Філософія історії у ХХ столітті

 

Під впливом успіхів конкретних природничих та суспільних наук, теоретичних здобутків осмислення проблем наукового пізнання в цілому відбулися серйозні зміни у філософському вимірі історії. Якщо у ХІХ ст. філософію історії розуміли, як вчення про сутність і зміст історичного процесу, то у ХХ ст. від такого визначення більшість вчених відмовилась. На зміну телеологічним підходам до історії, котрі були визнані спекулятивними, приходить “критична філософія історії”, завдання якої лежить в іншій площині, а саме — дослідженні процесу пізнання історії і формування історичних уявлень і знань [85, 11-15].

Проте, ряд вчених не відмовилися також від спроб запліднити філософію історії новим телеологічним змістом, який би враховував обставини нового часу. Тому філософська історія у ХХ ст. представлена кількома поважними доктринами, на головних з яких ми зупинимося далі.

 

 

Розділ 6. Історична думка першої половини ХХ ст.

 

 

3.1.Абсолютний історизм Б.Кроче

 

Італійський історик, філософ і політик Бенедетто Кроче (1866-1952) залишив помітний слід у європейській культурі та науці. Розпочавши свою наукову кар’єру як історик й прихильник марксизму, Кроче незабаром розчарувався у ньому і звернувся до більш докладного вивчення пізнавальних засад історії, її філософського осмислення. Його погляди формувалися у атмосфері дискусій навколо гносеологічних питань історії зламу двох століть. Марксистська зосередженість на об’єктивному світі не задовільняла допитливого молодого вченого, більш близькими йому були неокантіантські міркування стосовно індивідуального характеру освоєння світу. Але й крайній індивідуалізм теж видавався недостатнім — слід було знайти ланку, котра б органічно з’єднала індивідуальне і загальне у історії.

1893 р. Кроче написав першу теоретичну працю “Історія, віднесена до концепції мистецтва”, яка окреслила напрям його теоретизування. Учений порівнював історичне пізннання з мистецьким, виразно індивідуальним, описовим та інтуїтивним. Він не ототожнював історії з мистецтвом, розрізняючи способи представлення образів: митець описує можливе бачення минулого, в той час як опис історика повинен відбивати певну реальність. Тим не менше, за рахунок переважання у міркуваннях історика індивідуального сприйняття історія зближується з мистецтвом.

Такий суб’єктивістичний підхід, який до того ж зазнав серйозної критики з боку інших дослідників, не задовільняв й самого Кроче. Від початку ХХ ст. він активно розробляв філософські аспекти історичного пізнання. Свої роздуми він публікував у вигляді томів під спільною назвою “Філософія Духу”, котрі почали з’являтися друком від 1902 р. і послідовно розкривали способи пізнання дійсності людиною. Четверта частина цього видання під назвою “Теорія та історія історіографії” (1915) містила вже окреслену філософію історії Кроче, котру він сам назвав “абсолютним історизмом”.

У тлумаченні Кроче, для розуміння людини і суспільства слід визнати існування Духу, який представляє собою універсальну свідомість. Він є тим містком, який з’єднує індивідуальне і загальне. Поєднання універсального та індивідуального відбувається у поняттях і судженнях, які є результатом історичного пізнання людства; у такому розумінні і Дух (свідомість), і індивідуальний розум є виключно історичними. Уся історія є історією Духу і намагань людей пізнати його.

У Кроче хід історії є поступальним і проявляє себе у чотирьох взаємозв’язаних формах свідомості (духу) — уяві, розумові, економічній та етичній волі. Кожна форма свідомості розкривається у взаємодії двох протилежних начал: уява — красоті і бридкості, розум — істині і помилковості, економічна воля — користі і шкоді, етична воля — добрі і злі. За таких умов, зміст історії зводиться до морального вдосконалення індивідуальної свідомості і, як наслідок, етичного розвитку особистості. Прагнення до свободи, добра, корисності, істини і красоти відповідає універсальному призначенню людського духу, який розкривається через

 

 

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

 

індивідуальне самопізнання. Уся індивідуальна та універсальна свідомість представляються цілком історичними. “Наша історія,- підсумовував італієць,- є історією нашого духу, а історія людського духу є історією світу... Усяка людська думка історична, будь-яке судження про факт є завжди історичним судженням, а усякий факт є історичним фактом” [16, 74].

З цього випливав оригінальний висновок Кроче: вся дійсність є історією і всяке знання є історичним знанням. Абсолютний історизм Кроче підносив історію на таку висоту, з якої навіть філософія представлялась невеличкою складовою частиною історії, оскільки її завдання зводилося лише до осмислення понять і суджень, котрі існують тільки як історичні [71, 268-269].

