Лекція 13. Культура України в період розкладуфеодально-кріпосницької системи та розвитку капіталізму

Складні суспільно-економічні відносини та по­літичні процеси, зумовлені розкладом кріпосницької систе­ми і розвитком капіталістичних відносин, боротьба народ­них мас проти кріпацтва, Вітчизняна війна 1812 p., повстан­ня декабристів — все це наклало свій відбиток на культурне життя в Україні. Водночас посилюється гноблення цариз­мом неросійських народів, фактично відкидається право на розвиток їх національних культур.

Ідеологи царизму не визнавали української мови, висту­пали проти видання українських книжок. Так, один із реак­ційних літераторів М. Греч заявляв, що «малороссийское наречие» — це не що інше як «суржик російської та польсь­кої мов». Розвиток української літератури, мистецтва, куль­тури всіляко гальмувався. Аналогічна ситуація склалася й на терені Західної України (Галичині, Буковині, Закарпат­ті), яка входила до складу Австро-Угорщини. Спираючися на польську шляхту та католицьку церкву, австрійський уряд намагався асимілювати українське населення.

У зазначених умовах поглиблення кризи кріпацтва та формування української нації виникає рух за розвиток на­ціональної культури, посилюється процес пробудження на­ціональної самосвідомості, інтерес суспільства до свого істо­ричного минулого, усної народної творчості, етнографії, мо­ви. Значний вплив на розвиток соціальної та національної самосвідомості українського народу справила діяльність де­кабристських організацій, зокрема їх виступ 14 грудня 1825 р. Як відомо, в Україні діяли дві революційні організації: «Південне товариство» на чолі з П. Пестелем (1821) і «То­вариство з'єднаних слов'ян» (1823), які ставили своєю ме­тою ліквідацію революційним шляхом самодержавства та кріпацтва, створення федерації слов'янських народів.

Творчість письменників-декабристів, їх погляди на зав­дання літератури, мистецтва залишили глибокий слід в іс­торії вітчизняної культури. Ідеї декабристів найвиразніше відбилися в творчості Пушкіна і Грибоедова. Волелюбна патріотична муза письменників-декабристів відчутна в твор­чості Лєрмонтова, Герцена, Шевченка, Полежаева, Огарьо-ва, Міцкевича, багатьох інших передових письменників пер­шої половини XIX ст. До декабристських кіл близько стояв й І. Котляревський, який був у тісних зв'язках з членами «Союзу Благоденства», зокрема з М. Новиковим.

У 40-х pp. XIX ст. поступово формуються два ідейно-по­літичних спрямування, котрі відображали різні класові ін­тереси українського суспільства. Боротьба цих угруповань знайшла свій вияв у Кнрило-Мефодіївськім товаристві. Су­перечка точилася щодо шляхів вирішення основного зав­дання — звільнення від рабства слов'янських народів. Одні з членів товариства, на чолі з Т. Шевченком, обстоювали революційний шлях ліквідації кріпацтва і об'єднання сло­в'ян в єдиній державі, інші (М. Костомаров, М. Маркевич, В. Білозерський) — шлях пропаганди та реформ.

Суттєвим чинником розвитку духовного життя в Україні була система середньої та вищої освіти. Києво-Могилянсь-ка академія, яка на початку XIX ст. була перетворена в ду­ховний учбовий заклад, певною мірою втратила своє мину­ле культурно-історичне значення. У першій половині XIX ст. відкриваються Харківський (1804) та Київський (1834) уні­верситети. Крім цього, в Україні діяли Ніжинський та Одеський ліцеї, котрі поширювали освіту, сприяли підви­щенню інтересу до проблеми вітчизняної культури і філосо­фії. У Західній Україні центром вищої освіти був Львівсь­кий університет, заснований ще в 1661 р.

На базі університетських друкарень в Україні видавали­ся наукові праці, збірки української народної творчості, журнали та альманахи. Це — «Харьковский Демократ» (1816), «Украинский вестник» (1816—1819), «Украинский журнал» (1824—1825), «Украинский альманах» (1831), «Ранкова зірка» (1833), «Киевлянин» (1840—1843). У цих журналах публікувалися матеріали про культурно-мистець-ке життя, статті про Богдана Хмельницького, Григорія Ско­вороду, історичні дослідження (наприклад, І. Квітки «О ма­лой России», М. Маркова «Введение в Малороссийскую историю»); гумористичні нариси Г, Квітки-Осиов'яненка, вірші П. Гулака-Артемовського («Пан та собака»), вірші декабриста В. Ф. Раєвського, твори І. П. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка («Солдатский патрет»), Є. Гребін­ки («Будяк та конопляночка», «Пшениця») та ін.

