Українська культура в умовах національного Відродження

Діяльність представників просвітницького руху сприяла тому, що Просвітництво увійшло до скарбниці світової культури своєрідною і невід'ємною складовою. Ідеї, народжені європейською культурою епохи Просвітництва, поширились у світі, зокрема й в Україні. Вони збагатили нове українське культурне і національне відродження.

У XIX ст. культурні процеси в Україні відбувалися в умовах захоплюючого, різноманітного і широкого розквіту нових ідей і зростання на їх основі національної свідомості.

Основними чинниками українського відродження були ідеї Просвітництва та Великої французької революції, німецький романтизм та ідеї слов'янського відродження, пам'ять про минуле України. Саме в цей час почало формуватися нове поняття спільності, яке спиралось на спільність мови та культури. Дедалі більше людей сприймає ідею про те, що носієм суверенітету є народ, водночас посилився інтерес до його мови, історичного минулого, побуту, звичаїв, традицій. З цього й починається процес творення національної свідомості.

Неперевершену роль в обґрунтуванні та поширенні цих ідей, у мобілізації мас на їх здійснення відіграють інтелектуали, інтелігенція, яка виходить на авансцену політичних і культурних змін у Східній Європі, у тому числі й в Україні. На відміну від імперської верхівки, яку мал о цікавили нові ідеї й вшьнЬдумство, новопостала інтелігенція, захоплюючись ними, намагалася усунути недоліки існуючого суспільства, змінити його звичаї, політику, побут поширенням ідей добра, справедливості, наукових знань. Головним в її діяльності стало прагнення спертися на народ, вбачаючи в ньому джерело свідомості й національної сили.

ДосліджеЦня української історії. У процесі зростання національної свідомості вирішальну роль відіграло відтворення національної історії, адже без знання свого історичного минулого народ не може мати і свого майбутнього. Вивчення минулого необхідне було й для того, щоб спростувати твердження ряду російських істориків (В. Татищева, М. Карамзіна, М. Ломоносова), що української нації немає і що Малоросія — споконвічна російська земля, яка не має ні власної історії, ні мови, ні культури. Ці завдання виконувала національна історіографія науковим дослідженням історичного минулого. Тому як підсвідомий протест проти русифікації наприкінці XVIII ст. серед дворян-інтелігентів Лівобережжя зростає зацікавленість справжньою історією українського народу.

Щоб прислужитися рідній історії, група освічених українських патріотів почала збирати гетьманські універсали, дипломатичне листування, рукописні записки видатних діячів минулого. Найвідомішими такими збирачами стали АндріянЧегш (1760—1822) і Григорій Полетика (1725—1784). На основі зібраного матеріалу Яків Маркевич (1776— 1804) почав складати енциклопедію українознавства, але встиг видати лише перший том під назвою "Записки про Малоросію, її жителів та виробництва" (1798), в якій містився короткий огляд географії та етнографії України. Григорій Полетика основну увагу приділяв вивченню діяльності Богдана Хмельницького та інших гетьманів. Є припущення, що він був автором "Історії Русів".

Перші спроби синтезованого викладу історії України зробили Дмит-І>оБантишКаменський (1737—1814), який у 1822 р. опублікував документовану чотиритомну "Історію Малої Росії'", ШиколаМаркевич (1804— I860), котрийу 1842—1843 РР- видав п'ятитомну "Історію Малоросії".

Історії Галичини присвятив свої праці відомий учасник "Руської трійці" НківГаловацький (1814— 1888). У збірці "Вінок русинам на обжинки" він

умістив матеріали з історії та етнографії, українські народні пісні Галичини, Буковини й Закарпаття, з позицій слов'янофільства пропагував ідею єдності українського народу з іншими слов'янськими народами.

Значний вплив на зростання національної свідомості справив історичний трактат невідомого автора "Історії Русів", що вперше вийшов з друку в 1846 р. Цей твір прославляє козацьке минуле, його героїв: Б. Хмельницького, непокірного П. Полуботка, який повстав проти Петра І. Автор убачав в українцях окремий від росіян народ, закликав надати йому самоврядування і документально переконував, що Україна, а не Росія, є прямою спадкоємицею Київської Русі. Автор твору виступає як палкий прибічник правди й справедливості, противниктираніїта рабства. І це не було чимось винятковим. Погляди, висловлені автором твору в першій половині XIX ст., були властиві широкому колу інтелігенції. На "Історії Русів" виховувалися сотні українських патріотів, її вплив позначився на творчості М. Маркевича, Д. Бан-тиш-Каменського, М. Костомарова, М. Гоголя, П. Куліша, Т. Шевченка. Не випадково дослідник О. Оглоблін назвав цю книгу "Декларацією прав України". "Історія Русів" була настільною книгою не тільки українців. Нею зачитувався й О. Пушкін. Немає сумніву в тому, що саме вона живила його намір написати (зберігся план) свою історію України.

Дослідження фольклору. Крім історії українського народу, велике захоплення молодих дворян-інтелігентів викликало вивчення фольклору, селянських звичаїв, традицій, пісень тощо.

Такій зацікавленості народним буттям української інтелігенції сприяли ідеї німецького філософа і письменника-просвітителя Йоганна Гер-дера (1744—1803), що поступово просочилися і в Україну. Оскільки основною передумовою повнокровної і животворної культури є природність, стверджував він, тому слід відкинути так звану високу культуру імперських дворів та аристократії й звернутися в пошуках свіжих джерел натхнення і засобів самовираження до незіпсованої, справжньої та самобутньої культури простих людей. І дійсно, саме в культурі українського села, тобто в традиційній народній культурі, прибічники Гердера вбачали гарантію збереження національної культури, адже в умовах капіталізації і бездержавності національна культура в містах України XIX ст. піддавалася русифікації і була змушена ховатися від поліцейського і цензорського бюрократичного ока в селах і хуторах. При цьому слід підкреслити й те, що одна з найхарактерніших особливостей українців — народу в основному селянського — крилася в їхньому багатому й живому фольклорі, насамперед у героїчному епосі — достовірних документах самобутнього славного минулого. Тому цілком зрозуміло, що етнографічні дослідження незабаром захопили українську інтелігенцію, яка ходила по селах, розшукувала, збирала й згодом публікувала перлини народної мудрості.

