Світ ідей романтичної історіографії

 

Велика Французька революція стала епохальною подією, яка суттєво вплинула на зміну не тільки політичних, соціальних й господарських стосунків на європейському континенті, але й вчинила справжній перелом у суспільній свідомості європейців, запровадивши нові світоглядні орієнтири. Політичні ідеї лібералізму розчистили шлях для демократизації суспільства, у економічному житті спричинили поширення й утвердження капіталістичних відношень і початок “віку індустріалізму”, змусили розробляти нові ідеї світобачення.

Разом з тим, реакція на Французьку революцію і наступну “епоху війн” в Європі викликали обмеження інтелектуального впливу Просвітництва, яке до небачених висот підносило віру у суспільний прогрес, що спирається на могутній людський розум: дійсний хід подій відбігав від “розумових” передбачень. Драматичні колізії розвіяли облудний образ настання “царства Розуму”, а історія поточилася непідвладним розумові шляхом і дала результат, на який аж ніяк не сподівалися просвітники. Ідеальні розумові конструкції минулого і майбутнього виявились “писаними по воді”. Уявлення про суспільство, як про просту механічну сукупність особистостей, яких можна довільно “переробити”, вдавшися до освіти, розвіялися як туман. З’ясувалося, що людина у практичній діяльності керується не лише розумом, але й певними “незрозумілими” внутрішніми мотивами, часом діє під впливом спонтанних зовнішніх подразнень.

Усе це зродило розчарування у раціоналізмі, підважило оптимістичну візію Людини і Прогресу. Погляди інтелектуалів звернулися до минулого насамперед з намаганням знайти відповіді на важкі питання про неспроможність “людського розуму”, про причини драматичних суспільних конфліктів кінця ХVІІІ ст. Попередні часи середньовічного станового суспільства, віддаленого від сучасників кількома поколіннями, з позицій історичної ретроспективи видавалися “кращими”, “спокійнішими”. Треба було знайти відповідь на причини порушення попередньої “гармонії” і, водночас, пильніше придивитися до феномену людини, побачити — щó саме, окрім розуму, спонукає її до дії.

Філософське осмислення минулого й сьогодення народило на початку ХІХ ст. такий своєрідний інтелектуально-культурний феномен як романтизм, який охопив сфери мислення і творчості. У першій половині ХІХ ст. він просякнув більшість європейських історіографій. Романтизм був неоднорідним явищем, в цілому йому були властиві: (1) ідеалізація минулих “спокійних” періодів історії, з яких на першому плані було середньовіччя, як час станової гармонії й ідеологічної стабільності; (2) зміщення центру ваги з особи до спільноти — “народу-нації”, яка має свої особливі культурно-психологічні риси, котрі проявляються у мові, традиціях, звичаях, нарешті, національній самосвідомості; (3) героїзація видатних

 

 

Розділ 5. Історична теорія "віку історії"...

 

осіб, які спроможні зрозуміти й висловити “волю” народу-нації; (4) ірраціональний підхід до пояснення людських прагнень і дій, котрі не можна осягнути розумом, а лише чуттям, інтуїцією; (5) увага, насамперед, до особливих і неповторних явищ у минулому; (6) відмова від універсалізму історичного процесу й надання переваги особливостям історії окремих народів і держав; (7) заміна людського розуму, як підстави історичного розвитку, колективним “національним (народним) духом”, який зумовлює специфіку суспільної свідомості й визначає еволюцію народів і країн.

Романтизм сприйняв від Просвітництва і розвинув ідею історизму, як принципу змінності історичних епох, кожна з яких формує відповідну свідомість й суспільні порядки. Романтики, однак, акцентували увагу на духовному житті людей кожної конкретної епохи й народу. Вони твердили, що вивчити та зрозуміти епоху можна з допомогою “вживання”, “вчування” у свідомість (психологію) її представників, і таке пізнання дозволить пояснити усі інші прояви суспільного життя.

Загалом, торжество історизму у ХІХ ст. спричинило зростання суспільної значущості історії та впливу історичної думки, яка швидко інституалізувалася та онаучнювалася. Відзначаючи зміни, які висунули історію у число провідних гуманітарних наук, французький історик О.Тьєррі писав: ”Саме історія накладе свій відбиток на ХІХ ст.... Вона дасть йому ім’я, так само як філософія дала своє ім’я ХVІІІ століттю” [55, 110]. Історія стала професійною діяльністю, наукою, яка відокремилася від літератури. У європейських країнах масово виникали історичні кафедри в університетах, спеціалізовані дослідницькі історичні установи, товариства, часописи, музеї, архіви. Виходили друком фундаментальні документальні публікації, як от у Німеччині багатотомні “Пам’ятки історії Німеччини” (від 1826 р.), “Невидані документи з історії Франції” (понад 400 томів) і т.д. Інтерес до минулого підніс науковий престиж історії — праці істориків швидко зникали з полиць книгарень, лекції збирали багатолюдні аудиторії. Історична белетристика (твори В.Скотта, В.Гюго, О.Бальзака, О.Дюма та ін.) заполонила уми широких кіл громадськості. Справді, ХІХ ст. стало не тільки “віком пару і машин”, але й “віком історії”.

Світоглядні засади романтизму були підготовлені розвитком філософської думки кінця ХVІІІ — початку ХІХ ст., котра осмислювала ідеї Просвітництва з дещо відмінних позицій. Фактично, перші контури нового бачення минулого були накреслені у праці видатного німецького філософа Йоганна-Ґотфрида Гердера (1744-1803). Як учень І.Канта, Гердер добре засвоїв його пізнавальний метод, але збагатив його натурфілософськими здобутками французьких просвітників й отримав у підсумку оригінальну концепцію історичного процесу, котру можна зарахувати як до філософської історії, так і до нового типу філософування, який доречно назвати історіософією, оскільки історія та історичний метод тут переважали над загальнофілософськими питаннями.