Поставивши історію у центр людського пізнання, італійський вчений відокремив її від мистецтва і природничих наук, зробивши реальною “філософією історії” або “історичною філософією”. Такий підхід постулював “осучаснення історії”. Адже історія не міститься в книжках і документах, вона живе лише як теперішній інтерес і нинішнє заняття, й кожний історик, вивчаючи минуле за документами, завжди змушений реконструювати його, а значить й переживати ті стани духу, котрі він досліджує. Чим глибшим буде це знання і переживання, тим більшою мірою історик наблизиться до його розуміння. Але завжди це розуміння буде індивідуальним.

Кроче запровадив розрізнення історичного знання, поділивши його на дві частини: хроніку й історію. Хроніка є укладанням історичних свідчень, які залишаються непізнаними, доки ми не заглибилися у намаганні їхнього зрозуміння. Хроніку він називає “мертвою історією”, яка втратила зв’язок з теперішнім. Справжньою історією є знання, що спирається на проведене дослідження, тобто вживання і переживання дослідником минулого через універсальні історичні категорії. Історик, як “творець” історії, шукає зміст минулого через призму теперішнього і майбутнього. У цьому полягав антидогматичний зміст поглядів італійського вченого, який намагався спростувати спекулятивні схеми історичного розвитку, стверджуючи незавершеність людських діянь, котрі кожний раз висвітлюють новий зміст історії. Щоправда, йому важко було відкинути звинувачення у релятивізмі, протиставленні абсолютного і відносного, теперішнього і минулого.

Кроче гостро поставив питання про те, що дослідження історії завжди передбачає одночасне надання сенсу як окремій події, так і цілісності. Осмислення історії завжди є своєрідною мандрівкою від полюсу унікального і неповторного до картини її єдності, яка зовсім не заперечує існування багатоманітності.

 

3.2.Ідея історії Р.Д.Коллінґвуда

 

Робін Джордж Коллінґвуд (1889-1943) був одним з небагатьох анґлійських істориків, який плідно займався розробкою теоретичних питань історії, будучи добре обізнаним у філософії, релігієзнавстві, естетиці. За життя вчений був більше знаний як історик і археолог, професор Оксфорда, автор численних праць з історії Британії

 

 

Розділ 6. Історична думка першої половини ХХ ст.

 

часів римського панування. Від середини 20-х років він все частіше звертався до теоретичних проблем історії, підкреслюючи, що працею цілого його життя було “здійснити таке собі rapprochement [зближення - Л.З.] між філософією та історією” [71, 29]. Таке зближення уявлялося йому, передусім, як філософське осмислення історичного пізнання.

У 1924 р. побачила світ праця анґлійського вченого “Дзеркало духу” (“Speculum Mentis”), яка знаменувала поворот до філософії історії. У ній він провів розмежування послідовних форм свідомості — мистецтва, релігії, науки, історії та філософії. Пізнання, на його думку, відбувається через ці “форми досвіду”, кожна з яких має й свій власний розвиток, зокрема, історія еволюціонує від мистецтва до науки, досягаючи апогею у ХІХ ст. Але безмежність фактів, з якими має справу наука історії, призводить до скептицизму, який можна подолати тільки з допомогою філософії.

Після цього Коллінґвуд продовжив аналіз “історії зсередини”, тобто з точки зору пізнання минулого. 1930 р. було надруковано його працю “Філософія історії”, яка стала підготовчим нарисом задуму великої роботи “Засади історії”, до написання якої він приступив 1939 р., передбачаючи утвердити ідею історії як самостійної науки, а навіть більше — філософії історії людської свободи. Реалізувати свій задум вчений не встиг. Проте, підготовлені ним матеріали і роздуми побачили світ 1946 р. у праці “Ідея історії”, опублікованій посмертно. Книга хоча й залишилася незавершеною, але привернула увагу багатьох істориків і філософів.

Більшу частину книги Коллінґвуд присвятив аналізові основних етапів розвитку “ідеї історії”, прослідковуючи її від античності до початку ХХ ст. Наголошуючи на свідомісному характері історичного сприйняття (минуле може бути відновлене лише в уяві), вчений, однак, не зводить історичну думку до мистецтва. Історична уява, підкреслює вчений, прагне бути істиною і, як така, піддається логічним операціям. Це й створює у історії особливе поєднання мистецтва, науки і філософії, яке реалізується у особливій формі самосвідомості — історичній. Звідси випливає, що історична свідомість є особливою властивістю свідомості взагалі.

Коллінґвуд не займається вивченням історичного процесу як такого, а дивиться на нього через мислення людини, історика. Звідси й сам процес реальності є свідомісним процесом, який існує лише постільки, поскільки є присутнім у свідомості людей. Філософія вивчає думку, то й найбільше надається до поєднання з історичною свідомістю. Таке поєднання здатне розкрити зміст і сенс історії, який немає якогось спекулятивного характеру, а полягає у самопізнанні суб’єкта історії — людини. Наявність постійної історичної самосвідомості забезпечує єдиний погляд на минуле і сучасний стан людини й світу. Історія представляється універсальним носієм людського досвіду (пізнання і самопізнання), а завданням філософії історії стає, передусім, віднайдення специфіки тих розумових актів, з допомогою яких розвиток соціального життя у часі набуває єдиного змістовного значення.