Одним із перших до фольклорних джерел української культури прилучився князь Микола Цертелев (1790—1869), котрий, попри своє грузинське походження та російське виховання, працював в Україні й глибоко полюбив її народ. У 1819 р- він опублікував у Петербурзі збірник "Опыт собрания старинных малороссийских песней", що дав початок україн-ськійфольклористиці. У передмові М. Цертелєв зазначав, що ці пісні відбивають геній і дух народу, чисту мораль, якою завжди славились малороси. Ним опубліковані також зразки українських дум, записаних на Полтавщині, у тому чж;лі думи про національно-визвольну війну в Україні 1648— 1654 pp. Більш ґрунтовні дослідження української етнографії виконавЛ/и-хайлоМаксимович (1804—1873) — видатний український вчений-при-родознавець, історик, фольклорист, письменник Народився на Черкащині в родині збіднілого дворянина. Після закінчення Московського університету працював там викладачем ботаніки, завідувачем ботанічного саду, потім професором. Почесний член Московського, Петербурзького, Київського та Новоросійського (в Одесі) університетів, багатьох наукових товариств. Він є автором трьох збірок народних пісень: "Малоросійські пісні" (1827), "Українські народні пісні" (1834), "Збірникукраїнських пісень" (1849). Вже сама передмова до збірки "Малоросійські пісні", зазначав історик Д. Дорошенко, "звучить як літературний маніфест, і справді, для свого покоління вона мала значення маніфесту, вона була прапором, на якому було написано магічне слово для тих часів: "народність"1. 1 Дорошенко Д. Нарис історії України. — Л., 1991. — С. 206.

Ця збірка справила значний вплив на творчість О. Пушкіна, М. Гоголя, на вибір життєвого шляху П. Куліша і М. Костомарова.

М. Максимович — автор однієї з перших у Росії "Истории древней русской словесности" (1839). Випускав альманахи "Денница", "Киевлянин", "Украинец", які донесли до нас не лише багатство українського фольклору, а и показали народність української мови, її історичні витоки та глибини історичної минувшини України. Максимович чи не перший вивів українську фольклористику на рівень наукового пізнання.

Український професор Московського університету Йосип Бодян-ський (1808—1877) присвятив свою кандидатську дисертацію порівнянню російських та українських народних пісень. Узагальнюючи матеріал, він робить висновок: "Яка велика різниця існує між Північчю і Півднем, і наскільки різні народи там живуть"2. 2 Субпіельний О. Україна. Історія. — К,, 1991. — С. 206.

Вивчення народного фольклору давало можливість українській інтелігенції зробити ширші висновки щодо розвитку національної свідомості, становлення нації.

Українська мова і література. Найважливішим компонентом нації, засобом спілкування людей є мова. Тому окремі представники української інтелігенції розгорнули діяльність, спрямовану на перетворення місцевої (тобто розмовної) мови простих людей на головний засіб самовираження всіх українців.

Отже, посилення уваги до рідної мови, зіставлення її з іншими слов'янськими мовами сприяли її піднесенню, спростовували усталений ще в середині XVIII ст. погляд на українську мову як на діалект російської, не придатний для літературної обробки.

Певне, цим пояснюється поява в 1818 р. "Грамматики малороссийского наречия", яку написав Олексій Павловський (1773—?), — першої друкованої граматики української мови. Вона грунтувалася на аналізі українських народних творів та говірок того часу. її автор уже утверджує існування окремої української мови з окремими специфічними фонетичними та морфологічними законами — окремої від російської чи будь-якої іншої. У 1823 р. з'явився невеликий український словник, який склав Іван Войцехович.

Вирішальним показником життєвості української мови стали якість і різноманітність літератури, яка створювалась нею. Провідне місце у становленні української мови та літератури дошевченківської доби належить творчості Івана Петровича Котляревського (1769—1838). Його поема "Енеіда", герої якої розмовляють влучною й барвистою українського мовою, була першим твором, написаним мовою селян і міщан. Публікація перших трьох частин "Енещи" в 1798 р. знаменувала появу української мови як літературної, базованої на живій мові народу, його усному фольклорі, а також початок сучасної української літератури. Як справжній патріот, І. Котляревський високо підніс рідне слово. Це було неймовірно важко: з одного боку, Польща намагалася все сполонізувати; з іншого — накочувався вал русифікації, який поглинав усе, навіть інтелігенцію. Перед самим І. Котляревським, без сумніву, поставили заманливі перспективи. А він лишився на рідній землі, піднявши, як прапор, мову свого народу. Саме з появою "Енеїди", а потім і "Кобзаря" сучасна українська мова заявила про себе на повний голос, чим і викликала шалену ненависть українофобів усіх мастей. До цього, за концепцією М. Ломоносова, взагалі визнавалася лише одна мова — словенська (слов'янська). Все те, що відхилялося від неї, називали діалектом. Лише в 1906 р. українська мова була офіційно формально визнана Російською Академією наук, оскільки вигадки про її штучність були "плодом неуцтва або злобної видумки". Велике захоплення серед дворянства Слобожанщини викликали п'єси І. Котляревського "Наталка Полтавка" (1838) і "Москаль-чарівник" (1841), в яких відбито високі духовні якості народу. Заслугою Котляревського є не лише те, що він перший писав українською мовою, а й те, що його твори були творами високого літературного ґатунку. Тому не випадково його називають "батьком сучасної українського літератури".

Значну роль у розширенні літературного діапазону української мови відігравали харківські письменники-романтики, більшість яких була пов'язана з новоствореним Харківським університетом (1805). Це такі талановиті письменники, як Петро Гулак-Артемовський (1790—1865), Григорій КвіткаОснов" яненко (1778— 1843), ЄвгенГребінка (1812— 1848),Левко Боровиковський (1806— 1889), Амвросій Метлинський (1814—1870) і особливо Микола Костомаров (1817—1885) —у ті часи ще початкуючий історик, етнограф і письменник. Ці та інші діячі української культури у своїх працях виробляють концепцію національного романтизму, згідно з якою джерелом морально-естетичних культурних цінностей є дух нації, сконцентрований у фольклорних пам'ятках — достовірних документах славного минулого народу. Прилучившись до фольклорних джерел української культури, вони збагатили літературу новими жанрами — баладою, драмою, історичною поемою. Улюбленою темою харківських письменників були козаччина та визвольна боротьба, яку змальовували в типових для романтиків барвах, наповнюючи літературу не-чуваним досі пафосом та патріотичним духом. Саме романтикам вдалося утвердити в літературі чудову, мелодійну, пісенну українську мову і довести її здатність передавати найтонші почуття і найскладніші думки. З творчістю І. Котляревського і Г. Квітки-Основ'яненка пов'язане становлення нової української драми. Як і п'єси І. Котляревського, так і комедії Г. Квітки-Основ'яненка "Сватання на Гончарівці", "Шельменко-денщик" до цього часу зберегли популярність серед глядачів. Так складалася нова національна література, в якій поступово змінювали один одного, а нерідко й поєднувались такі напрями й стилі доби, як сентименталізм, реалізм, романтизм тощо.

