Формування раціонального світогляду

ХVІІ століття стало тим часом у культурно-духовному розвиткові Європи, коли у суспільній свідомості внаслідок дальшого розмежування істини-віри й істини- знання все більшу частку починає займати науково-інтелектуальне сприйняття оточуючого світу. Формується раціональне ставлення як до природи, так і до людини, яке грунтується на осмисленні чуттєвого досвіду. Обриси новоєвропейської науки зростають з плідного ґрунту ренесансного гуманізму, успіхів дослідного природознавства і поступово складають філософію механістичного натуралізму, котра запровадила природознавчі принципи у всі галузі людської інтелектуальної діяльності. Найвищого розвитку натурфілософія досягла у Просвітництві ХVІІІ ст., яке остаточно усунуло теологічну схоластику з поля дослідного пізнання реального світу, вибудувало оптимістичну візію людського буття, котре на підставі досягнень науки здатне досягти віку “Щастя і Свободи”.

Передумови до зміни світоглядної парадиґми, переносу акцентів з метафізичних побудов на чуттєво-дослідну сферу склались у ХVІ ст. Цьому сприяли відкриття геліоцентричної системи, успіхи дослідної науки, що принесли нові набутки у матеріальному виробництві, революційні зміни у політично-державному устрої. Охарактеризувати усі їх у даному місці не представляється можливим. Проте слід мати на увазі, що усі вони дійсно революціонізували тогочасне світобачення. Ті контури світогляду, котрі у ренесансному гуманізмі були розкидані окремими зернинами, у час Бароко проросли у цілком нове світобачення, в якому людина виступала суб’єктом пізнання і перетворення оточуючого світу відповідно до здобутих дослідних знань. Заклик гуманістів “назад до класиків” виявився застарілим і гальмував дальший розвиток думки, “класична мудрість” не була спроможна пояснити нову реальність, що виникала з досліду та експерименту.

Зміни у світоглядній парадиґмі слідом за М.А.Баргом можна схарактеризувати як “наукову революцію ХVІ-ХVІІ ст.” [5, 292]. Першим її актом було математичне обґрунтування М.Коперніком геліоцентричності всесвіту (праця 1543 р. “Про обертання небесних тіл”), котре позбавило Землю й Людину центрального місця у світобудові. Далі Галілео Галілей (1564-1642) сформулював засади нової фізики і небесної механіки, засновані на експериментах і теоретичному узагальненні їхніх результатів. Вони дозволили ще більше розширити уявлення про всесвіт як безмежний простір. Галілей стимулював астрономічні спостереження, які швидко принесли приголомшуючі дані, що підтверджували його висновки про безмежність всесвіту. Йоганн Кеплер (1571-1630) узагальнив астрономічні спостереження математично й вивів відповідні закони. Нові уявлення про простір на середину ХVІІ ст., незважаючи на гострий опір церкви, стали реальністю.

Лtеонід Зашкільняк. Методологія історії

У першій чверті ХVІІ ст. були здійснені також важливі відкриття у медицині, хімії, ботаніці. Вільям Гарвей (1578-1657) зосередив увагу на механізмі життєдіяльності живого організму, застосувавши анатомічні методи його вивчення. Нарешті наукова революція ХVІІ ст. отримала завершення у працях Ісаака Ньютона (1642-1727), який узагальнив свої експерименти й спостереження у “Математичних началах натуральної філософії” (1687). Його картина світобудови ґрунтувалась на законах механіки й остаточно усунула з авансцени системи Арістотеля і Птолемея. Її значення полягало у заміні телеологічного пояснення світу, у підстав якого лежав пошук відповіді на призначення певної речі, причинно-наслідковим і функціональним поясненням.

У ході здіснених відкриттів сформувався новий раціональний стиль мислення, який спирався на розумове осмислення результатів чуттєво-дослідного пізнання. Провідними принципами такого мислення були: (1) абсолютний характер часу і простору, в яких існують усі речі і проявляються явища, (2) всезагальний характер руху, як способу існування і взаємодії речей, (3) причинно-наслідкові зв’язки усіх явищ. Наскільки радикально змінився менталітет сучасників під впливом нових відкриттів засвідчив сучасник Ньютона поет Олександр Поуп (1688-1744), який писав:

...Вимірюй Землю, зважуй повітря,

Навчай планети, яким шляхом їм рухатись, Спрямовуй усі часи й Сонцем керуй. [5, 302]

Наука нового часу надала особливої актуальності проблемі методу пізнання, тобто процедури дослідження і доказу. Середньовічна концепція знання не вимагала емпіричного підтвердження або фактичної перевірки. Праця нових вчених продемонструвала практичну значущість досліду і його математичного узагальнення. Вона змушувала поставити питання про мету і методи пізнання передусім природи.

