Укр. культ. ренесанс 20-х рр

Самий поч. 20-х рр. для укр. культури був більше ніж не­сприятливий.

Завершений на цей час новий поділ укр. земель галь­мував визрівання нації, отже, і її культури.

Культ. потенціал народу був підірваний руйнівними наслідками гром. протистоянь у суспільстві попередніх років, які не тільки руйнували дух. й матер. надбання минулого, а й нищили інтелігенцію — основного творця культ. цінностей.

Становище з кадрами нац. культури на поч. 20-х рр. було катастрофічним. Укр. інтелігенція, яка у визв. змаганнях 1917—1920 pp. брала участь не на боці більшовиків, здебільшого емігру­вала. Та її частина, що залишилася в Україні як "скомпрометована" попередньою діяльністю, не мала можливості активно включатися в нац.-культ. перетворення. До того ж взаємини між новою владою та інте­лігенцією не вичерпувалися лише минулим. Більшовики прагнули до політ. й ідеолог. монополізму. Інтелігенція за своєю суттю орієн­тувалася на дем. устрій суспільства. У цьому також коренили­ся трагічні наслідки як для інтелігенції, так і для нац. культури.

Проте і за цих умов укр. культура вижила, більше того, у 20-ті рр. набула такого злету, який правомірно був названий укр. культ. ренесансом, нац.-культ. відродженням. Причин тут ба­гато.

Це й інерція позитивних процесів у нац.-культ. тво­ренні часів укр. державності, й намагання нац. свідомих сил в укр. суспільстві, у самій КП(б)У, особливо "боротьбистів", попри всі труднощі використати можливості офіційно проголошуваної більшовиками нац.-культ. політики. Певний час ця політика щодо укр. культури в цілому дійсно була толерантною, що неваж­ко зрозуміти. Втрачені Польща, Фінляндія, Прибалтика. Сел. повстан­ня в самій Україні. Зволікання республік з конституц. оформленням СРСР. За цих та інших об'єкт. обставин і був започаткований новий курс у нац.-культ. політиці, що тривав близько 10 років і став найбільш плідним у розвитку укр. культури за весь період існуван­ня рад. влади.

"Даруючи" укр. народові право на його культуру, влада мала на увазі нову, класово-пролетарську культуру, вкладену в певні нац. форми. Творці ж укр. культ. ренесансу намагалися вико­ристати ситуацію, щоб вивести укр. культуру на рівень св. культ. надбань, спрямувати її на шлях боротьби за нац.-держ. відродження. Для цього необхідно було подолати наслідки імперської по­літики в минулому, великодерж. шовінізм і русифікацію, які являли перешкоду на шляху розвитку укр. нац. культури.

Прояви їх були очевидними і на поч. 20-х рр., зокрема в так званій теорії боротьби двох культур. Автор цієї теорії, секретар ЦК КП(б)У

Д. Лебідь, підтриманий моск. однодумцями, стверджував, що в Україні змагаються дві культури — міська (рос., пролетарська) і сільська (укр., селянська). Перемогги мала рос. культура як більш прогресивна. Погляди Д. Лебедя не стали офіц. політикою, більше того, в умовах проголошеної в 1923 р. коренізації він був відклика­ний з України. Ще деякий час тривала боротьба з "лебедівщиною", але не­сподівано для авторів цієї "теорії" стала перемагати укр. культура.

Почалася широкомасштабна розбудова укр. культури. Об'єктив­но цьому сприяла політика українізації, здійснювана в контексті проголо­шеної XII з'їздом РКП (б) коренізації.

Українізація швидко переросла рамки дерусифікації освіти, апарату, створила те сприятливе середовище, в якому розпочався бурхливий про­цес нац.-культ. відродження. Укр. культура легалізу­валась, укр. мова фактично набула статусу держ. Маючи кон­кретні класові цілі — зближення зрусифікованого роб. класу і укр. селянства, українізація разом з тим наповнювалась конкрет­ним нац.-культ. змістом, вилилася в мас. сусп. рух. У серпні 1923 р. уряд УСРР прийняв декрет про українізацію, яким укр. культуру фактично було визнано держ. в республіці.

Активним суб'ектом українізації була інтелігенція,яка вітала їі яктаку, що створювала широкі можливості для розвитку нац. культури. Українізація сприяла тому, що в Рад. Україну повернулися з еміграції чи легалізувались у своїй діяльності видатні діячі укр. культури, зок­рема М. Грушевський, С Єфремов, А. Ніковський та багато ін. Причому М. Грушевський умовою свого повернення поставив свободу наук. діяль­ності в ім'я розбудови культури укр. народу. Всього ж під впливом українізації із зарубіжжя до України повернулося кілька десятків тисяч чо­ловік, серед них багато тих, хто працював на ниві культуротворення.

Перша пол. 20-х рр. була відносно сприятливою для роботи інте­лігенції. Правляча більш. партія була зосереджена переважно на зміцненні своєї політ. гегемонії і ще не встигла підпорядкувати собі культуру сповна. Більше того, обставини складалися так, що укр. куль­тура могла розраховувати на підтримку держави, і до певної міри вона її мала. Необхідно враховувати й те, що відбудова нар. господарства, а потім його "соціаліст. реконструкція" на основі індустріалізації обумовлюва­ли і розбудову культ. інфраструктури. Тож укр. інтелігенція знай­шла застосування своїм талантам і силам у галузі культури, результатом чого були вагомі здобутки в розвитку освіти, науки, літератури, мистецтва.

Позитивні зрушення, які намітилися в Рад.й Україні у сер. 20-х рр., сприяли пожвавленню культ. контактів між Наддніпрян­ською Україною і зах.укр. землями, отже, й зближенню дещо різних типів культури — сх. і зах. — єдиного укр. народу.

Якщо на межі XIX—XX ст. гал. видання друкували худ. твори, політ. публіцистику тощо авторів з підрос. України, то у 20-30-ті рр. спостерігається зворотна тенденція. Тепер уже рад. видавництва публікують гал. та буков. авторів, щоправда тих, хто за парт.-політ. критеріями вважався прогресивними діячами культури. У Харкові створюється письменницька спілка "Зах. Україна", під такою ж назвою видається журнал. У такий спосіб імена B. Стефаника, О. Кобилянської, Ю. Федьковача, О. Гаврилюка, П. Козланюка, С Тудора та багатьох ін. зах.укр. письменників стали широковідомими і на теренах Рад. України.

Вчені з Наук. тов. ім. Т. Шевченка підтримували активний зв'язок з Укр. Академією наук, брали участь у роботі комісії, що наприкінці 20-х рр. працювала над реформуванням укр. пра­вопису. До певної міри Харків надавав грошові дотації НТШ.

Особлива заслуга у здійсненні політики українізації, отже, йрозвитку укр. культури належала О. Шумському ІМ. Скрипнику, які в 20-ті — на поч. 30-х рр. очолювали Наркомат освіти УСРР. Більшість діячів укр. нац.-культ. відродження були під їх безпосе­реднім патронажем і заступництвом, оскільки у віданні Наркомосу пере­бувала тоді не лише вся освіта, а й установи культури, науки, видавнича діяльність та ін. Небезпідставно, наприклад, М. Скрипнику закидали, що на всіх відповідальних ділянках культ. будівництва він розставляв вихідців із Галичини. Дійсно, в театрі "Березіль" він підтримував галичан Л. Курбаса, А. Бучму, М. Крушельницького, Й. Гірняка. Ряд установ ВУАМЛІН (Всеукр. асоціації марксо-ленінських інститутів) також очолю­вали галичани: інститут історії — Д. Яворницький, інститут географії —C. Рудницький, в інституті філософії керівна роль належала вихідцям з Га­личини В. Юринцю і П. Демчукові. М. Скрипнику імпонувало, що багато галичан здобули освіту на Заході, знали іноземні мови.

Передусім українізація вплинула на освіту. Успіхи останньоїу 20-ті рр. були незаперечними. На кін. десятиліття письменність населення в УСРР зросла в кілька разів і становила понад 70 % у містах і близько 50 % у селах. Успішно запроваджувалося обов'язкове поч. навчання. Причому на поч. 30-х рр. близько 97 % дітей укр. походження навчалися рідною мовою. Переважно україномовним стало навчання у вищих навч. закладах, технікумах. Офіц. мовою діловодства, судочинства також була укр. мова. І це стало незаперечною самодостатньою цінністю.

 

Досить швидкими темпами розвивалася в УСРР і вища школа. Щоправ­да, цей розвиток мав суперечливий характер.

З одного боку, скасовували­ся майнові, станові, нац. обмеження дорев. часів, що відкривало шлях до вищої освіти дітям робітників і селян, з іншого — ро­б.-сел. походження, належність до партії чи комсомолу були визначальними чинниками при вступі до вищих навч. закладів, тоб­то за скасуванням одних привілеїв настали інші, класові. До того ж "оробітничення" вузів докорінно змінювало соц.-класові риси, профе­сійно-кваліфік. рівень інтелігенції. Нова інтелігенція була не стільки елітою інтелекту, скільки елітою посади, що негативно впливало на культури.

