Громадянське суспільство і держава

Шарль Луї Монтеск'є розрізняв державу: 1) як союз гро­мадян і 2) як сукупність посадових осіб. "Суспільство не може існувати без уряду"', — зазначав він. Герберт Спенсер відповідно до органічної теорії суспільства порівнював дер­жаву з біологічним організмом, вважав її афегатом органів управління, владарювання. Спенсерівська "апаратна" ідея дістала пізніше продовження й абсолютизацію в марксизмі.

У первісному, додержавному, родовому суспільстві орга­нами владарювання були збори дорослих родичів. Історики й етнографи називають суспільство із додержавними фор­мами влади, коли ще не відокремилися функції управління й громада є одночасно і джерелом, і носієм влади, — поте-старним (від лат. potestas — влада). Із плином часу відбу­валася ієрархізація (від фец. hieros — священний і archia — влада: поділ на вищі і нижчі посади, чини; суворий порядок підлеглості нижчих за посадою або чином осіб вищим) гро­мадського управління, внаслідок чого рядові общинники виявилися відстороненими від цього процесу. Народні збо­ри змінюються зібраннями військової дружини. Ради ста­рійшин дедалі перетворюються на поважні й самостійні цент­ри прийняття владних рішень, з яких лише частина згодом виноситься на формальне затвердження зборами членів об­щини.

Так поступово сталося відчуження суспільного управлін­ня від громади, здійснення його через відокремлені інсти­туції та установи, які згодом стають єдиним і виключним джерелом імперативних настанов. Громада ж виявилася ціл­ком їм підпорядкованою.

'Монтескье Ш. Избр. произведения. — М., 1955. — С. 167.

"Всемогутня держава античного світу не могла знести поруч ні вільної моральної особистості, ні вільної віри, - зазначав професор М. Рейснер. — Язичницька давність не знає якоїсь юридичної межі, перед якою могла б зупинитися влада держави, людина сама по собі не має ніякої ціни, нія­кого значення: не заради самої себе, а заради держави існує вона... Тому неможливо уявити, щоб навіть одна якась га­лузь життя могла в принципі претендувати на самостійність щодо держави"2.

Завдяки християнському віровченню (згадаймо хоча б протиставлення Царства небесного й царства земного, Бо­жого й кесаревого начал життя) в європейській свідомості відрізняються державна і приватна сфери. Формується уяв­лення про громадянське суспільство як про межу державної влади, стримуючий чинник у її безупинному прагненні до абсолюту, авторитарності. Формується й саме громадянське суспільство.

В історії поняття "громадянське суспільство" виділяють два етапи, коли воно наповнювалося дещо відмінним зміс­том. Поява його пов'язана з ідеєю "природних прав" люди­ни. У XVII ст. в Європі ця ідея набула нового тлумачення і стала основоположною у формуванні й поширенні юридич­ної свідомості, створенні низки політико-правових концеп­цій, і насамперед теорії "суспільного договору". Гуго Гроцій і Барух Спіноза "природними правами" називали такі людські якості, як свобода переконань і думок, свобода володіння й використання власності, рівність людей між собою, їхня за­хищеність від чиєїсь сваволі тощо.

Початок розрізненню громадянського суспільства і дер­жави поклав Жан Жак Руссо (1712—1778) своєю працею "Міркування про походження і засади нерівності поміж людей". Громадянське суспільство, на його думку, виникло внаслідок приватної власності. Держава ж витворена з нього на.підставі суспільної угоди. Джон Локк вважав, що люди домовилися утворити політичну спільноту, заснувати дер­жаву саме з метою надійного забезпечення природних прав, рівності й свободи, захисту особи та власності — чеснот гро­мадянського суспільства.

гРєйсиер М. Государство и верующая личность. — СПб., 1905. -С. 17.

Сукупність індивідів, які необмежено користуються свої­ми природними правами, становила, на думку прихильників договірної теорії походження держави, суспільство у його "природному стані" (status naturalis). Це стан цілковитої сваволі, який призводить до "війни всіх проти всіх". Але за таких умов мати "право на все", зазначав Томас Гоббс, фак­тично означає не мати права ні на що. Щоб уникнути не-зручностей та загроз, які неодмінно виникають у природно­му стані суспільства, люди змушені замінити його на стан громадянський (status civilis). Такий перехід дає змогу під­дати невпорядковані відносини регулюванню законами та іншими нормами.

