Народження соціологічної історії

 

Перша половина ХІХ ст. ознаменувалася не тільки ідейними баталіями навколо проблем політичного устрою і прав народів, але й швидким індустріальним

 

 

Розділ 5. Історична теорія "віку історії"...

 

розвитком передових західно-європейських країн, а також пов’язаного з ним прогресу природничо-наукових знань. Успіхи прикладних наук створювали підстави для внесення серйозних коректив у світобачення, у наукову картину світу. Ряд нових ідей, які підносилися до рангу універсальних, змушували дослідників по-новому подивитися й на конкретні галузі життя. Серед них була ідея еволюції, запроваджена Ч.Лайєллем стосовно геологічних явищ, і дещо пізніше застосована Ч.Дарвіним до органічного світу. Нові здобутки наукового пізнання знайшли відбиття у філософії позитивізму, яка прагнула протиставити раціонально-споглядальному світобаченню Просвітництва і Романтизму таке розуміння світу, яке б ґрунтувалося на раціонально-емпіричних засадах. На противагу досить довільним розумовим побудовам, які часто заводили дослідників у сферу ірраціонального (духу), виникли міркування про необхідність опертя науки на позитивних, емпірично верифікованих (перевірених) знаннях. Виразником цих нових тенденцій стала філософія позитивізму, яка поряд з природними явищами включила в обрій своїх зацікавлень також людину й суспільство.

 

2.1.Позитивізм і соціологічна історія

 

Джерела позитивізму в історіографії слід шукати не тільки у загальному поступі науки, але й у просвітницькому раціоналізмі. Зв’язуючою ланкою між позитивізмом і Просвітництвом була творчість учня відомого просвітника енциклопедиста Ж.Л.Д’Аламбера — Клода Анрі де Сен-Симона (1760-1825). Учений походив з давнього аристократичного роду, пізніше брав участь у американській революції кінця ХVІІІ ст., під впливом її ідей відмовився від графського титулу, останні роки його життя пройшли у скруті й бідності, у роботі по написанню філософсько-історичних творів — “Нарис науки про людину” (1813), “Нове християнство” (1825) та інших. У них він розробив власну філософсько- історичну систему, оперту на просвітницьких ідеях. Стрижнем її стали положення про закономірність і прогресивність розвитку людського суспільства, яке у майбутньому неминуче прийде до справедливого соціалістичного устрою.

Щоб обґрунтувати візію щасливого майбутнього, мислитель підійшов до суспільства як до системи, в якій усі сторони людської діяльності взаємопов’язані і об’єднані людським розумом, який визначає загальний поступ і вдосконалення соціальної системи, доки вона не розвинеться до височин науки і моралі. Суспільна система у його концепції ґрунтується на певних типах економічної, політичної діяльності і відповідних ідеологіях та науці, які з бігом історії зароджуються, досягають розквіту і занепадають, переходячи у нову систему, де цей процес повторюється, демонструючи розвиток по висхідній лінії.

Рушієм історії і зміни систем він вважав суперечності між старими порядками та елементами нових, котрі знаходили відображення передусім у розумовій діяльності. Кожна нова суспільна система зароджується як прогресивна відносно попередньої, розкриває свої продуктивні можливості і, вичерпавши їх, вступає у “критичну стадію”, в надрах якої складаються підстави вищого суспільного

 

 

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

 

ладу. Новим елементом концепції Сен-Симона було цілісне (соціологічне) бачення суспільного життя, яке об’єднувалося людським розумом.

У відповідності до методу розгляду суспільства Сен-Симон виокремив чотири головних послідовних стадії розвитку людських суспільних систем і три “критичні епохи”. Першою була “фетишистська” стадія примітивного суспільства з відповідними продуктивними можливостями і пануванням світоглядного фетишизму. Після перехідного періоду утверджується антична стадія, що характеризувалася використанням продуктивних можливостей рабів і політеїстичною релігією. Пройшовши ще одну перехідну епоху, людство створило “феодально-теологічне” суспільство, в якому “пом’якшилася” експлуатація людини людиною і запанувало християнство. Чергова перехідна фаза, що розпочалася у ХV ст. і пов’язувалася з виникненням наукового мислення та науки, тривала до Французької революції, яка розпочала четверту — “позитивну” — стадію еволюції людського суспільства, основою якої повинні стати вільна праця, скріплена моральними принципами “нового християнства”.

Зрозуміло, Сен-Симон недалеко відбіг від раціоналістичного конструювання схеми історії за просвітницькими зразками. Проте, у його методі вивчення історії, як еволюції і змін цілісного соціального організму, містилися зачатки перенесення поля дослідження з абстрактної людини на людську спільноту і ті відносини, які складалися між її членами. Власне цей момент став вирішальним для соціологічного трактування історії у наступні часи.