Свої роздуми Гердер виклав у фундаментальній праці “Ідеї до філософії історії людства”, яка почала виходити окремими частинами від 1784 р., однак так і не була завершена. Вона була спробою написати загальну історію розвитку світу, яка б органічно поєднувала природу і людину. Вчений прийшов до висновку, що історія

 

 

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

 

демонструє закономірний, причинно зумовлений поступ природи і людства. Як у природі, так пізніше й у людському суспільстві спостерігається процес переходу від нижчих до більш високих стадій еволюції. Мислитель не сприймає телеологічного погляду на розвиток, вважаючи марним замислюватись над питанням “для чого?” і пропонуючи замінити його на “чому?”. Для відповіді на останнє питання слід застосувати не тільки філософський метод, але методи емпіричний, аналізу конкретних фактів. “Шлях метафізичних роздумів є коротшим,- зауважує автор,- але якщо вони відокремлені від досвіду, від аналогії у природі, то це — плавання по повітрю, без опори, і воно рідко приводить до мети” [26, 10].

Визначивши пізнавальний метод, Гердер постулює ідею прогресу, яка полягає у зародженні, зміцненні і розквіті гуманізму — реалізації творчих потенцій людини та людської спільноти. Історія є природним продуктом людських здібностей, які залежать від умов, місця і часу. І ця залежність є головним законом історії.

Історія людства представляє собою єдиний ланцюг розвитку і збагачення знань, насамперед культурних здобутків, які й уможливлюють прогрес. Культура є підсумком і, водночас, рушієм історії, вона складає її квінтесенцію. У поняття культури Гердер включає усе, що пов’язано з людською діяльністю — матеріальне життя, звичаї, право, релігію тощо. Культура зумовлена географічним середовищем, обставинами часу і місця, але назагал усе людство черпає зі скарбниці спільних досягнень і неухильно просувається до самопізнання й розкриття своїх необмежених можливостей. “Усяка річ, якщо тільки вона не неживе знаряддя, вміщує свою ціль в самій собі”,- заключає вчений. Окремий розділ праці він промовисто називає “Гуманність — мета людської природи і заради її досягнення віддав Бог долю людства у руки самих людей”.

Дотримуючися просвітницької ідеї єдності людства, Гердер першим поставив питання про різноманітність цієї єдності — культурну і етнічну відмінність різних народів, кожен з яких вносить свою частку у світову культуру. Кожний народ формує особливу культуру, що випливає з його психології, а ця — з географічних і звичаєвих моментів. Такий погляд розбігався з просвітницьким розумінням універсальної людини і спонукав до розгляду причин відмінностей між народами й культурами. Сам Гердер достатньої уваги цьому питанню не присвятив. Це зробили наступники.

Майже відразу після появи книги Гердера навколо неї закипіли пристрасті. Одним з перших з її критикою виступив його вчитель — І.Кант, який звинуватив свого учня у “легковажному” протягуванні “емпірії”, котра “псує людські голови”. Гердер не залишився у боргу, і відносини учителя й учня набули характеру, далекого від науковості. Напевно такі відносини не повинні дивувати, оскільки учень зробив крок “вбік” від учителя.

Ще одним учнем Канта, який наважився “підправити” вчителя, був Йоганн Ґотліб Фіхте (1762-1814) — професор філософії Берлінського університету, походженням з ремісничого середовища. Лейтмотивом творчості Фіхте була ідея національної єдності Німеччини. У 1806 р. він оприлюднив свої університетські лекції під назвою “Характерні риси нинішнього віку”, у яких не погодився зі своїм

 

 

Розділ 5. Історична теорія "віку історії"...

 

учителем щодо оцінки теперішнього, як проміжного етапу до майбутнього “золотого віку”. Фіхте, повторюючи свого співвітчизника Шиллера, вважав необхідним вивчення минулого лише для кращого розуміння сучасного стану. Те нове, що вніс Фіхте у філософію історії, полягало у перенесенні логіки утворення понять на суспільне життя. Кожне поняття, на його думку, має логічну структуру, що складається з трьох фаз: тези, антитези й синтези. Поняття спочатку втілюється в чистій (абстрактній) формі, а вже потім породжує свою протилежність і реалізується між самим собою та цією протилежністю, утворюючи антитезу, яка, у свою чергу, заперечує попередню протилежність, творячи синтезу. Оскільки кінцевою метою будь-якого суспільства є свобода, то перенесена на суспільство логіка творення понять означала, що на кожному з етапів розвитку суспільства свобода, щоб піднестися на вищій рівень, повинна викликати свою протилежність.

У прикладанні до історії логіка Фіхте вимагала розгляду прогресу через виникнення і подолання суперечностей, яке здійснюється в процесі пізнання. Тоді виходило, що історія є продуктом самодіяльності, передусім пізнавальної, усього людства. Ідеальний рух понять, що має місце у людському розумі при зіткненні з дійсністю, перетворювався у логіку історії. Раціоналістичний характер конструювання історії залишався без змін.

Ідеї Фіхте систематизував і розвинув його учень Фридріх Вільгельм Шеллінґ (1775-1854). Цей талановитий мислитель у систему свого вчителя запровадив ідею Абсолюту, що пронизує усе існуюче і виявляється у двох площинах

— природі та історії. Остання складається з думок і дій різних розумів, кожен з яких

є втіленням Абсолюту, оскільки містить у собі подвійне знання — знання про зовнішні речі і про самого себе. Хід історії є самоусвідомленням Духу, який спочатку творить світ речей, потім реалізується у розумі, котрий у історичному розвиткові “зближується” з Абсолютом.

