Київська Русь та Галицько-Волинська держава. південно-руських степів

 

південно-руських степів. Частина цих народів етнічно й політично інтегрувалася у складі Русі.

Існування відносно єдиної Київської держави охоплює період з IX по 30-ті роки XII ст. Політична форма - ранньофеодальна монархія з елементами федералізму. В 30-ті роки XII ст. вона вступила в період феодальної роздробленості, характеризований дальшим розвитком продуктивних сил і виробничих відносин, кристалізацією окремих князівств. Видозмінюючи свою федеральну структуру, Русь проіснувала до 40-х років XIII ст. і впала під ударами монголо-татарських завойовників.

Стародавні руські літописи та інші письмові пам'ятки відобразили в собі найхарактерніші риси соціально-економічного, політичного і культурного життя давньої Русі. Літописи, поряд з «Руською Правдою», великою мірою відобразили процес феодалізації Русі. В них знайшли певне відображення характер експлуатації і феодальної залежності смердів, закупів, холопів, яка розвивалась на основі зростання великого феодального князівського, боярського і монастирського землеволодіння. В них ми знаходимо відображення гострих соціальних суперечностей в Київській Русі. Ці суперечності часто набували гострих форм, що призводило до народних антифеодальних повстань XI - XII століть. Найбільші з них - це повстання 1068 і 1113 рр. та ін. В літописних та інших письмових пам'ятках зафіксовані цікаві сторінки соціальних відносин, побуту і культури феодальної знаті і народу, міського і сільського населення, розвиток письменства, архітектури, мистецтва, народної творчості тощо.

Величезна територія Київської Русі приблизно від кінця IX до середини XII століття підкорялась великому князю Київському. Проте окремі землі і князівства були слабо зв'язані між собою економічно. Процес феодалізації раніше й інтенсивніше відбувався на півдні Русі -в Київській, Переяславській, Чернігівській та Галицькій землях.

В Києві, як і в Новгороді, раніше, ніж в інших землях, розвивалося письменство і освіта. Введення християнства, як відомо, прискорило розвиток письменства і взагалі стародавньої культури Русі. В київських монастирях у XI ст. почалося літописання, що було головним засобом поширення історичних знань серед знаті і міського населення та взагалі серед народу. Швидкий розвиток літератури взагалі й історичної зокрема відбувався в зв'язку з усною народною творчістю, що склалася на Русі ще до появи письменства. Лістописання і поширення історичних знань

на Русі було складовою частиною загального розвитку письменства, освіти і культури.

Після прийняття християнства і поширення його відбувався швидкий розвиток і розповсюдження стародавньої літератури як церковної, так і громадянської перекладної літератури, що надходила на Русь з Візантії і Болгарії, та книг місцевого оригінального характеру, написаних мовою, доступною всім слов'янським народам. Цей розвиток був підготовлений тривалим попереднім періодом історії культури наших предків.

Пам'ятки письменства і літератури XI - XII століть збереглися до наших днів переважно в пізнішій переписці. Крім того, їх списки

значною мірою осучаснені і в багатьох випадках змінені пере­писувачами пізніших століть. Оригінальних творів збереглися лише одиниці. Решта загинула в часи тяжких лихоліть, що пережила наша Вітчизна внаслідок монголь­ських завоювань, міжусобних війн князів, пожеж та іншого стихійного лиха.

Від XI ст. до нас дійшло, як

^ відомо, лише кілька оригінальних

дV 111 і І ЬЖ НЬНТV** пам'яток. До таких зразків давньої
****' Руської книги відносяться —

ДАШНУЬТЖТ*

Остромирове Євангеліє. Уривоктексту

«Остромирове Євангеліє» (1056-1057 рр.), написане в Києві дияко­ном Григорієм для новгородського посадника Остромира та «Ізборник» князя Святослава Ярославовича (1073 р.), що служив книгою для домашнього читання родини чернігівського князя Святослава. Взагалі сім'я Ярослава, як і сам князь, за свідченням літописця, захоплювалася книгами.