Ідеї Сен-Симона були розвинені і трансформовані його секретарем й засновником філософії позитивізму французьким вченим Огюстом Контом (1798- 1857). Заслуга Конта полягала в тому, що він переглянув поширену на той час класифікацію наук, розташувавши їх відповідно до історії виникнення, розвитку, ускладнення предмету і зростання складності досліджуваних явищ. З класифікації виникало, що найбільш складному живому організму — суспільству — повинна відповідати нова наука “соціальна фізика”, яку пізніше Конт назвав “соціологією” [146, 30-31]. Свої міркування французький мислитель виклав у кількох великих працях — 6-томному “Курсі позитивної філософії” (1830-1842), “Позитивістському катехизисі” (1851), багатьох інших, в тому числі 4-томному “Заповіті Огюста Конта”.

Соціологія, на думку Конта, повинна будуватися за взірцем природничих наукових дисциплін, на фундаменті виявлення докладних фактів і встановлення законів — зв’язків між явищами, що повторюються. За аналогією з цими науками вчений запропонував розглядати суспільство, як “соціальну систему”, що складається з певних елементів, кожен з яких виконує в ній відповідні функції. Він писав:”Я доведу, що існують такі ж визначені закони розвитку людського суспільства, як і закони падіння каменя” [16, 8]. Виходячи з цього, Конт виокремив “соціальну статику”, що вивчає суспільний порядок, і “соціальну динаміку” або теорію суспільного прогресу — закони розвитку і зміни соціальних систем.

Конт проголосив, що відкрив “великий основний закон” розвитку людства, який полягає у проходженні трьох прогресивних стадій розвитку свідомості (людського розуму): ”теологічної”, зміст якої розкривається у міфологічно-

 

 

Розділ 5. Історична теорія "віку історії"...

 

релігійному мисленні, “метафізичної”, коли людина оперує абстрактними схемами, і “позитивної”, у ході якої на основі емпіричного вивчення встановлюються закони взаємодіїї явищ. Позитивна (наукова) стадія людського мислення є вищим щаблем історії суспільства, якому відповідає раціональний суспільний устрій, що формується вченими, промисловцями й банкірами. Спільними зусиллями вони забезпечать торжество наукової організації соціуму. Суспільний устрій зумовлюється гармонійним поєднанням трьох головних підстав — матеріальної, духовної і моральної, яким відповідають три інститути — держава, церква і сім’я. Три ступеня (стадії) розвитку є головним законом історії, а її рушійною силою — ідеї. Суспільний організм, за Контом, ґрунтується на сукупності поглядів, думок, котрі, поступово змінюючись, впливають і визначають всі інші сторони людського життя.

У такому вигляді концепція Конта мало чим різнилася від просвітницької філософії історії. До того ж соціальні явища вчений зводив до конкретної галузі — психології, дотримуючись погляду, що соціальні явища є прямим відбиттям колективної психології (людського духу). Історичний процес перетворювався у системі Конта на прямолінійний рух, еволюцію, зумовлену дією незмінних законів.

Проте, соціологічна схема, метод і висновки французького мислителя мали неабияке значення для розвитку науки в цілому й історичної зокрема. Їхнє значення полягало у запровадженні соціологічного методу вивчення суспільства, який передбачав погляд на соціум, як на цілісний організм, систему, котра розвивається завдяки дії певних чинників. Конт закликав у наукових дослідженнях відмовитися від відповідей на спекулятивно-метафізичні питання, а зосередитися на отриманні позитивних знань, заснованих на можливостях їхньої емпіричної перевірки. Його соціологія закликала усунути з історичних досліджень усе те, що несло відбиток емоцій, суб’єктивних фантазій.

Вплив позитивізму на інтелектуальне життя Європи і Америки був величезним. Прихильники наукової історії розвинули різні сторони історичної соціології Конта. Ідеї здобуття “позитивного” історичного знання у поєднанні з джерелознавчими закликами Л.Ранке спричинили посилення уваги професійних дослідників минулого до вдосконалення, насамперед, “техніки” опрацювання документів і підготовки історичних праць, у яких відхилення від інформаційного змісту джерела вважалося мало не “зрадою” науки. Скрупульозна докладна робота з джерелами стала стандартом фахівців від історії.

Позитивістської методології, а скоріше її загальних гасел притримувалася більшість європейських істориків другої половини ХІХ ст. Проте, не так багато істориків розвивали теоретичну сторону історичної соціології позитивізму. Найбільше послідовників Конта у теорії було у Франції. Серед них — засновники провідного історичного часопису Франції “Ревю історік” (“Історичний огляд”) Г.Моно, Г.Фаньєз, Фюстель де Куланж, Е.Лавісс, П.Ренан.