Зростання національної свідомості відбувалося і на західноукраїнських землях. У 30-х роках XIX ст. "народними будителями" виступали тут молоді ідеалістично настроєні й захоплені ідеями Гердера львівські семінаристи, їх лідер Маркіян Шашкевич (1811 —1843) та його товариші Яків Головацький (1814—1888) та Іван Вагилевич (1811 — 1866) утворили знамениту "Руську трійцю", яка своєю плідною діяльністю пробуджувала національну свідомість українців Австро-Угорської імперії. Метою цієї організації було піднести український діалект до рівня літературної мови, що, на думку її членів, відкрило б селянству доступ до знань, полегшило б їхню долю.

Під впливом революції 1848 р. у Львові галицькою інтелігенцією було засновано Головну Руську Раду — першу українську політичну організацію, що виборювала крайову автономію для українців у Габсбурзькій монархії. У 1848 р. було проведено з'їзд інтелігенції "Собор руських учених", у Львівському університеті відкрито кафедру української мови і літератури, засновано літературно-наукове товариство "Галицько-Руська Матиця". Іншою важливою подією "весни народів" став вихід 15 травня 1848 р. першого українського тижневика "Зоря Галицька", що започаткував українську пресу в Галичині.

Отже, перші дослідження української історії, фольклору, мови і літератури були початком пробудження сучасної української свідомості й забезпечили їй міцні підвалини, бо не може бути чогось більш нагального для нації, що народжується, ніж потреба знайти свої історичні витоки і культурне підґрунтя. Саме цим і займалися українці, шукаючи основу своєї самобутності.

Проте головним рушієм національного відродження стало те, що ідеї нового духовного і національного пробудження, започатковані українською інтелігенцією наприкінці XVIII — на початку XIX ст., знайшли втілення та творче продовження в спадщині великого українського поета, художника, мислителя, революційного демократа Тараса Григоровича Шевченка (1814—1861). Він був людиною всебічно обдарованою: геніальний мислитель, незрівнянний лірик, сатирик, прозаїк, драматург, художник, живописець, академік Академії мистецтв. Він був і великим патріотом своєї Батьківщини, батьком нескореної нації. В історії світової літератури першої половини XIX ст. Шевченко — єдиний поет, який повністю зосередився на ідеї визволення людини праці від рабства й імперської сваволі. Геній Шевченка сконденсував дух епохи, який пульсував у народі, й вилив його у своїх творах. Його творчістю було утверджено критичний реалізм в українській літературі, започатковано її революційно-демократичний напрям. Шевченко пробудив у народі віру в краще майбутнє, у власну гідність, відтворивши духовність свого народу, його сутність, мову, історію, культуру. В цілому творчість Т. Шевченка — настільки велике явище в історії української культури, що можна стверджувати про її визначальний вплив на формування національної свідомості й духовності українців XIX ст. — першої половини XX ст. Вже його перші друковані твори вразили сучасників вибухом поетичної сили, красою мови, могутністю образу та думки, палкою любов'ю до знедоленого народу. Український народ і над Дніпром, і в Галичині підхопив поезію свого генія і в ній усвідомив себе як рівного серед рівних духовно, хоча і скутого фізично. Т. Шевченко, як зазначав М. Костомаров, воскресив народ, покликав його до нового життя, бо він був "обранцем народу в прямому значенні цього слова; народ його ніби обрав співати замість себе"'. Народна пісня стає лірикою Шевченка, а лірика Шевченка стає народною піснею. І не дивно, що більшість ліричних поезій Шевченка стали піснями, музику яким найчастіше давав сам народ. Дійсно, важко знайти іншу людину, поезія та особистість якої такою повною мірою втілила національних дух, як це для українців зробив наш Тарас.

Костомаров Н. Воспоминание о двух малярах // Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова. — X., 1928. — С 90.

2 Франко І. Зібр. творів: У 50 т. — К., 1974. — Т. 41. — С 274.

Початок нової доби в історії літератури і суспільно-культурному житті українського народу поклала його перша збірка українських поезій "Кобзар", що вийшла друком у 1840 р. її палко привітали як українські, так і російські критики, назвавши геніальним твором. "Ся маленька книжечка, — писав І. Франко, — відразу відкрила немовби новий світ поезії, вибухла, мов джерело чистої, холодної води, заясніла невідомою досі в українському письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову"2. У ній українська мова досягла літературної неперевершеності. Було завершено процес формування української літературної мови на національній основі та відкрились надзвичайно широкі можливості для її подальшого розвитку, збагачення й удосконалення. Поет спростував твердження російського критика В. Бєлінського та ін., котрі вважали, що мова українських селян не здатна передавати витончені думки й почуття. Звертаючись з цього приводу до Бєлінського, Шевченко писав:

Теплий кожух, тільки шкода — Не на мене шитий, Арозумне ваше слово Брехнею підбите.

Шевченко спростував також погляди свого сучасника — українця Миколи Гоголя, який вважав, що талановиті українці зможуть здобути літературну славу лише в контексті російської літератури.

Ці спростування думок русофілів були великим науковим досягненням видатного поета, доказом того, що барвисто-чиста, кришталево-витончена, співоча і разом з тим дотепна українська мова здатна блискуче передавати найишрше розмаїття почуттів і думок і що українці не мають ніякої потреби спиратися на російську мову як засіб досягнення величі. Поезія Шевченка фактично стала проголошенням літературної та інтелектуальної незалежності українців, вона їх зцілила, відродила й утвердила. У тяжкий час для українського народу, час, коли душилася його воля, мова, звичаї, дух поезії Т. Шевченка звеличував покривджених "рабів німих", повертаючи їм національну самосвідомість та гідність.