Відповідно до теорії "суспільного договору" люди уклада­ють угоду й створюють державу, котра стає над суспільст­вом, відчужує та зосереджує частину природних прав інди­відів. Так виникає громадянське суспільство, яке на відміну від природного, додержавного є станом людності, в якому існує держава. В конвенційних теоріях держави (Дж. Локк, Вольтер, Ж.-Ж. Руссо) громадянський стан суспільства тлу­мачиться як антипод природного стану, а влада — як похід­на відносин, що панують у громадянському суспільстві.

Концепція громадянського суспільства, розуміння його як сфери людської свободи поза межами державної регламен­тації є породженням ліберального світогляду. Дж. Локк, "бать­ко лібералізму", вчив, що держава покликана насамперед захищати особисту свободу і власність, здобуту власною ж працею; вона діє тільки у чітко окреслених межах, вихід за які може призвести до громадянської непокори; люди по­винні мати право протистояти сваволі з боку уряду, чинити йому опір і навіть вдаватися до сили для його скинення, коли він використовує владу на завойовництво, узурпацію, тиранію або в разі його розвалу.

Виходячи з визнання пріоритету людського життя щодо управлінського впливу на нього, просвітителі XVIII ст. (на­самперед Дж. Локк, Монтеск'є) проголошували, що грома­дянська ідея є вищою і більш значущою, ніж ідея державна. Події Французької революції були спробою практичного втілення таких поглядів.

Громадянське суспільство і політичну державу розрізняв відомий німецький філософ Гегель. Він називав громадянське суспільство опосередкованою через працю системою потреб, яка грунтується на принципі панування приватної власності й на загальній формальній рівності людей.

Взагалі у традиції Нового часу (Макіавеллі, Монтеск'є, Гегель) на противагу лібералізмові було прийнято вважати, що суспільство має бути предметом впливу держави, що остання може діяти цілком самостійно, а ті, хто має владу, керують відносинами між людьми в суспільстві. Політична ж мудрість полягає у врахуванні існуючих у суспільстві від­носин, думок та обставин.

Питання про міру втручання держави в життя громадянсь­кого суспільства, і насамперед економіку та господарюван­ня, ще й досі залишається предметом численних ідейно-полі­тичних концепцій і партійних суперечок.

Формування громадянського суспільства, якого не було в античності й середньовіччі, пов'язане з утвердженням бур­жуазних відносин. Воно передбачає існування правової дер­жави як підґрунтя. Водночас лише розвинуте, стабільне гро­мадянське суспільство уможливлює створення правової дер­жави, є основою стабільного демократичного політичного режиму.

У Росії спроби розрізнити суспільство й державу сягають часів правління Катерини II, яка у 1785 р. видала указ про "Жаловану грамоту дворянам". Тут уперше в Російській імперії визнано громадянський стан бодай однієї верстви населення — дворянства. Адже досі, відповідно до указу Івана IV, дворяни так само, як і кріпаки (навіть жалюгідні рештки свободи в селян забрав Борис Годунов, згадаймо про "Юріїв день"), вважалися власністю царя. Катерина мала намір видати ще закон, за яким усі росіяни від народження, неза­лежно від соціального походження, вважалися б вільними громадянами. Напевно, здійсненню цього задуму завадив переляк імператриці перед постатями Робесп'єра та О. Пугачова.

Відбиттям процесів формування громадянського суспіль­ства можна вважати Галицький сейм та Державну думу, які формувалися на куріальній основі, тобто структуровано ре­презентували різні верстви населення.

Визнання принципу плюралізму в пострадянському сус­пільстві сприяло відновленню в правах поняття "громадянське суспільство". Це результат демократичного реформування суспільства, формування в ньому сфери вільного, спонтанно­го, приватного життя громадян, без чого неможливі демо­кратичні державно-правові засади.

Неліберальне, тоталітарне чи авторитарне суспільство характеризується тим, що ця сфера цілком або переважно підпорядкована державі, котра активно втручається в її про­цеси, піддає формалізації та збюрокраченню. Такий спосіб взаємодії держави й суспільства називається етатизмом (від фр. etat — держава). Етатизм як політика — це поширення повноважень держави на усі без винятку сфери життя. Як тип політичної свідомості людей він полягає у схильності вважати державу найважливішим і єдиним чинником інтег­рації суспільства.

У тоталітарних країнах сфера громадянського суспільст­ва скорочується до мінімуму, але ніколи не зникає зовсім. Розвинуте ж громадянське суспільство передбачає існуван­ня демократичної правової держави, яка покликана захища­ти і здійснювати інтереси та права громадян. Передумовами цього є ринкова економіка з властивою їй багатоманітністю форм власності, плюралізм незалежних політичних сил і партій, недирективно формована громадська думка і, що найголовніше, вільна особа з розвинутим почуттям власної гідності.