Наприкінці століття під впливом позитивізму бурхливого розвитку зазнала соціологія, тісно пов’язана з історією. У Франції виник Міжнародний соціологічний інститут, який від 1895 р. почав видавати свої “Праці”. Ці установи послужили

 

 

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

 

зразком для аналогічних організацій у Анґлії, Італії, Німеччині, Бельґії, США та інших країнах.

Співробітництво істориків і соціологів, однак, не завжди складалося безхмарно. Деякі соціологи вважали власне історію “нерозвиненою” наукою на рівні простої ерудиції. Ця традиція, що походила ще від Конта, розвивалася у працях французьких соціологів, серед яких згадаємо тут Поля Жозефа Лакомба (1834-1919)

— автора голосної праці “Соціологічні підстави історії” (1894). Вчений проголошував, що історія обмежується встановленням фактів, укладанням їх у серії і на цьому зупиняється. Для того, аби стати наукою, їй (історії) слід займатися не одиничним, а загальним, не психологією окремих осіб, а колективною психологією

— маси, натовпу. Психологія маси, за поглядами Лакомба, підпорядковується закону наслідування і закону економіки. Він вважав, що історики ще повинні відкрити інші “закони історії”, які надають суспільному розвиткові той чи інший напрямок. Провідну роль у суспільному прогресі він відводив економічним відносинам. Вони чинять найбільший вплив на колективну психологію, у якій відбиваються усі соціальні стосунки і яка у підсумку визначає зміст соціуму.

Натомість поважну роль у поширенні позитивізму в історіографії відіграв широко відомий літературознавець Іпполіт Тен (1828-1893). Обширна наукова спадщина французького вченого охоплює різноманітні питання історії, літератури, мистецтва, соціології, філософії. Під впливом позитивізму він намагався внести сцієнтичні (наукові) методи у всі галузі знання, а історію перетворити в “експериментальну науку”. У вивченні минулого вчений прагнув поєднати методи біології і психології, називав історію “психологічною анатомією”. Психологія мас, на його погляд, визначала суспільство на даному відрізку часу і формувалася під впливом трьох чинників, які взаємодіяли між собою: “раса” (природні етнічні особливості), “середовище” (географічні і соціально-політичні обставини), і “момент” (взаємодія двох попередніх між собою і з історичною традицією). Вказані чинники були достатніми для пояснення минулих подій і дозволяли побачити їхній закономірний характер.

Тен, як і інші французькі позитивісти активно пропагували свій метод на сторінках провідного часопису “Історичний огляд”. Автори публікацій (Е.Лавісс, Г.Моно та ін.) наголошували на завданні істориків залишатися на ґрунті докладних позитивних фактів та їхньої наукової інтерпретації, усуваючи на бік будь-які політичні й філософські теорії. Історикові належало звертатися насамперед до документів, в тому числі архівних, критично їх опрацьовувати і встановлювати чіткі та непідважальні історичні факти, які далі використовувалися для опису конкретних історичних ситуацій. Соціологічне теоретизування поступово відсувалося на другий план, поступаючись вузькоспеціальному опрацюванню джерел.

У 1898 р. два професори Сорбонни Шарль Ланґлуа (1863-1929) і Шарль Сеньобос (1854-1942) опублікували підручник історичного методу “Вступ до вивчення історії”, який став класичним зразком позитивістської методології, перевидавався багато разів різними мовами. У книзі майже вся увага зосереджувалася на методах збору і опрацювання історичних документів. Автори

 

 

Розділ 5. Історична теорія "віку історії"...

 

застерігали від широких узагальнень, виведення “історичних законів”, залишаючи цю справу соціологам і, фактично, роз’єднуючи ці дві науки.

Тим не менше, позитивізм, започаткувавши соціологічну історію, зберіг вплив на неї: щодо цілісного бачення суспільства і його розвитку у часі й просторі, взаємозв’язку і взаємодії у соціумі рівноправних чинників — психологічного, економічного, політичного, соціального тощо. Тою площиною, на якій перетиналася взаємодія вказаних чинників, позитивісти вважали колективну (суспільну) психологію, яка й проголошувалася вирішальним фактором суспільного прогресу, еволюції.

Проте, простеження впливу конкретних чинників на соціальну психологію привело позитивістських істориків до дослідження економічних, соціальних, культурних, ідеологічних явищ і процесів, а увага до масових фактів — до запровадження у дослідження нових методів (статистичного, генетичного, типологічного та ін.). Це поклало початок плідним дослідженням в галузі економічної і соціальної історії, історії культури та ін.