На початку XIX ст. дістають розвиток українська профе­сійна музика, живопис, архітектура, театр. Утворення пос­тійних театрів у Києві (1805), Одесі (1804), Полтаві (1810), Харкові (1812), Ніжині (1826), Катеринославі (1847), Чер­нігові (1835) сприяло піднесенню театрального мистецтва. З приватної справи окремих поміщиків, які подекуди мали у своїх маєтках театральні трупи з кріпаків, театральне мистецтво дедалі більше перетворювалося у важливий фак­тор розвитку культури. Виникають колективи артистів, у середовищі яких виховуються видатні діячі сцени. З 1818 по 1821 р. в Україні постійно працював знаменитий артист-демократ М. С Щепкін (1788—1863), а в ЗО—40-х pp. тут розгорнув свою діяльність видатний український артист К. Т. Соленик (1811—1851). У розвитку драматургії і те­атру в Україні все більшого значення набували п'єси Гого­ля, Котляревського, Квітки-Основ'яненка, опери Глинки. Формування нової української музики також було тісно по­в'язане з активізацією фольклористичної діяльності, оброб­кою народної пісенної творчості.

У 20—30-х pp. вийшло кілька збірок української народ­ної творчості. Відомий у той час російський збирач і вида­вець народних пісень М. Церетелі видав у 1819 р. збірку «Опыт собрания старинных малороссийских песней». У 1833—1838 pp. професор Харківського університету, ві­домий вчений-славіст І. Срезневський (1812—1880) видав три частини збірки «Запорожская старина», в яких опублі­кував чимало цінних історичних матеріалів про козацтво та Запорізьку Січ. У 1836 р. вийшла збірка «Малороссийские и Червонорусские народные думы и песни», упорядкована П. Лукашевичем, в якій вперше були представлені зразки народної творчості, що виникали на західноукраїнських землях.

Визначну роль в українській фольклористиці в 20—40-х pp. відіграв професор Московського, а потім Київського уні­верситетів М. О. Максимович (1804—1873), котрий упоряд­кував і видав три збірки українських народних пісень: «Ма­лороссийские песни» (1827), «Украинские народные песни» (1834), «Сборник украинских песен» (1849). Розглядаючи народну творчість як дорогоцінне надбання української культури, Максимович залюбки збирав і вивчав її. У народ­них піснях, писав він, «звучить душа, сповнена почуття», а в казках «освідчується фантазія народна». Цікаву збірку

українських народних пісень під назвою «Народные южно­русские песни» видав у 1854 р. А. Метлинський.

У ЗО—40-х pp. з'являються статті та перші дослідження в галузі української народної творчості. Велике пізнаваль­не і художнє значення української народної творчості роз­крив М. В. Гоголь у відомій статті «Про малоросійські піс­ні» (1834). У 1834 p. M. Костомаров опублікував працю «Об историческом значении русской народной поэзии». Усну на­родну творчість він досліджував у контексті історії, змін у народному побуті. Зв'язок народної творчості з визвольним рухом народних мас простежував Т. Г. Шевченко, котрий вважав цю творчість неписаною історією народу, що виник­ла за живими слідами подій і передавалася з уст в уста, з покоління в покоління.

У першій половині XIX ст. з'являється ряд праць з істо­рії України. Тривалий час поширювалась у рукописах, а в 1846 р. була вперше надрукована «История Русов». Багат­ство фактичного матеріалу, спрямованість проти турецьких, татарських, польських загарбників, емоційно піднесений ви­клад забезпечили цій книжці неабияку популярність. її вплив позначився на другому виданні «Истории Малой Рос­сии» (1830) Д. Бантиш-Каменського та «Истории Малорос­сии» (1842—1943) М. Маркевича.

Поряд з історіографією дістала розвиток археологія. Проводяться археологічні розкопки, описуються та зарисо­вуються різні стародавні пам'ятки української матеріаль­ної культури. Ця робота зосереджувалася в «Тимчасовій комісії для розбору стародавніх актів», в якій деякий час працював Т. Г. Шевченко.

Найзначніші досягнення української культури цього пе­ріоду пов'язані з розвитком літератури. Услід за творами І. П. Котляревського на арені літературного життя з'явля­ються твори П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ'я-ненка, Є. Гребінки, а на Західній Україні — М. Шашкеви-ча, І. Вагилевича, Я. Головацького та ін. Найвищим досяг­ненням української літератури XIX ст. була творчість Т. Г. Шевченка.

У новій національно самобутній українській літературі, а згодом у театрі, музиці, живописі, які поступово утверд­жуються на позиціях реалізму та народності, знаходять все більш повне відображення різноманітні сторони побуту, культури, праці, історії й сучасного життя України.

