Історіографія давньої історії України. Яскравим представником останнього був відомий чеський дослідник П.Шафарик - автор добре знаної в XIX ст

Яскравим представником останнього був відомий чеський дослідник П.Шафарик - автор добре знаної в XIX ст. книги «Слов'янські старожитності». Взявши за основу повідомлення писемних джерел, він пов'язав із слов'янами історичні племена венедів, котрі на його думку, проживали з давніх давен на величезних обширах між Балтикою і Чорним морем, Татрами й Доном. Центром слов'янської прабатьківщини П.Шафарик уважав Подністров'я, Поділля та Волинь. Цю гіпотезу підтримав і розвинув за допомогою нових джерел російській історик початку XX ст. М.П.Погодін.

Значний вплив на активізацію наукових пошуків у даній сфері справила праця видатного чеського славіста Л.Нідерле «Слов'янські старожитності», видана у Празі 1902 р. В ній узагальнювались тогочасні досягнення різних наук - лінгвістики, історії, етнографії, топоніміки. Проаналізувавши їх, Л.Нідерле дійшов висновку: прабатьківщина слов'ян знаходилася на території між Віслою, Нарвою та Прип'яттю, Середнім Подніпров'ям, Прутом і Серетом, а центр правічних слов'янських земель - на Волині (з ним ототожнювалися історичні племена неврів, будинів і скіфів-землеробів): в окремий етнос слов'яни виділилися десь у І ст. до н.е.

Концепція Л.Нідерле заклала підґрунтя так званої вісло-дніпровської теорії походження слов'ян, а згодом стала вихідним пунктом при побудуванні різних гіпотез, за якими слов'ни займали той чи інший регіон - на захід або на схід від Вісли. Одні дослідники локалізували слов'ян на сході - в басейнах Прип'яті та Дніпра, другі - на заході, у Вісло-Одерському межиріччі, треті ж - до яких відносилася й більшість радянських учених - поєднують ці два варіанти й розширюють межі слов'янської прабатьківщини від Одри на заході до Подніпров'я на сході (О.І.Тереножкін, П.М.Третьяков, Б.О.Рибаков).

Крім того, польський ботанік Ю.Ростафінський поклав в основу своїх розвідок оригінальне джерело - флористичну лексику. Вивчаючи давньослов'янську мову, він з'ясував, що в ній відсутня назва дерева бука, натомість поширені назви граба, плюща, тиса. Звідси - висновок: регіон слов'янської прабатьківщини розташовується поза ареалом зростання бука й охоплює тільки землі із добре відомими слов'янам рослинами. На думку Ю. Ростафінського такій умові відповідають Прип'ятське Полісся й Верхнє Подніпров'я. Із цим погоджувався відомий

німецький славіст М.Фасмер, який виявив на цій териаторії кілька десятків річок із давньослов'янськими назвами; в Центральній Європі, вважав Фасмер, трапляються лише кельтські, германські, фракійські гідроніми.

Західне походження слов'ян - причому також із позицій автохтонізму - найпослідовніше обстоювали, починаючи з 30-х рр. XX ст., польські вчені Ю.Костшевський, Я.Чекановський, Т. Лер-Сплавинський. Археолог Ю.Костшевський поклав в основу вісло-одерської концепції гіпотезу про слов'янську належність лужицької культури, поширеної в період пізньої бронзи та раннього заліза між Віслою й Одрою, а також у верхів'ях Ельби й частково в Західній Україні.

Т.Лер-Сплавинський обгрунтував свою гіпотезу походження слов'ян: внаслідок змішання носіїв культури штрихованої кераміки з угро-фінами на землях між Віслою й Одрою сформувалися балто-слов'яни; а десь близько І тис. до н.е., після розселення носіїв поморської культури з Нижнього Повіслення в середовищі лужицьких племен Півдня Польщі, слов'яни відгалузились від балтів.

Зразком міграційного підходу до вирішення етноісторичних проблем є теорія походження слов'ян, висунута О.О.Шахматовим. Етнічний розвиток розглядається прихильниками міграціонізму як просторова експансія, тобто як переселення, періодична зміна території одним і ти самим народом. Керівною засадою етнічного процесу є рух народів, а отже, змістом і суттю етнологічних досліджень є вивчення напрямів таких рухів. Слов'яни, за О.О.Шахматовим, входили до однієї з груп східних індоєвропейців, які ще за сивої давнини займали Балтійське узбережжя. В певний період часу одна частина цих індоєвропейців перселилася на Південь і склала там етнічну основу майбутніх іранців та фракійців, а друга частина залишилася на місці і розвинулася з часом у балто-слов'янську етнічну спільність. УІ тис. до н.е. остання розпалася, й у II ст. н.е., коли германські племена переселилися на Подунав'я й Приазов'я, слов'яни зайняли їхню територію й проживали на ній до V ст. Саме тут відбувався процес подрібнення первісної слов 'янської спільності, і звідси ж розпочиналося розселення слов'ян в Європі, виникли західна й південно-західна групи слов'ян.

Така концепція етноісторичного розвитку слов'янства у наш час викликає лише суто історіографічний інтерес, однак свого часу концепція

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України