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Київська Русь та Галицько-Волинська держава

 

Ізборник" князя Святослава

Ярослав, пише літописець, «книгам прилажа почитая, часто в день и внощи; и собра писцьі многьі, и перекладаше от грек на словенскьш язьік и письма и списаша многьі книгьі и книжками же поучаются вернии людье...» В Софії Київській була велика придворна княжа бібліотека. Передові люди високо цінили книги. Цей факт відобразив літописець своїм ставленням до вчення книжного: «Велика бо полза бьівает человеку от ученья книжного, книгами бо кажеми и учеми есьмьі пути покаянню и мудрость бо обретаем и воздержанье от словес книжньїх; се бо суть рекьі напаяшу вселенную всю, се суть исходяша мудрости, книгам бо єсть неизщетная глубина». «Ярослав же сь якоже же рекохом, - продовжує літописець, — любим бе книгам, и многи списав положи, в церкви святои Софьи южа созда сам». Читання книг було звичайним явищем в родинах синів Ярослава, особливо у двох високоосвічених - Святослава, князя Чернігівського, і Всеволода Переяславського.

Письменство і література, в тому числі історична, розвивалися на Русі в зв'язку із загальним розвитком культури і потреб освіти. Значне місце посідала перекладна література, що запозичалася з Візантії і Болгарії. Це запозичення переломлялося через своєрідну місцеву призму і набувало місцевого, руського колориту. Воно відповідало запитам і потребам руського соціально-політичного і культурного життя.

Запровадження християнства поставило вимогу ведення ряду богослужебних книг і літературних творів християнського вчення. Таке вчення містили в собі насамперед книги старого і нового заповіту - біблії.

Одночасно своїм змістом вони виходили за межі церковних і взагалі релігійних потреб. В книгах старого заповіту відображені часто цікаві, героїчні сторінки історичного життя стародавньої Іудеї.

На Русь надійшло багато історичної візантійської літератури. Найбільшою популярністю серед читачів користувалися історичні жанри перекладної літератури. Нам відомі дві історичні хроніки візантійського походження - Іоанна Малали, складеної в Болгарії в часи її культурного та державного розквіту, і друга, перекладена на Русі, - хроніка Георгія Амартоли, що була вдало використана як джерело староруськими літописцями. Поряд з цими хроніками на Русі відомі були й інші історичні твори, такі, наприклад, як «Летописец вкратце» константино­польського патріарха Никифора, хроніка Георгія Сінкела та ін.

При наявності великого числа перекладної літератури на Русі в XI- XII століттях все ж першорядне місце належить староруським оригінальним пам'яткам письменства. В них найсильніше відбито народні традиції, національну самосвідомість і прагнення об'єднавчих сил Київської Русі відстояти свою незалежність в боротьбі проти зовнішніх ворогів, а також проти відцентрових сил, що тягнули до феодальної роздрібненості. В оригінальній літературі XI - XII століть найвиразніше проявився творчий дух народу, його моральні і духовні сили.

Літописець. Мініатюра Радзивіллівського літопису

• Літописи ХІ-ХП століть та їх місце в історіографії України. Протягом тривалого часу основним джерелом вивчення історії Київської Русі були літописи. Аж надто довірливе ставлення до них у минулому нерідко призводило до неправильних висновків. Сьогодні користуватися літописними матеріалами стало значно простіше, чому сприяла велика джерелознавча робота багатьох українських і російських учених різних

Київська Русь та Галицько-Волинська держава

36______ Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

поколінь - М.І.Костомарова, О.О.Шахматова, М.С.Грушевського, Д.С.Лихачова, М.М.Тихомирова, Б.О. Рибакова, А.М.Насонова, В.Л.Яніна, В.Т.Пашуто, А.Г.Кузьміна, В.Ю.Франчук та ін. Щоправда, вона ще далека від завершення. Літописи - воістину невичерпне джерело яке вимагає від кожного дослідника самостійного критичного аналізу та осмислення закладеної в цьому джерелі інформації.