Логічне завершення ідеї Фіхте й Шеллінґа знайшли у творчості видатного німецького філософа Ґеорга Вільгельма Фридріха Геґеля (1770-1831). Цей мислитель зробив спробу представити весь природний і людський історичний розвиток у вигляді процесу — безперервного, взаємопов’язаного і суперечливого руху, об’єднаного ідеєю Абсолютного Духу (Бога). Підставою для нього послужила логіка понятійного мислення, котру він переніс на абсолютний розум. Саме останній через діалектику розвитку проявляє себе в історії природи та історії людства, прагнучи самототожності через самопізнання. Релігія й філософія мають перед собою один кінцевий об’єкт — Абсолютного Духа, якого релігія осягає у формі уявлень, а філософія — через систему понять. Абсолютний Розум є у Геґеля абсолютною тотожністю ідеального і реального, об’єктивного і суб’єктивного. За таких умов Бог є буттям, тотожнім мисленню, і мисленням, тотожнім буттю, або мисленням, що осягає своє власне буття.

Від найабстрактніших категорій буття і небуття Геґель розпочав будувати власну філософську систему, яка у підсумку є розкриттям логіки і послідовності саморозвитку та самопізнання Абсолютного Розуму, який проходить стадії Ідеї — Духу — Абсолюту. Відповідно й свою систему мислитель поділяє на три частини, які

 

 

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

 

викладає у “Енциклопедії філософських наук” — “Науці логіки”, “Філософії природи” і “Філософії духу”. Вони відбивають три стадії саморозвитку Абсолюту: від ідеї до її втілення у речах і до самопізнання у розумі.

Стосовно історії Геґель пропонує “новий” її різновид — філософію історії (хоча остання вже була запроваджена просвітницькими мислителями). Його філософія, однак, є не міркуванням на тему історії, а самою історією, піднесеною до вищого щабля, історією, осягненою через зрозуміння причин, а не фактів. Сутність історії Геґель розуміє як прогрес духу в усвідомленні та розкритті свободи. Дух проявляється у реальному житті, мусить бути конкретним і предметним, а в історії він повертається до самого себе, втілюючись у мінливих формах об’єктивізації.

Загальна схема суджень Гегеля виглядає таким чином: на першому етапі саморозвитку Духу він осягає своє тілесне втілення і тому є природним — цим займається наука, зокрема антропологія; далі Дух, розвиваючи та вдосконалюючи тілесні й вольові прояви, досягає другого ступеню — самоусвідомлення, яке розкривається у феноменології Духу; на третій стадії, досягаючи самоусвідомлення своєї ідеальної сутності, він стає об’єктом психології. Суть вчення про суб’єктивний Дух полягає у неперервному зростанні і посиленні духовного, ідеального начала — свідомості, самосвідомості й їх синтезу — розуму [39, 127-128].

Далі Дух об’єктивізується у реальному житті, проявляючися у праві і моральності, які є реалізованими, відповідно, зовнішніми й внутрішніми сторонами свободи. Об’єктивний Дух на ґрунті суспільних відносин і здійснення моральності підноситься до самоусвідомлення у формах сім’ї, громадянського суспільства й держави. Кожна з цих форм у “тріадній” логіці Гегеля є дальшим проявом розвитку Духу — від втілення через самоусвідомлення до самореалізації. Вищою формою тут є держава, яка долає суперечності приватних інтересів.

Об’єктивний Дух виходить на арену світової історії як світовий Дух, представляючи собою активну, рушійну силу. Усі народи, нації, раси є знаряддям світового Духу, але він є носієм прихованої до часу історичної необхідності для людей, за межі якої вони не можуть вийти. Тому історія є прогресом свободи, який слід пізнати у його необхідності. Всесвітня історія виявляє свій рух і розвиток через діяльність народів, які почергово виступають на світову арену і втілюють ті чи інші ступені світового Духу.

Геґель виокремлює три послідовні щаблі розвитку світового Духу: деспотичний східний світ, античний греко-римський світ, германо-християнський світ. Кожен з народів, маючи характерні національні риси, вносив у пізнання і реалізацію ідеї свободи свою частку, просуваючи вперед ціле людство. Німці, за логікою мислителя, були найвищим втіленням ідеї світового Духу. У кожного народу-нації світовий Дух знаходив своєрідний прояв, відбиваючися у формі “народного” (національного) духу. Але найвищим виявом “народного” духу є держава, оскільки вона є останньою формою субстанціональності суб’єктивного Духу. Народ без держави не має ніякої історії. Високо оцінюючи Французьку революцію, вчений, тим не менше, “пальму першості” у світовому прогресі віддає

 

 

Розділ 5. Історична теорія "віку історії"...

 

німцям, які встановили “розумний” державний устрій, що є зразком для інших народів.

Геґелівська філософія історії завдяки логіці й діалектиці була найстрункішою з усіх тогочасних філософій історії, становила кульмінацію раціонально-конструктивної розумової творчості, постулюючи зміст, мету і метод пізнання історії. Раціоналістичне багатство висловлених німецьким мислителем ідей було настільки різноманітним, що давало підстави як для конструювання об’єктивно- ідеалістичних, так і суб’єктивно-ідеалістичних та матеріалістичних. Наразі німецька класична філософія найбільше підходила для “підправлення” зайвого оптимізму Просвітництва і пояснення краху сподівань на пришестя “царства Розуму”.

Панлогістичний метод Геґеля вже у сучасників викликав критичні зауваження. Але він послужив підставою, на якій виникли наступні філософсько- історичні доктрини, включаючи позитивізм і марксизм. Натомість у інший бік спрямував погляд один з критиків Геґеля німецький філософ А.Шопенгауер (1788- 1860). У невеликому есе “Про історію” він полемізував з Геґелем і приходив до висновку про неможливість будь-якої філософії історії, оскільки історія, в сутності, весь час демонструє одні й ті ж індивідуально-вольові людські прояви. Таким чином, підсумовував філософ, проникнути у феноменальний світ уявлень неможливо. За світом історичних проявів, на його думку, залишалася увесь час одна й та ж незмінна індивідуально-вольова сутність. Ідея прогресу категорично заперечувалась цим вченим. Подібні погляди у другій половині ХІХ ст. розвинув також ще один німецький філософ Ф.Ніцше.