Соціологічне бачення історії знайшло гідних наступників у Анґлії, де позитивістська філософія в цілому була збагачена еволюційним вченням. Заслуга у цьому належала анґлійському філософу і соціологу Ґерберту Спенсеру (1820-1903). Будучи інженером за освітою, Спенсер добре знав математику і природничі науки. Отримавши спадок, він полишив роботу і розпочав життя незалежного вченого. Спираючися на еволюційне вчення Ч.Дарвіна, анґлійський мислитель створив систему “синтетичної філософії”, яка об’єднала усі теоретичні науки того часу. Свою доктрину він виклав у десяти томах, кожен з яких починався зі слова “Підстави” — “Підстави біології”, “Підстави психології”, в тому числі й “Підстави соціології”.

Спенсер декларував, що на відміну від Конта, який створив опис походження ідей, прагнув подати картину походження речей, тобто зовнішнього світу. Стрижневою ідеєю його вчення був закон еволюції, який діє у зовнішньому світі, що включає природу живу й неживу, а також людину й суспільство. За цим законом усі зовнішні (поза свідомістю) речі є результатом інтеґрації однорідної речовини і утворення різнорідних елементів, котрі функціонально взаємозв’язані у системі. Остання існує тільки в межах рівноваги, порушення якої провадить до руйнування системи й нового витка еволюції. Спенсер виокремив три види еволюційних процесів: неорганічний, органічний (жива природа) і надорганічний (суспільство). Суспільство, таким чином, було включене у загальноеволюційний процес природи і представлялося Спенсеру логічним підсумком еволюції біологічних систем. Власне за аналогією з біологічним організмом анґлійський вчений будує свою соціологію. У ній розглядається еволюція “біологічної маси” (населення і матеріальні ресурси), яка диференціюється на соціальні групи та інституції; далі окрема структурна одиниця набуває своїх суспільних функцій, кожна з яких забезпечує інтеґральний розвиток системи. Порушення функцій одного з елементів структури (наприклад, посилення ролі держави і набуття нею громадських функцій) провадить до порушення рівноваги системи в цілому. У суспільстві, однак, на противагу біологічному організму, не

 

 

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

 

складові елементи служать цілому, а ціле (суспільство) існує заради частин — його членів.

Соціологічна теорія Спенсера представляє суспільство у вигляді реального предмету, “агрегату”, “організму”, який має певні особливості — його частини наділені мисленням та почуттями і тому суспільство є дискретним цілим, всі елементи якого менш- більш вільні і розсіяні. Проте, суспільство, як і всі інші системи, підлягає дії закону еволюції — інтеґрації і диференціації, в ході яких зростає роль регулюючого елементу — держави. Змістом його еволюції є прогрес, постійне поліпшення умов життя (хоча згодом вчений визнав також можливість суспільного регресу), котре у підсумку повинно призвести до “ідеального” стану.

Найбільш складним завданням для Спенсера було розмежування соціології та історії. Остання тоді користувалася високим престижем і впливами. Тому вчений вважав соціологію “справжньою” історичною наукою, а традиційну історію зараховував до описово-розповідних дисциплін. Спенсер критикував сучасних йому традиційних істориків за волюнтаризм і біографізм, нездатність зрозуміти залежність людської діяльності від рівня культури даного суспільства, яка, в свою чергу, зумовлена економічним і технічним розвитком, що створює підстави для практичної реалізації людських здібностей [57, 44-50].

Назагал Спенсер наполягав на системно-соціологічному дослідженні історії людства, в якому слід вивчати структурні елементи соціальної системи — соціальні інститути; саме останні є предметом зацікавлення як історії, так і соціології. Учений прислужився серйозному прогресу соціології, формуванню впливового у ХХ ст. структурно-функціонального методу. Проте, позитивістсько-натуралістичний підхід анґлійського вченого принижував роль людини у соціумі й переоцінював дію природних закономірностей.

Доктрина Спенсера дала поштовх створенню ряду спекулятивних соціологічних теорій, як от соціального дарвінізму, расово-антропологічної школи тощо. Вплив позитивістського натуралізму на історії відбився слабше і виявився згодом, у ХХ ст., у застосуванні методу системно-структурного дослідження соціальних інститутів.

Позитивізм привернув увагу дослідників до впливу на соціальні процеси різних чинників — природного середовища, господарства, духовно-психологічних явищ тощо. У анґлійській і європейській історіографіях середини й другої половини ХІХ ст. значної популярності набула праця Генрі Томаса Бокля (1821-1862) 2-томна “Історія цивілізації в Англії” (1857-1861), яка була частиною задуманої автором багатотомної “Історії світової цивілізації”, що залишилася нереалізованою у зв’язку із смертю автора.