 

Позитивні процеси відбувалися і в культ. житті нац. меншин республіки. Зокрема, наприкінці 20-х рр. в УСРР діяло близько 2 тис. шкіл з нац. мовами навчання (не враховуючи рос.), серед них — 786 євр., 628 нім., 380 пол. та ін. Учительські кадри для них готували пол. і молд. інститути нар. освіти, 6 євр. і 1 нім. сектори в україно- і росій­ськомовних інститутах нар. освіти, 8 нац. педтехнікумів.

У системі ВУАН діяли інститути євр. і пол. культури. Функціону­вало 634 бібліотеки мовами некорінних національностей.

У1935 р. мова­ми нац. меншин в УСРР видавалося 70 газет і 55 журналів.

 

Протилежні тенденції діяли на зах.укр. землях, що входи­ли до складу Польщі. Зокрема, в Галичині кількість укр. шкіл змен­шилася з 2,6 тис. в 1920 р. до 690 в 1930 р., на Волині —відповідно з 443 до 8. Як наслідок, в україномовних школах навчалося лише 7 % укр. дітей. У змішаних школах, кількість яких за цей період значно збільшила­ся, переважали вчителі-поляки, які не знали укр. мови. Б

ули скасо­вані українознавчі кафедри у Льв. університеті.

За таких умов на початку 20-х рр. у Львові був створений таємний Укр. університет, в якому, зокрема, працювали такі відомі в укр. культурі постаті, як І, Крип'якевич, М. Кордуба, В. Левицький, Р. Цегельський та ін. Як зазначалося у зверненні керівництва університету "до народів цивілізованого світу" (конкретно — до Паризької мирної кон­ференції і Ліги націй), університет "працює під знаком невиносимих пе­реслідувань його з боку пол. поліції", яка розганяє, а то й арештовує студентів і викладачів, конфісковує літературу тощо. Заняття велися "по­тайки від пол. окуп. влади в підземеллях, що нагадує старо-христ. катакомби". І це за умов, наголошувалося у зверненні, що діяльність університету не має політ. характеру, а він виконує свою місію "в ім'я свободи науки, в ім'я вселюдської культури".

В 1925 р. університет було закрито пол. владою. Напередодні закриття в ньому налічувалося 65 кафедр і близько 1 тис. студентів. Дипломи випускників Укр. університету визнавалися в Австрії, Німеч­чині, Чехо-Словаччині.

Те саме можна сказати про умови культ. розвитку українців, які перебували під владою Румунії.

Дещо кращим було становище українців Закарпаття у складі Чехо-Словаччини.

 

Важливою подією в культ. жигпті УСРР стала літ. дискусія 1925—1928рр. Вона була природною реакцією на іст. си­туацію, в якій опинилася укр. культура: зберегти свою самобутність на шляхах нац.-культ. відродження чи перетворитися на культ. провінцію, хай навіть з допущенням укр. мови.

Започаткував дискусію М. Хвильовий — один із найбільш яскравих літ. талантів України 20-х рр., який у політ. житті репрезентував укр. націонал-комунізм.

Суть дискусії зводилась до таких гостросоц. питань: як краще зберегти укр. самобутність культури — через її "масовізм" чи "олімпійство", тобто писати для масового читача чи максимально піднімати інтелектуальну планку в суспільстві; яким має бути мистецтво — глибокої думки і складної образності чи примітивно-пропагандистським, політизованим? Далі питання ще більше загострювались: як Україні приєднати­ся до загальноєвроп. культ. процесу, що бере свій початок з античності й духовно ближчий укр. культурі; як відмежуватися від більшов. культ. сепаратизму, який веде до відриву св. культури; чому Москва, а не Україна безпосередньо репрезентує укр. культуру в Європі?

Вістря започаткованої М. Хвильовим дискусії водночас було спрямо­ване і проти традиц. етнограф. реалізму, провінційного "просвітянства". Як і у свій час М. Драгоманов, Хвильовий вважав, що перешко­дою для України на шляху її входження в європ. культуру є не тільки політика Москви, а й непомірне українофільство, просвітянство і "проле­тарська маскультура ".

Саме в цьому контексті й слід розглядати вжиті М. Хвильовим гасла "Геть від Москви!", "Європа, а не Москва!". Це означало, що укр. літерату­ру, культуру в цілому потрібно було рівняти на кращі європ. зразки, на "психолог. Європу", культура якої увібрала весь багатовіковий досвід людства. При цьому М. Хвильовий підкреслював, що не треба плутати на­шого політ. союзу з Москвою з літ. справами. Проте саме на цьому передусім і фабрикувалися всі звинувачення проти нього.

З метою консолідації літ. сил саме на такій платформі М. Хвильовий у січні 1926 р. створює Вільну академію пролетарських літераторів (ВАПЛІТЕ). Вона об'єднала письменників, які орієнтувалися на високий професіоналізм, творче новаторство, ідеологічну розкутість. Чле­нами ВАПЛІТЕ були такі видатні постаті укр. літератури, як П. Ти­чина, В. Сосюра, О. Досвітній, Г. Епік, Ю. Яновський. Хоча не завжди їм вда­валося бути до кінця послідовними, проте вони намагалися відстоювати культуру нації, а не пролетарську, сел., рад. чи якусь іншу.

Ваплітяни шукали і знаходили підтримку інших сил нац.-культ. орієнтації, зокрема неокласиків (М. Зеров, М. Драй-Хмара, М. Рильський, П. Филипович та ін.), які підтримували гасло "психолог. Євро­пи", вважали європеїзм за шлях укр. народу до нац. відродження на основі високої європ. культури.

Виступаючи на підтримку позиції М. Хвильового, лідер неокласиків М. Зеров писав: "Ми повинні широко і ґрунтовно знайомитися з культ. набутком інших народів, з усім, що може поширити і запліднити наш власний досвід. Ми повинні засвоїти найвищу культуру нашого часу не тільки в її вислідах, а і в її основах, бо без розуміння основи ми лишимось "вічними учнями", які ніколи не можуть з учителями зрівнятися... Тож ос­воюймо джерела європ. культури, бо мусимо їх знати, щоб не зали­шитися провінціалами".

Зусиллями неокласиків уперше в укр. літературі налагоджують­ся систематичні переклади св. літератури, зокрема античної.

Мета — вийти на широкі простори св. культури, її першоджерела. Варто за­значити і таке. Ваплітяни та неокласики розглядали св. культуру як суму нац. культур. Все істинно нац. в культурі, якщо воно ся­гає св. рівня, стає надбанням культури всього людства.

Як й інші ви­датні діячі нац.-культ. відродження, вони були далекі від іде­алізації як суч. культ. стану укр. нації, так і її минулого.

Тут слід згадати застереження відомого вченого, академіка ВУАН А. Кримсь­кого, яке не втратило своєї актуальності й сьогодні: спроби реставрувати нац.-культ. будівництво у стилі старого коз. бароко є культ. відступом щодо суч. св. культури.

Сам А. Кримський був неперевершеним у міжвоєнний період укр. сходознавцем, наук. доробок якого не втратив свого значення до сьогодні. Відомий суч. культуролог М. Попович влучно зазначає: якщо А. Кримський розширював культ. горизонт України на схід (праця­ми з історії тур., персидської, араб. літератур і своїми перекла­дами класиків сх. літератури), то "неокласики" розширювали укр. культ. горизонт на захід, насамперед до ант. джерел давньогрецької та римської класики.

Натомість червневий (1926) пленум ЦК КП(б)У розцінив "ідеолог. роботу укр. інтелігенції типу неокласиків" як спрямовану на задоволення потреб укр. буржуазії, а самих неокласиків — як "реакціо­нерів". Переклади рим. поетів розглядалися не як культ. здобуток укр. народу, а як вияв "глитайського духу". Такою була офіц. оцінка неокласиків, ваплітян, усіх тих, хто розділяв їх кредо укр. культ. відродження.

 

Найвизначнішим реформатором укр. театру в міжвоєнний пе­ріод був Лесь Курбас. Його ім'я правомірно стоїть в одному ряду з такими відомими творцями суч. театру, як М. Рейнгард (Німеччина), Є. Вах­тангов, Be. Мейерхольд, О. Таїров (Росія).

На базі створеного ним всесвітньо відомого театру "Березіль", який його творець вважав творчо-психологіч­ною лабораторією, пізніше постає мист. об'єднання під тією ж назвою. Воно уявлялося Л. Курбасу як свого роду універсальний Всеукр. театр. центр, який мав визначати програму і методику ведення театр. справи. Більше того, театр бачився йому своєрідною проектною майстернею, що створювала прообраз майб. суспільства.