У 30-х pp. вийшли у світ славнозвісні «Вечера на хуторе близ Диканьки», «Тарас Бульба» та інші твори Гоголя на теми з українського життя. Творчість Гоголя надихала ук­раїнських письменників на глибоке вивчення життя народу, відображення його патріотичних почуттів, мужності в бо­ротьбі з ворогами.

Визначні історичні події, суспільно-політичні процеси, що відбувалися в країні, настрої народних мас, вся сукупність конкретно-історичних обставин того часу наклали свій від­биток на світогляд і творчість українських письменників. У ряді кращих творів вони яскраво відобразили окремі сто­рони тогочасної дійсності, важливі події з історичного ми­нулого українського народу. Безперечно, цінним у творчості перших класиків української літератури є показ життя се­лянства, міського простолюду, людей праці. І. П. Котлярев­ський перший в українській літературі створив справді на­родні, національні образи (Наталка, Микола, Терпелиха), втіливши в них такі високі моральні якості, як працьови­тість, чесність, вірність у коханні й дружбі, глибока людя­ність і огида до всього підлого, аморального. Значною мірою такими ж благородними рисами наділені й образи се­лян у творчості Квітки-Основ'яненка. Водночас ці письмен­ники піддавали критиці, хоч і не завжди прямій і сміливій, сваволю кріпосників, зловживання чиновників, духовну об­меженість панства.

Українські письменники того часу виступили як худож-ники-новатори. Так, заслуга Котляревського полягає в то­му, що він перший з українських письменників звернувся у своїй творчості до народної мови, застосувавши її як мову літературну. Щедро використавши багатства полтавської говірки, яка є складовою частиною полтавсько-київського діалекту (основи української національної мови), Котля­ревський відіграв визначну роль у розвитку української літературної мови. Його приклад наслідували Квітка-Ос-нов'яненко, Гулак-Артемовський, Гребінка, Шашкевич та ін.

Українська література того часу збагачувалася новими жанрами і засобами художнього зображення дійсності. Чу­довий зразок бурлескно-травестійної поеми, яка є непере-вершеним твором подібного роду у світовій літературі, дав І. Котляревський. Він увів в українську літературу жанр оди, опери-драми, водевілю, дав зразки ліричних поезій, що згодом стали народними піснями («Видно шляхи полтавсь­кі», «Віють вітри, віють буйні», «Ой я дівчина полтавська», «Віє вітер горою» та ін.). Перший український прозаїк Квітка-Основ'яненко писав повісті, оповідання, нариси, фей­летони; йому належить також кілька побутових п'єс і коме­дій. Гулак-Артемовський започаткував в українській літе­ратурі балади («Твардовський», «Рибалка»). Гребінка зро­бив перший переклад українською мовою поеми Пушкіна «Полтава», виступив як видатний байкар, написав ряд ви-сокопоетичних ліричних поезій («Ні, мамо, не можна нелю­ба любити»).

Використовуючи багатства народної розмовної мови, ху­дожні засоби усної народної творчості — пісень, дум, ле­генд, казок, анекдотів, приказок, Котляревський, Кзітка-Основ'яненко, Гулак-Артемовський, Гребінка написали чи­мало визначних творів, котрі свідчать про оригінальність нової української літератури вже в період її становлення, про її яскраво виявлену національну самобутність. Напри­клад, оптимістичний погляд на явища навколишньої дійс­ності, життєрадісний і волелюбний характер українського народу з великою художньою силою відобразив у своїй по­емі «Енеїда» Котляревський. Іскристий народний гумор, влучний дотеп (то лагідно-доброзичливий, то різко-дош­кульний) надали творові Котляревського національного українського забарвлення, яке й досі чарує читача і викли­кає його захоплення. Те ж саме можна сказати і про «На­талку Полтавку» Котляревського, «Марусю» і «Конотопсь­ку відьму» Квітки-Основ'яненка, байку «Пан та собака» Гулака-Артемовського, кращі байки і ліричні поезії Гребін­ки тощо.

Творчість Т. Г. Шевченка відкрила новий, вищий етап у розвитку української літератури. Саме Кобзар ствердив кри­тичний реалізм в українській літературі, започаткував її революційно-демократичний напрям. У творчості Шевченка органічно поєднано нещадне викриття самодержавно-крі­посницького ладу, тиранії, паразитизму поміщиків з оспі­вуванням визвольних прагнень народу, героїв-борців за йо­го інтереси. Шевченко обстоював ідею єднання всіх слов'ян­ських народів. З появою «Кобзаря» (1840) почалася нова доба в розвитку української літератури. В центрі уваги її передових діячів, що наслідували традиції Шевченка, стала непримиренна боротьба за інтереси народу.