Зосередившися на історичному пізнанні, анґлійський вчений запроваджує поділ минулих подій на зовнішню і внутрішню сторони. Перша — це рухи фізичних об’єктів (людей і предметів), друга — пов’язана зі свідомістю, думкою, психологією.

 

 

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

 

Причина історичних подій, таким чином, лежить у сфері думки і завдання історика вичерпується віднайденням і “програванням” думок, які викликали ту чи іншу подію. За такого підходу “вся історія є історією думки” [71, 289]. Відзначаючи специфіку історичного пізнання, Коллінґвуд заключає, що усі історичні явища визначаються внутрішньою стороною, а історик цікавиться лише нею, співставляючи її з власними думками, власним баченням цих подій з висоти свого історичного досвіду. Цей останній відповідає історичній свідомості (духу) конкретної епохи. Вивчаючи минуле, історик, водночас, виявляє історичну свідомість свого часу, дивиться на минуле з позицій нагромадженого історичного досвіду — вимірює “історію історією”.

У зв’язку із цим, історична свідомість, на думку Коллінґвуда, не є постійним і завершеним комплексом, усі її складові постійно змінюються зі зміною досвіду та епох, кожне нове покоління повинно знову “переписувати” історію, і цьому не видно кінця-краю, а кожен новий історик мусить ревізувати ті питання, які задавалися минулому його попередниками. Усе це дає вченому підстави констатувати наявність апріорної і самодостатньої історичної свідомості (духу), яка саморозвивається як ідея історії — одночасно зміст і підстава людського пізнання. Праця історика здатна лише наблизитися до осмислення ідеї історії, але, внаслідок її розвитку і всеохоплення, історик неспроможний осягнути її у всій повноті.

Коллінґвуд докладно розробив філософські аспекти історичного пізнання, як відтворення минулих думок і переживань, підкреслив діалектику логічних операцій. Разом з тим, постулюючи свідомісний характер людської діяльності, анґлійський вчений залишив відкритим питання про джерела формування свідомості, відмовився від врахування взаємодії об’єктивного і суб’єктивного у суспільному розвиткові, зоставивши об’єктивну реальність у обрії природознавства. У цьому плані його погляди викликали критику з різних боків. Проте, заслугою вченого була докладна розробка проблем змінності історичної свідомості та її впливу на історичне пізнання. Його міркування з цього приводу прислужилися розвиткові теорії історії.

 

3.3.Історія цивілізацій. А.Д.Тойнбі

 

Сумніви у єдності історичного розвитку людства, які знайшли відображення у багатьох філософських концепціях кінця ХІХ — початку ХХ ст., викликали спроби інших мислителів віднайти стрижень філософської історії у побудові історичної теорії локальних цивілізацій. Ці спроби спиралися на ідеї Шопенгауера, Ніцше, Дільтея, неокантіанців. Найвищого розвитку вони досягли у філософії історії А.Д.Тойнбі. Але його концепції передували історичні системи М.Я.Данилевського, О.Шпенґлера, П.Сорокіна, на яких варто коротко зупинитися.

Російський біолог, соціолог і філософ Микола Якович Данилевський (1822- 1885) ще 1869 р. у книзі “Росія і Європа” запропонував замість традиційного поділу всесвітньої історії за хронологічними періодами схему, засновану на зміні культурно- історичних типів. Згідно неї кожний такий тип подібно до живого організму проходить свій цикл розвитку — дитинство, юність, зрілість, старість і смерть. Такі

 

 

Розділ 6. Історична думка першої половини ХХ ст.

 

цикли переживають локальні цивілізації, яких вчений нараховує десять (єгипетська, китайська, давньосемітська, індійська, іранська, єврейська, грецька, римська, новосемітська, германо-романська). Новий культурно-історичний тип — слов’янський світ на чолі з монархічною Росією та її православно-общинними ідеологічними цінностями — народжується у ХІХ ст. і покликаний дати людству стимули та зразки для дальшого розвитку.

Німецький філософ Освальд Шпенґлер (1880-1936) розвинув аналогічну історичну схему. Його двотомна праця, що стала відомою в Європі за назвою першого тому “Присмерк Європи” (1918), отримала значний розголос. Її песимістичні ідеї стосовно долі європейської цивілізації шокували освічену публіку. Схему всесвітньої історії мислитель побудував як історію локальних цивілізацій, під якими розумів замкнені, самодостатні “великі культури”, як окремі світи, що існують і розвиваються незалежно один від одного. Основою таких світів є трансцендентні “прафеномени” (“душа”), які складають життєву силу цивілізацій, вичерпання яких провадить до їх загибелі. Цивілізації проходять стадії народження, розквіту, занепаду і загибелі або “закостеніння” (Китай).