Вчений дотримувався позитивістських поглядів на завдання і метод

історичного дослідження, закликав звільнити історію від “порожніх базік, котрі стоять на кожному куті і засмічують рух нашої національної літератури”. Був переконаний, що наукове пізнання можливе тільки методами природничих наук. Серед них він виокремлював експериментальний, типологічний, порівняльний, статистичний. Слідуючи за Контом, Бокль ототожнював суспільний прогрес з

 

 

Розділ 5. Історична теорія "віку історії"...

 

нагромадженням наукових знань, котрі дозволяють людству постійно вдосконалювати суспільну організацію. Прогрес є природно-закономірним і зумовлений на перших стадіях розвитку природно-географічними і матеріальними обставинами (що дало підстави соціологам зараховувати його до “географічної школи” у соціології). Проте, на цивілізованих стадіях розвитку, підкреслював Бокль, природні чинники поступаються впливом розумово-культурним.

У системі поглядів Бокля суспільство зазнавало впливу двох груп закономірностей: природничих географічно-кліматичних, які визначали матеріальні умови життя народів, і розумово-психічних, котрі дозволяли долати залежність людини від географічного середовища, вплив якого, однак, уже відклався у свідомості представників даного народу і закономірно відбивається на наслідках соціальних дій людей. Щоб довести висунені ідеї на практиці, Бокль намагався сконструювати історію світової цивілізації, взявши еталоном цивілізаційного розвитку Анґлію (!). Усі відхилення від еталону пояснювалися відмінністю географічно-кліматичних умов.

Природознавство вчинило величезний вплив на американських теоретиків. Зокрема, питанням історіософії багато уваги приділяв відомий американський вчений, широко знаний завдяки голосним відкриттям у галузі хімії, фізики і фізіології Джон В.Дрепер (1811-1882). Історія теж притягала увагу цього дуже плідного вченого. Він залишив чимало багатотомних історичних творів з історії США, а також ряд теоретичних робіт. Найвідомішою була 2-томна “Історія розумового розвитку Європи”, перекладена багатьма мовами. На думку автора, вона повинна була довести “фізіологічний погляд” на історію людства. Проводячи через усю книжку ідею безумовного і закономірного прогресу, він твердив, що суспільний розвиток “так само керований природним законом, як і фізичний ріст людини”. Цим законом є фізіологія (!) За її законами живе людина, утворюються й зникають суспільства, держави, народи тощо. Індивідуальне і суспільне життя фізіологічно є нероздільними. Як живий організм реагує на зовнішні подразнення, так і суспільні утворення — на природно-кліматичні умови, які змушують їх прагнути до гармонії з оточуючим середовищем. Загальний прогрес має у підставі загальний принцип “організації і розвитку всього природного світу” — “вивести з фізіологічного автоматизму інстинкт, а потім з інстинкту розум”. Останній забезпечить досягнення людством “фізіологічної зрілості”, за якою, зрозуміло прийде... старість [44, 1, 1-20; 2, 338-346].

У річищі позитивістських ідей історики більшості європейських країн зацікавилися різними сторонами суспільного життя і приступили до їхнього спеціального вивчення. Так зародилися окремі напрямки і школи, як от “економічної історії”, “соціальної історії”, “історії культури”, “історії держави і права” тощо. Представники кожного з напрямків спиралися на певні теоретичні узагальнення, слабкістю яких була відсутність (принаймні зовнішня) інтеґрального уявлення про загальноісторичний процес або трактування останнього з позицій передусім природничо-соціальних. Спроби філософсько-історичного підходу наприкінці ХІХ ст. сприймалися скорше як анахронізм і пережиток “спекулятивної філософії”.

 

 

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

 

Теоретики позитивізму в різних країнах концентрували увагу на історичних фактах і процесах, трактуючи їх з позицій емпіризму.

В українській історіографії, яка розвивалася в умовах іншоетнічних держав і зазнавала політичних обмежень та утисків, позитивізм також отримав поширення і знайшов своїх теоретиків. Серед них, насамперед, слід назвати Михайла Петровича Драгоманова (1841-1895) — різнобічного вченого і публіциста, професора Київського університету, який змушений був залишити кафедру й еміґрувати за кордон, де провів більшу частину свого творчого життя. Наукову діяльність він розпочав з вивчення проблем античної історії. Але також залишив декілька праць методологічного плану. Зокрема, слід згадати велику статтю “Становище і завдання науки давньої історії”, надруковану 1874 р. у авторитетному науковому часописі Росії “Журнал министерства народного просвещения”.