Об'єднання "Березіль", основою якого став модерний театр, згуртува­ло навколо себе відомих укр. драматургів, режисерів, акторів, композиторів, художників. Воно виховало також плеяду діячів сцени нового типу і для інших укр. театрів.

Всього на кін. 30-х рр. у республіці налічувалося 140 держ. театрів (у 1925 р. — 45). Серед видатних майстрів театру особливо виділялися такі корифеї укр. театр. мистецтва, як М. Заньковецька, П. Саксаганський, М. Садовський, Г. Юра, І. Мар'яненко, О. Ватуля, Н. Ужвій.

Під впливом новаторських ідей Л. Курбаса на зах.укр. зем­лях плідно працював відомий актор і режисер, керівник знаменитого те­атру "Заграва" В. Блавацький. Театр знаходився в провінційному містечку Коломия, проте його репертуар був аж ніяк не провінційним: від "Слова про Ігорів похід" і "Мини Мазайло" рад. драматурга М. Куліша до зах.європ. класики. Наприкінці 30-х рр. уже під іншими назвами театр працював у Львові.

 

Наприкінці 20-х — на поч. 30-х рр. визначальною постаттю укр. кіномистецтва став Олександр Довженко. Поставлені ним фільми "Арсенал", "Земля", "Звенигора", "Аероград" та ін. увійшли до св. кінокласики. Зокрема, фільм "Земля" міжнар. журі в 1958 р. був названий серед 12 найкращих фільмів усіх часів.

У 30-ті роки укр. кіно потрапляє під жорстокий ідеолог. контроль. Було заборонено фільми "Кармалюк", "Аероград", "Тарас Трясило" і "Земля", в яких "біологічні моменти переважали над соц.". О. Довженко уник заслання, лише погодившись на постановку фільму "Щорс" — аналога мосфільмівського "Чапаева".

 

Міжвоєнний період позначений небаченим до цього злетом укр. муз. культури. Уперше в історії укр. народу було ство­рено нац. театри опери та балету (Харків, Київ, Одеса), консервато­рії, театри муз. комедії. Не лише в республіці, а й далеко за її межами укр. муз. мистецтво пропагували хор. капела "Думка", Держ. ансамбль укр. нар. танцю під кер. М. Бо­лотова і П. Вірського, Держ. капела бандуристів, Укр. держ. симф. оркестр та ін. муз. колективи.

У шир. діапазоні — від обробки нар. пісень до створення модерної укр. музики — працювали видатні композитори М. Вериківський, К. Данькевич, П. Козицький, В. Косенко, Б. Лятошинський, Л. Ревуцький, К. Стеценко.

 

На зах.укр. землях укр. муз. культуру творили композитори М. Колесса, А. Кос-Анатольський, С. Людкевич, славетна співачка С. Крушельницька.

У рад.й Україні неперевершеними майстрами оперного і камерного співу були П. Білинник, 3. Гайдай, Б. Гмиря, М. Гришко, І. Козловський, М. Литвиненко-Вольгемут, 1. Паторжинський, О. Петрусенко.

 

Поряд із постановкою клас. творів театр. репертуар попов­нився новоствореними укр. операми, в тому числі такими, як "Зо­лотий обруч" Б. Лятошинського, "Гайдамаки" Ю. Мейтуса, "Марина" Г. Жу­ковського, першим нац. балетом "Пан Каньовський" М.Вериківського, балетом К. Данькевича "Лілея", укр. оперетами "Сорочинський ярмарок", "Майська ніч", "Весілля в Малинівці" О.Рябова.

 

Укр. образотв. мистецтво в цей період переживало складну та неоднозначну еволюцію.

Свого часу відомий діяч рос. культури П. Киреєвський з гіркотою зазначав, що рос. інтелекти не повірять, що в Росії може з'явитись щось таке, що б заслуговувало на увагу, поки про це не скаже німець і не напише ефектної замітки француз.

В історіографії укр. культури також нерідко можна зустріти твердження, що у зв'яз­ку з іст. обставинами в Україні діяли лише провінційні школи художників, без особливих претензій на "ізми", а укр. мист. життя майже не зазнавало впливу зах.європ. богемного інди­відуалізму — кубізму, футуризму, експресіонізму, сюрреалізму.

Дійсно, поняггя "укр. авангард" визначилося лише в 70-ті роки, коли на Заході вперше побачили роботи раніше невідомих там укр. художників В. Єрмилова і О. Богомазова. Це примусило згадати про відомих у 20—30-ті роки майстрів авангардистського напряму, за похо­дженням, вихованням і нац. традиціями тією чи іншою мірою пов'язаними з Україною — К. Малевича, В. Татліна, А. Петрицького, О. Архипенка, О. Екстер та ін.

П. Киреєвський мав рацію: саме один із фр. мистецтвознавців назвав Україну колискою рос. авангарду, маючи на увазі, що ряд всесвітньо відомих рос. авангардистів, у тому числі й Татлін і Малевич, провели свої дит. та юнацькі роки в Україні.

Україна стала й останнім пристанищем рос. авангарду. Київ. журнал "Альманах-Авангард" і харк. "Нова генерація" наприкінці 20-х рр. ще продовжували друкувати твори вже переслідуваних у Москві й Ленінграді рос. авангардистів. А після закриття в 1926 р. Ленінградського інституту культури К. Малевич у1928—1930 pp. працював про­фесором Київ. худ. інституту.

В основу пошуків укр. авангардистів покладено досвід шкіл Франції, Італії, Німеччини, рос. авангарду.

І хоч авангардистські напрями транснац., найменше пов'язані з нац. ознака­ми, особливість укр. авангарду полягала в тому, що в ньому мо­дернізм органічно вписувався в укр. нац. мистецтво. У рит­міку укр. орнаменту, нар. "мальовок" авангардисти закла­дали принципи худ. сприймання, які на той час утвердилися в зах.європ. модерністському образотв. мистецтві.

 

Найбільш колоритною постаттю укр. монумент. жи­вопису того часу був Михайло Бойчук. Виходець з Галичини здобув худ. освіту в Краківській, Віденській і Мюнхенській худ. академі­ях. Він, як і його сподвижники Т. Бойчук, І. Падалка, В. Седляр, М. Рокицький та ін., у своїй творчості намагався поєднувати традиц. прийоми живопису, що йшли від часів Візантії та Італії доби Ренесансу, із сучасністю. М. Бойчук разом зі своїми учнями здійснив монументально-декора­т. розписи Київ. худ. інституту, укр. павільйону на першій сільськогосп. виставці в Москві, на зразок знаменито­го мексик. монументаліста Д. Рівери розписав фресками один із санаторіїв поблизу Одеси.

У 20—30-ті рр. плідно працювали художники-реалісти як старшого покоління (Ф. Кричевський, І. Їжакевич, К. Трохименко, А. Петрицький, М. Самокиш, О. Шовкуненко та багато інших), так і митці молодшої гене­рації (В. Касіян, М. Дерегус, О. Довгаль, В. Костецький, І. Гончар, М. Приймаченко та ін.). У їхній творчості помітна така деталь: якщо на поч. 20-х рр. особливо виділявся напрям агітаційно-політ. плакату, то в 30-ті рр. на перший план вийшли твори іст.-рев. тематики. Це не означає, що були втрачені специфіка укр. нац. мис­тецтва й авангардистська спрямованість творчості окремих художників. Так, режисерські новації Л. Курбаса стали можливими завдяки конструк­тивістському оформленню сцени А. Петрицьким і О. Екстер. З ім'ям ос­танньої пов'язаний переворот у сценографії в ін. театрах Харкова, Києва, Одеси. З її київ. майстерні вийшли майбутні реформатори не лише укр., а й рос. та європ. сценографії.

 

Укр. образотв. мистецтво Галичини у 20-30-ті роки репре­зентували художники І. Труш, О. Новаківський, П. Холодний, Г. Смольський, О. Курилас, О. Кульчицька та ін.

 

Іван Труш став творцем но­вого укр. пейзажу в стилі імпресіонізму (виконав майже 300 по­лотен з мотивами Дніпра під Києвом). Скульптор С Литвиненко створив такі монумент. твори, як погруддя І. Мазепи, А. Шептицького, В. Кричевського, генерала М. Тарнавського. Чільне місце у творчості зах.укр. малярів посідав іконопис.

Арх. творчість 20—30-х рр. позначена як спорудами укр. нац. стилю (комплекс будівель у стилі коз. бароко, що пізніше ввійшли до Укр. сільськогосп. академії, Центр. залізн. вокзал у Києві в стилі так званого укр. модерну тощо), так і зах.європ. конструктивізму. Споруди конструктивістського напряму зводилися переважно у вел. містах. Це будинок Держпрому в Харкові, кінофабрика в Києві, ряд споруд проект­них інститутів, електростанцій тощо. У змішаному стилі були зведені будівлі Верх. Ради і Раднаркому в Києві, будинок Рад у Донецьку, ме­мор. музей Т. Шевченка в Каневі, ряд інших монумент. спо­руд. Найбільш відомими архітекторами міжвоєнного періоду були П. Альошин, О. Вербицький, Д. Дяченко, В. Заболотний, В. Кричевський, І. Фомін.