Такі питання найперше були поставлені і вирішені вже згадуваним вище анґлійським політиком, філософом та істориком Френсісом Беконом. У праці “Велике відновлення наук” він обґрунтував індуктивний метод, як єдиний метод наукового пізнання, покликаний дати адекватні знання. Індукція як поєднання чуттєвого (емпіричного) і раціонального (теоретичного), на його думку, здатна “відкрити людському розумові новий шлях, зовсім відмінний від того, що був відомий нашим попередникам, і дати йому нові засоби допомоги, щоб дух міг користуватись своїми правами на природу” [12, 2, 61]. Бекон стверджував, що є лише два шляхи досягнення істини: перший полягає у переході від відчуттів і частин до більш загальних висновків і постулатів, що приймаються за встановлені, а від них до суджень і відкриття постулатів нижчого рівня (дедукція); інший шлях — витягнення перших свідчень з відчуттів і частин, поступово підносячись до загальних постулатів (індукція). Але обидва ґрунтуються на емпіричному досвіді і дозволяють у підсумку просуватись від незнання до більш повного знання.

Значно обережніше ставився Бекон до суспільства, вважаючи, що зміни у ньому відбуваються дуже повільно і непомітно. Як ми вже зазначали вище (у розд.3), відповідно до гуманістичної традиції він надавав переважного значення

Розділ 4. Історична думка Бароко і Просвітництва...

суб’єктивним чинникам — освіті і моралі елітарних верств, що правлять у державі. У зв’язку з цим вчений накреслював ідеал “технологічної утопії”, за якою влада у суспільстві повинна належати освіченим особам, що займаються наукою і провадять державні справи. Саме вони спроможні привести державу до добробуту, котрий залежить від опанування природи й предметного світу.

З іншого боку до проблем пізнання підійшов видатний французький філософ і математик Рене Декарт (Картезій) (1596-1650), Він запровадив до пізнання математичну логіку і переніс центр ваги на індивідуальний розум, здатний осягнути зовнішній світ у ідеальних розумових категоріях. Декарт у підстави філософської системи поставив принцип сумніву як акту мислення (“cogito ergo sum” — “мислю, значить існую”), надавши тим самим першорядного значення у пізнанні науковій гіпотезі (розумовій конструкції), що повинна піддаватись емпіричній перевірці.

Свій метод Декарт застосував лише до філософії та її складових на той час частин — математики, фізики й метафізики. Історію він не включав у список наук, відокремлюючи її і від філософії, і від поезії (мистецтв), скептично ставився до правдивості історичних повідомлень і їхньої значущості у практичному житті. Скептицизм Декарта поряд з раціоналістичними засадами пізнавальної діяльності вчинили величезний вплив на розвиток наукової думки у ХVІІ-ХVІІІ ст., спрямувавши її на теоретичне (логічне) узагальнення емпіричних даних і наступну перевірку побудованих гіпотез у практичній діяльності.

Дослідне природознавство у ХVІІ ст. набуло статусу науки, котра вивчала природні явища і отримувала експериментально (чуттєво) підтверджувані знання, істинність яких можна було повсякчас перевірити. Така наука не потребувала Бога, їй було достатньо Природи, що включала у себе все суще, в тому числі й людину. Поєднання математичної логіки з дослідним природознавством остаточно розмежувало сфери віри і науки. Наука опинилась у силовому полі раціонального мислення і методів, віра — за межами раціонального.

Якісна різноманітність світу у новому світобаченні, що швидко формувалось, зводилась до механістичної натурфілософії, головними рисами якої були: (1) невідокремленість духовного світу людини від його чуттєвої діяльності і беззастережне визнання об’єктивності зовнішнього світу (ідея Бога залишалась здебільшого у вигляді деїзму або пантеїзму, що мали небагато спільного з догматичним християнством), (2) підпорядкованість усього природного світу певним законам (насамперед механіки), котрі можна пізнати і представити математично, (3) універсальність індуктивно-дедуктивних методів вивчення емпіричних даних, (4) механістичний детермінізм, що передбачав причинно-наслідковий зв’язок між будь- якими явищами природного оточення.

Нова раціональна картина світу, що формувалась на ідеях натурфілософії, неодмінно повинна була включити у загальний образ людину і соціум. Здійснити це могли тільки найсвітліші мислителі філософського плану, котрі методи філософії, тобто тогочасної науки, спробували би прикласти до вивчення суспільства.

Лtеонід Зашкільняк. Методологія історії