Основу давньоруського літописання становить «Повість минулих літ». Укладена Нестором у Печерському монастирі близько 1110р., вона піддавалася редакції в 1116 р. ігуменом Видубицького монастиря Сильвестром, а в 1118 р. - одним з прибічників князя Мстислава Володимировича (після чого, до речі, в ній з'явилася значна норманська вуаль).

«Повість минулих літ» утримується в Лаврентіївському й Іпатіївському літописних зводах. Лаврентіївський зберігся в єдиному примірнику, написану ченцем Лаврентієм у 1377 р. для суздальсько-нижегородського князя Дмитра. Іпатіївський (назва від Іпатіївського монастиря під Костромою, звідки походить список) датується початком XV ст. Він утримує ряд зводів південно-руського літописання, зокрема київський 1198 р. і Галицько-Волинський XIII ст.

Близьким до Лаврентіївського є Радзивіллівський літопис. Він зберігся в «лицьовому» ілюстрованому списку XV ст., однак укладений був ще на початку XIII ст.

У «Повісті» літописець ставив головною своєю метою показати, звідки походить народ руський і держава Русі з центром у Києві. Ці питання були висунуті політичним життям кінця XI ст. й початку XII століття, в часи зростаючих князівських міжусобиць - ознак розпаду Київської держави і спроб Володимира Мономаха зберегти єдність руських земель під зверхністю Києва.

Історія Русі розглядається літописцем на широкому тлі з точки зору тодішніх про неї уявлень, з певною державною і церковно-релігійною тенден­ційністю. Незважаючи на цю тенденційність, автори літопису дають дуже багато об'єктивно правдивих історичних даних.

Лаврентіївський літопис. Перша сторінка. 1377 р.

«Повість» складається з певних не чітко окреслених частин, іноді уривків. Почина­ється літопис оповіданням в плані церковно-біблійного викладу всесвітньої історії від легендарного потопу Ноя і поділу світу серед Ноєвих синів до розселення слов'ян у середній і східній Європі. Тут же вміщено церковну легенду про проповідь християнської віри

апостолом Андрієм Первозванним серед населення Криму і по всій течії Дніпра аж до Новгорода. Києву, як центру і вогнищу в справі поширення християнства і освіти, літописець відводив особливе місце як киянин і, разом з тим, як ідеолог і представник християнського віровчення. Історія Києва з землею полян поставлена в літопису на найчільніше місце в житті всієї решти східних, західних і південних слов'ян, починаючи від оповідання без дати про трьох братів - Кия, Щека, Хорива і сестру їх Либідь. Старшому з братів - Кию літописець надав княжого походження. Цим він, по-перше, виявив свою ідеологію як представник київської великокнязівської влади. По-друге, від цього місця він почав розв'язувати поставлену в заголовку «Повісті» проблему — «Хто первее почал княжити» на Русі, оскільки ці події були далекими від пори життя і діяльності літописця, то дана проблема, не маючи під собою історичного джерела, не знайшла свого розв'язання. В міру труднощів, перед якими опинився літописець, він шукає шляхів до розв'язання питання про

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України

Київська Русь та Галицько-Волинська держава

 

походження Русі від князів Рюриковичів. Слід підкреслити, що для давніх руських літописців, взагалі було властиво шукати назви міст, земель і походження держави від імен тих чи інших осіб. Так, назва Київ виведена від Кия, племен радимичів - від імені Радима, вятичів — від Вятка і т. ін.

Історію слов'янських племен і Русі в цілому літописець подає як внутрішній процес, у зв'язку з сусідніми племенами і народами неслов'янського походження. Для нього слов'яни і Русь суть єдине поняття - «а всяк словенск язьік єсть Русь». Під 852 р. він вміщує коротке оповідання про початок царювання імператора Михайла у Візантії й тут підкреслює, що з цього часу греками почала прозиватися земля Руська «Яко при сем царе приходиша Русь на Царьград». Проте пізніший складач або редактор літопису, шукаючи відповіді на питання, «хто первее почал княжити» на Русі,розв'язує це питання за допомогою легенди про закликання варягів, незважаючи на те, що вона суперечить всьому попередньому і наступному літописному викладу історії Русі.