 

Суперечливо, проте результативно розвивалася укр. наука, особливо у 20-ті рр. Виданий у 1929 р. системат. каталог видань ВУАН за 10 рр. — це книга у 285 сторінок, у якій 888 бібліограф. позицій. З них більша частина — з різних галузей українознавства.

Центром укр. наук. життя, як і укр. (традиційної) культури в цілому, залишався Київ.

Тут знаходилися Всеукр. акаде­мія наук (ВУАН), більша частина її наук. установ, особливо гуманітарного профілю.

Визнаним лідером київ. наук.-культ. цент­ру був М. Грушевський. Обраний дійсним членом ВУАН, він очолив ряд українознавчих комісій та установ академії. Своїм авторитетом і невтом­ною працею він заохочував численних діячів науки та культури до актив­них дій у напрямі розбудови укр. культури. Зокрема, багато зробив в організ. плані, щоб іст. наука розвивалася не тільки в ака­демічних установах, а й у таких містах, як Харків, Одеса, Дніпропетровськ, Полтава та ін.

До академ. наук. еліти належали такі авторитети укр. гуманіт. науки, як С Єфремов, А. Кримський, В. Перетц, В. Гнатюк, М. Петров та ін. На жаль, між Грушевським, з одного боку, і Єфремовим та Кримським, з другого, не було порозуміння, інколи виникали серйозні кон­флікти, що не сприяло консолідації укр. наук. сил, що було так необхідно за умов, коли ідеолог. і політ. тиск на вчених посилювався з кожним днем.

Другим центром укр. наук.-культ. життя був Харків — столиця УСРР до сер. 30-х рр.. Тут зосереджувалася, в основному, молодша генерація укр. інтелігенції, хоч немало було і діячів стар­шого покоління. Так, групу мол. істориків Харкова очолював один із патріархів укр. іст. науки Д. Багалій.

З вагомими наук. результатами вели дослідження укр. вчені в царині фундаментальних, природничих і техн. наук. Широко відо­мою у світі була укр. матем. школа, зокрема такі її представ­ники, як Д. Граве, М. Крилов, М. Боголюбов. Два останніх заклали підвали­ни нелінійної механіки.

Відомий укр. математик М. Кравчук був одним із найбільш зна­них (і не тільки в Україні) спеціалістів у галузі статистики.

Доречно зазна­чити, що він був організатором першої матем. олімпіади учнів Києва (1935), започаткувавши одну з найпопулярніших освітянських традицій.

Розробками з теорет. фізики займався Укр. фізико-техн. інститут (Харків), у якому деякий час працювали вчені св. рівня І. Курчатов і Л. Ландау. В 1932 р. тут вперше в Рад. Союзі було успішно здійснено розщеплення атома літію, а написана Л. Ландау робота з кінетичної теорії плазми стала основоположною на десятиліття вперед у дослідженнях з термоядерного синтезу.

Результати досліджень Ю. Конд­ратюка з теорії космічних польотів використовувались як у вітч. ракетобудуванні, так і в ам. програмах космічних польотів. Св. слави здобув також заснований Є. Патоном у 1932 р. у Києві Інсти­тут електрозварювання.

У царині біолог. наук, медицини у міжвоєнний період плідно пра­цювали укр. вчені О. Богомолець, М. Гамалія, Д. Заболотний, М. Стражеско, В. Філатов, М. Холодний, В. Юр'єв та ін.

Укр. наука, особливо гуманіт. напряму, розвивалась і на зах.укр. землях. Вона зосереджувалась переважно в Наук. тов. ім. Т.Шевченка, що діяло у Львові. Частина зах.укр. учених, зокрема М. Возняк, Ф. Колесса, К. Студинський, активно співпрацювали з Всеукр. академією наук. Про авторитет наук. товариства свідчить, зокрема, той факт, що протягом 20-х рр. до складу його дійсних членів було обрано ряд всесв. відомих вчених: основоположника квантової механіки М. Планка, творця теорії відносності А. Ейнштейна, математика і механіка М. Крилова, фізика А. Йоффе та ін, І хоча це членство мало здебільшого формальний характер, воно все ж позитивно впливало на ставлення пол. влади до названого закладу.

Отже, культуротворчий процес в Україні 20-х — поч. 30-х рр. виявив чітко виражені тенденції до нац.-культ. відродження.

На цьому шляху, всупереч наростаючим ідеолог. перепонам і політ. утискам, укр. культура досягла успіхів св. значення.

Якою б не була сьогоднішня оцінка українізації, варто зазначити, що за тих конкретних умов вона безперечно сприяла поширенню серед українців як кращих здобутків нац. літератури, проф. мистецтва, так і європ. та св. класики.

Кордон

Рад. влада мала свій план монумент. пропаганди, за яким у містах знищувалися пам'ят­ники цар. Росії і з'являлись пам'ятники К.Марксу, Ф.Енгельсу, діячам рад. і св. рев. руху.

Завданням держави була, підкорена більшовиками освіта. Тут важливим напрямом ставала ліквідація неписьменності населення.

З грудні 1919 р. у Росії з'явився декрет про ліквідацію неписьмен­ності, в якому підкреслювалося, що все населення віком від 8 до 50 рр., яке не вміє читати і писати, зобов'язане навчатися грамоті рос. або рідною мовою - за бажанням. У травні 1921 р. ана­логічну постанову ухвалив Раднарком УСРР. Була створена Всеукр. надзвичайна комісія з боротьби з неписьменністю. За де­сять порев. років в Україні навчалися грамоті понад 2 млн. дорослих. Набувала розвитку вища освіта. На кін. 1920 р. у вузах України навчалося 57 тис. студентів.

Для підготовки до вступу у вищі навч. заклади вихідців із роб. класу та сел. бідноти при інститутах нар. освіти з 1921 р. почали діяти роб. факультети (робітфаки). В 1928 р. їх нараховувалось 34, в них навчалось 7,5 тисяч чоловік в основному червоноармійці, комсомольці, члени партії.

На Житомирщині перший вищий навч. заклад - пед. університет (тоді - інститут нар. освіти) - було відкри­то 16 жовтня 1919 р.

Серед його перших викладачів були такі відомі педагоги і вчені, як М.П.Кудрицький і Є.О.Ненадкевич.

У вересні 1921 р. в селі Нова Чортория тодішнього Новоград-Волинського повіту на базі переведеної сюди Ледухівської нижчої сільськогосп. школи Кременецького повіту було створено Вол. агроном. технікум. Через рік, 1 вересня 1922 p., Нар. комісаріат освіти України прийняв Тимч. статут про так звані межові технікуми, згідно з яким цей заклад прирівнювався до вищого навч.

Ця дата фактично й стала днем заснування Житом. сільськогосп. інституту (тепер - агроеко­логічний університет).

Не втрачали своєї популярності серед сіл. населення «Про­світи». В 1921 р. їх налічувалося 4003, а в 1922 р. - 4500 з читальнями і Нар. домами. В лютому 1922 р. «Просвіти» об'єднували близько 400 тисяч чоловік. Вони зосереджували свою роботу на питаннях нац. культури, освіти селянства рідною мовою, їхня діяльність мала яскраво виражений нац. характер. Це вирішило долю «Просвіт».

У жовтні 1922 р. пленум ЦК КП(б)У характеризував їх як «дрібнобуржуазні, націоналістичні, куркульські установи нац. цькування». «Просвіти» поча­ли закривати у держ. порядку суто адм. шляхом. У 1923 р. їхня кількість скоротилася до 573, решта зникла в 1929-1930 pp. Укр. культура понесла від цього вел. втрату.

Посилювалася тотальна ідеологізація культури, тобто підкорення її функцій потребам офіц. ідеології. «Наше завдання, - говорилося в 1921 p. у тезах Агітпрому ЦК КП(б)У про мист. політику, - довести бойову силу мистецтва до вищого соц. напруження..., роблячи мистецтво наймогутнішим засобом політосвітньої роботи, тобто держ.ю пропагандою комунізму... Сам стиль, форма і навіть класифікація розділів мистецтва повинні бути підпорядковані бойо­вим завданням клас. боротьби».

Внаслідок ідеологізації культ. життя, яка дійшла до крайніх і найбільш потворних форм, за рамками дозволеного опинилися коло­сальні пласти із загальнолюдської культ. спадщини. В 1923 р. в список книг, які підлягали вилученню, були включені твори Плато­на, Канта, деякі твори Л.Толстого, Кропоткіна. В перші роки рад. влади з репертуару театрів були вилучені опери «Життя за царя» Глінки і «Князь Ігор» Бородіна - через свої назви. Заборонялись також дитячі казки з царями і царицями, королями і принцами, в тому числі казки Пушкіна, заборонялось влаштовувати ялинки на Новий рік.