Німецька класична філософія послужила світоглядною підставою для поширення романтичної історіографії. Проте, представники її різних шкіл і напрямків не надто захоплювалися філософським обґрунтуванням історичних концепцій, а здебільшого намагалися отримати узагальнений образ минулого на основі дослідження конкретних історичних явищ. Подіями, котрі найбільше привертали увагу істориків й громадськості, були Французька революція й численні війни у Європі, котрі дивним чином переплели ідеї свободи, національності, державності. Так само й романтичні візії минулого, відбиваючи політико-ідеологічні реалії тогочасної епохи, значно відрізнялися за ідейним та теоретичним змістом. З цього погляду сучасні дослідники цілком слушно виокремлюють в європейській історіографії консервативну і ліберальну течії.

Хоча центром осмислення зазначених вище подій була Франція часів Реставрації, проте перші прояви консервативного романтизму мали місце у Анґлії. Події у Франції кінця ХVІІІ ст. викликали серйозну тривогу у цій країні. Виразником цих настроїв став політичний діяч і публіцист Едмунд Бьорк (1729-1797). Як публіцист він розпочав діяльність з пропаганди ідей Просвітництва. Але події революції розчарували й занепокоїли його. 1790 р. він опублікував працю “Роздуми про революцію у Франції і про ставлення деяких лондонських товариств до цієї події”, в якій піддав нищівній критиці дії народних мас у революції, котрі руйнували культурні здобутки багатовікової творчої діяльності попередніх поколінь. Джерело цих спонтанних рухів Бьорк вбачав у поширенні невідповідних суспільно-історичних

 

 

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

 

ідей, які руйнували свідомість мас, заперечували національні традиції в ім’я невизначених “загальнолюдських” ідеалів.

Подальша анґлійська історична думка зосередилася на висвітленні й обґрунтуванні “правильності” й “природності” анґлійського шляху розвитку, який ототожнювався з політичним компромісом 1688 р., що оцінювався як зразок культурного розв’язання суспільних суперечностей. Т.зв. віґська історіографія збагатила історичну думку низкою творів апологетичного змісту. Провідним представником її був Томас Бабинґтон Маколей (1800-1859), який теж пройшов через тенета активної політичної діяльності, посідаючи високі урядові посади, включаючи міністра воєнних справ. Як блискучий публіцист він чинив поважний вплив на суспільну свідомість в Анґлії та інших європейських країнах. Величезний успіх мала його історична праця “Історія Анґлії від часу панування Якова ІІ” у 5-ти томах, а також декілька теоретичних статей, в тому числі “Про історію”. У “Історії...” Маколей навів масу докладних деталей з історії політичного життя Анґлії й становлення у ній конституційної монархії, доводячи, що високий рівень станової свідомості анґлійців уможливив уникнення страхіть революції і громадянської війни. Проте, коли йшлося про обґрунтування загальної ідеї твору, то історик не дуже слідував фактам, заміняючи їх власними міркуваннями.

Складною і неоднозначною була історична творчість анґлійського публіциста й історика Томаса Карлайля (1795-1881), який зазнав переважних впливів німецької класичної філософії. Він теж засудив жахи Французької революції, пояснивши їх жорстокістю старих порядків, які викликали гостру реакцію простого народу. Разом з тим, він ідеалізував середньовіччя, коли, на його думку, панували прості нрави та рівновага між станами, котра забезпечувалася освіченим і благородним монархом.

У праці “Герої, поважання героїв і героїчне в історії” (1844) він у дусі ідей

Шопенгауера переніс центр ваги історичного процесу з об’єктивного світу у свідомість видатних осіб, вольові імпульси яких здатні визначати історичну дійсність. Вчений стверджував, що історія є нічим іншим як біографією видатних осіб — героїв. Усі історичні епохи — продукт їхньої творчості. Герой, на думку вченого, був “єдиною стійкою точкою у сучасній революційній історії” [65, 21]. У численних працях про О.Кромвеля, пруського короля Фридріха ІІ Карлайль намагався довести справедливість свого бачення історії. Проте, його погляди не отримали поширення серед істориків, натомість здобули визнання серед освіченої публіки.

Німецький романтизм у історіографії на початку ХІХ ст. отримав поширення завдяки діяльності т.зв. “йєнського гуртка”, в який входили письменники й вчені Фридріх і Август Шлегелі, Людвиг Тік, Фридріх Гарденберґ (Новаліс), Фридріх Шлейєрмахер та ін. Вони розвивали естетично-містичні ідеї, підкреслювали індивідуально-неповторний характер історичних явищ, наголошували на ідеальній сутності всього сущого, яку можна зрозуміти тільки звернувшись до почуття, фантазії. Ідеалізація середньовічних порядків з їх патріархальністю та замкненістю

 

 

Розділ 5. Історична теорія "віку історії"...

 

призводила до пошуків традицій минулого, котрі повинні були дати зразки національної єдності німців у сучасності.

Під впливом геттинґенських професорів німецька молодь перейнялася ідеєю морального значення держави та її інститутів, зокрема права, у розвиткові народу й історії. Ці тенденції співпали з пробудженням національних почуттів німців, особливо у Пруссії, яка зазнала декількох поразок від Наполеона. Науковці Геттинґенського університету, зокрема професор Ґустав Гуґо, друкували праці, заперечуючи існування якогось “природного закону” або “універсального права”, яким користуються усі народи. Право, твердили вони, виростає від потреб кожного народу, відбиваючи його особливі риси й традиції [158, 230].