Син селянина-кріпака, внук гайдамаки, сам кріпак, він, як ніхто інший, знав злидні своїх "знедолених братів" і, наче біблейський пророк, гучно таврував кріпацтво та самодержавство, національне гноблення й імперське загарбництво. Шевченко з ненавистю ставиться до Петра, називаючи його "тираном" і "катом". Не краще його ставлення і до Катерини II. У відповідь на вихваляння цих самодержавців О. Пушкіним Шевченко писав:

Тепер же я знаю:

Це той Первий, що розпинав

Нашу Україну,

А Вторая доконала

Вдову-сиротину.

Кати! Кати!Людоїди!

З безмірного вболівання, з безмірної любові до свого знедоленого краю поет шле виклик не тільки царям і царятам, а й самому Богу:

Я так її, я так люблю Мою Україну убогу, Що проклену святого бога, За неї душу погублю!

Однак націоналізм Шевченка не був шовіністично обмеженим. З любов'ю поет звертається і до українця, і до росіянина, і до чеха, і до поляка, і до казаха, і до киргиза, і до волелюбних синів Кавказу й Чорної Африки. Його "Борітеся — поборете" було полум'яним закликом, зверненням до всіх народів, які виборюють свою свободу і незалежність. Спадщина поета використовувалася революційними демократами Росії в боротьбі проти царату, нею захоплювалися учасники польського повстання 18бЗ p., вона надихала болгарських революціонерів — борців проти турецького поневолення. Шевченко залишив для нас, майбутніх поколінь, невмирущу науку любові до України, поєднану з повагою до інших народів. Окреслюючи самобутність і рівноправність російського і українського народів у сфері мови й літератури, Шевченко писав:"... нехай вони собі живуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і в нас народ і слово".

Поезія великого співця України (деякі його твори були настільки бунтарськими, що їх не публікували аж до 1905 р.) підносила і розширювала самосвідомість українського народу, стверджуючи не тільки його етнічну та культурну самобутність, своєрідність історичного шляху, а і його невід'ємне право жити в "сім'ї вольній, новій". Шевченківський "Кобзар" був і є для усіх українських поколінь вічно свіжим джерелом самопізнання і натхнення.

Освіта. Значні імпульси від літературно-громадського руху шевчен-кової доби дістала й освіта. У Лівобережній Україні, поки зберігала свою силу автономія, значного розвитку досягла культура в цілому та освіта зокрема. На початок другої половини XVIII ст. тільки в семи полках з десяти існувало 866 початкових шкіл з трирічним навчанням, де викладали основи читання та письма.

На початку XIX ст., крім російських початкових шкіл, існували "дяківські" школи, що утримувались на кошти батьків, але кількість їх, порівняно з другою половиною XVIII ст., значно зменшилась. У 1804 р. у губернських та деяких повітових містах відкриваються гімназії з чотирирічним навчанням, в інших повітових — дворічні повітові школи. На прикінці 50-х років XIX ст. за ініціативою студентів Київського університет)', зокрема М. Драгоманова, шириться просвітницький рух — так звані недільні школи для народу. Проте згодом вони були заборонені царським урядом, який вбачав у них небезпеку поширення "обурливих ідей".

Осередками середньої освіти стали колегіуми, що діяли в Чернігові, виникли в Чернігові (1700), Харкові (1726), Переяславі (1738). І в цих закла-

дах, яку Києво-Могилянській академії, навчалися діти не тільки священиків та козацької старшини, а й міщан, дяків, селян. До відкриття Харківського університету головним центром освіти в Слобідській Україні був Харківський колегіум, організований за зразком Київської академії. Більшість професорів колегіум)' були вихованцями Києво-Могилянської академії. Деякий час тут викладав відомий український філософ Г. Сковорода. З 1768 р. у колегіумі запроваджено нові класи: математики, географії, рисунку, артилерії, геодезії, що відповідало новим потребам.

Певно, всі знають, що Царськосільський ліцей дав світові О. Пушкіна. Тому саме цей навчальний заклад вважається взірцем індивідуальної виховної роботи, яка давала можливість виплекати особистість світового рівня. Але, на жаль, мало хто пам'ятає, що в Україні був свій ліцей, давніший за Царськосільський, який дав світові Миколу Гоголя. Саме Ніжинський ліцей, створений у 1820 p., можна вважати першим елітним навчальним закладом у царській Росії.

Проте з другої половини XVIII ст. освіта, як і вся українська культура, почала поступово занепадати. Царський уряд, ліквідувавши політичну автономію України, поставив собі за мету повністю нівелювати й український народ, влити його у великоруську націю. Тому дедалі жорстокіше переслідувалася українська культура, заборони на все українське були фронтальними. Багата, соковита, пісенна українська мова оголошувалась "малороссийским наречием". З 1721 p. набуло чинності царське розпорядження про заборону друкованого слова в Україні. Ставка робилася на створення таких собі "малоросів", "людей двох націй" — українців за етнічним походженням, але росіян за політичним самоусвідомленням. Духовне роздвоєння між своїм корінням та нав'язаною свідомістю часто відігравало сумну роль в долі цих людей. Прикладом може бути феномен М. Гоголя. Присвячуючи Україні чимале місце у своїй творчості, він водночас писав, що"... сам не знаю, какая у меня душа, хохлацкая или русская", а також жалкував, що Т. Шевченко "пишет на малороссийском наречии". Однак попри всі творчі досягнення, росіяни ставилися до Гоголя упереджено. І наприкінці житгя він залишився спустошеним, морально зламаним. Такою виявилася для нього ціна духовного роздвоєння.

У знаряддя русифікації українського народу була перетворена і церква, що століттями виступала центром і рушієм освіти в Україні. Пізніше, у зв'язку із закріпаченням селян і колоніально-русифікаторською політикою царизму, майже нанівець було зведено початкову освіту. За даними загаль-норосійської перепису 1897 p., кількість неграмотних в Україні становила 83,6%.

Щодо освіти на західноукраїнських землях, школи тут були під значним впливом католицької церкви. У Галичині існували п'яти- і шестикласні середні школи, де, в основному, панували латинська і польська мови. Вважалося, що ні українська, ні церковнослов'янська мови непридатні для занять. І тільки в 1874 р. дозволено навчання в цих школах українською мовою.

На Буковині перші середні школи засновані наприкінці XVIII ст. У 1808 р. відкрито гімназію в Чернівцях, а в 1828 р. — семінарію для підготовки вчителів. У всіх цих середніх школах викладали українську мову як предмет навчання.