Як контррев. сила розглядалася інтелігенція. «Ми є в передсмертній ситуації з нашим ворогом, - говорив В.Ленін, виступаючи на XVII Моск. губернській конференції РКП(б) 13 березня 1920 p., - і хто не з нами, той проти нас». Інтелігенцію як «буржуазну силу» більшовики зараховували до тих, хто був «проти нас», її таврували, ганьбили, принижували, використовую­чи для цього будь-які можливості, завдаючи цим непоправної шко­ди культурі.

Ідеологію більшовицьких керівників повністю відображали неод­норазові висловлювання одного з керівників Ком. України В.П.Затонського про те, що малописьменний червоноармієць-комуніст несе ідейно набагато вищу культуру, ніж вишуканий укр. інтелігент старого покоління.

«Полювання на відьом», яке почалося на поч. 20-х рр., за принципом класового походження виштовхнуло на чужину або при­мусило надовго замовкнути багатьох видатних представників укр. інтелігенції. В 1922 р. рад. властями була здійснена безпрецедентна акція по викоріненню інакомислення, встановленню дух. диктату партії-держави над творчою інтелігенцією. З краї­ни (Москви, Петрограда, Києва) були вислані за кордон близько 200 вчених, публіцистів, письменників, які не поділяли ком. іде­али. Серед них М.О.Бердяєв, П.О.Сорокін, С.Л.Франк, М.О.Лосський, С.М.Булгаков, А.С.Ізгоєв. Для них вимушене розлучення з батьків­щиною дало можливість вижити і продовжити профес. робо­ту. Але для рад. суспільства це була величезна втрата інтелек­т. кадрів. Рад. влада позбавлялась опонентів, які стояли на політ. протилежних, але патріот. позиціях. Гасло «Хто не з нами, той проти нас» культивувало жорстокість, виключало не­обхідність порозуміння, спотворювало людські стосунки.

До списків на висилку на Захід спочатку були включені і чис­ленні укр. інтелігенти, у тому числі Сергій Єфремов і Володи­мир Чехівський - відомий організатор Укр. автокефальної правосл. церкви, кол. прем'єр-міністр УНР і соціал-демок­рат.

Проте врешті-решт укр. керівництво вирішило цих ос­танніх затишити, щоб не зміцнювати еміграційні культ.-політ. центри.

На поч. 20-х рр. в УСРР почала пропагуватися так звана теорія «боротьби двох культур», народжена свого часу П.Струве й ініційована в нових умовах другим секретарем ЦК КП(б)У Д.З. Ле­бедем (1893-1937). її суть зводилась до того, що «пролетарська Ро­сія» як «передова рев. сила» протиставлялася «відсталій» «селянській» Україні. На цій підставі робився висновок, що розвивати укр. культуру недоцільно, оскільки її, сіл. культуру, не­одмінно переможе рос. (міська) культура. Відстоюючи таку думку, Дмитро Лебедь у 1921-1923 pp. зокрема писав, що впровад­жувати в життя укр. мову - «це значить прийняти погляд нижчої культури села супроти вищої культури міста». Могутню пар­тійно-держ. підтримку всі роки існування рад. влади, звичайно, мали «вищі» мова й культура.

Так намагалися принизяти укр. мову і культуру, позбавляючи народ його дух. цінно­стей і денаціоналізуючи свідомість.

Однією з важливих умов підтримки з боку нерос. народів рад. влади партія більшовиків бачила в так званій політиці «коренізації».

В Україні вона дістала назву українізації, хоча сам термін широко вживався ще за часів Укр. Нар. Респуб­ліки і гетьмана Скоропадського. Більше того, вона дуже активно практично здійснювалася. Полягала вона в залученні місц. пра­цівників, корінного населення до роботи в держ. органах, зап­ровадженні укр. мови в держ. та гром. житті республіки.

На шлях українізації Україна стала в 1923 p.: 17 липня був прий­нятий декрет РНК УСРР «Про заходи у справі українізації шкільно-вих. та культ.-осв. установ», а 1 серпня - постанова ВУЦВК і РНК УСРР «Про заходи забезпечення рівноправності мов та про допомогу розвиткові укр. мови».

Згідно з цими документами встановлювалося, що ніхто з грома­дян, які не володіють укр. мовою, не може бути прийнятий на службу в держ. установу; а ті, хто вже перебуває на держ. службі і не вивчить укр. мову за встановлений термін на ор­ганізованих при установах курсах, звільнялися з держ. служби. Політика українізації дала певні позитивні наслідки. Вона зрушила процес дерусифікації укр. суспільства, сприяла розвиткові нац. освіти, науки, культури, відновленню пріоритету нац. цінностей і традицій.

Питома вага українців у складі кер. кадрів усіх галузей нар. господарства республіки становила на поч. 30-х рр. понад 50%.

На 1927 р. укр. мовою володіло 60% робітників України. Було українізовано діловодство. В тому ж таки 1927 р. укр. мовою викладалось у 78% шкіл, 39% технікумів і вузів, 34,1% дит. будинків.

Українізація торкнулася різних галузей культури. Протягом 1924-1927 pp. тираж укр. газет збільшився в 5 разів. На по­ч. 30-х pp. укр. була переважна більшість театрів.

Перепоною на шляху українізації була нерозробленість укр. заг. правопису. Нестача підручників і словників, відсутність термінології та ін. мовні проблеми були болючими місцями впродовж усього українізаційного процесу 20-х рр.

Аби розв'язати подібні проблеми, Раднарком УСРР 23 липня 1925 р. постановив організувати при Наркомосі Держ. комісію для розробки правил правопису укр. мови з 26 осіб: О.Я.Шумського (голова), П.К.Сологуба, А.Ю.Кримського, М.Г.Хвильового, М.О.Скрипника, С.О.Єфремова та інших. За основу під час розробки правопису комісією було взято «Найголовніші правила укр. правопису Всеукр. Академії Наук», затверджені Нар. комісаріатом освіти (НКО) УСРР 1921 p. 4 вересня 1928 р. укр. уряд зат­вердив новий укр. правопис (скрипниківський), який діяв до 1933 p. Це в ньому з'явилися знамениті «лямпа» і «кляса».

В рамках українізації почала проводитись робота по створенню необхідних умов для культ. розвитку укр. населення в місцях його компактного проживання за межами республіки. На квітень 1925 р. поза Україною проживало майже 6,5 млн. ук­раїнців: на Кубані - близько 2 млн., в Курській області -1,3 млн., у Воронезькій області - 1 млн., у Сибіру і на Дал. Сході, у Туркестані - по 600 тис. українців. Там відкривались укр. школи, поширювались література і газети, видані в Україні, у вузах республіки виділялась певна кількість місць для студентів-українців з різних регіонів СРСР. З докум. фільму відомого укр. режисера В.Сперкача «Кубанські козаки. А вже літ двісті» дізнаємось, що на Кубані в той час було 150 шкіл з укр. мовою навчання, працювала кафедра укр. мови в кол. Краснодарському пед. інституті, виходили укр. газети «Чорноморець» та «Кубанський край», розвивалась кубансь­ка гілка укр. літератури, діяли укр. театр і капела бандуристів.

Але українізація більш-менш успішно просунулась далеко не у всіх сферах життя та у регіонах України. Російськомовною залишалася армія в Україні (крім двох шкіл червоних старшин), Рос. правосл. церква (Укр. автокефальна правосл. церква, що існувала в 20-і рр., а потім була заборонена, викорис­товувала укр. мову), робоча мова на виробництві. Але найголовніше те, що українізація фактично не призвела до подо­лання в мас. свідомості стереотипу «нижчості», «несправжності», «несерйозності» укр. мови і культури порівняно з рос., стереотипу укр. мови як мови села. Це було наслідком як конкретних чинників половинчастості й непослідовності політи­ки українізації, так і тієї загальновідомої істини, що без справжньої державності нац., тим більше літ., мова народу не може повнокровно існувати.

Багатонац. склад населення України - 80% - українці, 20% - представники ін. нац.стей (за станом на сер. 20-х рр.) - вимагав створення необхідних умов для культ. й дух. розвитку нац. меншин. Тому процес українізації проводився в органічній єдності з розвитком культури малочисельних народів республіки.

* Наркомат освіти займався тоді всією осв., наук. та культ. роботою.