Традиціоналізм був підставою наукової діяльності “історичної школи права”, засновником якої став талановитий дослідник Фридріх Карл Савіньї (1779-1861). У віці 21-го року він став професором Марбурзького університету, а пізніше посідав посади ректора Берлінського університету й міністра юстиції Пруссії. У своїх працях намагався довести, що закон і право не є продуктами розуму, а властивістю “національного духу”, оскільки виникають і поширюються внаслідок традицій, звичаїв й історичної еволюції. Право є основним продуктом історії і покликане виявити властивості духу кожного народу; його не можна ані створити, ані скасувати. Кожна нова епоха лише розвиває, доповнює й вдосконалює право. Він досить переконливо показав, як римське право виникло й еволюціонувало відповідно до потреб римлян, а пізніше занепало з крахом імперії.

Колегою і однодумцем Савіньї був Карл Фридріх Ейхгорн (1781-1854), який провадив плідну науково-педагогічну діяльність у Геттинґенському університеті (пізніше — Берлінському). У фундаментальній праці “Історія німецької держави і права” (4 томи, 1808-1823) він прослідкував становлення німецького права й доводив його органічну єдність з традиціями германців. Він категорично заперечував погляди просвітників і переконливо аргументував думку про змінність правових інституцій зі зміною становища нороду. Ейхгорн, як і інші представники школи, переконливо показав зв’язок і зумовленість права конкретними потребами суспільства на відповідному етапі еволюції. Водночас, вони нерозривно пов’язали право з ірраціональним “національним духом”, який віддаляв окремий народ від інших, вивищував його над “неправотворчими” народами. Такі крайнощі провадили до ідеалізації власного народу, посилення націоналістичних елементів суспільної свідомості.

Крайнощів “історичної школи права” вдалося уникнути визначному німецькому історикові Леопольду Ранке (1795-1886). З його ім’ям пов’язане формування напряму “німецької класичної історії”, який вчинив великий вплив на розвиток світової історичної думки. Складаючися в атмосфері романтично- ідеалістичних віянь, погляди Ранке брали до уваги не лише традиції філософської історії, але й досвід, який випливав з конкретних джерелознавчих студій, що поширилися від початку ХІХ ст.

Треба згадати, що тоді у німецьких університетах було здійснено глибокі

перетворення, які усунули засилля єзуїтів і атмосферу клерикалізму. З легкої руки

 

 

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

 

Ранке була запроваджена нова форма занять — семінари, на яких студенти вивчали джерела й готували по них реферати з наступним їх обговоренням. Національне пробудження стимулювало інтерес до джерел, які починають масово публікувати університети й наукові товариства. До середини століття у німецьких державах уже діяло 44 історичні товариства, більшість з яких займалася пошуком й публікацією документів. Така робота вимагала розробки наукових методів, а також техніки опрацювання джерел.

За таких обставин 1824 р. побачила світ праця Ранке “Історія романських і германських народів” з методологічним додатком “Критика новітніх історіографів”. Загалом книга відрізнялася багатством фактичного матеріалу і докладністю його опрацювання. Роботу помітили й автора запросили викладати курс всесвітньої історії у Берлінському університеті, де він від 1834 р. запровадив джерелознавчі семінари, в яких виросла низка талановитих німецьких й зарубіжних істориків, що поширили вироблену вчителем методику історичного дослідження.

За період тривалого, понад 60-річного творчого життя Ранке опублікував серію багатотомних монографій з історії Середземномор’я, Німеччини, міжнародних відносин, а у 85-річному віці розпочав роботу над “Всесвітньою історією”, встигши написати перші 10 її томів.

За своїми поглядами на історію Ранке був прихильником філософського провіденціалізму, який протистояв раціоналізму Просвітництва. Вважав, що провидіння у кожну нову епоху знаходить конкретний прояв у державі, котра, у свою чергу, є твором конкретного народу. Держава — це підсумок цивілізаційного прогресу і вищої ідеї людського співжиття, моральний і політичний чинник об’єднання особистостей. Інтереси окремої людини повинні підпорядковуватися державі, а політика є визначальною сферою суспільного буття і тому заслуговує на головну увагу з боку дослідників.

Ранке не погоджувався з правовою школою Савіньї щодо визначальної ролі права, акцентуючи увагу на міжнародному житті, на взаємодії держав. Так, явище Французької революції він пояснював реакцією суспільства на втрату Францією панівних позицій на континенті, прагненням повернути їх.

У такому підході знайшло відображення своєрідне поєднання геґельянства і романтизму. Але на відміну від обох названих підходів німецький історик вважав можливим і доцільним пізнання дійсного минулого науковими методами, які повинні відновити реальність попередніх станів держави настільки, наскільки вона відбита у джерелах. Ця реальність може бути майже виключно політичною, тому що тільки держава, як прояв абсолютного духу, у конкретній діяльності нації є втіленням ідеї історії. Держава, таким чином, була вищим досягненням людської спільноти і виключною формою здійснення провіденціального призначення цивілізаційного розвитку.

Визнаючи можливість емпіричного пізнання минулого, Ранке великої ваги надавав методиці опрацювання джерел, твердив, що іншої історії, ніж вона є у джерелах, немає. Тому слід уважно поставитися до вивчення документів. Ранке сформулював широко знане положення щодо завдання історика — писати історію

 

 

Розділ 5. Історична теорія "віку історії"...

 

“так, як це було насправді” (“wie es eigentlich gewesen”), вимагаючи суворого дотримання документальних фактів. Тільки за таких умов історія спроможна подати об’єктивний образ минулого, що є відбиттям загального божественого задуму.

Значно більший резонанс романтизм отримав у Франції періоду Реставрації, коли було відновлено систему вищої школи та історичної освіти, сформувалися перші історичні школи. Власне консервативний романтизм відбивав першу реакцію на революцію. До нього належали передусім представники аристократичних кіл і серед них граф Жозеф де Местр (1753-1821), який через революцію був змушений багато років провести в еміґрації. У численних працях, написаних ще під час перебування за кордоном, він піддавав критиці просвітницькі ідеї, ставлячи на їх місце провіденціальні. На противагу просвітникам він вважав властивістю людської природи гріховність, зло, несправедливість, рівновагою котрим може бути лише віра й моральність. Поділяючи традиційні погляди про двоїстість людської природи, Местр приходив до висновку про необхідність постійного і жорсткого контролю над людиною з боку релігії (душа) й держави (тіло).