У ЗО—40-х pp. XIX ст. в Україні виникає такий літера­турний напрям, як романтизм. Характерною ознакою остан­нього було розходження між суб'єктивними мріями худож­ника і об'єктивною дійсністю. Проте суб'єктивний підхід, що зипливає з різного відношення мрії художника до дійсності, має неоднакове ідейне спрямування. Від ставлення мрії до дійсного історичного розвитку залежить суть романтизму. Соціальна суть творчості цього часу визначалася їх ставлен­ням, з одного боку, до феодально-кріпосницької системи, з іншого — до буржуазних відносин, що розвивалися в надрах феодалізму та антикріпосницької боротьби. До напряму ро­мантизму належали Т. Шевченко, представники «Руської трійці» — М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький, О. Афанасьєв-Чужбинський, Л. Боровиковський, М. Косто­маров, П. Куліш, А. Метлинський.

У ранніх романтичних баладах «Причинна», «Тополя»? «Утоплена» тощо Шевченко, використовуючи традиції на­родної творчості, відобразив гнітючу кріпосницьку дійсність, в умовах якої страждали народні маси. Героїні цих творів — селянські дівчата — глибоко людяні, душевно багаті натури, вони прагнуть щастя, але не досягають його. Поет уболіває за них і, показуючи їх трагічну загибель, протестує цим са­мим проти жорстокої дійсності. Шевченко оспівував події минулого з прогресивних позицій. У цих творах вперше в українській літературі широко використано мотиви й обра­зи народних дум, пісень, переказів, в яких уславлено народ­ні повстання проти польської шляхти й російського панст­ва, турецько-татарських загарбників.

Визначним досягненням романтизму Шевченка є ство­рення ним образів позитивних героїв, що втілюють у собі волелюбність, мужність, незламність у боротьбі проти будь-яких форм гніту. Поет створює героїчно-романтичні образи Івана Підкови, Тараса Трясила, Гамалії, які діють у винят­кових обставинах. Поема «Гайдамаки» правдиво зображує історичне минуле, в ній подані типові образи учасників по­дій 1768 р. Водночас у поемі мають місце елементи роман­тизму, зокрема в характеристиці гайдамаків, у змалюванні їх розправ над шляхтою.

У романтично-піднесеному тоні поеми, в образах гайда­маків знайшло вираження прагнення Шевченка збудити в селянській масі волю до боротьби, підняти їх на нову Ко­ліївщину, повстання проти поміщиків. Елементи романтизму властиві й періоду пізнішої творчості поета. У період напи­сання циклу «Три літа» він створив романтичні балади «Лі­лея», «Русалка», «Княжна», «Марина», «Іржавець».

Романтизм знайшов свій прояв і в творчості західноук­раїнського письменника Маркіяна Шашкевича, а також у кращих творах інших учасників збірки «Русалка Дністро­вая». У поезіях на історичні теми Шашкевич відтворює ге­роїзм народу — його перемогу над королівським військом («Болеслав Кривоустий під Галичем 1139»), перемогу ко­зацького війська над шляхетським («Наливайко», «Хмель­ницького обступлення Львова»). У ліричних поезіях М. Ша­шкевича мрія протиставляється сумній, гнітючій дійсно­сті. Поет твердо вірить у майбутнє свого народу, закликає боротися за його визволення («Разом к світлу, други жва­ві», «Слово до вчителів руського языка», «Думка» та ін.).

У ЗО—40-х pp. у петербурзьких і харківських альмана­хах виступали поети-романтики М. Петренко та В. Забіла, у творчості яких поряд із прогресивними тенденціями були й консервативні. їх твори друкувалися в альманахах «Лас­тівка», «Сніп», «Молодик», «Южный русский зборник». Ба­гато поезій Забіли у свій час були невідомі і друкувалися лише в журналах у другій половині XIX ст.; збірками вони вперше були видані в 1906 р. у Києві та Львові.

Одним із перших поетів-романтикїв в українській літе­ратурі виступив Л. І. Боровиковський (1806—1889). В ори­гінальній творчості поета ліберально-дворянські тенденції тісно пов'язані з консервативними, що явно переважають у більшості його творів («Маруся», «Зимовий вечір», «Чарів­ниця», «Козак», «Відьма», «Палій» та ін.).

З романтизмом тісно пов'язана художня творчість і М. І. Костомарова (1817—1885), у літературній творчості якого поєднується поміркована критика кріпосницької дійс­ності з проповіддю класового миру на основі християнсько­го «братолюбства». Він, як і Метлинський, у своїх поетич­них творах подекуди ідеалізує старовину, пропагує песи­містичні настрої («Співець»), відображає переважно події XVI—XVIII ст., а також часи Київської Русі («Ластівка», «Співець Митса», «Пан Шульпіка» тощо).