Впродовж другої половини XVIII ст. українське шляхетство при кожній нагоді ставило питання про заснування університету "по примеру находящихся в иностранных государствах". Однак усі ці освітні проекти, на жаль, так і залишилися на папері.

Тільки в 1805 р- було відкрито університет у Харкові На відміну від інших російських університетів, які засновано за ініціативою і підтримкою царського уряду, Харківський університет відкрито за бажанням місцевого населення і на його пожертвування.

6 жовтня 1833 р- Микола І підписав указ про утворення Київського університету.Вуказі, зокрема, зазначалося, що "після переведення Волинського ліцею з Кременця до Києва перетворити оний у вищий навчальний заклад з відповідним поширенням і на твердих основах, переважно для мешканців Київської, Волинської і Подільської губерній". Така ідея, очевидно, вперше зародилася після польського повстання 1830 p., коли російський уряд з метою послаблення польського впливу на Правобережній Україні розгорнув на повну силу політику русифікації. Саме в 1831 р. Микола І запропонував реорганізувати освіту на українських землях із переведенням усього навчання на російську мову. 23 грудня 1833 Р- було затверджено статут і штати нового університету, а 15 липня 1834 р. відбувся "публічний акт відкриття" його. Університет спочатку мав два факультети: філософський та юридичний. У 1841 р. відкрито медичний факультет, а в 1850 р. філософський факультет поділено на два: історико-філологіч-ний та фізико-математичний. У 1834 р. в університеті навчався лише 61 студент, з яких на філософському факультеті — 27. Першим ректором був 30-річний М. Максимович, відомий енциклопедист, друг Гоголя та Шевченка, дослідник історії й археології України.

Третім університетом в Україні був Новоросійський (в Одесі), заснований у 18б5р-

Складною була доляЛьвівськогоуніверситету. У1774 р. при церкві святої Варвари у Відні було засновано греко-католицьку семінарію для навчання руського духовенства. У1783 р. її було переведено до Львова. У зв'язку зі скасуванням ордену єзуїтів було закрито єзуїтську академію у Львові, натомість 1784 р. відкрито Львівській університет, який завжди залишався духовним форпостом українства і не зраджував національних ідеалів. У 1805 р. його було перетворено на ліцей, а в 1817 р. — знову на університет. У1849 р. в університеті вперше створено кафедру української мови та літератури, яку очолив Я. Головацький, і лише в 1894 р. — кафедру історії України, яку посів М. Грушевський.

На Буковині університет засновано в 1875 р-У Чернівцях з німецькою мовою навчання, але були також кафедри української мови і літератури,

церковнослов'янської мови та практичного богослов'я. При університетах виникають друкарні, археологічні музеї та бібліотеки, видаються журнали, альманахи, збірники.

У першій половині XIX ст. подальшого розвитку набули філософія, політекономія, технічні та природничі науки. Науковими й освітніми центрами в цей час були Харківський і Київський університети, які зібрали навколо себе найкращі наукові сили. Так, науковці Харківського університету свою увагу спрямували на вивчення рідного краю і на піднесення його економічного і культурного рівня, а також на вивчення німецької ідеалістичної філософії. Серед науковців Харківського університету було чимало тих, хто ввійшов в історію українського відродження. Серед них — один з ініціаторів і засновників університету Василь Каразін (1773—1842), який очолював філотехнічне товариство для поширення досягнень науки і техніки та сприяння розвитку економіки України.

Вихованець, а потім і професор Харківського університету Ізмаїл Срезневський (1812— 1880) із захопленням працював над дослідженням української народної творчості та побутової старовини, наслідком чого стало видання альманаху української народної поезії "Запорожская Старина" (1833—1838) в шести книгах. Ним видано також великий збірник українських народних пісень "Собрание памятников украинской народной поэзии" (1826 р.). У 1838 р. він видає "Украинский Сборник", куди було вміщено "Наталку Полтавку" і "Москаля-чарівника" Котляревського, якого в 1837 р. відвідав і мав з ним розмову про історію України і про збереження пам'яток української народності.

За ініціативою літературних і наукових сил університету видаються місцеві журнали й альманахи, книжки і збірки. За перше десятиліття існування університету (1805—1815) було видано 210 книжок, що становить 50 % усіх видань Російської імперії на той час. З них 90 праць належить професорам, 16 — студентам.

Незважаючи на посилену русифікацію та утиски академічної свободи, в Харківському університеті були помітні нахили до українознавства. При університеті було створено історико-філологічне товариство, яке поставило своїм завданням розвиток і поширення історичних знань і збереження творів та пам'яток старовини. Значний внесок у розвиток загального мовознавства, теорії словесності, фольклору, етнографії, досліджень про походження мови зробив випускник і професор університету Олександр Потебня (1835—1891) — основоположник психологічного напряму в українському мовознавстві. Він так висловився про українську мову в 1884 p., коли з неї багато науковців російського походження відверто насміхалися, пророкуючи швидку загибель, повне забуття: "Этот язык есть один из богатейших языков славянских, что он едва ли уступит богемскому в обилии слов и выражений,'польскому в живописности, сербскому в приятности, что это язык, который будучи еще не обработан может уже срав-пиваться с языками образованными по гибкости и богатству синтаксическому, — язык поэтический, музыкальный, живописный". Потебня відстоював також "право національних культур, тобто право народів на самостійне існування і розвиток".

Важливу роль у розвитку культури і науки, поширенні освіти відіграв і Київський університет. З його заснуванням інтелектуальний центр України перемістився з Харкова до Києва. У першій половині XIX ст. тут працювали вихованці Харківського університету М. Дяченко і О. Дяченко, які розробляли питання диференційованого та інтегрального обчислення. Помітний слід у розвитку проблем механіки і гідравліки залишив І. Рахмані-нов. Значні зрушення у розвитку фізичних досліджень пов'язані з іменами вчених Є. Кнорра і М. Тализіна. Під керівництвом Кнорра було засновано метеорологічну обсерваторію. Розвиток хімічної науки в університеті пов'язаний з діяльністю Г. Фонберга, який створив хімічну лабораторію. У цей час в університеті розпочалися перші дослідження в географії та геології. Значний внесок у розвиток ботаніки зробив Р. Траутфеттер. Під його керівництвом за планом В. Беретті у 1841 р. було закладено університетський ботанічний сад.