На відміну від Данилевського, Шпенґлер виокремив вісім розвинених цивілізацій (єгипетська, індійська, вавілонська, китайська, греко-римська, візантійсько-арабська, західно-європейська і майя). Погляд ученого зосереджений на Європі, цивілізації якої ґрунтуються на “першооснові” елітарних верств — шляхті і духовенстві. Останні уособлюють відповідно жіноче і чоловіче начала (при цьому жіноче начало — шляхта визначається, як вічний носій долі культури, в той час як духовенство виступає в ролі просвітника і супутника шляхти). Загибель цих верств, втрата “душі” культури, на думку мислителя, провіщала занепад європейської цивілізації.

Подібну концепцію розвинув і відомий на Заході американський соціолог і філософ російського походження Питирим Сорокін (1889-1968). Його праці 30-40-х років (“Соціальна і культурна динаміка”, 4 томи, 1937-1941, “Значення нашої кризи”, 1951) також були присвячені аналізові кризи традиційних культурних цінностей. Щоб зрозуміти корені цієї кризи, Сорокін прослідковує історичний культурний розвиток народів. Він відмовляється від “біологічного” підходу до історії розвитку локальних цивілізацій, згідно з яким вони приречені на еволюцію від народження до загибелі. Навпаки, зазначає дослідник, усі цивілізації проходять у своєму культурному розвиткові цикли, які мають тенденцію до повторення. Культурний цикл характеризується послідовною зміною трьох типових фаз: іденціональною, коли справжньою реальністю вважається Бог, ідеалістичною — поєднання релігійного і світського, чуттєвої — світської та утилітарної, заснованої на уявленні про чуттєвий зміст реальності [109, 127]. Чуттєві цінності та їх задоволення на останній фазі стають об’єктом постійних прагнень і боротьби, включаючи війни і революції. Але це не означає загибелі цивілізації, лише зміну нею способу життя.

Обмеженість сорокінської схеми полягала у штучному перенесенні культурних ознак європейської цивілізації на усі інші. Тому його міркування стосовно інших цивілізацій виглядали непереконливо.

 

 

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

 

Найбільшої стрункості цивілізаційна філософія історії досягла у творчості талановитого анґлійського історика Арнольда Джозефа Тойнбі (1889-1975). Його фундаментальна 12-томна праця “Дослідження історії” (1934-1961) узагальнила великий досвід власних історичних досліджень античності і середньовіччя, увібрала різнопланову ерудицію автора, стала класичним зразком створення нової метафізичної філософії історії.

Тойнбі відверто оголосив, що історик не може обмежуватися описом подій, а

повинен шукати відповідь на питання про сенс історії, її мету і завдання. Стоячи на релігійних позиціях, вчений проводить ідею про те, що історія є справою Творця і здійснюється через людей і людство в цілому. Але люди у своїй діяльності можуть наближатися до задуму Творця і тоді іхні діла дають позитивні результати. У противному випадку вони (діла) приречені на невдачу, оскільки не відповідають волі провидіння.

Осмислюючи розвиток держав і народів, Тойнбі не бачить можливості пояснити історію з їх допомогою. Для цього потрібне віднайдення більш загальних сил, котрі визначають розвиток суспільств. Такі сили він знаходить у єдності людських діянь — матеріальних, політичних, культурних, — які можна окреслити одним словом “культура”. Відповідно до культури Тойнбі поділяє усі сучасні і минулі суспільства на цивілізації, яких нараховує 21-ну. Цивілізація починається там, де з’являються творчі особистості, які не оглядаються на предків і звичаї, а прокладають шлях у майбутнє. Таким чином, початки цивілізації сягають того часу, коли більшість членів суспільства наслідують (“мімезис”) тих активних осіб, котрі закликають людей перейти від стану спокою (“Інь”) до стану активності (“Янь”).

Далі Тойнбі пропонує розглядати історичний розвиток через ідею “Виклик-і- Відгук” або подолання людиною “викликів”, які перед нею ставить Творець. Якщо суспільство і його творчі сили здатні дати “задовільну” відповідь на “виклик”, то цивілізація розвивається, якщо ні, то гине. “Виклики” вчений поділяє на три типи: (1) зовнішні удари (війни, агресії), (2) зовнішній тиск (економічна, політична і культурна експансія сусідніх цивілізацій), (3) внутрішнє гноблення (становість, соціальне панування, національне гноблення тощо). Долаючи “виклики”, людство пізнає світ і волю Творця. Істина з’являється у постійному “діалозі” людини з Логосом [135, 1, 110-146].

Тойнбі формує поняття “вічної людини” або особистості, наділеної свідомістю, здатністю робити вибір цілей діяльності, розрізняти добро і зло, осягати духовність у вигляді релігійної віри. Ці властивості дозволяють людині знаходити задовільні відповіді на “виклики” і все повніше розуміти сенс божественого закону, який полягає у моральному вдосконаленні, риси якого Тойнбі черпає у християнстві.