Звернувши увагу на найновіші публікації європейських учених, Драгоманов

відзначав їхні прагнення надати історії наукового характеру, за зразком природничих наук, і побудувати нову науку про суспільство — соціологію. Український мислитель поділяв погляди прихильників соціологічного бачення історії і визначення закономірностей соціальних явищ. Він підкреслював важливість логічної класифікації історичних фактів за галузями суспільної діяльності людей і зазначав, що таку можливість створює власне соціологічний метод, який дозволяє враховувати єдність соціального життя. Цей метод значно розширює галузь зацікавлень дослідника і робить його працю більш плідною, підкреслював Драгоманов.

Водночас, він застерігав від поквапливих і необґрунтованих висновків, які можуть зродитися не з докладного вивчення фактів, а з гіпотетичних побудов і споглядальних теорій. Він зазначав, що справжні наукові висновки можна отримати тільки після монографічного вивчення історичних фактів у всій їх конкретиці (на жаль, не зауважуючи нескінченності історичного фактажу і потреби його відбору й систематизації) [43, 60-85].

Ідея прогресу, як результату історичного перебігу подій і як його внутрішньої суті, була наріжним каменем історіософських побудов Драгоманова. Він був безумовним прихильником позитивістського світобачення, вважав його прогресивним явищем наукового пізнання, цивілізаційним завоюванням, котре слід негайно поширити в Росії й Україні. Й у історії український вчений намагався віднайти насамперед те, що сприяло розумовому та соціальному поступу окремої особи, народу, людства. У своїх історичних, фольклористичних, літературознавчих працях Драгоманов прагнув наголосити на тому, що складало загальнолюдський, загальноцивілізаційний характер індивідуальної й колективної діяльності.

Відповідно до позитивістського світогляду Драгоманов виступив з критикою віджилих романтичних тенденцій української історіографії другої половини ХІХ ст., зокрема історичних творів П.Куліша, протиставляючи їм праці В.Антоновича, який намагався уникнути оціночних суджень і багато уваги приділяв фактології. Свої думки про стан української наукової думки Драгоманов висловив у полемічній праці “Чудацькі думки про українську національну справу” (1891), де зупинився зокрема й на історіографії. Він закликав українських істориків зайнятися науковим

 

 

Розділ 5. Історична теорія "віку історії"...

 

дослідженням минулого з позицій загальнолюдського прогресу. “Вся практична мудрість людська,- писав вчений,- може бути в тому, щоб убачити напрямок руху світового, його міру, закон і послужитись тим рухом” [43, 558].

Позитивізм дав серйозний поштовх соціологічному трактуванню минулого. Він так само як і попередні вчення надавав переважного значення свідомісній (суб’єктивній) діяльності соціальної людини. З цього випливало, що, незважаючи на об’єктивну історичну зумовленість формування людської свідомості, соціальна практика була відбиттям переважно розумово-психологічного складу конкретного суспільства, в той час як його об’єктивний стан служив лише пасивним тлом прикладання людських знань і вмінь. Історизм та історичний метод невідпорно підштовхували до з’ясування взаємодії суб’єкта і об’єкта у минулому й сучасності. Своє вирішення даної проблеми запропонували засновники вчення, яке пізніше отримало назву марксизму.

 

2.2.Історична соціологія К.Маркса

 

На середину ХІХ ст. філософія історії опинилася у кризовому стані. Прогресистська філософія ХVІІІ — початку ХІХ ст. чітко ставила проблему закономірності та об’єктивності історичного процесу і робила перші спроби поєднати фактичний матеріал з його теоретичним узагальненням. Проте, у цих намаганнях бракувало ідеї, котра б змогла з’єднати суб’єктивно-пізнавальну діяльність історичної людини з реальним світом природи й соціуму, дати задовільно обґрунтовану відповідь на питання про механізм дії історичних закономірностей та рушійні сили поступу.

У середині 40-х років ХІХ ст. німецькі вчені Карл Маркс (1818-1883) і Фридріх Енгельс (1820-1895) виступили з обґрунтуванням власної соціально- історичної концепції, яка невдовзі отримала назву марксистського вчення, що претендувало на створення принципово нового світобачення, висувалося не тільки і не стільки як спосіб розуміння світу, скільки засіб його перетворення на нових суспільних засадах. Марксизм, як вчення, виник на підставах геґелівської філософії, просвітницького розуміння історії й анґлійської класичної політекономії (А.Сміт, Д.Рикардо).