За літописною повістю варяги раніш приходили із-за моря «на Чудь, Словене, на Меря, и на всех Кривичах, на козаре имахуть на поляне, и на Северах, и на Вятичих имаху по беле и веверице от дьіма», тобто збирали данину від слов'янських племен і деяких інших сусідів, аж поки не були вигнані за море.

Під 862 р. літописець сформулював легенду про закликання варягів так: «Вся земля наша велика и обильна, а наряда в ней нет, да пойдете княжити и володеть нами. И избрашея трие брата с родьі своими и пояша всю Русь и придоша к словеном первее... и оттех варяг прозвася русская земля». Цією повістю про закликання варягів у літопису відкривається ніби нова його частина - історія утворення й дальшого розвитку древньоруської держави. Складач літопису ввів у дію неіснувавше плем'я варягів-русів, вивівши його з Скандинавії на землю східних слов'ян. Літописець змальовує також поєдинок юнака Кожум'яки з печенігом-велетнем, мудрість і хитрість жителів міста Білгорода (тепер с. Білгородка біля Києва), які, обманувши печенігів, зуміли витримати тяжку облогу, осліплення і прозріння Володимира в час його хрещення та ін.

Оповідання про Кожум'яку вміщене під 993 р. (Іпат. літ.). Зміст його зв'язаний з походом Володимира Святославовича на печенігів, що наступали із-за Сули, і нібито тут князь зустрівся з кочівниками над

бродом біля Трубежу, де нині Переяслав. Руські воїни стояли з одного боку броду, а печеніги - з другого. Ні перші, ні другі не наважилися перейти брід. Прибув печенізький князь, викликав Володимира і сказав йому: дай ти свого воїна, а я дам мого, хай змагаються на поєдинку, котрий з них переможе, на боці того табору й буде перемога. Послав Володимир шукати серед русів відважного воїна. Прийшла до нього літня людина простого роду й каже князеві: з чотирма синами я вийшов на війну, а ще один найменший сидить дома. Його з дитинства ніхто не подужав набити, а одного разу він розгнівався на мене і перервав руками шкуру, яку м'яв. Князь зрадів і послав за юнаком. Прибувши, юнак попросився випробувати його силу. Привели збудженого, роз'яренного гарячим залізом вола, в якого на швидкому бігу юний Кожум'яка вирвав шматок боку з шкірою і м'ясом «елико ему рука я». І наказав йому Володимир єдиноборствувати з печенігом-велетнем.

Печенізький богатир насміхався над непоказним на зріст русином. Але юнак схопив велетня, підняв у повітря, задавив на смерть і вдарив об землю. Печенізький табор з криком кинувся врозтіч, а «Русь погнаша по них секуще их... и заложи Володимир город на броду том и нарече и Переяславь, зане перея славу отрок». Отже, ця легенда зв'язує побудову міста Переяслава біля ріки Трубайла з перемогою руського юнака над печенізьким велетнем. Літописцеві байдуже, що Переяслав на півдні Русі згадується в його ж літопису ще на початку X ст. Його приваблювала героїчна повість, яка була нічим іншим, як народною легендою, як спогад народу про безіменних героїв, що вкрили славою свою вітчизну в боротьбі з кочівниками.

Повість про руського юнака, що «переяв славу» у печенізького велетня-богатиря, носить суто народний характер. Народність її полягає в тому, що головним героєм тут виступає ремісник-шкіряник, представник працюючих людей, що перевагу надано простій, незнатній людині перед князівською військовою знаттю. Юнак, один із багатьох синів міського ремісника, не лише подолав силу печенігів, а й осоромив усю військову дружину князя, серед якої не знайшлося гідного воїна для єдиноборства з печенігом-велетнем.

Друга легенда вміщена в літопису під 997 р. про облогу печенігами Білгорода і «бе бо голод велик в граде». На віче дехто пропонував здати ворогові місто, бо, мовляв, однак люди помруть з голоду. Лише одного з

Коцур В.П., Коцур А.П. Історіографія історії України