В українську літературу М. Костомаров увійшов не тіль­ки як поет, історик, філософ та критик, а й як перекладач творів Байрона, Шекспіра, Ґанки, інших письменників. У 1843 р. з'явилася його стаття «Обзор сочинений, писан­ных на малороссийском языке», в якій він з ліберальних по­зицій оцінював творчість І. Котляревського, Г. Квітки-Осно-в'яненка, Т. Г. Шевченка, М. Гоголя. У річищі консерватив­но-романтичної літератури розвивалася і творчість таких письменників, як О. Афапасьєв-Чужбинський та С. Писарев-ський («Скажи мені правду, мій добрий козаче», «Ой у по­лі на роздолі» Афанасьєва-Чужбинського, «Де ти бродиш, моя доле», «За Немань іду» С. Писаревського).

Культура українського народу не розвивалася ізольова­но від культур інших народів. Саме в першій половині XIX ст. значно посилюються зв'язки української культури не лише з російською, а й з культурою польською, чеською, болгарською та інших слов'янських народів. Визвольний рух у Росії, Польщі, Чехії, Болгарії, Сербії в першій половині XIX ст. сприяв посиленню культурних і політичних зв'язків між слов'янськими народами. А. Міцкевич у польській літе­ратурі, П. Шафарик, Ф. Челаковський, Я. Коллар у чеській і словацькій, Ю. Венелін — у болгарській, В. Караджич — у сербській вели активну боротьбу проти ворогів слов'янських народів — німецьких і турецьких загарбників, заклика­ли слов'ян до єднання, культурного зближення.

Величезну роль у зміцненні зв'язків української літера­тури з літературами слов'янських народів відіграла твор­чість Т. Шевченка. Ще за життя поета його твори з'явилися у перекладах російською мовою і стали відомі у всіх сло­в'янських країнах. Крім того, рядки його безсмертних творів залунали також французькою, німецькою, румунською, іта­лійською, угорською, англійською та іншими мовами. Про­гресивна творчість Шевченка вивела українську літературу на світову арену.

Поразка Росії в Кримській війні показала гнилість і неспроможність кріпацтва та самодержавної влади. Селян­ська реформа 1861 р. знаменувала вступ Росії на капіталіс­тичний шлях розвитку. З цього часу боротьба проти залиш­ків кріпацтва в економічному та громадському житті, проти царського та габсбурзького самодержавства становили ос­нову розвитку прогресивної культури в Україні.

Після реформи швидко розвивається український лібе­рально-буржуазний рух, який набрав певних організаційних форм ще у так званих «громадах», що виникли напередодні реформи в окремих містах України (Києві, Одесі, Полтаві, Чернігові та ін.). Свою практичну роботу «громади» пере­важно зводили до здійснення культурницьких заходів: брали участь у роботі недільних шкіл, видавали підручники, зби­рали і публікували усну народну творчість.

У 1857 р. із заслання повернувся Т. Шевченко. Ще мо­гутніше залунало його полум'яне слово. Розгорнула свою творчість видатна письменниця Марко Вовчок. В українську літературу ввійшли письменники-різночинці С. Руданський, А. Свидницький, Л. Глібов, які розробляють нові теми, по­рушують актуальні проблеми.

Розвиток прогресивної культури на західноукраїнських землях у 50—60-х pp. значно пожвавлюється в порівнянні з попереднім періодом. Тут з'являються твори Пушкіна, Го­голя, Котляревського, Шевченка, Марко Вовчок. На За­карпатті розгортають свою діяльність О. Духнович, О. Пав­лович, О. Митрак, на Буковині — письменник-демокраг Ю. Федькович. Відбувається дальший розвиток усної народ­ної творчості: виникають нові пісні, спрямовані проти крі­посництва та реформи 1861 р. З'являються нові твори про життя бурлаків-наймитів, що змушені йти з села на заробіт­ки, про їх каторжну працю на цукроварнях, суконних фаб­риках тощо.

У цей період виникають окремі дослідження в галузі української мови, етнографії, історії літератури, збираються цінні етнографічні матеріали, зокрема в журналі «Основа», публікуються записки Свидницького, Руданського, Білика та ін.

Розвиваються українська класична музика та реалістич­не образотворче мистецтво. Під впливом М. Глинки проті­кає творчість видатного українського композитора і співака С. Гулака-Артемовського, який у 1863 р. написав класичну оперу «Запорожець за Дунаєм». У кінці 60-х pp. починає свою діяльність геніальний український композитор М. Ли-сенко (1842—1912), творчість якого дістала найбільшого розвитку в наступні десятиріччя. На ці ж роки припадає творчість видатного кобзаря Остапа Вересая. У 50—60-ті роки стає відомим ім'я українського художника М. Ярошен-,ка — одного з керівників «передвижників». Чимало творів з життя українського народу написали тоді російські митці-класики.