Рушійною силою історії анґлійський мислитель вважав “життєвий порив”. Носієм його є творча еліта, що протистоїть пасивній меншості. Власне еліта змушена давати відповіді на постійні “виклики”, щоб не допустити застою і розкладу. Занепад цивілізації теж пов’язаний з елітою, з її самозаспокоєнням і втратою нею сили. Таке може статися, коли творчі елементи суспільства підпадають під “чари” продуктів власної діяльності і творча активність змінюється сліпим копіюванням минулого,

 

 

Розділ 6. Історична думка першої половини ХХ ст.

 

вже досягнених результатів. У результаті, цивілізація наближується до своєї дезінтеґрації, яка може затягнутися на тривалий час. Але здобутки цивілізації не зникають, а органічно входять у нові або інші цивілізації.

Вчений мав труднощі з “розстановкою” цивілізацій у часі і просторі, а також підпорядкуванні їх універсальній ідеї. І все ж сама його концепція вимагала єдності та універсальності людської еволюції, яка представлялася прогресивною і гуманістичною.

У сучасних умовах, підсумовує дослідник, людство та його творчі представники спроможні не допустити чергового розпаду цивілізації — західної цивілізації, — дати гідні відповіді на усі “виклики”, усвідомити себе частиною людського універсуму з усіма моральними наслідками, які з цього випливають. Кризу цієї цивілізації він відносить до початку нового часу, коли було втрачено християнський фундамент. Це призвело до появи різних постхристиянських ідеологій (націоналізму, індивідуалізму, комунізму), які віддалили Захід від релігійного начала. Тим не менше, саме із західною цивілізацією Тойнбі пов’язував надії на порятунок та інтеґрацію усіх діючих нині семи цивілізацій. Він передбачав утворення “світової федеративної держави”, яка не повинна нівелювати культурні відмінності, а покликана об’єднати на засадах релігійної духовності. (Вчений навіть окреслював риси цієї “всесвітньої релігії”, котра повинна бути різновидом пантеїзму і служити злиттю людини з природою).

 

3.4.Теологічна філософія історії ХХ століття

 

Криза глобальної історичної перспективи, сенсу та ідеалів суспільного розвитку початку ХХ ст. зумовили звернення деяких західних теоретиків до релігійних доктрин, в яких намагалися знайти підстави для цілісного бачення світової еволюції. Елементи теологізму спостерігалися у філософській історії Р.Д.Коллінґвуда, А.Д.Тойнбі та багатьох інших. Але офіційна філософська доктрина католицької церкви — неотомізм — сформувала особливий погляд на історію. Цей погляд спирався на філософію Фоми Аквінського, у якого, однак, не було завершених суджень щодо історії. Теологічні філософи ХХ ст. розвинули і збагатили його погляди, спираючись на наукові здобутки нового часу.

Серед релігійних доктрин особливої уваги заслуговує грандіозна релігійно- філософсько-наукова система видатного французького вченого-палеонтолога П.Тейяра де Шардена (1881-1955). У своїх творах (“Феномен людини”, “Божествене середовище”) він малює широку картину всесвітньої еволюції (природи і людини), в якій людина посідає центральне місце і є зосередженням універсального прагнення до життя. Еволюція Всесвіту відбувається відповідно до трансцендентного спрямування. Її особливістю виступає створення спочатку біосфери навколо живої речовини, яка (біосфера) акумулює її організаційні імпульси, а потім ноосфери навколо людського суспільства, яка “вбирає” у себе колективний досвід. Інтелектуально-культурне збагачення людського досвіду провадить до збільшення ноосфери, котра позитивно впливає на піднесення людськості до повної духовної і

 

 

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

 

соціальної інтеґрації — “кінця світу”. Мислення французького вченого синтезує християнське вчення і науково-філософські гіпотези (зокрема й В.І.Вернадського) з метою визначення ідейних орієнтирів для сучасників.

Надто “натуралістичний” характер доктрини Тейяра де Шардена не був схвалений церквою. Більшу підтримку церкви отримали доктрини інших французьких філософів Жака Марітена і Анрі-Ірене Марру, які віддавали перевагу екзистенціалістським пов’язанням своїх поглядів. Жак Марітен (1892-1973) був учнем інтуїтивіста А.Берґсона і автором книги про цього філософа, в якій піддав критиці його погляди. Для Марітена історія — це не процес саморозвитку духу, ідеї, а частина морального вчення, завданням якого є містичне споглядання божественого розуму. Ще 1922 р. він виступив з роботою “Антимодернізм”, в якій піддав критиці провідні філософські течії сучасності за “спотворення” головних моральних цінностей християнського світогляду.

