювання. Однією з таких порівняно нових організаційно-правових форм міждержавного співробітництва є міжнародні організації. Це одна з основних інституційних форм співробітництва держав, вони виступають у якості основного організатора міждержавного спілкування.

Особливе значення діяльності міжнародних організацій, їхня роль в обговоренні і вирішенні найбільшої складних питань міжнародних відносин викликали необхідність виникнення в міжнародному праві окремої галузі - права міжнародних організацій. Й норми є переважно нормами договірного характеру, а саме право організацій - однією з найбільш кодифікованих галузей міжнародного права. Джерелами галузі права міжнародних договорів є Віденська конвенція про представництво держав у їхніх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 року, Віденська конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 року, угоди про привілеї й імунітети міжнародних організацій, установчі документи міжнародних організацій та ін.

Проте незважаючи на те, що міжнародні організації є похідними суб'єктами міжнародного права, мають самостійну волю, відмінну від простої сукупності волі держав, які беруть участь в організації, їх воля, на відміну від волі держав, не є суверенною. Таким чином, право міжнародних організацій утворює сукупність норм, що регулюють правовий статус, діяльність організації, взаємодію її з іншими суб'єктами міжнародного права, участь у міжнародних відносинах.

Міжнародна організація - це об'єднання держав, створене відповідно до міжнародного права і на основі міжнародного договору для співробітництва в політичній, економічній, культурній, науково-технічній, правовій та інших сферах, що має необхідну для цього систему органів і відповідний правовий статус.

Водночас вичерпні особливості Й ознаки, притаманні міжнародним організаціям як суб'єктам міжнародного права, виходячи з тексту, зокрема, Віденської конвенції про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р., важко визначити. Найбільш глибоко розроблено цю теоретичну проблему російською дослідницею О. Шибаєвою, яка сформулювала п'ять ознак (елементів), що становлять поняття міжнародної організації:

a. договірна основа;

b. наявність визначених цілей;

c. відповідна організаційна структура;

d. самостійні права та обов'язки;

е. заснування і діяльність відповідно до міжнародного права тощо.

На нашу думку, доцільно зупинитися на детальнішому аналізі цих та інших характерних ознак будь-якої міжнародної організації:

- членство трьох і більше держав. За наявності меншої кількості держав виникає їх спілка, об'єднання, але не міжнародна організація, що створюється з метою колективного вирішення певних завдань;

- повага суверенітету держав-членів організації і невтручання у внутрішні справи. Ця ознака є основною функціональною ознакою міжнародної організації тому, що в процесі її діяльності всі держави, що є членами організації, мають рівні права і несуть рівні обов'язки в якості суб'єктів міжнародного права незалежно від розміру своєї території, кількості населення, рівня економічного розвитку й інших характеристик держави. Втручання у внутрішні справи держави-члена організації не допускається, за винятком випадків, коли такою державою порушені міжнародні зобов'язання, взяті в рамках цієї організації відповідно до її статутних положень;

- створення відповідно до міжнародного права. Ця ознака має конституююче значення тому, що будь-яка міжнародна організація повинна бути створена на правомірній основі. Це означає, насамперед, що установчий документ організації повинен відповідати загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права, і насамперед принципам jus cogens. Якщо міжнародна організація створена неправомірно або її діяльність суперечить міжнародному праву, то установчий акт такої організації повинен бути визнаний неправомірним і дія його припинена в найкоротший термін;

- створення на основі міжнародного договору. Зазвичай, міжнародні організації створюються на основі міжнародного договору (статуту, конвенції, угоди, протоколу і т.д.). Об'єктом такого договору є поведінка сторін договору, самої міжнародної організації. Сторонами установчого акту міжнародної організації є суверенні держави, хоча в останні роки повноправними учасниками міжнародних організацій є також і міжурядові організації. Загалом установчий акт організації, правила процедури, фінансові правила й інші документи у сукупності складають внутрішнє право міжнародної організації;

- наявність визначених цілей. Міжнародні організації створюються для координації зусиль держав у тій або іншій профільній галузі, наприклад у політичній (ОБСЄ), військовій (НАТО), науково-технічній (Європейська організація ядерних досліджень), економічній (Європейський Союз), валютно-фінансовій (Міжнародний банк реконструкції і розвитку, Міжнародний валютний фонд), соціальній (Міжнародна організація праці), у сфері медицини (Всесвітня організація охорони здоров'я) й інших сферах. Водночас на міжнародній арені є організації, що уповноважені координувати діяльність держав практично в усіх сферах, наприклад ООН та ін. Таким чином, міжнародні організації поряд з іншими формами міжнародного спілкування (багатосторонні консультації, конференції, наради, семінари і т.д.) виступають у якості органу співробітництва зі специфічних проблем міжнародних відносин;