Визначаючи сутність громадянського суспільства, насам­перед слід відзначити, що воно грунтується на приватній власності й стихійному поділі праці, приватних інтересах, конкуренції і законах ринку. Це не лише відокремлена від держави автономна сфера суспільного буття, яка не підля­гає прямому контролю й регламентації з боку влади, а ще й структуроване суспільство. Тут передбачається свобода асо­ціацій індивідів за інтересами й уподобаннями. Окремі вер­стви населення утворюють свої угруповання, добровільні об'єднання як інституції вираження їх інтересів. Союзи під­приємців, найманих робітників, органи виробничого самов­рядування, спілки споживачів та багато інших структур пок­ликані забезпечувати цивілізовані відносини між усіма учас­никами виробництва й обміну, пом'якшувати неминучі зіт­кнення численних приватних устремлінь. Громадянське сус­пільство — це певний механізм неформального соціального партнерства, який уможливлює здійснення й баланс існую­чих інтересів.

Поняття громадянського суспільства застосовується для пізнання усієї сукупності існуючих у суспільстві відносин, які не є державно-політичними, перебувають поза сферою державного директивного регулювання. У такому суспільстві царина спонтанного самовияву вільних індивідів і добро­вільно сформованих організацій громадян захищена зако­ном від прямого втручання і довільної регламентації з боку органів державної влади. Це сприяє розвитку вільного рин­ку, безперешкодному поширенню духовних, моральних, на­ціональних цінностей тощо.

Підґрунтям громадянського суспільства є життя індивідів як приватних осіб, сукупність вільно встановлених міжосо-бистісних зв'язків (сімейних, общинних, економічних, куль­турних, релігійних тощо), розмаїття властивих їм інтересів та можливостей виявлення останніх. Це сфера свободи лю­дини на відміну від необхідності, вимушеності дотримання встановленого владою порядку.

Отже, головними ознаками громадянського суспільства є:

— відокремлена від держави структура суспільства, яка утворена різноманітними асоціаціями, добровільними об'єд­наннями людей;

— відповідна вільним ринковим відносинам політична система, де держава є похідною від громадянського суспіль­ства та процесів, що відбуваються у ньому;

— сфера вільної реалізації безпосередніх і різноманітних інтересів громадян;

— сфера приватного, реального життя та безпосереднього спілкування людей на відміну від держави як умовного, формального життя;

— відносини вільного обміну продуктами діяльності між незалежними власниками;

— свобода особи;

— форма безпосереднього спілкування людей;

— пріоритет громадянських прав порівняно з державни­ми законами;

— плюралізм ідей, вартостей, соціальних ініціатив. З факту існування різних і суперечливих інтересів у громадянському суспільстві виникає ідея держави як втілення загального інте­ресу, як інституція гарантування і захисту прав людини;

Громадянське суспільство Держава

природні права; встановлені закони;

економіка; політика, держава;

приватне життя; публічне життя;

сфера свободи волі; сфера обов'язку.

Альтернативність ознак та цінностей держави й грома­дянського суспільства не означає взаємовиключної антаго-ністичності цих сфер суспільного життя, а, навпаки, взаємо-зумовлює їх. Без держави нема громадянського суспільства, без останнього неможлива повноцінна правова держава. Вони є сторонами одного цілісного життя людини і сучасного цивілізованого суспільного буття. Саме як необхідність під­корятися державі, шанувати її, зокрема сплачувати податок, але й цінувати вартості, що існують поза межами держав­ності, прийнято тлумачити євангельське повчання віддава­ти Богове Богу, а кесареве кесарю. "Тож віддавайте належне усім: кому податок — податок, кому мито — мито, кому страх — страх, кому честь — честь" <Рим. 13:7>.

Стан демократії у сучасному суспільстві значною мірою визначається існуванням системи незалежних від держави самоврядних об'єднань суверенних індивідів і вільно вста­новлених зв'язків між ними — громадянського суспільства. Сформоване на засадах плюралізму, толерантності, лібера­лізму, воно спроможне протистояти як етатистським тен­денціям з боку держави, так і ентропії анархізму, домагатися якомога оптимальнішого здійснення громадського самовря­дування. Відкрите суперництво суспільних інтересів ініціює політичний процес, сприяє втіленню загальносоціального інтересу. Звідси очевидний висновок: щоб демократизувати суспільство, реформувати державу, необхідно займатися не лише законотворчою, політико-юридичною діяльністю, а й плекати громадянське суспільство — сприяти структурова­ності спільноти, усвідомленню й поважанню людьми влас­них і чужих прав, гідності й свободи, шануванню норм сус­пільно-політичної взаємодії.