Марітен пропонує розглядати історію у трьох площинах — божественій, земній і проміжній. У останній проявляється взаємодія Бога і Людини, у стосунки яких втручається й диявол. Люди, усвідомивши ідею Бога, здатні усунути впливи диявола на земну історію людства, пізнати волю провидіння і гуманізувати свої відносини. За таких обставин, історія представляє собою процес саморозвитку і самовдосконалення людини, наслідком якого є зближення і, в кінці кінців, “злиття” сакральної і людської історії у “історії порятунку” [35, 162-163]. Таким чином, зберігається традиційна оптимістична лінія прогресивного розвитку теологічної історії.

Історія для Марітена є таємницею, яку не можна пізнавати розумом, а лише з допомогою споглядання та інтуїції. Завдання історика у тому, щоб на підставі спостереження реального життя в часі і просторі, співставлення його з ідеальними метафізичними об’єктами спробувати вгадати волю провидіння. Відповідно до цього, вчений-теолог розрізняв три види пізнання: емпіричне або наукове — найнижче, мудрість, що стоїть вище наукового знання, божествене одкровення — найвища істина.

Особливо активно розробляє теоретичні засади теологічної філософії історії Анрі Ірене Марру, — професор Сорбонни, який тривалий час очолював французький часопис “Історичний огляд”. Його перу належать численні праці в цій галузі — “Про пізнання в історії” (1954), “Історія та її методи” (1961), “Сенс історії” (1966), “Теологія історії” (1968) та інші. Філософія історії Марру більшою мірою спрямована на людську особистість в дусі екзистенціалістських ідей. Згідно Марру, кожна людина бере участь у загальному русі до вічного спасіння, яке поєднує діалектичну єдність кінця і “вічного початку” життя. Це поєднання містить “таємницю історії”, яка лише частково доступна звичайному розумові. Кожна особистість у власному досвіді осягає цю таємницю у відповідності з усвідомленням трансцендентального змісту понять добра і зла, смерті і народження.

Доктрині Марру властиве традиційне есхатологічне бачення сенсу історії. Новим елементом його філософії історії є посилення пізнавальної частини. Наслідуючи неокантіантські зразки, вчений переносить усі пізнавальні зусилля на

 

 

Розділ 6. Історична думка першої половини ХХ ст.

 

конкретну особистість, підкреслює суто індивідуальний і суб’єктивний характер дослідження минулого. У концепції Марру історик сам творить факти з допомогою “акта віри”, який дозволяє інтуїтивно сепарувати важливі від другорядних. Звідси й відкидання вченим поняття наукової істини та заміна його індивідуальною істиною, крітерієм якої є віра.

У другій половині ХХ ст. посилилися тенденції до ще більшої модернізації неотомістичних інтерпретацій історії. Німецькі філософи та історики прагнуть посилити індивідуалістичний зміст історичного пізнання, поєднавши його з загальним згасанням оптимізму щодо оцінки змісту історії. Так, К.Ранер і К.-Х.Вегер у книзі “Наша християнська віра: відповіді для майбутнього” (1981) відзначають загальну екзистенціальну пригніченість сучасної людської свідомості, яка втрачає віру у сенс життя й традиційні моральні цінності. У зв’язку з цим, автори апелюють до втраченої віри у сакральну історію, яка є дороговказом для людства. Повернення до неї дозволить знайти моральні орієнтири та опору у житті. Пропонуються різні варіанти тлумачення поєднання священої та мирської історії, способи їх осягнення окремими особистостями й людством в цілому. При побудові таких тлумачень неотомісти найчастіше звертаються до праць феноменологістів і екзистенціалістів — послідовників неокантіантського звороту у світобаченні.

 

3.5.Аналітична філософія історії (неопозитивізм)

 

На розвиток теоретичної історії у першій половині ХХ ст. поважний вплив вчинило виникнення нового напрямку досліджень — філософії науки або аналітичної філософії, яка спробувала узагальнити способи отримання наукових знань, передусім, у природничих науках. Цей напрям виник завдяки зусиллям представників позитивістських філософських шкіл у Австрії, Німеччині, Великобританії та інших країнах. Вони поставили проблему реконструкції процесу одержання знань в науці, їхні зусилля були спрямовані в першу чергу на аналіз логічних і лінгвістичних підстав наукової творчості. Вислідом досліджень була поява неопозитивізму або логічного позитивізму, який продовжував сцієнтичні принципи науки, відкидав метафізичні онтологічні проблеми, як спекулятивні. У формуванні аналітичної філософії поважну роль відіграли анґлійські вчені і філософи Д.Мур, Б.Рассел, Л.Вітґенштейн, К.Поппер, К.Г.Гемпель та ін.