- відповідна організаційна структура (постійні органи і штаб-квартира). Ця ознака, що характеризує інституціональну будову міжнародної організації, ніби демонструє та підтверджує постійний характер організації і відрізняє її від численних інших форм міжнародного співробітництва. На практиці ця ознака виявляється в тому, що міжурядові організації мають штаб-квартири, членів в особі суверенних держав і необхідну систему головних (основних) і допоміжних органів. Зазвичай вищим органом організації є сесія (асамблея, конгрес), що скликається один раз у рік (іноді один раз у два роки). У якості виконавчих органів виступають ради, адміністративний апарат очолюється виконавчим секретарем (генеральним директором) організації. Практично всі організації мають постійні або тимчасові виконавчі органи з різноманітним правовим статусом і компетенцією;

- наявність прав і обов'язків організації. Особливістю компетенції міжнародної організації є те, що її права й обов' язки похідні від прав і обов'язків держав-членів. Таким чином, жодна організація без згоди держав-членів не може вдатися до дій, що стосуються інтересів своїх членів. Права й обов'язки будь-якої організації в загальній формі закріплюються в її установчому акті, резолюціях вищих і виконавчих органів, угодах між організаціями. Ці документи встановлюють і закріплюють наміри держав-членів і їх волю щодо меж і сфер діяльності міжнародної організації, що надалі повинні бути нею реалізовані. Держави також вправі заборонити організації вдаватись до тих або інших дій, і організація не може перевищити свої повноваження;

- самостійні міжнародні права й обов'язки організації. Незважаючи на те, що міжнародна організація наділяється державами-членами правами й обов'язками, у процесій діяльності вона набуває свої, відмінні від інших, права й обов'язки. Таким чином, мова йде про виникнення в міжнародної організації автономної волі, відмінної від волі держав-членів;

- установлення порядку прийняття рішень і їх юридичної чинності. Ця ознака свідчить про те, що в рамках міжнародної організації характерним є прийняття рішень за спеціально розробленою процедурою. Кожна з міжнародних міжурядових організацій має свої правила процедури. Окрім того, юридичну чинність рішень, прийнятих у рамках міжнародної організації, встановлюють самі держави-члени міжнародної організації.

Отже, слід відзначити, що правосуб'єктність будь-якої міжнародної організації визначена тими конкретними завданнями і цілями, які встановлені державами в установчому акті, що створює організацію. У зв'язку з цим кожна міжнародна організація має своє, властиве тільки їй коло прав та обов'язків, тобто кожна міжнародна організація володіє властивим їй обсягом правосуб'єктності.

Питання про міжнародну правосуб'єктність міжнародних організацій актуалізується в зв'язку з постійним зростанням їхньої кількості і посиленням їх ролі у вирішенні міжнародних проблем. Практично міжнародні організації стають універсальними структурами, у рамках яких держави в колективному порядку вирішують найбільш важливі питання міжнародного життя.

Проте міжнародна організація не може розглядатися як проста сума держав-членів або як їх уповноважений, колективний орган. Для того, щоб виконати свою статутну роль, організація повинна мати особливу правосуб'єктність, що відрізняється від простого підсумовування правосуб'єктності ЇЇ членів.

Про визнання за міжнародними організаціями якості суб'єкта міжнародного права свідчить чимало фактів. Це, зокрема, їх участь у діяльності інших міжнародних організацій; право на участь у створенні норм міжнародного права (правотворчий процес у рамках міжнародної організації); укладання між собою угод загального (про співробітництво) або конкретного характеру (про виконання окремих заходів). Це можуть бути угоди публічно-правового, приватно-правового або змішаного характеру. Право на укладання таких міжнародних договорів передбачено ст. 6 Віденської конвенції про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 року.

Як зазначалося раніше, таке право (здатність створення норм міжнародного права) належить до головних критеріїв міжнародної правосуб'єктності, є однією з характерних рис суб'єкта міжнародного права і в той же час необхідне для виконання функцій і досягнення цілей міжнародних організацій.

Відповідно до установчих актів усі міжурядові організації є юридичними особами, у межах яких діють прийняті ними правила процедури й інші адміністративні правила. Так, наприклад, організація має право вимагати у свого члена пояснення, якщо він не виконує рекомендації з питань її діяльності. Нарешті, вона може позбавити голосу будь-якого члена, що має заборгованість по внесках тощо.

 

Питання 85. Поняття і джерела права міжнародних організацій