Філософське обґрунтування історії знайшло відображення у численних

працях Маркса, Енгельса, а також їх спільних творах. Найважливіші погляди засновників вчення на історичний процес і його пізнання були викладені у праці Маркса “До критики гегелівської філософії права” (1843), “Злиденність філософії” (1847), Маркса і Енгельса “Святе сімейство” (1844), “Німецька ідеологія” (2 томи, 1846), Енгельса “Анти-Дюринг” (1878), “Людвиг Фейєрбах і кінець німецької класичної філософії” (1886) та ін. Історіософія марксизму пізніше отримала назву “історичного матеріалізму”.

Як і всім іншим філософським теоріям історії, марксизму було властиве значною мірою споглядальне конструювання історичної теорії, її телеологічне й фіналістське забарвлення. Загальноісторичний процес уявлявся німецьким вченим, як

 

 

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

 

нерозривний розвиток і вдосконалення природи і людини, який провадив до “розумного” влаштування суспільства. Причому, залишаючися істинними геґельянцями й панлогістами, обидва мислителі дотримувалися думки, що ідеальні (розумові) конструкції повинні втілитися у реальному житті, так само як ідеальні поняття відбивають реальний стан зовнішнього світу. Тому й ідеальна візія “комунізму” (щасливого суспільства “золотого віку”) має усі підстави стати дійсністю. З цього погляду Маркс і Енгельс не просунулися далі французьких просвітників.

Разом з тим, їм належить ряд фундаментальних спостережень, які стали тривалим здобутком світової історико-теоретичної думки. Насамперед, слід вказати на той факт, що у центр історії вони поставили людину, діалектично пов’язавши її з оточуючим світом, об’єктивною реальністю, що існує поза свідомістю. “Не “історія”,- писали Маркс і Енгельс,- а саме людина, дійсна, жива людина — ось хто робить все це, все має і за все бореться”. “Історія не є якась окрема особа, яка використовує людину як засіб для досягнення своїх цілей. Історія — не що інше, як діяльність людини, що переслідує свої цілі” [89, 2, 98].

Але людина є не лише суб’єктом історії, яку вона творить, а й її об’єктом. Природа людини є активною, діяльною: вона пізнає світ, перетворює його і в цьому процесі зазнає особистих змін. Перетворюючи світ, людина, водночас, змінюється сама. Це ґрунтовне світоглядне положення мало і продовжує зберігати важливе наукове значення, воно відбиває діалектику суб’єктивного і об’єктивного, ідеального і матеріального: у процесі пізнання оточуючого світу людина суб’єктивізує об’єкт, а у практичній діяльності — об’єктивізується як суб’єкт. Сутність кожної людини не є абстрактом, а сукупністю усіх суспільних відносин, в яких вона народжується й живе.

Слід відзначити (оскільки трактування багатьох питань марксизму було спотворене пізнішими тлумаченнями), що історичний процес представлявся засновникам вчення, як процес поступового звільнення людини на шляху до повної свободи — спочатку звільнення від природної, потім сімейної, ще далі соціальної залежності. У зв’язку з цим, вчені виокремлювали лише три суспільні формації (системи), переходи між якими здійснюються шляхом революцій (кардинальних системних змін). Такими є первісний устрій, який звільняє людину від природної залежності, але підпорядковує сімейно-родовій; далі, після революції у засобах виробництва, складається соціально-економічна формація, в якій все більш зростаючу роль відіграє економічний чинник, а людина потрапляє у залежність від суспільства. На цьому етапі суспільний розвиток проходить декілька стадій, які характеризуються зростанням впливу економічного чинника, що визначає структуру суспільства та ідеологію його членів — рабовласництво, азійство, феодалізм і капіталізм. Приділивши велику увагу останній стадії “економічної” формації — капіталізму, Маркс і Енгельс постулюють настання нової позаекономічної формації, в якій людство, досягнувши високого рівня технології виробництва, звільниться від економічної і суспільної залежності, а людина перейде у “царство свободи”.

 

 

Розділ 5. Історична теорія "віку історії"...

 

У рамках такої загальної схеми вченими застосовувалися різні види типології суспільств, котрі пізнішими інтерпретаторами марксизму були зведені до т.зв. “теорії п’яти суспільно-економічних формацій”.

Історію людей Маркс і Енгельс розглядали як утворення і розвиток суспільства, яке є результатом конкретних соціальних і виробничих відносин, що складаються між індивідуумами у процесі виробництва засобів до життя. Ці відносини визначаються, передусім, способом виробництва матеріальних благ і їхнім розподілом. Проте розподіл є нерівним, оскільки залежить від власності, а історія представляє собою картину постійної класової (соціальної) боротьби, котра є рушійною силою суспільних змін. У цій боротьбі кожний клас прагне завоювати державу і використати її у своїх соціально-економічних інтересах. Логіка історії, на думку німецьких вчених, вимагає усунення власності, класів і держави, що у підсумку й дасть “комунізм”. (Щоправда, слід зазначити, що Маркс і Енгельс робили зауваження щодо неможливості досягнення ідеального суспільства, зокрема підкреслювали, що комунізм є лише “дійсним рухом”, який знищує теперішній стан, а “не ідеал, який повинен бути встановлений” [89, 3, 32-33]).