У трактовці неопозитивізму наука представляє собою систему висловлювань, яка утворює два відмінних рівні: (1) базисні висловлювання, які фіксують чуттєве сприйняття, (2) теоретичні судження, які формуються раціонально і відбивають ідеальні риси явищ, котрі не дано у чуттєвому досвіді. Теоретичні знання — це модельні, гіпотетичні знання, результат прийняття або неприйняття їх вченими, іншими словами, конвенціональні знання. Підставою для їх оцінки може бути тільки логіка, яка дозволяє порівнювати теоретичні моделі з емпіричними даними (на базі спільності понятійно-категоріального судження) і робити заключення про достатність або недостатність даної моделі для опису емпіричного матеріалу. Слабкістю неопозитивізму, яку незабаром зауважили, був

 

 

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

 

необґрунтований розрив між емпіричним і теоретичним рівнями пізнання. Проте, в цілому логічно-лінгвістичний аналіз наукового пізнання спричинив більш докладне вивчення проблем логіки і мови науки.

Основи аналітичної філософії історії були закладені у книзі Моріса Мандельбаума “Проблема історичного знання” (1938). Цей автор розвивав думку, що історіографія займається описом емпіричних фактів, а зв’язок між ними допомагають встановлювати конкретні науки — соціологія, економіка тощо. Історичний процес не дає підстави для виведення єдиної теорії історичного розвитку, оскільки історичне знання завжди формується як поєднання поглядів історика певної епохи з поглядами людей минулих епох, які є змінними. Немає аргументів, щоб стверджувати будь-яку сталість і постійність у способах оцінки минулого.

Неопозитивізм заперечував будь-яку можливість побудови загальних історичних теорій, котрі б намагалися знайти єдину ідею “розгортання” історії і на цій підставі прогнозувати майбутнє. Неопозитивісти рішуче заперечували проти “історицизму” — спроб будування метафізичних теорій історичного розвитку. Як термін “історицизм”, так і підстави аналітичної філософії історії були розроблені австро-анґлійським філософом Карлом Поппером (1902-1996) у 30-х роках і відбиті у його широко знаних працях “Відкрите суспільство та його вороги” (1943) і “Злиденність історицизму” (1945). Авторові присвячувала ідея віднайдення коренів численних суспільних “потрясінь”, через які пройшло людство від давнини до сучасності, від “закритого” суспільства поклоніння табу і міфам — до “відкритого” суспільства, яке звільняється від обмежень окремої людської індивідуальності. У зв’язку із цим, вчений надавав першочергової ваги методології суспільних наук, яка покликана розірвати з міфами і теоріями, що спираються на ідею залежності людини від будь-якої історичної необхідності. Свою критику вчений спрямував на “метафізичні філософії історії”, серед яких бачив марксизм, геґельянство, всі різновиди філософської історії.

Поппер виходить з того, що усі “історицистські” теорії історії мають на меті подати історичний прогноз на майбутнє і тому намагаються “відкрити” закони, ритми, тенденції, що визначають еволюцію історії. Вони розглядають минуле з позицій “холізму” (цілісності) і “ессенціалізму” (пошуку сутнісних, впливових чинників). Натомість, вчений пропонує розглядати історію з точки зору переходу від “закритого” суспільства, яке нівелює людську свободу і творчі зусилля, до “відкритого” суспільства, котре відкриває простір для творчості особистості. Цей перехід триває від часів античності до сучасності і супроводжується постійними намаганнями з допомогою створення “історицистських” теорій звести людство на манівці “закритого” (читай — тоталітарного) суспільства, яке обмежує індивідуальну свободу “законами суспільної необхідності”. Усі ці “оракульські” доктрини несумісні з науковим поясненням історії.

Заперечуючи “історицизм”, який спирається на холізм й ессенціалізм, Поппер запроваджує до аналізу історичних знань методологічний номіналізм — відповідність будь-яких теоретичних конструкцій індивідуальним емпіричним явищам. Повторюючи М.Вебера, він не знаходить емпіричного підтвердження

 

 

Розділ 6. Історична думка першої половини ХХ ст.

 

багатьом поняттям, котрі використовуються філософами (наприклад, капіталізм, комунізм, клас, справедливість і т.д.). Такі поняття не відбивають реальних процесів суспільного життя і розвитку, вони є плодом умоглядних конструкцій, які не мають жодного відношення до дійсності. Тим більш небезпечними стають тенденції нав’язати людству у ХХ ст., яке стало свідком величезних людських катастроф і експериментів, міфологізовані конструкції історії, котрі служать лише обгрунтуванням непомірних політичних амбіцій їхніх творців. Нині, коли людству загрожують численні глобальні небезпеки, час тверезо поставитися до минулого, очистити його від довільних історіософських побудов.