Перші вчені-медики університету були учнями і послідовниками М. Пирогова. Особлива заслуга в розвитку його наукових ідей належить В. Караваеву — одному із засновників вітчизняної офтальмології.

Проте патріархом науки був Михайло Олександрович Максимович. Його праці, зокрема, в галузі історії та філології, сприяли згодом зародженню історико-філологічної школи Київського університету, яка дала українській науці таких видатних учених, як В. Антонович, М. Драгоманов, О. Лазаревський, Д. Багалій, М. Дашкевич, М. Грушевський та ін. Вони й продовжили передові історичні традиції М. Максимовича у вивченні української минувшини і передали їх своїм учням. Значні здобутки М. Максимовича і в дослідженні української мови. У працях, написаних у 1827—1863 pp., він науково довів, що українська мова — це дійсно самостійна мова; до мов західно- та східнослов'янських вона ближча, ніж до мови московської, від якої дуже відрізняється. Самі українці — давні автохтони у своєму краю, що живуть від Дунаю до Дону; мова українська зародилася ще в доісторичну добу. Максимович перший докладно подав усі найвиразніші прикмети української мови.

У першій половині XIX ст. наукові дослідження провадились також у численних наукових товариствах, які мали на меті вивчення минулого України — її археології, історії, культури. В 1835 р. при Київському навчальному окрузі засновано Тимчасовий комітет для дослідження старовини, а в 1843 р. замість нього відкрито Тимчасову комісію для розбору давніх актів. Вона підготувала і видала значну кількість історичних матеріалів у фундаментальному виданні — "Архив Юго-Западной России". Було видано також ряд літописів та збірників документів.

Плідно працювало й засноване в 1839 р. Одеське товариство історії і старожитностей, члени якого досліджували пам'ятки грецької колонізації Чорномор'я, скіфів, Запоріжжя. Аналогічні товариства створювались у наступні роки в ряді інших міст України. Результатом їхньої діяльності стали сотні томів різних видань, у тому числі копії документів, оригінали яких загинули після Жовтневого перевороту 1917 р.

Крім того, багато українських учених у першій половині XIX ст. працювали в інших університетах та наукових й освітніх закладах.

Світової слави здобув видатний український математик М. Остро-грздський (1801 —1862), якого по праву називають маестро земної та небесної механіки, а Генеральна Асамблея ЮНЕСКО оголосила 2001 рік роком вшанування його пам'яті. Уже перші наукові праці зробили М. Остро-градського одним із найвидатніших математиків світу. Він був членом-ко-респондентом Паризької академії наук, дійсним членом Римської, Туринської, Американської академій, у 1831 р. став академіком Петербурзької академії наук. Він був одним із засновників у Росії школи фахівців, що працювали в галузі механіки і прикладної математики. Ідеї, закладені в його працях ("Підручник з елементарної геометрії", "Мемуар обчислення варіації кратких інтегралів" тощо), актуальні й досі, знаходять нове застосування в математичній та теоретичній фізиці. Його іменем названо деякі математичні формули. Багато теорем і формул увійшли до курсу аналізу і диференціальних рівнянь.

Значна частина праць М. Остроградського стосується аналітичної механіки. Він встановив один з основних її законів — принцип найменшої дії, а також вивів узагальнене рівняння динаміки, що знайшло численні застосування у сучасній фізиці, розв'язав багато важливих задач у галузі гідростатики, гідродинаміки, теорії потужності, теорії тяжіння, балістики, теорії удару. Філософ77. Юркевич (1826—1874) був академіком Російської, Чеської, Паризької академій наук.

Театр. На переломі XVIII і XIX ст. почалося становлення українського світського театру, який пройшов кілька різних фаз і на кінець XIX ст. став справжнім професійним театром, який вносив на сцену чимало свіжого й нового, незважаючи на молодість його творців і учасників. Наприкінці XVIII ст. на зміну шкільному прийшов новий тип українського театру у формі так званого кріпосного театру, що і стало своєрідним переходом до світського театру.

Серед кріпосних театрів на Україні відомими були театри поміщика Трощинського в селі Кибинці (ним керували Василь Гоголь, батько Миколи Гоголя, та В. Капніст) і кобеляцького маршалка Гавриленка у селі Озерках, де виступав навіть Михайло Щепкін. Мали свої кріпосні театри деякі польські вельможі в Правобережній Україні.

Справжнім початком професійного міського театру в той час стали аматорські вистави, з яких спочатку виник харківський, а згодом полтавський театри. У1789 р. був збудований перший постійний театр у Харкові, а в 1803 p. — у Києві та Одесі, згодом у Полтаві, Бердичеві та в інших містах. Однак працювали в них не постійні, а мандрівні акторські групи зі своїм репертуаром. Це були переробки з російської мови п'єс, написаних у Київській академії у XVIII ст. Вони ставились поряд з російськими класичними трагедіями.

Започаткував нову українську драматургію І. Котляревський, який написав п'єси "Наталка Полавка" і "Москаль-чарівник". Вони були поставлені Котляревським у Полтавському театрі в 1819 р- Від них почалася нова ера українського світського театру. З українських п'єс першої половини XIX ст. найкращими були "Наталка Полтавка" І. Котляревського, "Сватання на Гон-чарівці" Г. Квітки-Основ'яненка і "Назар Стодоля" Т. Шевченка.

Одночасно з розвитком української драматургії та формуванням театру постають професійні українські актори. Найвідомішими з них булиМи-хапло Щепкгн (1788—1863) іКарпо Соленик (1811 — 1851). Перший походив із кріпаків (у 1821 р. його викупили полтавці), на початку своєї діяльності (1808—1822) грав переважно в Україні (Харків, Полтава, Київ), а з 1822 р. постійно виступав у Москві. М. Щепкін створив незабутні образи Виборного в "Наталці Полтавці", Чупруна в "Москалі-чарівнику", Стецька у "Сватанні на Гончарівці". Як новатор у театральному мистецтві він перейшов від класичної манери гри до сценічного реалізму і національного українського стилю. Принцип сценічного реалізму на українській сцені далі розвинув Карпо Соленик, який з великим успіхом виступав у виставах українського класичного репертуару. Від М. Щепкіна і К. Соленика в історії українського сценічного мистецтва починається реальне відтворення образу української людини, зокрема селянина. У Харкові, Полтаві та Катеринославі працювали знаменитий тогочасний актор Іван Дрейсіг (1791 — 1888), а також небіж поета Петра Гулака-Артемовського — СеменГулак-Артемовський (1813—1873). Останній був оперним співаком і композитором, близьким приятелем Т. Шевченка.