Новим моментом, що відрізняв погляди Местра від середньовічної теології, було запровадження в історію, окрім Бога, ще й “народного духу”, який був вироблений звичаями, традиціями, забобонами, котрі сягають глибокої дохристиянської давнини і панують над людьми поза їхньою волею й свідомістю. Революція, на думку вченого, була покаранням французів за відкидання Бога і, водночас, порятунком Франції. Завданням історика він вважав необхідність показу проявів втручання “злого генія” у свідомість людей, позбавлених віри, і суспільні наслідки такого втручання.

Подібні погляди розвивав також віконт Луї де Бональд (1754-1840), автор праці “Теорія політичної та релігійної влади в громадянському суспільстві, заснована на розумі й історії”, в якій пропонувалася оригінальна концепція “світового закону”, на якому побудовано усі явища — панування і підпорядкування (Бог — світ, душа — людина, батько — родина і т.д.).

У загальному романтичному річищі лежали й твори видатного французького письменника і публіциста Франсуа Рене де Шатобріана (1768-1848). Його літературні твори, в яких талановито й привабливо описувалися життя й мораль середньовіччя, руйнували однобічний образ цього періоду, як часу застою і темряви, прикували увагу до моральних питань й ролі християнства. Шатобріан опублікував працю “Історичний, політичний і моральний дослід про давні й нові революції” (1797), в якій з позицій скептицизму піддав критиці просвітницьку філософську історію, яка, на його думку, була відірвана від реальних фактів минулого й штовхала на манівці. Він дотримувався погляду про незмінність людської природи й циклічний характер історії, яка спроможна довести тільки потребу морального вдосконалення людини.

Песимістичні настрої консервативного романтизму у 20-х роках ХІХ ст. змінилися більш оптимістичною візією ліберального романтизму. Його представники звернулися насамперед до з’ясування феномену народу та його ролі в історії. На початку третього десятиріччя французька історична думка збагатилася

 

 

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

 

низкою історичних праць, яким судилося вчинити могутній вплив на європейський інтелектуальний рух.

Одним з засновників ліберального романтичного напряму у французькій історіографії був Огюстен Тьєррі (1795-1856). У 1820 р. з’явились друком десять його листів під назвою “Листи з історії Франції”, опублікованих раніше у періодиці, в яких лунав заклик оновлення вивчення французького минулого. Вчений зазначав, що попередні історики не займалися дослідженням історії народу, громадянства, маючи на оці лише історію королів та інституцій. Вивчення минулого народу — це передусім дослідження “національного духу” і того імпульсу, який виходить від мас, що йому “ніщо не може протистояти”. Народні маси не усвідомлюють того, що рухає їхніми діями, але факт полягає у тому, що не вожді, а маси грають вирішальну роль у історії [38, 10-11]. Одночасно Тьєррі критикував просвітників за абстрактність їхніх раціоналістичних побудов, підкреслював, що пізнати й зрозуміти минуле можна тільки з допомогою проникнення у “дух епохи”, використовуючи відчуття та інтуїцію. Історик не відкидав й раціональних методів, які, на його думку, дозволяють встановити певні закономірності.

1825 р. побачила світ одна з головних праць Тьєррі “Історія завоювання Анґлії норманами”, яка забрала у молодого історика багато сил і енергії (він майже втратив зір). Вона була важливою для розуміння дослідницького методу вченого. Історію Анґлії він розглядав через конфлікт двох народів — завойовників-норманів і підкорених анґлосаксів. Завоювання поклало початок складанню станів, кожен з яких відбивав власний “національний дух”, що призводило до постійних гострих станових конфліктів. Пізніше цю схему вчений переніс на історію Франції, де завойовниками виступали франки (майбутня шляхта) і поневолені гало-римляни (“третій стан”). Історія Франції представляла собою боротьбу цих двох станів-націй, кожна з яких була носієм відмінних національних рис. Ця боротьба повинна завершитися повною перемогою третього стану і відновленням його прав.

1820-ті роки вивели на арену плеяду талановитих французьких істориків, які підтримали заклики Тьєррі. Серед них найбільш помітною постаттю був Франсуа Ґізо (1787-1874) — плідний історик і активний політик. У своїх голосних працях (“Досліди з історії Франції”, “Історія цивілізації в Європі”, “Історія цивілізації у Франції” та ін.) він виступив, насамперед, як вмілий синтезист, якому властиво узагальнювати й систематизувати значний фактичний матеріал. Теоретичний нахил творів Ґізо більшою мірою прив’язував його до філософської історії Просвітництва, а ідея прогресу в них домінувала.

Вчений поділяв ідеї “теорії завоювання” і утворення станів, доповнюючи їх

концепцією виникнення майнової нерівності, пов’язаної з захопленням землі. Прагнучи створити власну філософію історії, Ґізо робив наголос на цивілізаційному прогресі, підкреслюючи його прояви у господарстві, соціальних стосунках, духовному житті. Він зробив важливе спостереження щодо зв’язку матеріальних умов життя з соціальними і духовними, показавши, що у кожну епоху релігійна боротьба, в сутності, була прихованою боротьбою станів за політичне та ідеологічне панування у суспільстві. Вчений високо оцінював історичне покликання третього

 

 

Розділ 5. Історична теорія "віку історії"...

 

стану (буржуазії), виводячи його з особливих психологічних рис, котрі дозволяють створювати капітал і просувати суспільство по шляху прогресу.