У другій половині XIX ст. високого рівня досягає україн­ський реалістичний театр. Незважаючи на гоніння царизму та тяжкі матеріальні умови, діяльність театрів не припиня­ється. У цей період з'являється група відомих режисерів та акторів, які починали свою діяльність ще в аматорсь­ких гуртках. Це, насамперед, Кропивницький, Карпенко-Карий, Садовський, Саксаганський, Заньковецька, Садовсь-ка-Барілотті, Затиркевич-Карпінська, Марков.

Перша професіональна трупа виникла ще на початку -80-х pp. Створена вона була з кількох розрізнених аматор­ських гуртків. Організатором її був видатний драматург, режисер і актор М. Л. Кропивницький. У 1883 р. до неї при­єднався аматорський гурток, яким керував видатний пись­менник і театральний діяч М. П. Старицький. На цій базі була створена нова трупа, де зібралися найкращі артистич­ні та режисерські сили України.

Передові діячі українського театру ставили п'єси Котля­ревського, Шевченка, Грибоедова, Гоголя, Островського, Карпенка-Карого, Франка, Панаса Мирного. Кращі націо­нальні трупи виступали в багатьох містах України, а також у Москві, Казані, Саратові, Ростові-на-Дону, Тифлісі, Вар­шаві. У цей час в Україні створюються три визначні укра­їнські театральні колективи, якими керують Кропивниць­кий, Саксаганський, Карпенко-Карий і Садовський.

Оцінюючи діяльність корифеїв української сцени, один із засновників Московського Художнього академічного те­атру К. Станіславський писав: «Такі українські актори, як Кропивницький, Заньковецька, Саксаганський, Садовсь­кий — блискуча плеяда майстрів української сцени, ввійш­ли золотими літерами на скрижалі світового мистецтва й нічим не поступаються перед знаменитими — Щепкіним, Мочаловим, Соловйовим, Недєліним. Той, хто бачив гру українських акторів, зберіг світлу пам'ять про них на все життя».

У 70—90-рр. з'являються нові визначні зразки українсь­кої національної музичної драми, опери. Відомий українсь­кий композитор М. В. Лисенко створює такі опери, як «Та­рас Бульба», «Утоплена», «Різдвяна ніч», «Наталка Пол­тавка», опери для дітей — «Коза-дереза», «Пан Коцький», «Зима й весна». Музичний супровід драми «Назар Стодоля» і сцену «Вечорниці» написав композитор П. Ніщинський. Велике значення для розвитку музичної театральної куль­тури українського і російського народів мали твори видат­них російських композиторів, зокрема їх опери з життя України — «Сорочинський ярмарок» Мусоргського, «Майсь-ка ніч», «Ніч перед різдвом» Римського-Корсакова, «Чере­вички» Чайковського.

Значний вклад у розвиток культури українського наро­ду внесли відомі художники-живописці С. Васьківський (1854—1917), М. Пимоненко (1862—1912), А. Куїнджі (1841—1910), продовжував свою творчу діяльність М. Яро­шенко (1846—1898).

На початку 1861 р. українська громадськість отримує перший національний журнал «Основа», що виходив до кін­ця 1862 р. Очолювали його Костомаров, Куліш, Білозерсь-кий. За своїми програмними настановами, обстоюваними переважно в публіцистичних і літературно-критичних стат­тях, цей журнал був органом української ліберальної бур­жуазії і здійснював політичну лінію «громад». Водночас у ньому друкувалися і твори демократичних письменників, ряд творів Т. Г. Шевченка («Назар Стодоля», уривки із «Щоденника», багато поезій, а також матеріали та спога­ди, пов'язані з шануванням пам'яті великого поета), деякі, твори Марка Вовчка, Глібова, Руданського та ін.

Протягом 1861—1863 pp. у Чернігові під редакцією Л. Глібова виходив щотижневик «Черниговський листок», де друкувалися художні твори, фольклорні матеріали. Тут вміщувалися статті та замітки, в яких критикувалася ре­форма 1861 p., порушувались питання про організацію і ро­боту недільних шкіл, освіту жінок, видання підручників ук­раїнською мовою.

Чимало прогресивних журналів, які за своїм змістом; ідейним спрямуванням протистояли офіційним виданням, виходили в ці роки у Львові. Передусім це журнали «Друг», «Громадський друг», «Дзвін», «Молот», «Світ», «Житє і; слово». Провідне місце в усіх цих журналах займали твори

ї. Франка, М. Павличка та їх однодумців. З 1882 р. протя­гом 25 років у Києві виходив російською і частково укра­їнською мовою щомісячник «Киевская старина». На його сторінках друкувалися художні твори, матеріали з історії, фольклору, етнографії.