Архітектура. Національно-культурний гніт, в умовах якого жила Україна, великою мірою позначився на архітектурі. З'являються нові будівлі, створені за російськими проектами, які не відповідали мистецьким стилям України. У1801 р. російський Синод видає заборону будувати будь-які церкви українського типу. Останньою монументальною спорудою українського типу була Троїцька церква Мотринського монастиря на Чернігівщині, побудована в 1801 р.

Проте українська творчість не вгасає, пристосовуючи шаблонні російські проекти до свого смаку. На зміну класичному з початком XIX ст. приходить стиль ампір (від фр. empire — імперія) з нахилом до монументальних форм римського вигляду. Церковні будівлі в стилі ампір були відомі переважно на Полтавщині та Слобожанщині. їхні форми розвивалися на тих самих зразках класицизму, які були відомі у другій половині XVIII ст.

Такими були церкви в Хоролі, Ромнах, Лубнах, Пирятині й Прилуках. Стиль ампір мав поступитися українським будівничим традиціям, зокре-

ма в спорудженні малих будівель, провінційних палат, галерейок, ґанків, що мали своєрідні українські прикмети.

У першій половині XIX ст. при новому адміністративному поділі України в стилі ампір збудовано більшість державних будівель Полтави, Чернігова, Києва, Одеси. Досить поширеним був тип повністю округлих споруд (ротонд), ампірних форм з колонадою або без неї. Такими є Кукавка на Поділлі (проект В. Трощинського), церква Різдва на Подолі в Києві, Вознесенська церква Фролівського монастиря в Києві, церква Гошівського монастиря в Галичині, а також Аскольдова могила в Києві. У стилі ампір споруджено "Пам'ятник самоврядування Києва" (1802 p., архітектор А. Меленський).

Найбільш плідні українські архітектори цієї доби — Петро Ярославський (1750—1810) зХцжоват'дАндрійМеяенський (1766—1833) зКиє-ва. Перший з них побудував ряд будівель на Харківщині та Херсонщині. А. Меленський спроектував і перебудував велику кількість споруд Києва, у тому числі дерев'яний будинок театру (не зберігся), бурсу Київської академії. Він також виконав проект відбудови Десятинної церкви, який було відхилено владою. А. Меленському належить також проектування і будівництво ротонди "Аскольдова могила", будівель Флорівського монастиря на Подолі в Києві.

У Львові у 20—30-х роках XIX ст. у стилі ампір побудовано так звану Губернаторську палату, або Намісництво (на Підваллі), бібліотеку Оссолін-ських, бібліотеку та музей Баворовських, Львівську ратушу (1835), Народний дім на вулиці Рутовського, вартівню на площі св. Духа і десяток житлових будинків.

Одеса теж має ряд житлових будівель, виконаних у цьому стилі, їх проектували французькі та італійські архітектори. З українських відзначився Андрій Шостак. У 1837—1842 pp. тут було споруджено знамениті сходи, що ведуть з одеського порту на Приморський бульвар. На півокруглій площі споруджено пам'ятник Рішельє, що його виконав скульптор Іван Мартос, за походженням українець.

Остання стадія класицизму припала на першу половину XIX ст. Вона позначена особливою лаконічністю і чіткістю архітектурних форм. Таким є головний корпус Київського університету, який звів у 1837— 1842 pp. визначний архпекгорВікентійБеретті (1781 — 1842), що викладав архітектуру в Київському університеті.

Скульптура. Набагато складнішим був розвиток української скульптури кінця XVIII ст. — першої половини XIX ст., яка перебувала цілком під впливом класицизму і була підпорядкована завданням будівництва міст і декоративного оздоблення споруд. У першій чверті XIX ст. ампір почав характеризуватися зменшенням декораційної скульптури (рококо). На зміну цьому стилеві приходить і започаткований у Відні так званий бідо-маєр, що переважав у другій чверті XIX ст.

Скульптура в Україні цього періоду не могла розвиватися самобутньо, тому процес її розвитку слід простежувати на працях українських майстрів

столиці імперії. Першим із них бувМихайлоКозловський (1753—1802), який творив у стилі рококо і залишив після себе ряд статуеток і класичний пам'ятник О. Суворову в Петербурзі. Найвидатнішим скульптором Російської імперії того часу бувІванМартос (1754—1835), який народився на Чернігівщині. Він став професором, а потім ректором Петербурзької академії мистецтв. За півсторічний період своєї творчості він залишив багато скульптурних праць у бронзі, мармурі та велику Кількість надгробників. Під впливом І. Мартоса творив скульптор українського родуКость Клим-ченко (1816—1841), що майже все своє життя провів у Римі.

У 1853 р. в Києві на мальовничому березі Дніпра споруджено пам'ятник князю Володимиру Великому. Виконав його російський скульптор німецького походження П.К. Клодт за проектом скульптора В.І. Демут-Ма-линовського та архітектора К. Тона.

Живопис. В українському образотворчому мистецтві у першій половині XIX ст. виділялися окремі митці, але серед них ще не було великих талантів. Це було пов'язано з тим, що після смерті у 18 2 5 р. В. Боровиковсько-го малярство Російської імперії занепадає. Після деякого застою як реакція проти класицизму починає формуватися схильність до реалізму. Цей рух започаткував ОлексійВенеціанов (1780—1847), учень Боровиковського. Середні іа XIX ст. характеризується творчістю основоположника реалізму в українському малярстві Тараса Шевченка та його послідовників Л. Жемчуж-никова ("Кобзар на шляху", "Козак ще на Січ", "Чумаки в степу"), К Тругов-ського ("Весільний викуп", "Сорочинський ярмарок" та ін.), І. Соколова ("Повернення з ярмарку", "Проводи рекрутів", "Ніч напередодні Івана Купала"). їхня творчість була значним внеском в українську мистецьку культуру.