До послідовників Тьєррі належав також Франсуа Огюст Міньє (1796-1884). Об’єктом його досліджень була Французька революція, якій він присвятив багато праць, найголовнішою з яких була “Історія Французької революції” (1824). Йому належить перша наукова концепція революції, яка заторкнула також важливі теоретичні питання. Зокрема, вчений констатував, що революція стала не тільки політичним переворотом, але змінила “внутрішній стан нації”, відокремивши середньовічні порядки від нових, більш справедливих. Вона була наслідком тривалої станової (класової) боротьби між привілейованим, середнім і плебейським станами. У цій боротьбі симпатії історика були на боці “середнього” стану — носія нових соціальних і національних цінностей.

Французькі романтики, на відміну від просвітників, у центр історичного процесу ставили не абстрактний розум, а колективний “народний дух”, який був притаманний кожній нації, як продукту її історичного (поки що не окресленого більш докладно) розвитку. Конфлікт між народами у сиву давнину — завоювання одних другими — зруйнував єдність всередині народу і призвів до виникнення станів- класів, котрі внесли у історію суперечності і боротьбу. Ця боротьба неодмінно призведе до рівноправності станів, єдності новочасної нації і справедливого суспільного устрою. Фактично, це була та ж ідея просвітницького прогресу, але значно більш наближена до конкретної людини з допомогою “колективної” психології (“народний дух”) і соціальних відносин (станова боротьба), які штовхали до усвідомлення поняття “історичної творчості людини”.

Дальше наближення історичного дослідження до конкретики — народу як соціальної категорії — здійснив французький вчений, професор Сорбонни. а потім престижного вищого навчального закладу Колеж де Франс, автор багатотомних синтезів з історії Франції і Французької революції Жюль Мішле (1798-1874). Свої методологічні погляди він виклав у “Вступі до всесвітньої історії” (1831). Вважав, що змістом історії є одвічна боротьба людини з природою, духу з матерією, подолання природних законів. Він не поділяв погляду на роль станової боротьби в минулому й сучасності. У нього народ виступав головним актором історії, який у своїх діях керується не розумом, а “могутнім народним інстинктом”, що у ньому провідну роль грають прив’язаність до рідної землі, родинність, самопожертва тощо.

Ідеалізація народу, його позитивних якостей і протиставлення йому представників різних станів, які лише певною мірою відбивали народні прагнення, стали вихідним положенням його історичних праць, в яких він намагався знайти насамперед риси масової свідомості мас, показати вияв у подіях “народного інстинкту”. З цією метою він одним з перших почав обстеження французьких архівів і виявлення масових джерел, передусім правового плану.

У 30-50-х роках ХІХ ст. у Європі здобули популярність філософсько- політичні та історичні праці вихідця з давнього шляхетського роду графа Алексіса де Токвіля (1805-1859). Знаним його зробила вже перша велика робота “Про демократію в Америці”, яку він написав після перебування на американському

 

 

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

 

континенті з завданням вивчення досвіду реформування в’язниць. Дотримувався погляду, що нації є носієм природних “творчих можливостей” у досягненні ідеалів свободи і справедливості. На шляху до них кожна нація виказує здібності, властиві її національному духові.

Задумавшися над питаннями зауважувальної зміни епох революцій періодами відновлення монархічних порядків, Токвіль написав працю “Старий порядок і революція” (1856), яка здобула велику популярність у Європі і, водночас, спричинила численні дискусії. У книзі вчений і політик нав’язував до досвіду двох французьких революцій і стверджував, що народ, як і окрема людина, здатний на високий порив, за яким слідує духовне вичерпання і апатія. За таких умов, нації потрібен “пан”, який би утримав порядок. Ідея, таким чином, здатна викликати духовне піднесення, яке, однак, незабаром вичерпується і народ повертається до буденного життя, а в гру вступають діячі, “калібр” яких значно поступається революційному злетові.

Ліберальний романтизм знайшов прихильників також у німецьких країнах. Його особливістю тут був тісний зв’язок з політичною дійсністю і розв’язанням назрілих політичних проблем. Німецькі романтики Генрих Луден (1780-1847), Карл фон Роттек (1775-1840), Фридріх Кристоф Дальман (1785-1860) дотримувалися просвітницьких ідей прогресу, який особливим чином проявляється у історичному розвиткові кожного народу. Ці ідеї вони переносили й на державу, яка повинна була забезпечити реалізацію гуманістичних засад життя народу.

Серел німецьких ліберальних романтиків значним впливом користувався професор Гейдельберзького університету Фридріх Кристоф Шлоссер (1776-1861). У річищі ідей Просвітництва і німецької класичної філософії вчений поширював погляди про моральний обов’язок, як крітерій судження про історію. Його перу належала 8-томна праця “Історія вісімнадцятого століття”, в якій проводилися думки про моральний і розумовий прогрес суспільства, подолання застарілих форм суспільного життя, запровадження нових, більш демократичних стосунків. У центрі його ґрунтовної праці “Всесвітня історія” (18 томів, 1844-1857) стояв народ, який з допомогою освіти і знань вдосконалює умови свого життя. У той же час вчений ідеалізував монархічну форму правління, наполягаючи на просвітницькій місії видатної особистості монарха, що здатен реалізувати ідею прогресу.

Романтичні ідеї знайшли сприятливий ґрунт серед народів Центрально- Східної Європи, де могутньою хвилею розгорталося слов’янське національного відродження і зростали визвольні рухи поневолених слов’янських народів. Ці ідеї відповідали прагненням відновити дійсну історію власного народу, затуманену і спотворену історіографією панівних націй. Оригінальні історичні праці, в тому числі методологічного плану, були створені надзвичайно плідним і широко знаним у Європі польським істориком Йоахимом Лелевелем (1786-1861). Його численні роботи з історії багатьох народів світу, допоміжних історичних дисциплін спиралися на ідеї Просвітництва й німецької класичної філософії. Ще на початку своєї професорської діяльності у Віленському університеті Лелевель опублікував дві невеликі методологічні праці “Історика” і “Яким повинен бути історик”, в яких

 

 

Розділ 5. Історична теорія "віку історії"...