Надавши головної ваги матеріальним стосункам (виробництво матеріальних благ), вчені постулювали їхній, опосередкований людською свідомістю, вплив на всі інші соціальні відносини — релігію, філософію, право, духовне життя тощо, все те, що вони охоплюють поняттям “ідеологічної надбудови”. Звідси робиться “революційний висновок”, що всі форми і продукти свідомості можуть бути знищені не духовною критикою, а “простим зруйнуванням реальних суспільних відносин”.

Сильною стороною марксистської історіософії був інтеґральний підхід до розуміння та пояснення історичних явищ і процесів — суспільство на даному етапі представлялося цілісною системою (структурою), усі елементи якої пов’язані не тільки функціонально, але також і, насамперед, холістично (цілісно, системно); їх взаємодія у підсумку визначається причинами матеріально-виробничого характеру.

Марксистська методологія вимагала пошуку остаточних відповідей на питання про причини історичних змін у конкретних соціально-економічних відносинах даної епохи і країни, а далі зобов’язувала “вловлювати” у мотивах людських дій соціально-економічний інтерес, який прихований під покровом різноманітних ідеологічних доктрин, які прислужують певним класам і “затуманюють” справжні їхні наміри. І хоча, як зазначалося вище, марксизм діалектично розв’язував проблему співвідношення об’єктивного і суб’єктивного у пізнанні, але зовсім не діалектично трактував взаємозв’язок свідомості і буття — жорстко зумовлював усі форми соціальної свідомості (мораль, право, релігію і т.д.) характером матеріального виробництва, втрачаючи зворотний вплив першої на друге. З цього зростала і перетворювалася у вирішалний чинник розуміння суспільних відносин майже механічна залежність ідеології від способу виробництва матеріальних благ. Повставало питання про зумовленість будь-якої ідеї соціальними інтересами її носія і тягнуло за собою явище “партійності” кожного світогляду. Саме цей момент — пошук соціального інтересу за кожним політичним або ідеологічним

 

 

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

 

проявом — став провідним принципом пізнання і розуміння суспільних явищ в цілому й історичних зокрема.

Даремно Енгельс після смерті Маркса намагався спростувати звинувачення стосовно однобічності трактовки історії і суспільних відносин. У листі до німецького студента, а згодом відомого публіциста Й.Блоха він наголошував, що ані Маркс, ані сам він ніколи не твердили ніби-то економічний момент є “єдиним визначальним моментом” і що “надбудова” (політика, право, мораль і т.д.) часто впливають на суспільні процеси. Але все ж таки,- заключав Енгельс,- “економічний рух прокладає собі дорогу крізь нескінченну множину випадковостей” [89, 37, 372-373].

Історична соціологія марксизму, підкреслюючи свідомий характер людських дій, вимагала від дослідника зводити усю багатоманітність їхньої мотивації до класових інтересів. Зіткнення цих інтересів проголошувалося рушійною силою історії. При поверховому погляді на події, твердили Маркс і Енгельс, “панує випадок”. Але позірна випадковість приховує дію внутрішніх законів, які і слід прояснити дослідникові.

Німецькі мислителі вважали, що вони відкрили дійсні механізми історичного розвитку і способи його пояснення, виходячи з чисто “практичних” причин: таке розуміння повинно “активізувати” людську діяльність до прискорення світового процесу.

У Європі й світі марксизм сприйняли перш за все як політекономічне вчення (завдяки “Капіталу” Маркса) і політичну доктрину, що обґрунтовувала класові інтереси робітництва. Тільки у останній третині століття зусиллями лідерів соціал- демократичних і соціалістичних партій європейських країн почалася пропаганда творів засновників вчення. У історико-теоретичному плані марксизм не вчинив великого впливу на історичну думку до кінця ХІХ ст. Його практичне застосування виявилося переважно на рівні публіцистики і не заторкнуло академічної науки. Натомість діячі робітничого руху у європейських країнах багато писали про матеріалістичне розуміння історії, вносячи немало нових елементів у історичну соціологію марксизму (П.Лафарг у Франції, А,Бебель, В.Лібкнехт, К.Каутський, Е.Бернштейн в Німеччині, А.Лабріола в Італії, Г.Плеханов в Росії, Ф.Зорге у США, Л.Кшивицький в Польщі та ін.).