Номіналізм Поппера не забороняє узагальнення історичного матеріалу, який є цілком логічним при будь-якому описові фактів. Історик змушений застосовувати певну теорію. Але ці теорії є дуже різноманітні і вихоплюють лише окремі сторони явища, вони неспроможні узагальнити усі прояви людського життя у комплексі. Та й сама людська діяльность не може бути повністю відбита у фактах джерел. Тому історичні теорії можуть бути лише “загальними інтерпретаціями”, кожна з яких відбиває певну точку зору, зумовлену світоглядною позицією дослідника. Не можна забувати, що усяка інтерпретація не є остаточною і всеоохоплюючою, а кожне нове покоління має право на створення власних інтерпретацій. І тут досліднику слід завжди пам’ятати про небезпеку відходу від номіналізму і скочування до спекулятивної метафізики, яка заводить у глухий кут “історицизму”.

Поппер відкидає думку про те, що наука здатна відкрити загальні закони руху суспільства; її завдання полягає у констатації статичних закономірностей, властивих суспільству даної епохи, які у інших обставинах вже не діють або діють іншим чином. Тому історія, як така, позбавлена сенсу, заключає вчений, сенс їй можуть надавати тільки люди. Важливо, щоб встановлювані мета і сенс відповідали реальностям.

Поппер заперечував існування універсальної історії людства. “Конкретною історією людства, якби така існувала,- писав вчений,- мусила б бути історія всіх людей. Вона мусила б бути історією всіх людських надій, всієї боротьби і страждань, Адже жодна людина не значніша за іншу. Зрозуміло, що цю конкретну історію неможливо написати” [114, 2 293-294].

Методологічні позиції Поппера зазнали змін. У пізніх роботах 60-70-х років він визнав існування поряд з фізичним і свідомісним світом царини об’єктивного духу — ідей, які еволюціонують в часі. Це змушує його поєднати гносеологічну позицію критики “історицизму” з концепцією визначальної ролі науки й духовної культури в житті суспільства. Але вчений намагається уникнути поєднання духу і суспільства, переносячі центр ваги на особисту свідомість, яка вихоплює із загального потоку свідомості лише окремі фрагменти.

Назагал Поппер “розвів” філософію і історію, привернув увагу дослідників до проблем логіки історичного пізнання, зокрема, ініціював плідні дискусії західних теоретиків навколо питань історичного пояснення.

Якщо Поппер сформулював номіналістські принципи історичного дослідження, то неопозитивіст і логік К.Г.Гемпель створив дедуктивну модель

 

 

Леонід Зашкільняк. Методологія історії

 

історичного пояснення, яка отримала назву “теорії охоплюючого закону” (праці “Функції загальних законів в історичному дослідженні”, 1942, “Пояснення в природничих науках та історії”, 1942). Гемпель запропонував, щоб “загальний закон”, під яким він розумів теоретичне судження, співставлявся з емпіричним матеріалом. Таким законом служать для історика теорії інших наук — соціології, психології, економії тощо. Історик узагальнює факти з допомогою наукової гіпотези, в ролі якої виступає подібна теорія (закон). Проте, слід пам’ятати, що історичний матеріал містить значну частку свідомісного, психологічного і тому не піддається повному поясненню з допомогою закону. Гемпель навіть запровадив замість поняття “закон” інше — “пояснювальний зарис”.

Пропозиції Гемпеля повертали історію до числа наук, проте наук “другого гатунку”. Історичні пояснення “через закон” не давали адекватного і повного пояснення фактичного матеріалу, а виявляли можливі (ймовірнісні) його інтерпретації, котрі завжди залишали можливість іншого тлумачення.

Сцієнтичні традиції у аналітичній філософії історії продовжили й розвинули інші анґло-американські дослідники. Так, П.Гардінер (“Природа історичного пояснення”, 1952) підкреслив нечіткість пояснення через закон в історії і неможливість віднесення історії до числа традиційних наук. В.Волш у праці “Вступ до філософії історії” (1951) замість “теорії охоплюючого закону” Гемпеля запропонував “теорію колліґації” — підбору історичних фактів під спільні теоретичні судження, які дозволяють задовільно їх пояснити. Подібну логічну конструкцію висунув В.Дрей (“Закони і пояснення в історії”, 1957), який замість пояснення через закон запропонував “модель раціонального пояснення”, згідно якого завданням історика є встановити причинно-наслідкову послідовність подій, в якій розкриється їхній зміст.

Дискусія з проблеми історичного пояснення привернула увагу вчених багатьох країн. У ній висловлювалися різноманітні, часом протилежні думки, було знайдено більше число історичних пояснень, зроблено цікаві спостереження щодо інших розумових операцій історика у процесі отримання історичних знань. Поступово погляди аналітиків перемістилися з пояснення на історичний опис — наррацію. Виникли нові методологічні проблеми, які розв’язувалися вже на іншому теоретичному рівні, започаткувавши нові методологічні напрямки.

Аналітична філософія історії відволікла увагу теоретиків від інших методологічних проблем історичного пізнання і тому зустріла “тихий” опір фахових дослідників минулого, котрі переважно продовжували опрацьовувати традиційну тематику, спираючися на позитивістські теоретичні засади. Значно більший вплив на історіографію мали методологічні праці Школи “Анналів”, марксистів.