У доповіді на І Всеукр. конференції культ.-осв. установ нац. меншин 20 травня 1931 р. один із лідерів ук­раїнізації М.О.Скрипник, який в 1927 р. змінив О.Я.Шумського на посаді наркома освіти України, відзначав, що ті з етнічних груп, які проживали скільки-небудь компактно, були об'єднані не тільки куль­турно, а й політ. Нац. життя таких етнічних груп розви­валось в нац. районах, сіл. і селищних Радах. На той час в Україні було 25 нац. районів (із заг. кількості 380), існувало 995 нац. сільрад (із заг. кількості 11 ти­сяч) і 89 нац. селищних Рад. Серед нац. районів в різний час було 8 рос., 7 нім., 3 болг., 3 грець­ких, 8 євр. та 1 пол. район. Щодо євр. районів, то М.О.Скрипник вважав, що вони представляли собою не лише адм.-тер., а й певні держ. одиниці євр. національності. Наприкінці 20-х рр. у ряді міст (Харкові, Одесі, Житомирі та ін.) при оргвідділах міс. рад було створено комісії у справам нац. меншин.

На Житомирщині компактно проживали поляки, чехи німці, євреї. Центром єдиного в Україні пол. нац. району (створеного в 1925 р.) був Мархлевськ (нині - Довбиш Баранівського району). В Мархлевському районі на 33 сіл. ради було 29 пол., на 29 шкіл - 27 пол. Тоді ж на Житомирщині було створено нім. нац. район з центром в Пулині (тепер Червоноармійськ).

На мовах нац. меншин відкривалися школи, клуби хати-читальні, театри, бібліотеки, видавалася періодика, підручники, худ. та інша література, надавалася юр. допомога. Так, якщо у 1925-1926 навч. році було відкрито 1522 школи мовами нац. меншин, де навчалося 140113 учнів, то в 1929-1930 навч. році їх було вже 3579 з 401722 учнями. Навч. про­цес здійснювався нім., євр., пол., болг., тат., чес., вірм., ассирійською та шведською мо­вами. Держ. та гром. організації, в тому числі і Нар. комісаріат освіти України, дбали про відповідність кількості нац. шкіл процентному складу населення.

Реалізовувалася держ. програма підготовки нац. пе­даг. кадрів. У Києві діяли пол. та євр. пед. інститути, у Житомирі – євр., в Маріуполі – грецький пед. технікум. Житом. педтехнікум готував вчителів на мові ідиш. В ньому навчалося 120 студентів Крім того, євр. відділ діяв при Житом. інституті нар. освіти (ЇНО), де в 1930 р. навчалося 90 студентів.

Для підготовки парт. і рад. працівників з числа нац. меншин в першій пол. 20-х рр. було створені спец. радпартшколи з викладанням нац. мовами: євр. - в Одесі, Києві та Бердичеві, пол. - Києві та Жито­мирі, нім. - в Одесі, болг. - Дніпропетровську, тат. -в Артемівську.

У 1924 р. ряд суд. органів республіки перейшов у своїй ро­боті на євр., а у Бердичеві й Білій Церкві - на пол. і ла­тиську мови.

В республіці діяло 8 євр., в тому числі і в Житомирі, пол. і болг. театри, а також 4 театри, які працювали на декількох мовах.

Мовами нац. меншин працювало 694 бібліотеки, 46 клубів, 366 сільбудів.

На поч. 30-х рр. 500 видань (газет і журналів) виходило рос., 21 – молд., 24 – євр., 17 – пол., 23 – нім., 8 – болг., 4 - грецькою, 3 – тат., 1 -латиською, 1 – вірм. мовами.

В системі ВУАН працював кабінет євр. культури. До 1936 р. в Києві функціонував Інститут євр. культури, де, зок­рема, було і відділення укр.-євр. зв'язків. З 1931 р. роз­горнув свою роботу Інститут пол. культури.

* ВУАН назвали Всеукр. академію наук. Цим декларувався намір об'єднати в межах однієї організації наук. інтелігенцію всієї України, землі якої, що перебували раніше у складі Австро-Уг., відійшли до Польщі, Румунії та Чехословаччини. З 1934 р. ВУАН стала називатись Академією наук УРСР.

Політика українізації найбільш ефективно позначилася на сфері культ. будівництва. Вона сколихнула укр. суспільство, дала свіжі сили культ. явищам, пробудила до життя нові реалії. Найпозитивнішою рисою рад. періоду є досягнення заг. грамотності, значний ріст освіченості народу. В Україні навчан­ня населення грамоті здійснювалося через мережу товариства «Геть неписьменність!», створеного в 1923 р. на чолі з самим головою ВУЦВК Г.І.Петровським. У 1936 р. воно ліквідувалося як таке, що виконало свою роль.

За десять рр. через систему ліквідації непись­менності пройшло два млн. чоловік, переважно селян. Кількість неписьменних серед людей віком від 9 до 49 рр. зменшилася з 48 % у 1920 р. до 36 % у 1926 р., у тому числі серед чо­ловіків до 8 %. За Всесоюзним переписом населення 1936 р. 85,3 % людності України було письменним проти 57,5 % у 1926 р. Україна ставала республікою суцільної грамотност і, ма­ла висококваліфіковані кадри в усіх галузях нар. господарства, науки, культури. В 1940-1941 pp. у республіці працювало 32 тис. шкіл, бл. 700 технікумів, 173 вузи, кількість молоді, яка навчала­ся, збільшилася втричі порівняно з 1913 р.

20-ті рр. характеризувалися бурхливим розвитком укр. літератури та мистецтва. Характерними рисами цього періоду був новаторський підхід митців до зображення дійсності, наявність вел. кількості різноманітних течій, організацій та груп. Лише в сере­довищі художників протягом перших дорев. років форму­ються Асоціація рев. мистецтва України, Асоціація художників черв. України, Об'єднання суч. архітекторів, Об'єднання худ. молодняка України та ін.

В 1922 р. з'явилась перша літ. організація «Плуг» - спілка сел. письменників. Вона ставила за мету «ґрунтуючись на ідеї тісного союзу рев. селянства з пролетаріатом, йти разом з останнім до створення нової, соціаліст. культури і ширити ці думки серед сел. мас України без різниці національностей». Активними членами «Плугу» були С.Пилипенко (голова), Д.Бедзик, А.Головко, Г.Епік, Н.Забіла, О.Копиленко, В.Минко, П.Панч та ін.

У 1923 р. засновано спілку пролетарських письменників України «Гарт», яку очолив Василь Еллан-Блакитний (справжнє прізвище -Елланський) (1893-1925). Він відомий як поет (під псевдонімом В.Еллан), прозаїк (псевдонім - А.Орталь), як фейлетоніст і сатирик (псевдонім - Валер Проноза), як пародист (псевдонім - Маркіз По­пелястий). Членами «Гарту» були І.Микитенко, В.Поліщук, В.Сосюра, І.Сенченко, П.Тичина, М.Хвильовий та інші. «Гарт» відстоював позиції пролетарської літератури.

Крім пролетарських діяли і групи «непролетарських» письмен­ників: неокласики - М.Зеров, М.Рильський, М.Драй-Хмара; сим­волісти - П.Тичина, Д.Загул, Ю.Меженко; футуристи - М.Семенко, Гео Шкурупій.

Зі смертю в 1925 р. В.Еллана-Блакитного розпався і «Гарт». Час­тина кол. «гартівців» утворила нову літ. організацію «ВАПЛІТЕ» - Вільну академію пролетарської літератури, яка існу­вала в 1925-1928 pp.

Ця організація стояла на засадах творення нової укр. літе­ратури шляхом засвоєння найкращих здобутків зах.європ. культури.

Вона прагнула протистояти адм.-командному втручанню чиновників від культури у творчі справи. Фактичним лідером ВАПЛІТЕ був Микола Хвильовий (справжнє прізвище -Фітільов) (1893-1933), який висунув гасло «Геть від Москви!» Це означало, що укр. літературу, культуру в цілому потрібно було рівняти на кращі європ. зразки, на «психолог. Євро­пу», культура якої увібрала весь багатовіковий досвід людства. М.Хвильовий перший відчув, що у сфері культ. життя почи­нають утверджуватися казенно-бюрократ. підхід до творчості, наказовий стиль, підміна худ. аналізу ідеолог. фор­мулюваннями.

Погляди М.Хвильового зумовили критику ВАПЛІТЕ з боку парт. і держ. діячів УРСР. Особливо гострих нападок за­знав твір М.Хвильового «Вальдшнепи». Внаслідок постійних пе­реслідувань ВАПЛІТЕ була змушена саморозпуститися. Пізніше, в 1934 p., різноманітні літ. об'єднання були закриті і злиті в Спілку письменників України - єдину організацію на весь літ. процес, який попав під контроль партії.

В Україні у 1926-1930 pp. було видано 24 томи творів письменни­ка Володимира Винниченка (1880-1951). Такої кількості видань своїх творів, такої читацької популярності не мав жоден укр. пись­менник першої третини XX ст. Твори В.Винниченка, єдиного з укр. письменників, ще до революції були перекладені на ряд європ. мов – фр., пол., нім. та ін. Для су­часників ім'я В.Винниченка означало не менше, ніж імена Кнута Гамсуна, Максима Горького, Гергата Гауптмана, Василя Стефаника. Для укр. інтелігенції В.Винниченко був символом європ. орієнтації нац. літератури.