З початку 80-х pp. в Україні з'являється ряд альмана­хів: «Рада», видана М. Старицьким у двох випусках (1883, 1884), «Луна» (1881), «Нива» (1885), «Степ» (1886), «Складка» (1887—1897). Тут друкувалися твори Панаса Мирного, І. Нечуя-Левицького, Т. Шевченка, поезії Ста-рицького, драми Карпенка-Карого. Значно збагачується в цей період усна народна творчість, в якій знайшли своє ві­дображення нові соціально-економічні процеси, притаманні пореформеному селу та місту. Виникають нові ліричні пісні, сатиричні й гумористичні вірші, оповідання, приказки, прислів'я, що відбивають життя народних мас, вимушену розлуку з рідним краєм. Про еміграцію селян до Бразілії та Канади йшлося в таких піснях, як «Закувала зозулень­ка», «Ой чи воля, чи неволя» та ін.

У 70—90-х pp. видаються цінні фольклорно-етнографічні збірки, дослідження, присвячені усній народній творчості. Величезну роботу в цьому напрямі проводив І. Франко, пра­ці якого («Жіноча неволя в руських піснях народних», 1883, «Студії над народними українськими піснями», 1907) ви­кликами неабиякий інтерес громадськості. Значну фолькло­ристичну діяльність проводив поет-демократ І. Манжура. Протягом багатьох років він збирав зразки усної народної творчості й публікував їх у різних журналах. «Збірник укра­їнських пісень» у трьох випусках (1869—1876) видав М. Ли-сенко. У цей період виходять фольклорні збірники, укладені М. Павликом, В. Гнатюком, І. Рудченком, Я. Головацьким.

У Києві засновується «Юго-западный отдел русского гео­графического общества» (1873—1876), який організував експедицію по Україні. Внаслідок цього було опубліковано «Труды этнографически-статистической экспедиции в Запад­норусский край» у семи томах за редакцією П. Чубинсько-го. Значний фольклорно-етнографічний матеріал зібрав і опублікував М. Драгоманов у виданні «Исторические песни малорусского народа» (1874—1875). Це він зробив у спів­робітництві з В. Антоновичем.

Значним здобутком української демократичної літера­тури була творчість Марка Вовчка. її оповідання та повіс­ті («Три долі», «Від себе не втечеш», «Кармелюк», «Невіль-ничка», «Ведмідь», «Живая душа», «Теплое гнездышко» та Ін.) — це перші зразки гостросоціальної, антикріпосницької прози в українській літературі. Марко Вовчок глибоко розкриває внутрішній світ трудящої людини, її високі моральні якості. Справжня народність письменниці, головними ге­роями якої були волелюбні селяни-кріпаки, проста, дохід­лива мова, багатство народно-поетичних елементів — все це органічно пов'язане з загальною антикріпосницькою спря­мованістю «Народних оповідань». Ряд визначних реалістич­них творів, в яких правдиво зображені істотні процеси і явища епохи, належить таким відомим письменникам, як Глібов, Руданський, Свидницький.

Л. Глібов, який добре знав життя народу, його побут, звичаї, етнографію і фольклорні традиції, увійшов в укра­їнську літературу як видатний творець реалістичної байки («Вовк і кіт», «Лебідь, Щука й Рак», «Вовк та ягня», «Вовк і Вівчар» тощо). Глібов написав 107 байок, у котрих відби­лися розум, мудрість, оптимізм і висока гідність народу, його презирство аморальності, розбещеності і т. п.

Значний вклад у розвиток літератури вніс С. Рудансь­кий — автор задушевних, глибоко гуманних поезій, творець, нового, оригінального жанру — співомовок («Два трупи», «Вечорниці», «Упир», «П'яниця», «Сиротина я безрідний», «Гей, бики» та ін.). У кращих із них своєрідно відбилися деякі національні особливості українського народу, його культури. Що ж до української реалістичної прози 50—60-х pp., то тут визначне місце посідає творчість А. П. Свидниць-кого (1834—1871), насамперед його повість «Люборацькі».

У цей же період на Буковині плідно працював видатний демократичний письменник Юрій Федькович (1834—1888),. в поезіях, поемах, оповіданнях та повістях якого відобра­жено життя буковинського народу в умовах цісарської Авст­ро-Угорщини («Нічліг», «Поезії Іосифа Федьковича», «При виході», «Сестра», «З окрушків», «Лук'ян Кобилиця» та ін.). Не залишилася непоміченою й творчість П. О. Куліша (1819—1897), який у своїх творах нерідко ідеалізував со­ціальні відносини між класами, змальовував Україну, де нібито панувала повна злагода між бідними і багатими («Старосветское дворище», «Липовые пущи», «Другой че­ловек», «Чорна Рада», «Листи з хутора» та ін.). Виразни­ком подібних поглядів був і О. П. Стороженко (1805— 1874) («Братья-близнецы», «Сотник Петро Серп», «Марко Проклятий» тощо).