Найкращим представником українського образотворчого мистецтва 1840—1860 pp. був Тарас Шевченко (1814—1861). Хоча його значення як художника в історії українського народу і не дорівнює його значенню як поета, але і в галузі образотворчого мистецтва він був першим великим національним митцем України, творчість якого стала найвищим досягненням українського мистецтва XIX ст. Його мистецький талант виявився у різних галузях малярства: портретному, жанровому, пейзажному і релігійному. Крім того, Шевченко пробував свої сили в скульптурі та гравюрі. За гравюри Тарас Шевченко дістав титул академіка. Високо цінуються також його малюнки олівцем, тушшю, сепією і аквареллю.

Першою жанровою картиною Шевченка була "Хлопчик-жебрак ділиться милостинею з собакою під парканом" 1839 р., за яку йому було присуджено срібну медаль Академії мистецтв. На початку 40-х років молодий митець працює над темами з історії України, з життя народу, його побуту. У цей час написані "Циганка-ворожка", "Катерина", "Селянська родина". У1843 р. Шевченко подорожує Україною й збирає великий матеріал в етюдах, малюнках, ескізах. Він задумує видати серію офортів під назвою "Живописна Україна", в якій хотів показати історичне минуле, побут і звичаї народу. Шість офортів на історико-побутову тематику ("Видубицький монастир", "Дари в Чигирині", "Судна рада" тощо), зроблених у 1844 p., характеризуються блискучою технікою, життєвою та історичною правдою. На відміну від своїх попередників Шевченко не ідеалізує Україну, а змальовує її реалістичною, зокрема показує закріпачене зубожіле село.

Тарас Шевченко виявив себе справжнім майстром портрета. Це видно передусім з його власного автопортрета (1840—1841) і з портретів Маєв-ської, Горленко, Кейкутової, Лизогуба, написаних у 1843—1847 pp.

Після закінчення Академії в 1845 р. Шевченко приїжджає до Києва ітут, працюючи в Археографічній комісії з вивчення пам'яток старовини, знову має нагоду побувати в селах і містах України та виконати різноманітні рисунки, етюди, ескізи для своїх майбутніх творів. Однак арешт перервав мистецькі плани Тараса Шевченка.

Отже, творчість Т.Г. Шевченка є новим етапом в історії українського образотворчого мистецтва. Вона надихнула багатьох українських та російських митців на нові творчі здобутки.

Зачинателями західноукраїнської реалістичної школи були К Устияно-вич — "Гуцулка біля джерела", "Шевченко на засланні" та ін.; Т. Костин-ський — "Гуцул з Листовиці", "В селянській хаті".

Музичне мистецтво. Високий рівень розвитку музично-пісенної творчості забезпечувала поетична і музична обдарованість українського народу. Наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст. у побуті були поширені землеробські пісні календарного циклу, а також колядки, веснянки, колискові, весільні пісні тощо. Дуже популярними були пісні-романси "їхав козак за Дунай", "Віють вітри", "Сонце низенько", а також створені на вірші Шевченка "Думи мої", "Ой, одна я, одна", "Заповіт", пісні про Богдана Хмельницького, Максима Кривоноса. Зі свого середовища народ висунув талановитих співців-кобзарів, ліриків (Андрій Шут, Остап Вересай). Дуже популярними були авторські твори, що згодом у народі ставали безіменними: "Там, де Ятрань круто в'ється", "Чи я в лузі не калина була", "Дівчино, рибчино, серденько моє" та ін.

Пісенним талантом українців захоплювалися у Петербурзі, де при царському дворі існувала капела хлопчиків. Навесні 1838 p. M. Глинка перебував на Україні з метою набору співаків. Він відвідав Київ, Чернігів, Полтаву, Харків, Качанівку і відібрав 19 хлопчиків і двох дорослих чоловіків для зарахування до капели. Серед них був С. Гулак-Артемовський, який згодом став автором першої української національної опери.

Високого рівня майстерності досягли партесні (багатоголосі) співи. Із великими концертними програмами виступали хори Київської академії, Переяславської семінарії та ін. Проте, незважаючи на давні історичні традиції хорового співу в Україні, у першій половині XIX ст. його розвиток гальмувався антинаціональною політикою адміністрації, що віддавала перевагу іноземним творам.

У Галичині, що перебувала в складі Австрії, у першій половині XIX ст. сформувалися сприятливі умови для розвитку музичної культури. Перші

виразні прояви музичного життя вийшли з духовенства. Саме в стінах духовної семінарії виховувалися майбутні музиканти.

Так, у 1829 р. при дворі єпископа Івана Снігуровича в Перемишлі був заснований постійний церковний хор, яким керував диригент і композитор чеського походження А. Нанке. Основу репертуару становили передусім твори Д. Бортнянського. З цього хору вийшли композитори, які створили так звану Перемиську школу. Найпершими її представниками стали Михайло Вербицький (1815—1870) та Іван Лаврівський (1822—1873), які в 40-х роках XIX ст. репрезентували західноукраїнську музику. Крім церковних, вони писали також твори для чоловічого хору. М. Вербицький склав музику на слова Павла Чубинського "Ще не вмерла Україна", яка стала згодом українським національним гімном, і до "Заповіту" Т.Г. Шевченка, що також у перші роки після смерті поета співали як національний гімн. М. Вербицький є автором і 2 оркестрових творів, рапсодій, Служби Божої та інших церковних співів.

Іван Лаврівський писав свої твори насамперед для церковного вжитку. Втім, окрім кількох композицій для чоловічого хору, залишив і дві опери. Обидва композитори, хоча й не мали вищої музичної освіти і писали вокальну музику, за словами М. Грінченка, "винесли свою рідну мелодію на світ Божий, одягли її в культурне вбрання і показали, що інша музика варта того, щоб її культивувати"1. ГрінчвнкоМ. Історія української музики. - Нью-Йорк, 1964. - С 116.

У цей час розвивалися всі види і форми української культури. Проте на перешкоді такому розвитку в Східній Україні стояла колоніальна політика царської Росії, яка проголосила українську мову й українську націю взагалі поза законом. Значних обмежень українська мова зазнавала і в Західній Україні та в Закарпатті, що входили до складу Австрійської імперії.

Однак знесилена фізично та понівечена духовно українська культура, спираючись на могутні народні традиції, морально-етичні й духовні цінності народу, вижила, зберегла національну ідею. Ця ідея не згасала в найтяжчі часи, її успадкували прогресивні культурні діячі XIX ст. у своїх пошуках найбіл ьш вагомих засобів збереження і піднесення національної самосвідомості та національної культури. Ідея незалежності, прагнення до суверенності стали підвалинами відродження України XX ст.

Клапчук