В.Винниченкові належить 14 романів (один незакінчений), близь­ко 100 оповідань, 20 п'єс, вел. кількість статей, унікальний що­денник. В 1919 p., знаходячись в еміграції, письменник написав 3-томну працю «Відродження нації», в якій змалював події в Україні у 1917-1919 pp. В 20-х рр. твори В.Винниченка вивчалися в шко­лах, його п'єси йшли в театрах, йому акуратно надходили гонорари з Харкова. На теми творчості В.Винниченка організовувалися дис­кусії або, як їх тоді називали, літ. суди. За його фантастич­ним романом «Сонячна машина», який вийшов друком в Україні в 1927 р.. в книгарнях стояли черги. У Києві та Харкові пройшли об­говорення з величезною кількістю учасників. Серед доповідачів були М.Зеров, М.Івченко, О.Дорошкевич, О.Білецький, Я.Савченко, В.Підмогильний, М.Могилянський.

Але з 1932 р. становище змінилося. Твори В.Винниченка стали недоступними для укр. читача. їх було вилучено з програм та театр. репертуару і він перестав одержувати гонорари з Рад. Союзу. Враховуючи заслуги В.Винниченка перед укр. культурою, Укр. фонд культури встановив щоріч­ну премію його імені в галузі укр. літератури, театр. мистецтв та за благодійницьку діяльність.

Великою популярністю користувалися твори драматургів Мико­ли Куліша та Івана Антоновича Кочерги (1881-1952), який з 1924 по 1934 рік працював у Житомирі, зокрема в редакціях газет «Робіт­ник», «Рад. Волинь». П'єси М.Куліша «97», «Мина Мазайло», «Нар. Малахій» і «Патетична соната» відрізнялись своєю мо­дерністською формою та гострою критикою тогочасної рад. дійсності.

У постановці надзвичайно обдарованого режисера-новатора, реформатора театру Леся Курбаса «Нар. Малахій» (1928) та «Мина Мазайло» (1929) з величезним успіхом пройшли в театрі «Березіль». Вони набули клас. театр. звучання, мали значний вплив на тогочасне культ. життя України. В них Л.Курбас з вел. силою зобразив убогий світ міщанства, похмуре дно вел. міста, холодний бюрократизм держ. урядовців, моно­тонність стандартизації життя, впертий захист укр. міщани­ном свого зрусифікованого обличчя.

Л.Курбас у своїх творчих пошуках намагався синтезувати здо­бутки клас. європ. драматургії і традиції укр. те­атру. Прагнучи вивести укр. нац. театр із провінціального тупика, він у 1922 р. створив «Березіль» - мист. об'єднання групи акторів кол. «Мол. театру».

Назва походить від першого місяця весни - березня. Це був своєрідний ек­спериментальний центр, що мав на меті синтетично об'єднати слово, рух, жест, музику, світло й декорат. мистецтво в один ритм, в одну театр. мову. Театр. практика «Березолю» сприяла згуртуванню і творчому зростанню акторів А.Бучми, В.Василька, Й.Гірняка, М.Крушельницького, О.Добровольської, Н.Ужвій, В.Чистякової. У 1926-1933 pp. театр «Березіль» працював у Харкові.

Створюючи «Березіль», Л.Курбас виходив з того, що театр пови­нен не відтворювати, а формувати життєві принципи людей у суспільстві. Творча програма Л.Курбаса відзначалась іст. далекоглядністю. Митець вперше в історії укр. проф. театру розробив комплексну програму театр. реформи. Він вивів укр. театр. мистецтво на св. арену. Про це свідчить той факт, що на св. театр.й виставці 1925 р. в Па­рижі макети театру «Березіль» одержали золоту медаль.

«Березіль» з його чіткою нац.ю та мист. позицією постійно зазнавав критики. Наприкінці 1933 р. Л.Курбас був зааре­штований, а театр «Березіль» переформовано і перейменовано у Харк. держ. драм. театр ім. Т.Шевченка.

У новій тоді галузі - кінематографі - св. слави зажив Олек­сандр Петрович Довженко (1894-1956) - один з основоположників укр. кінематографії, якого Чарлі Чаплін назвав найбільшим поетом кіно. Йому був лише рік, коли брати Люм'єри в Парижі впер­ше продемонстрували диво техн. думки - «рухливі фотографії». Пізніше на питання: «Що розширить наш духовний світ, наше пізнан­ня до масштабів воістину фантастичних розмірів?», О.Довженко відповів: «Кінематограф». Дійсно хороші фільми більше, ніж інші види мистецтва, впливають на людину, пробуджують в неї благородні почуття, любов до життя, добра, світла.

В 1927 р. О.Довженко знімає фільм «Сумка дипкур'єра», в якому єдиний раз знявся сам у ролі кочегара. Свій глибоко оригінальний стиль кінорежисер виявив у фільмах «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930). Ці фільми відображали своєрідність, традиційність укр. нар. життя, навіть зрушеного революцією. В 1958 р. на Всесв. виставці в Брюсселі кінофільм «Земля» включено до почесного списку 20 кращих фільмів світу всіх часів і народів.

Під безпосереднім враженням баченого і пережитого в перші місяці Вел. Вітч. війни О.Довженко написав сценарій фільму «Україна в огні». За задумом автора, це мала бути правда про народ і його біду, правда про страшний для України 1941 рік. Але фільм був поставлений лише у 1960 p., вже після смерті режи­сера, його дружиною Ю.Солнцевою («Повість полум'яних літ»). Вел. заслуга О.Довженка і в розвитку докум. кіно. У 1943 р. він створив докум. фільми «Битва за нашу Рад. Україну» та «Перемога на Правобер. Україні».

В останні роки життя, зокрема в кіноповісті «Зачарована Десна» (1954) і в сценарії «Поема про море» (1956), О.Довженко спромігся знову, попри офіц. тематику, відобразити своє оригінальне сприйняття минулого, природи і побуту України, із замилуванням підкреслюючи глибоку самобутність укр. народу. Фільм «Поема про море» митець характеризував такими словами: «Се мусить бути велетенський фільм. Усе, що є в мені святого, весь досвід, талант, усі думки, і час, і мрії, і навіть сни -- все для нього. Створити фільм, достойний великості мого народу, - ось єдина мета, єдиний зміст мого життя».

Величезне значення для розуміння творчої спадщини О.Довженка має його «Щоденник».

З іменем вел. кінорежисера сучасності зв'язана і Житомир­щина. О.Довженко двічі і досить довгий час жив і працював у Жито­мирі. Перший раз це було в липні 1914 - червні 1917 pp., коли він після закінчення Глухівського учительського інституту працював у Другому Житом. змішаному вищепочатковому училищі. З грудня 1919 р. О.Довженко знову проживав у Житомирі. Він слу­жив у губвійськкоматі, викладав у школі черв. командирів, організованій М.Щорсом, завідував парт. школою.

Андрій Малишко писав про О.Довженка: «Він пишався як дере­во, що вічно цвіте, вічно плодоносить, як вел. мислитель, який може стояти поряд із Сократом і. Гомером».

 

В 20-ті рр. значно пожвавився новаторський пошук у галузі образотв. мистецтва.

Др. пол. 20-х рр. стала піком по­пулярності визначного укр. живописця-монументаліста і пе­дагога, одного з основоположників укр. монумент. мистецтва, професора Київ. худ. інституту М.Л.Бойчука (1882-1937). Виходець з Галичини, він вчився в Кракові, Мюнхені, в Італії, протягом трьох рр. мав свою майстерню в Парижі. Відстою­ючи власну концепцію живопису, художник у своїй творчості поєдну­вав традиції давнього віз. мистецтва з елементами укр. нар. орнаменту, мозаїки і фрески періоду княжої доби та іконопису XVII-XVIII ст.

М.Бойчук мав численних учнів і послідовників, створив цілу школу художників-монументалістів, так званих бойчукістів (Т.Бойчук, К.Гвоздик, А.Іванова, С.Колос, О.Мизін, О.Павленко, І.Падалка, М.Рокицький та інші). За рад. часів він разом з учнями брав участь у так званій «монумент. пропаганді». Під його кер. виконано розписи Луцьких казарм у Києві (1919), санаторію ім. ВУЦВК в Хаджибеївському лимані в Одесі (1928), Червонозаводського театру в Харкові (1933-1935).

Інтенсивними новаторськими пошуками в 20-30-х рр. позначена укр. музика. У 1923-1928 pp. діяло республ. муз. то­вариство ім. М.Леонтовича, яке певний час зберігало своєрідну автоно­мію. Навколо товариства гуртувалися композитори-новатори.