70—90-ті роки в історії української літератури були пе­ріодом нового піднесення реалізму. В цей час з'явилося ба­гато творів Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Франка,, Карпенка-Карого, Кропивницького, Старицького, Манжури, Грабовського. Суттєвою особливістю української літе­ратури цього періоду було її жанрове збагачення. У галузі

прози письменники-реалісти створили повісті й романи світового значення. Серед них романи Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія»; повісті ї. Фран­ка «Боа Констріктор», «Борислав сміється», «Захар Беркут»; Нечуя Левицького «Микола Джеря», «Кайдашева сім'я» та ін.

Розвивається українська поезія, поширюється політична, психологічна лірика; з'являється ряд нових історичних, со­ціально-політичних, філософських поем. Значно підносить­ся драматургія, пожвавлюється театральне життя. Блиску­чими зразками тогочасної класичної драматургії були дра­ми і комедії І. Франка, Карпенка-Карого, Кропивницького, Старицького.

Визначальним досягненням української літератури дру­гої половини XIX ст. було створення галереї різноманітних глибоко узагальнених соціальних типів. Письменники ство­рили правдиві, великої викривальної сили та художньої довершеності образи поміщиків, капіталістів, лібералів, земців. Наприклад, Калитка, Пузир, Михайло Окунь, Цо­коль із драм Карпенка-Карого; Йосип Бичко з п'єси Кро­пивницького «Глитай, або ж павук»; Грицько Супрун, Заг­нибіда, Колісник, Лошаков, Проценко, Рубець із романів і повістей П. Мирного; Герман Гольдкремер, Леон Гаммер-шляг із повістей І. Франка та ін.

Значну увагу письменники приділяли створенню глибо­ко психологічних жіночих образів, таких, як, наприклад, Христя та Мотря з романів П. Мирного, Софія, Харитина з драм Карпенка-Карого, Анна з п'єси І. Франка. Показ жит­тя жінок — це одне із значних досягнень реалізму 70— 90-х pp.

Зображуючи негативні типи, письменники-реалісти гли­боко розкривали їх соціальну природу, потворність їх мора­лі, дій, поведінки. Крім того, вони показували своїх героїв у процесі їх формування та розвитку. За таким прикладом створено образ Чіпки в романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Автор показує внутрішній світ героя, починаючи з його дитячих років, спостерігає зміни в його поглядах і на­строях, які відбуваються під впливом соціальних факторів.

Одним із важливих джерел становлення і розвитку кри­тичного реалізму в українській літературі була усна народ­на творчість. Фольклор сприяв збагаченню тематики, моти­вів, художньо-словесних засобів літератури. Немає жодно­го письменника, в ідейному та творчому житті якого фольк­лор не відіграв би важливої ролі. Про це свідчать не тільки твори, в основу яких безпосередньо покладені ті або інші мотиви народної пісні та казки, а й такі зразки національної культури, як романи «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія», повісті «Кайдашева сім'я», «Микола Джеря», «Бо­рислав сміється», комедія «Хазяїн», драми «Украдене щас­тя», «Глитай, або ж павук» та ін. Органічний зв'язок з ус­ною народною творчістю є однією з важливих національних особливостей української літератури другої половини XIX ст.

Всіляко розвиваючи літературну мову, письменники Ук­раїни блискуче користувалися нею для правдивого зобра­ження життя. Твори П. Мирного, І. Франка, Нечуя-Левиць-кого, Карпенка-Карого та інших класиків яскраво ілюстру­ють подальший розвиток української літературної мови. її збагачення відбувалось і надалі на основі загальнонарод­ної мови, використання усної народної творчості, неологіз­мів, які відбивали нові суспільні процеси в країні.

Загалом українська духовна культура цього періоду про­демонструвала свої високі можливості у відображенні най­складніших соціально-економічних процесів у суспільстві, показі духовної величі народу, його боротьби за соціальне й національне визволення, в зображенні найтонших пережи­вань і почуттів людини, її психології тощо.

Рекомендована література

Иваньо И. В. Очерк развития эстетической мысли Украины. М., 1981.

Історія української літератури: В 8 т. К., 1954.

Коряк В. Нарис з історії української літератури: В 2 т. Харків, 1925.

Петров Н. И. Очерки истории украинской литературы XX в. К., І984.

Український драматичний театр (дожовтневий період). К., 1967.

Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. Львів, 1910.