 

виклав свої погляди на минуле і способи його вивчення [49, 17-19]. У розумінні історії він поєднував загальнолюдський прогресивний її вимір з особливостями прояву у розвиткові різних народів, кожен з яких є носієм своєрідного “національного духу”. Рушієм історії у нього є боротьба станів панів і поневолених, які виникли внаслідок завоювання одних народів іншими. Загальний напрям історичного прогресу провадить до зникнення станів і повернення до демократичного устрою, який був властивий слов’янським народам до їх поневолення германцями і нав’язування їхнього “національного духу”, що “зіпсував” слов’янський дух.

Творчий характер мали пізнавальні вказівки Лелевеля. Історичне дослідження вчений поділяв на три етапи: історичну критику (критичне опрацювання джерел), етіологіку (встановлення причин і наслідків людських діянь), історіографію (опис отриманих в результаті попередніх процедур знань). Учений розрізняв етапи пізнавальної діяльності історика і встановлював правила його чинності на кожному з них. Однак, це не применшувало ролі загально-прогресивного бачення історичного процесу, котрий представлявся у вигляді повернення до “основ” — ідеального стану етнічної ідентичності у “добрі” давні часи.

Ідеалізація минулого слов’ян була характерною рисою також інших історіографій слов’янських народів. Помітним явищем європейської історіографії були праці чеського історика і політика Франтішека Палацького (1798-1876), автора 5-томної “Історії чеського народу в Чехії і Моравії” (1836-1876) [56, 30-33]. Спираючись на погляди Гердера, Геґеля і Канта, французьких романтиків (Ґізо, Тьєррі), Палацький в основу історії чехів поклав ідею історичної боротьби національних “стихій” (духів) — слов’янської й германської, — яка визначила розвиток чеської нації й її поневолення ворожим германським чинником. У зв’язку з цим, у центрі чеської історії він ставив гуситський період, який розпочав відродження чеської нації і похід до свободи.

Романтичні впливи проявилися також у молодій історіографії США, яка переживала період становлення. Політичні проблеми молодої держави, віра у особливу місію Нового Світу стосовно “старої” Європи були сприятливим ґрунтом для американського романтизму. Провідним істориком т.зв. “ранньої школи” був Джордж Бенкрофт (1800-1891), який завершував освіту у Геттинґенському університеті, звідки виніс головні ідеї ліберального романтизму. Беручи активну участь у політиці (морський міністр, посол у Лондоні й Берліні), Бенкрофт не полишав історичних студій, підсумком яких стала 10-томна “Історія Сполучених Штатів” (1834-1874). Історію він розглядав через втілення ідеї моральності, яку пов’язував з християнством, а також конкретного народу, який обраний Богом для її втілення. Зрозуміло, що таким “вибраним” народом вчений вважав американський, який розвивається у напрямку до досконалості. Причиною цього стало не тільки провидіння, але й сприятливі природні умови Америки й еміграція туди кращої частини європейців-пуритан, які привнесли у свідомість нової нації “дух свободи”, що став її неодмінним атрибутом.

 

 

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

 

Розвиток української історичної думки також відбувався під відчутним впливом романтичних ідей. Історична традиція, підігріта патріотичними почуттями і ліберально-демократичними ідеями, що прийшли з Заходу, прислужилася українському національному відродженню, привернула увагу освічених кіл українства до мови, фольклору, історії. Героїчна козацька доба давала особливо багату поживу для романтичної творчості. Козаччина, як витвір українського народного духу і уособлення вільнолюбивих ідеалів, на довший час полонила увагу дослідників українського минулого [77, 4-5].

Характерною рисою української романтичної історіографії був тісний зв’язок історичних й етнографічних інтересів. Усі її представники були одночасно й етнографами — Д.Бантиш-Каменський, М.Маркевич, Д.Зубрицький, І.Срезневський, О.Бодянський, М.Максимович, М.Костомаров, П.Куліш та інші. Їхні праці були написані під впливом ідей Гердера, французьких і німецьких романтиків, а також поширення популярних тоді поглядів про “слов’янську спільність”. Вони доклали багато зусиль для громадження й збереження історичних пам’яток українського народу, очищення історичних документів від замовчувань і спотворень, внесених офіційною російською історіографією (праці М.Карамзина, М.Погодина та ін.). Теоретичним питанням історії приділялося небагато місця.

Певну увагу теорії приділяв Микола Іванович Костомаров (1817-1885), який був одним з перших українських професійних істориків, професором Київського, а згодом Петербурзького університету. Костомаров не залишив спеціальних теоретичних досліджень, розкидавши думки стосовно власного бачення історії по численних працях. Уже в ранніх творах — “Слов’янська міфологія” (1847) і “Про відношення руської історії до географії й етнографії” (1847) — він висловив своє бачення і розуміння історії.

Завданням дослідника минулого вчений вважав студіювання життя народу, насамперед його духовного боку, який дозволяє зрозуміти особливий народний дух. Для себе він визначив мету — “розробляти народну історію” на противагу офіційній державницькій російській, у котрій не знаходилося місця для українців.

Новий підхід до минулого уможливив створення вченим цілком відмінної від панівних тоді концепції історичного розвитку східнослов’янських народів. У працях “Риси народної південноруської історії”, “Думки про федеративне начало в Древній Русі”, “Дві руські народності” та інших, що побачили світ у 1860-х роках, Костомаров відокремив історію українців від росіян, приписавши обом народам певні “вроджені” якості: українцям — демократично-федеративні, росіянам — деспотично-самодержавні [110, 118-124]. Подібні погляди набули поширення у народів Центральної і Східної Європи.