Вони орієнтувалися на поєднання нац. традицій і досягнень європ. муз. культури. Напрям модернізму в укр. му­зиці репрезентував композитор Б.Лятошинський (народився у Житомирі), створивши у європ. стилі оперу «Золотий обруч» (1930). Новаторські тенденції виявилися у творчості композитора М.Вериківського - автора першого укр. балету «Пан Каньовський» (1930).

На 20-30-ті pp. припала творча діяльність композитора Віктора Степановича Косенка (23.11.1896-3.10.1938).

У цю добу завданням першочергової ваги він вважав надання укр. мистецтву високого професіоналізму, наближення його до св. рівня. Його музиці характерні високий гуманізм, реалістичність та глибока змістовність. З 1914 по 1918 pp. В.Косенко навчався у Петерб. консерваторії. Після її закінчення він переїхав до своїх рідних у Жи­томир, працював викладачем фортепіано у муз. школі, брав ак­тивну участь у муз. житті міста, виступаючи на концертах як соліст і акомпаніатор. У 1929 р. В.Косенко переїжджає до Києва, де займається викладацькою діяльністю, плідно працює як композитор.

Укр. митці мали здобутки і в галузі архітектури та скульп­тури. Найбільш значними спорудами, створеними в довоєнний час, стали Канівський музей-заповідник «Могила Т.Г.Шевченка» (1936-1938 pp., арх. - В.Кричевський. П.Костирко), будинки Вер­х. Ради Укр. РСР (1936-1939 pp. арх. - В.Забо­лотний), Раднаркому УРСР (1936-1938 pp., арх. - І.Фомія, П.Абросимов), Інженерно-буд. інституту (1938 p., арх. - Д.Дяченко). Монумент. і монументально-декорат. скульптура збагатилась пам'ятниками Т.Шевченку в Харкові (1935), Києві та Каневі (1939) роботи рос. скульптора М.Манізера (1891-1966), скульптурними портретами Т.Шевченка, І.Франка, О.Довженка, автором яких був Г.Пивоваров.

Греченко

У 1921 р. гром. війна в Україні закінчилася. Укр. землі опинилися у складі різних держав. Основна їх частина входила до складу Укр. СРР (площа 452 тис. км, населення 25,5 млн чол.). Західна Україна (Сх. Галичина, Західна Волинь, частина По­лісся) відійшли до Польщі. Тут проживало 5,6 млн українців. Півн. Буковина була захоплена Румунією, Закарпаття — Чехословаччиною.

З 1923 р. на рад. частині України почала проводитись ленінська політика "коренізації", яка була спрямована на підготовку, виховання й висування кадрів корінної нац.сті, врахування нац. факторів при формуванні держ. апарату, органі­зацію мережі шкіл, закладів культури, видання газет, журналів та книг мовами корінних нац.стей. Відомо, що під час гром. війни етнічні українці у більшов. партії в Україні складали близько 1%. Коренізація була викликана прагненням біль­шовиків заручитися підтримкою місц. (корінного) населення з тим, щоб зміцнити свою соц. базу; спробою спрямувати нац. Відродження в соціаліст. русло. Нова нац. полі­тика мала на меті продемонструвати переваги соціалізму українцям у Польщі та ін. країнах, показати приклад вирішення нац. питання колоніальним народам.

У сер. 20-х pp. 80% населення республіки складали україн­ці, 20% - представники ін. нац.стей. Тому політика ко­ренізації здійснювалась по двох напрямках: українізація й створення необхідних політ., соц. і ек. умов для культ. розвитку нац. меншостей.

Вже стало нормою характеризувати 20-ті pp. як чергове нац. відродження. Це справді яскравий феномен в історії укр. народу.

Його коріння - в нетривалому, але важливому періоді від­новлення укр. державності 1917-1920 pp. Ця доба дала такий сильний імпульс нац. розвитку, що його не змогли зупинити ані братовбивча гром. війна, ані масова еміграція укр. інтелігенції, ані тиск тоталітарної держави. Це відродження охопило різні сфери життя, і передусім — освіту, науку, літературу, мистецтво.

Важливим напрямом культ. будівництва в осв. сфері була ліквідація неписьменності населення. У 1921 р. було прийнято постанову Раднаркому УСРР, у якій підкреслювалося, що все населення віком від 8 до 50 рр., яке не вміє читати й писати, зобов'язане навча­тися грамоті рос. або рідною мовою за бажанням. У 1923 р. було створено товариство "Геть неписьменність!" Протягом 20-х pp. кіль­кість неписьменних скоротилася з 76% до 46% дорослого населення. Держава надавала певні пільги тим, хто навчався. Зокрема, робітники звільнялися на 2 години від праці зі збереженням заробітної плати, се­лянам надавалась 20% знижка для обов'язкового страхування майна. Підручники для гуртків лікнепу випускалися мовами багатьох нац.стей. Було організовано понад 120 культармійських "універси­тетів" для надання методичної допомоги активістам лікнепу.

У 1924 р. було поставлене завдання розпочати підготовку до запровадження чотирирічного обов'язкового поч. навчання дітей.

У містах це завдання було виконане за кілька років. Проте на 1927 р. поза школою ще залишилося 35% дітей шк. віку.

В цей же час серед учителів лише 22,9% мали вищу або сер. спе­ц. освіту. Тому проблема вчителів розв'язувалася шляхом іс­тотного збільшення кількості педаг. інститутів і технікумів, скорочення термінів навчання в них, зростання системи курсового навчання.

При вступі до вищих навч. закладів враховувалось соц. походження. Для вихідців з робітників не вимагалося ані свідоцтво про закінчення сер. школи, ані вступні іспити. Для "покращення" соц. стану студентів при вузах створювались ро­б. факультети.

Перші відкрилися у 1921 р. при Київ. політехн. та Харк. технолог. інститутах. Робітфаківці за­безпечувалися гуртожитками, їм виплачувалися держ. стипендії.

Університети реорганізували в інститути нар. освіти. Навчання було платним, але діти бідних робітників і селян звільня­лися від оплати. У 1925 р. діяло близько 18 тис. шкіл, 145 техніку­мів, 35 інститутів і 30 робітфаків. Багато зробили для розвитку осві­ти наркоми (міністри) освіти О.Шумський і М.Скрипник.

У цей час в Україні працював видатний педагог і письменник Антон Семенович Макаренко (1888-1939). 15 рр. (1920-1935) він творчо керував дитячими навч.-вих. закладами, в тому числі колонією ім. О.М.Горького та комуною ім. Ф.Е.Дзержинського в Харкові.

У 1920 р. він організував у с.Триби під Полтавою колонію для неповнолітніх правопорушників. Цей заклад був побудований за принципом поєднання навчання з виробничою працею вихованців. У 1926 р. горківська колонія в складі 130 вихованців і пед. персоналу переїздить на територію кол. Куряжського монас­тиря, який розташований на відстані 8 км від Харкова. Гол. завданням своєї педагогіки А.С.Макаренко вважав виховання, під яким він розумів "програму людської особистості", потрібну людині як членові певного суспільства, бо вих. робота здійснюється, перш за все, на замовлення суспільства. Програму виховання люд­ської особистості А.С.Макаренко поділяв на три частини: формуван­ня загальнолюдських якостей, необхідних людині; виявлення і розвиток інд. здібностей, нахилів і талантів; набуття в процесі поєд­нання навчання з виробничою працею загальноосв. знань, умінь і навичок і певної проф. підготовки.

А.С.Макаренко теоретично обґрунтував і перевірив на практиці вчення про організацію та виховання особистості в колективі і через колектив, засноване на ідеях демократизму, гуманізму і оптимізму.

Наук. дослідження в 20-ті pp. зосереджувалися в основному в Укр. академії наук, яку в 1921 р. перейменували у Всеукр. академію наук (ВУАН). Тут було три відділи: іст.-філос., фіз.-матем. і соц.-ек.. Найефективніше пра­цювала перша секція, очолювана М.Грушевським, який 1924 р. повер­нувся з-за кордону і був обраний академіком. У фізико-матем. відділі ВУАН працювала найбільша кількість академ. кафедр - 30. На св. рівні проводилися дослідження з матем. фізики (М.Крилов), експериментальної зоології (І.Шмальгаузен).

Вивчення ек. географії України започаткував Костянтин Воблий, було відкрито перший у світі Демограф. інститут під кер. М.Птухи. Плідно працювали у ці роки історик права Микола Василен­ко, сходознавець Агатангел Кримський та інші науковці.

Водночас у науці намітилися певні вульгаризаційні тенденції, що розвивалися під впливом політизації науки та певної ідеолог. ейфорії "ком. будівництва", яка охопила широкі верстви укр. суспільства у цей період. Методологією науки посту­пово стають "діалектичний матеріалізм" з властивим йому "класо­вим підходом" до всіх сфер життя, включаючи й життя наук. У 20-ті pp. це була лише